ІНВАЛІД ПОДАВ ПОЗОВ У СУД НА МІСЦЕВУ ВЛАДУ
5 червня, 2012
Володимир ВАСИЛЕНКО, журналіст.
Торік на початку весни депутат Заставнівської райради (Чернівецька область), інвалід першої групи (на візку) Іван Луник подав позов до суду на місцеву владу. Він звинуватив її в недотриманні вітчизняного законодавства щодо забезпечення безперешкодного життєвого середовища (зокрема, у відсутності пандусу біля будівлі райради) для осіб із обмеженими фізичними можливостями. Мовляв, це не дозволяє йому повною мірою здійснювати депутатські повноваження, порушує життєві зв’язки та конституційні права.
У своєму судовому позові депутат райради вимагав терміново встановити пандус перед входом до райради і компенсувати йому моральні збитки на 50 тисяч гривень.
- Це моя перша депутатська каденція, – пояснює пан Луник. – Ось уже другий рік, попри фізичні вади, я справно їжджу до райради на роботу – не пропустив жодної сесії. Мій округ – село Кулівці. Крім мене, від нього висувалося ще вісім кандидатів. Хоч «доброзичливці» й не радили мені туди потикатися, усе ж таки я здобув перемогу з відривом у сто голосів. Тож тепер мушу «відробляти» довіру людей. Але, щоб потрапити на робоче місце, доводиться чекати під дверима колег або чиновників і просити їх про допомогу. Бувало по-всякому: деякі «гумористи» місцевого «розливу» могли й покепкувати з мене, інші, опустивши очі долу, посилалися на термінові наради і намагалися якнайшвидше прослизнути у приміщення… Найкумедніше те, що Заставнівська райдержадміністрація, яка знаходиться в одній будівлі з райрадою, свого часу брала участь у Всеукраїнському конкурсі «Приязна адміністрація» і навіть увійшла до трійки кращих на обласному рівні. А серед критеріїв оцінки її роботи була й готовність держустанови до візитів людей із обмеженими фізичними можливостями.
Не один раз Іван Луник намагався привернути увагу депутатів до проблем місцевих інвалідів, пояснити, як важко їм потрапити на прийом до чиновників. Але «бал» у райраді править більшість, тож питання інколи навіть не вносили до порядку денного.
Врешті, терпець увірвався і він звернувся до суду. Там кілька місяців «вивчали» позов, який згодом відхилили через брак доказів. Яких саме – ніхто не пояснив.
- Але я на цьому не заспокоївся: знову почав писати листи у вищі інстанції, не один раз навідувався до обласної прокуратури. І, як кажуть, вода камінь підточила: наприкінці квітня цього року пандус все ж таки встановили, – розповідає Іван Луник. – Тепер я легко заїжджаю всередину приміщення на першому поверсі, однак до сесійної зали райради (що на другому поверсі) без сторонньої допомоги всеодно потрапити не можу. Нещодавно ледве не розбився: візок випадково вислизнув із рук депутатів і покотився вниз. Аби люди, котрі піднімалися назустріч, його не перехопили – сталося б лихо. Тепер знову вимагатиму, щоб влада облаштувала ще один пандус – вже всередині приміщення…
Поняття «безбар’єрність» сьогодні регламентується статтею 27 закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» з подальшими змінами і доповненнями, Постановою Кабміну «Про затвердження Програми забезпечення безперешкодного доступу людей з особливими фізичними можливостями до об’єктів житлового та громадського призначення», навіть наказом колишнього Держбуду «Про заходи щодо виконання завдань Національної програми професійної реабілітації та зайнятості осіб з обмеженими можливостями на роки». Існує також президентський Указ «Про першочергові заходи щодо створення сприятливих умов життєдіяльності осіб з обмеженими фізичними можливостями» і місцеві програми «Безбар’єрне середовище». В цьому плані, начебто, усе гаразд. Зокрема, останній документ передбачає спорудження пандусів і поручнів у житлових будинках, де мешкають інваліди, у територіальних центрах соціального захисту, у будівлях районних адміністрацій, аптек, медичних закладів, установ і осередків культури, торгівлі тощо.
Проте й досі у Заставній облаштовано лише кілька пандусів: біля станції «швидкої допомоги», відділення Пенсійного фонду і тепер уже біля райдержадміністрації. Облаштування останнього, за словами голови Заставнівської райради Марії Леваніної, обійшлося у 6-7 тисяч гривень. Тобто, це не такі вже й великі гроші – було б лише бажання покращити життя місцевим інвалідам.
- До мене часто звертаються «колеги по нещастю», котрі можуть самостійно пересуватися або родичі безнадійно лежачих, – говорить Іван Петрович. – Просять допомогти придбати інвалідні візки, прискорити оформлення земельних ділянок, посприяти з оформленням пільг, матеріальної допомоги, влаштуванням на роботу. І хоча мене, як депутата, вже добре знає районне і навіть обласне керівництво, не можу пробити оту стіну байдужості й «вибити» хоча б один візок або сучасний слуховий апарат. Чиновники розводять руками, мовляв, у бюджеті немає коштів на придбання цих засобів. Особисто я вже 19 рік прикутий до візка. Він занадто важкий та широкий, і не завжди проходить у двері кабінетів. Для мене кожна така поїздка – це справжнє випробовування сил і нервів. Уже давно мрію пересісти на крісло-візок активного типу. У фінуправлінні Чернівецької ОДА обіцяють виділити необхідну суму, але поки що зрушень немає. У районній лікарні відсутній кабінет для реабілітації немічних людей, не кажучи про спеціальне обладнання. Путівку до спеціалізованого спінального санаторію імені М. Бурденка, що в Саках, доводиться чекати роками. В області щоразу підтверджують їхню наявність, але до нашого району вони чомусь не доходять. До того ж дістатися до санаторію (або виїхати за межі області у справах) дуже важко: на Львівську і Чернівецьку області «Укрзалізниця» виділила кілька спецвагонів, а знижки на квитки діють лише в зимовий період.
Інтернет-видання «Трибуна України» http:///
