Олександр Михайлов

Олександр Михайлов:

мета в нас одна – тільки медалі!

Ім’я 33-річного Олександра Михайлова добре відомо серед спортсменів-орєнтувальників, тому особливого представлення він не потребує. Майстер спорту міжнародного класу, багаторазовий чемпіон України та Угорщини, чемпіон та віце-чемпіон світу 1996 року серед студентів (відповідно в естафеті та на класичній дистанції)... Тепер він є членом основного складу клубу “Фарум” і одним із найактивніших картографів Данії.

Яким чином, якщо не секрет, корінний олешківець Олександр Михайлов опинився у складі провідного данського клубу?

Цілком випадково. Я був на змаганнях у Будапешті (тоді виступав за клуб з угорської Ніредьгази), коли мені зателефонував Олександр Васильович Сопов і запропонував: - “Хочеш поїхати до Данії на 3 місяці – зробити карту і побігати за місцевий клуб?” Часу на роздуми не було, так як в Данії потрібно було бути вже за 3 – 4 дні. Через 5 хвилин я дав згоду, швиденько зібрався і за 2 години вже їхав в потязі. Ну а потім сталося так, що ті 3 місяці розтягнулися на роки.

Тут, у Данії, професійних спортсменів мало, всі десь працюють або вчаться. Не є винятком і я. Заробляю собі на життя чотиригодинною працею, інший час приділяю тренуванням та мапуванню. Поки що клуб міняти не збираюся, він за всіма параметрами мене влаштовує.

Данія одна з самих дорогих країн Європи, поступається лише Норвегії, житло тут дуже дороге: щоби зняти 1-кімнатну квартиру потрібно 500 $ щомісяця, з мене беруть 250 $ за кімнату в 4-кімнатній квартирі (найбільш дешевий варіант). Умови тут дуже пристойні, кухня у повному “буржуйському” оснащенні, готувати саме задоволення. Десь біля 150 $ уходить на дуже скромне харчування (моє улюблене блюдо –український борщ з пампушками), плюс витрати на одяг, змагання... Наприкінці місяця підрахуєш гроші, що залишилися – виходить зовсім небагато. Втім, жити тут непогано, хоча як на мене, то на запитання про найкращу в світі країну я б назвав звісно Україну, а найулюбленішим містом для мене є рідний Цюрупинськ. Вільний час присвячую кухні, телевізору, книжкам, листуванню. Часто граю в настільний теніс – є така можливість. У нашому клубі підібралася дуже весела кампанія, особливо “мужики” еліти. Серед них є декілька особливо “забойних” хлопців, це чемпіон світу Карстен Йоргенсен та один із лідерів збірної Якоб Одун. Не пройде й 10 хвилин, щоби вони не звеселили команду якимось жартом. Ось, наприклад, їдемо на змагання, за кермом Карстен, на спідометрі – 150 км/год. Несподівано нас обганяє інше авто з членами нашої команди, які непристойними жестами дражнять нас. Недовго думаючи Якоб, що сидів на передньому сидінні, знімає штани, Карстен тисне на газ і на швидкості 170 км/год обганяє суперників, при цьому Одум виставляє свої голі сідниці у вікно. Стирчаща гузиця призвела належне враження і більше нас ніхто не обганяв. Ось так вони відпочивають в дорозі.

Чим відрізняється данська система підготовки орієнтувальників від української?

Детально в їхню систему підготовки тренерів і організаторів спорту я не вникав. Про те, що я бачив і чув, можу сказати кількома словами: данська система дитячого орієнтування не йде в жодне порівняння з нашою. Дитячих тренерів-фахівців у Данії немає, дітьми займаються ентузіасти (для них ця робота не є основною), навіть не педагоги. Професійний тренер є лише у національної збірної. Більшість юніорів тренується біля елітних спортсменів (в основному на папері). Професійних спортсменів-орієнтувальників в них мало, в основному аматори, але аматорів дуже багато, тож вибирати є з кого.

Щодо картографів то теж не можу сказати про них нічого доброго. Хороши вони лише за комп’ютером, а на місцевості..?! Після них я ходжу і правлю карту на 50%, хоч і після мене можна ще трошки. Та виправляти чиїсь помилки мені не подобається, більше полюбляю складати карту “з чистого аркуша”.

В тебе велика практика?

На Херсонщині я склав близько 15 карт загальною площею 70 квадратних кілометрів, також мапував у Криму, в Одесі, Угорщині та Данії. Тут на моїх картах проводяться змагання всіх рангів – від простих до чемпіонатів країни. У 1999 році моя карта використовувалася для змагань “Park World Tour”. Чи реально українцю знайти подібну роботу у Скандинавії? Для цього по-перше треба мати великий досвід, а по-друге – потрібно “ім’я”, треба щоби про твої можливості, про твоє вміння знали. Ну а так, все реально.

А коли воно почалося, твоє життя в орієнтуванні?

Народився я 19 лютого 1968 року в Олешках (так до 1928 року називався Цюрупинськ) У далекому дитинстві займався легкою атлетикою. Потім – греблею. Взагалі-то якихось особливих спортивних традицій в нашій родині не було, якщо не рахувати те, що моя старша сестра 4 роки займалася орієнтуванням і досягла рівня 1 розряду. Саме із її розповідей я вперше і узнав про цей вид спорту. Якось 1978 року у нас проводилися шкільні змагання з орієнтування. Я ризикнув – і зайняв друге місце (грамоту зберігаю й досі). Після цього всерйоз зайнявся орієнтуванням, воно, як на мене, було самим цікавим і захоплюючим видом, поїздки на різноманітні змагання поєднувалися з туристичними походами. В інших видах спорту нічого подібного не було. Я й досі переконаний у правильності свого вибору. Наш вид спорту найкращий, тому я й досі в ньому – “Orienteering it’s may life”.

Моїм першим тренером (до 1986) був , саме завдяки його впливу я сформувався як орієнтувальник, в нашій ДЮСШ у 1980-85 роках була класна команда. В 1986-92 роках я тренувався у М. А. Місюри, саме тоді, я вважаю, відбулося моє становлення як спортсмена. Великою мірою на це вплинуло і спілкування з лідерами української збірної 1985-90 рр., насамперед із С. Усенком, С. Семеновим і багатьма іншими. У 18 років я переміг на чемпіонаті колишнього СРСР серед юнаків і виконав норматив майстра спорту. З 1993 року тренуюся самостійно. Чогось особливого у моїх тренуваннях немає. З віком починаєш розуміти, що краще, а що гірше, краще відчуваєш свій організм, тренування стають більш якісними. В юнацькі роки я бігав дуже багато, робив ставку на об’єми, тепер роблю упор на якість. Як довго я протримаюся на цьому рівні? Сподіваюся що довго, здоров’я, бажання і можливості поки ще є.

Я закінчив Сумський педагогічний інститут, факультет фізичного виховання, за дипломом – викладач фізичного виховання. 13 років я прослужив в армії, виступав за СКА, ця робота мене й годувала. Два останні перед від’їздом до Данії роки я працював на факультеті фізвиховання Херсонського педагогічного інституту, викладав предмет “спортивне орієнтування”. Сам тренерською роботою поки що не займався, якось не сталося.

Завдяки орієнтуванню я придбав багато друзів і зі всіма ними підтримую дуже хороші, теплі відношення. Найчастіше спілкуюся з Василем Ткаченком, Юрою Омельченком, Ігорем Труханом, Сергієм Даньковим, Романом Слободянюком (останнім часом він кудись пропав). Розповідати про них – не вистачить місця, якщо коротко – це хороші, надійні і класні хлопці. З Юрком ми зустрічаємося дуже часто, адже він мій сусіда – “швед”. Особливо часто ми “вияснюємо стосунки” на естафетних змаганнях, де наші клуби – данський “Фарум-Тісвілде ОК” та шведський “Оріон” постійно борються за найвищі місця. Дуже часто я їжджу до нього у гості, де ми разом непогано тренуємося і відпочиваємо, і, само собою, “перемелюємо” новини нашого українського орієнтування.

З приїздом Олени Забродської в нас у “Фарумі” створилася невеличка “українська діаспора”. Живемо ми всі в різних місцях, але дуже близько один від одного: від мене до Іри Купріянової 7 км, а до Лєни – 15. Відповідно і бачимося доволі часто – 1-2 рази на тиждень, до того ж – спілкування по телефону. Безперечно, що тут у Данії, а також часто виїжджаючи до Швеції, Норвегії, Фінляндії, у нас є набагато більше можливостей для здобуття якісної практики в змаганнях з лідерами світового орієнтування.

В Україні існує думка, що ті, хто виступає за кордоном, тренуючись в комфортних умовах, втрачають бійцівські якості і їм немає місця в естафетній команді.

Ну, в чоловіків такого, слава богу, немає. А щодо дівчат... Хто, де біжить, и чи біжить взагалі – це дуже хворобливе питання. Наскільки я знаю, і Іра, і Олена за рішенням тренерської ради попали до складу збірної. Але чи виступлять вони в естафеті? Здається це вирішує навіть не тренерська рада і навіть не старший тренер, а і його дівчата – “бійці спортивного фронту” (так вони саме себе називають). Вони самі себе відібрали до естафетної команди і самі вирішують хто з ними буде бігти. Вони вже навіть вирішили, що цей хтось буде бігти на останньому етапі, навіть не запитавши в нього. Крім себе, вони не бачать “бійців”, ні в кому. Вважаю, що вони глибоко помиляються.

За останні три роки я не стартував в українських змаганнях і мені тяжко оцінити дійсну готовність до чемпіонату світу тих, хто готується вдома. Адже й до мого від’їзду було багато хороших юніорів, з Києва, Сум, Вінниці, наприклад, але майже ніхто з них не міг скласти серйозної конкуренції еліті. Моя думка – лідерам потрібно регулярно виїжджати до скандинавських країн, тим хто там не був на чемпіонаті світу доведеться тяжко. Вони навіть не уявляють, чим це може закінчитися. Запитайте у Михайла Пугача – він 1993 року відчув це на собі.

Я на чемпіонаті світу планую бігти коротку дистанцію, може ще щось – пораджусь з тренерами. Найбільше мені подобаються естафети, марафонські дистанції не дуже полюбляю (мабуть старію?). Потім у нас відбудеться чемпіонат Данії. Також сподіваюся виступити на чемпіонаті світу серед військових. На попередній, у Норвегію, я не попав. Чому? Про це треба запитати в керівників делегації. Зі слів членів нашої делегації, не захотів 2 години почекати мене у Швеції. За попередньою домовленістю ми мали зустрітися у певному місці в певний час. Я там був, але безрезультатно прочекавши, повернувся додому. Як виявилося, вирішивши зекономити кошти, вони до Швеції поплили іншим поромом і суттєво спізнилися. Потім телефонують мені і на прохання зачекати поки доїду, говорять – ми дуже втомилися, тебе чекати не будемо і взагалі...

На чемпіонат я не потрапив. Після цього я два тижні ходив сам не свій. Адже нанівець зійшла моя багаторічна підготовка. А в мене ж була можливість поїхати з датчанами, в них було вільне місце і вони пропонували мені його. Але я, як нормальна людина, вирішив їхати зі своїми. Ось і приїхав...

На цьогорічний – до Португалії, потрапите?

Виступати на будь-яких змаганнях, тим більш військових – я завжди за! Тільки би у збірної з’явилася така можливість і мене знов не “кинули”.

Якщо попадемо туди найсильнішим складом то використаємо свій шанс, а мета в нас завжди – тільки медалі!

І, наостанку, твої побажання тим, хто лише починає свій шлях у спорті?

Юним орієнтувальникам бажаю ніколи наш вид спорту не кидати й не забувати, намагатися стати справжніми спортсменами, можливо, спортсменами-професіоналами, перемагати на світових чемпіонатах. Щоби досягти успіху треба у всьому покластися на тренера, довіряти йому. Адже кожен тренер хоче виростити із свого вихованця хорошого орієнтувальники.

Інтерв’ю для журналу «Спортивне орієнтування»

у червні 2001 взяв О. Цепурдей