Чудесний генератор (стр. 9 )

- Куди ж вони могли втекти? - похмуро спитав Петро.

- Куди, куди! - передражнив його Данило Якович. - Через дах, у двір, ось куди. Тепер вони вже давно зникли, - додав він помітивши, що робітник хоче подати йому драбину. - Дай краще вогню.

Йому подали ліхтар, що висів на стовпі. Директор запалив його, високо підняв і підійшов до щойно забитого пацюка. Проте хижак усе ще дихав.

- Так, так... - мовив Данило Якович. - Нічого собі створіннячко... І звідки ти таке взялося? Ніхто ж тебе не опромінював. Га, хлопці? - раптом повернувся до дослідників.

Сашко опустив очі: адже він знав, у чому річ. Петро виразно поглянув на Богдана, а тоді рішуче звернувся до директора.

- Мабуть, ходімо, Даниле Яковичу, - сказав. - Я хочу вам дещо розповісти.

- Ну що ж, ходімо, - погодився Данило Якович. - Мені саме треба зайти до нашої телефонної станції. Викличу місто, хай нам негайно надішлють отруту.

Він наказав робітникам винести з крільчатника забитих пацюків і вийшов разом з Петром, Богданом та Сашком на свіже повітря. Від місяця на подвір’ї було світло.

- Як приємно після порохового смороду дихати свіжим повітрям, - промовив Данило Якович, з насолодою на повні груди вдихаючи чисте повітря. - Ну, слухаю тебе, Петре. Ти, здається, щось хотів сказати?

Петро кашлянув: директор повинен знати все.

- Даниле Яковичу, - почав він. - Трапилася велика неприємність. Ви зрозумієте зараз. Не буває такого, щоб одразу все йшло гаразд, бо в кожній справі трапляються помилки... От і у нас трапилася помилка - од неї тепер усе лихо.

- А саме? - скоса поглянув на нього директор.

- Коли ми опромінювали зерно... Тоді все й сталося. Опромінене зерно лишили до ранку в лабораторії, а вночі туди забралися пацюки й нажерлися того зерна.

- Ну й що з того?

- Бачите, ці велетенські пацюки з’явилися саме після того... - Голос Олд-Боя втратив звичайну впевненість.

- Не розумію, про що ти кажеш? - обличчя Данила Яковича стало похмуре.

- Та бачите, це в принципі те саме: чи опромінити тварину нашими міліметровими хвилями з інфразвуком, чи дати їй добре попоїсти продукти, насичені цим промінням... Різниця незначна... Я довго про це думав: іншого нічого не може бути! - Петрові було дуже важко говорити, він уже двічі запалював сигарету.

- Довго думав, кажеш? - повільно процідив директор. - А чого ж ти, голубе, не додумався до цього раніше? Щоб такого взагалі не трапилося? Чи не надто довго ти міркував над цим, голубе?

Петро опустив очі: докори Данила Яковича були цілком слушні, він і сам це чудово розумів...

- Так, - вів далі директор, - у принципі те саме... Значить, тепер ми бачимо зворотний бік тієї медалі, якою є ваше чортове проміння?

- Ні, ні, - палко втрутився Богдан, - н-не так! Це н-не зворотний бік, це - помилка! Ну, от якби лікар, н-наприклад, помилився й дав хворому не ті ліки, а щось, що впливало б навпаки...

- Так, - повторив Данило Якович. - Ліки навпаки, кажеш? Та хіба ж це не той самий зворотний бік медалі? Ну, гаразд, словами діла не виправиш. Ми маємо добру науку. Шкода, що я не знав цього раніше. Проміння добре для однієї справи і досить погане для іншої, чи не так? Нічого собі заварили ви кашу, хлопці, з тим генератором.

Вони підходили вже до невеличкого будинку, де містилася телефонна станція радгоспу.

- Невесела, невесела каша, - повторив директор. - Ну що ж, тим більше треба просити, щоб нам з міста надіслали отруту. Хто знає, може, від тих пацюків народжуватимуться такі самі потвори... В усякому разі, я зараз не бачу ніяких інших засобів боротьби з ними.

Черговий телефоніст зустрів Данила Яковича на порозі. Він схвильовано доповів:

- Товаришу директоре, якась дивна історія!

- Що таке? - підвів брови Данило Якович.

- Та ось номер вісімнадцять, тобто електролабораторія, весь час мене викликає, а коли я вмикаю - нічого не чути. І техніка немає, щоб туди надіслати. Ось послухайте!

Справді, нічого не було чути. Телефоніст прикрив кришку номера.

- Ніби хтось знімає трубку і негайно кладе її знову, - задумливо промовив Олд-Бой. - Дивно... А чий це номер?

- Я ж казав, - відповів телефоніст, - це електролабораторія, де опромінюють зерно. Де стоїть новий генератор...

Богдан зблід.

- Чого ти? - спитав Петро, збентежено дивлячись на нього.

- Там... у н-нашій лабораторії, мабуть, зараз працює Люка, - схвильовано пояснив Богдан. - Чи не трапилося що з нею?

- Звідки ти знаєш? - збудження рудого Богдана передалося й Петрові.

- В-вона казала, що має прийти працювати... Треба б-бігти туди!..

І, все ще тримаючи рушницю, яку він приніс із крільчатника, Богдан вибіг з телефонної станції. Сашко помчав слідом за ним. А Данило Якович звернувся до Петра, сердито здвигаючи плечима:

- Все життя ви нам, хлопці, перекрутили!.. Ні, ні, це не значить, що я проти вашої роботи, зовсім ні! Але мороки з вашим промінням чимало. Ану, з’єднайте мене, друже, з містом, - наказав він телефоністові.

Петро тим часом уже теж вибіг із станції.

А що ж справді відбувалося в лабораторії?

Богдан не помилявся. В лабораторії працювала Люка. Вона хотіла використати час і попрацювати з маленькими кролятами, яких їй сьогодні принесли. Поставивши клітку на стіл, Люка ще раз помилувалася маленькими істотами і ввімкнула генератор, вибрала потрібну довжину хвилі, залишила компресор у такому ж стані, який вона встановила під час опромінення свого обличчя.

- Нічого, маленькі, вам це не зашкодить, - лагідно говорила вона. - Я ж вам даю зовсім слабенький інфразвук.

І почала опромінення. Кіт, якого Люка привезла з міста, знаменитий кіт, перша опромінена новим генератором тварина, сидів на стільці біля дівчини. Кіт лагідно муркотів і ніжно поглядав на маленьких кролят. Люка помітила це й мовила:

- Е, котику, ти, здається, бачиш у цих тваринках не наукові об’єкти, а смачну вечерю для себе. Так? Не вийде, дорогий мій, не вийде! От наче ти і хатня тварина, а скільки ще в тобі інстинктів хижака!..

Люка опромінила одного кролика, другого, третього, роблячи різні експозиції, щоб перевірити і знайти найпотрібнішу для швидкого зростання тварин, і знову повернулася до кота, що не припиняв своєї пісеньки, свого лагідного муркотання.

- Ти, мабуть, і не знаєш, що твої далекі родичі - страшні тигри, леопарди й інші - і досі полюють по лісах та хащах, добуваючи собі їжу. Отож ти й сам такий же хижак. Тільки лагідний принаймні з людьми. Ти, певно, тепер навіть неспроможний битися за своє власне життя... ех ти, хатній хижак!..

Люка погладила кота по спині, і він, задоволений, лизнув їй руку. В цей час Люка почула ніби постріли. Вони долинали здалека. Дівчина подивилась у вікно. Було вже темно, присмерки вкрили землю й будівлі своєю синьою туманною хусткою.

- Хіба в радгоспі є тир? - вела вона розмову з котом. - Якщо є, то ми з тобою неодмінно постріляємо. Ти знаєш, я непогано стріляю. От звідси - куди б я влучила? Думаю, що в той цвях. Та ти не туди дивишся, котику. Он у той цвяшок, що недалеко від телефону... ой!

Люка раптом спинилася. Може, це їй мариться? Але ні, дивне явище помітив і кіт, бо стривожено підвівся, шерсть у нього наїжачилася, вуха прилягли до голови. Він нервово перебирав лапами.

На стіні, на рівні плечей людини, висів телефонний апарат. Люка бачила, як хиталася стіна. Здавалося, хтось дужий натискав плечем на стіну з того боку. Стіна, здавалося, ось-ось упаде.

Люка нічого не могла збагнути. Це був наче сон, несамовите марення. Може, вибігти з кімнати, когось покликати? Але не встигла вона й подумати про це, як на підлогу з гуркотом упав великий шматок штукатурки.

- Ой!.. - одчайдушно скрикнула Люка. Швидко схопилася обома руками за ручку пристрою, який рухав головну лампу генератора, притиснулася до столу, намагаючись не рухатися, не дихати. Кіт на мить блимнув на неї зеленими очима і присів на лапи, готуючись стрибнути.

У великому отворі в стіні щось ворушилося. Ось у ньому майнула чиясь морда, показалася лапа з пазурами. Стукнувши, упав іще чималий шматок штукатурки. Тепер було добре видно величезну голову пацюка, що зазирав у кімнату.

Проте це відбувалося, можливо, лише кілька секунд. Пацюк стрибнув у кімнату, немов хтось підштовхнув його, і опинився біля отвору.

А в тому отворі з’явилася голова ще одного велетенського пацюка!

Люка стояла затамувавши подих. У неї, здавалося, враз заніміли руки й ноги. Вона взагалі ненавиділа мишей і пацюків, але ніколи вони не здавалися їй такими гидотними і страшними. Люка аж закам’яніла й механічно, як зачарована, стежила очима за потворами.

Перший пацюк швидко побіг уздовж стіни, принюхуючись до повітря. Він щось шукав, - можливо, був голодний. Шерсть на ньому була скуйовджена, збита жмутками. За ним, вистрибнувши з отвору, навздогін побіг другий. Пацюки оббігли кімнату, зазирнули на стіл - їм було легко це зробити, бо, ставши на задні лапи, вони опиралися передніми на дошку столу. У тиші було чути стукіт їхніх пазурів. У клітці запищали перелякані кролята. Пацюки спинилися біля клітки. Перший з пожадливістю дивився всередину. Другий затримався тільки на мить. Він почав нюхати кутки.

Перший пацюк заглянув у клітку з кролятами, що збилися, перелякані, докупи. Зате другий нараз підвів голову. Люка здригнулася: зараз він стрибне до неї!..

І раптом щось майнуло в повітрі. Велика тварина з глухим стукотом впала на спину другому пацюкові. Пролунав скажений писк. Пацюк упав. На спині у нього, вчепившись зубами в шию і глибоко запустивши гострі пазури, сидів кіт. Але це тривало лише мить. Через кілька секунд пацюк перевернувся й теж вчепився зубами в кота.

Сіра шерсть кота заплямилася кров’ю.

Забувши про небезпеку, Люка стежила за бійкою. Визираючи з-за генератора, вона ладна була кинутися на допомогу котові, але від самої думки про те, що треба торкнутися пацюка, Люка не могла поворухнутися.

Дві велетенські тварини билися на смерть. Здавалося, кіт усе-таки перемагав. Він був уже знову згори, пацюк пищав, кров текла з його шиї. Люка вигукнула:

- Ще! Ще, котику, ще! Любий мій рятівник, а я казала, що ти тільки хатній хижак! Ще, любий!

І замовкла, бо саме помітила, як другий пацюк повільно підповзав до середини лабораторії. Його очі горіли червоним світлом, він дивився не на бійку двох жорстоких суперників, ні: лютий погляд хижака був спрямований на Люку, що визирнула з-за генератора.

Люка зблідла. Але думка її гарячково працювала. Що робити?.. Як захиститися?.. Дівчина дужче стиснула рукоятку генератора - і тієї ж миті ніби знайшла вихід.

Не відводячи очей од пацюка, що, мабуть, вибирав момент для стрибка, Люка однією рукою посунула движок реостата, який регулював напругу генератора, отже, і довжину хвилі, - до стану, в якому генератор мав давати найкоротшу, найпотужнішу хвилю. Люка аж зраділа, помітивши, як сухіше й частіше затріщали фіолетові іскри, зриваючись з генератора, як гостріше запахло в повітрі озоном.

Пацюк раптом спинився. Ще мить - і він стрибне на Люку! Вони дивилися одне на одного - потвора із скуйовдженою шерстю й палаючими червоними дикими очима і золотокоса дівчина з блідим рішучим обличчям.

Блискавично, як пружина, пацюк звився в повітрі. Його довге тіло витягнулося в одну лінію. Але так само швидко Люка скерувала на пацюка палаюче міліметрове проміння - зовсім так, якби вона хотіла відбити напад, захищаючись лампою. Пролунав голосний писк. Не долетівши до Люки на якийсь десяток сантиметрів, пацюк конвульсійно сіпнувся, відчайдушно обернувся і впав на підлогу. Він тремтів, шалено терся мордою об підлогу, огидно пищав і тицявся обпаленим носом об ніжку стола.

Люка пильно стежила за потворою. Дівчина розуміла: вбити пацюка промінням, та ще протягом однієї секунди, не можна. Що ж робити далі? Повторити удар. До певного часу, обпалюючи пацюка, їй пощастить відбивати напад, але тільки доти, доки вкрай розлютоване страховисько не проскочить знизу, у мертве поле, якого проміння не сягало. Може, їй допоможе кіт?.. Але він бився з пацюком. Велетенська поранена потвора не здавалася. Бійка тривала. Що ж буде з нею, Люкою...

Вибігти з лабораторії вона не встигне... Покликати когось - вікно зачинене... подзвонити, сповістити про загрозу - телефонний апарат висить далеко на стіні...

І знову щаслива думка майнула в Люки. Тримаючи однією рукою рукоятку генератора, щоб бути напоготові до раптового нападу пацюка, дівчина схопила довгу паличку, на якій Богдан відраховував метри й сантиметри, коли вимірював відстань експозиції. Цією паличкою Люка обережно підняла гачок, на якому висіла телефонна трубка... і опустила його. Знову підняла і знову опустила, в той же час стежачи за пацюком, що явно готувався до наступного стрибка.

Отак... піднімати й опускати гачок... На станції збагнуть, що тут щось трапилось... Подавати сигнал за сигналом...

Та ось пацюк знову присів, люто дивлячись на дівчину. І знову повторилося те саме. Блискавичний стрибок, швидкий рух рефлектора, дикий писк обпаленої тварини, що, так само сіпаючись, упала на підлогу. Люка ледве трималася на ногах. Але майже механічно, як машина, вона піднімала й опускала гачок телефонного апарата.

Перший пацюк уже лежав на підлозі, безпорадно дриґаючи лапами. Але й кіт сидів, зализуючи рани й поглядаючи на другого пацюка. Той, засліплений люттю, не звертав на нього уваги. Втім, і кіт уже не міг напасти на свого ворога.

- Невже на станції не помітять моїх сигналів?.. - думала Люка. - Боже, я ж не можу нічого більше зробити!

Пацюк знову готувався стрибнути. Потвора ніяк не могла здогадатися просто підлізти вниз, під стіл генератора, де проміння вже не дістало б її. Новий стрибок, новий писк... Люка відчувала, що ось-ось знепритомніє. Пацюк упав зовсім близько від Люки. Що робити? Де шукати порятунку? Адже дівчина знала, що пацюкові варт лише торкнутися її, і вона від цього огидного дотику втратить свідомість.

Люці здалося, що вона чує сморід мерзенної тварини. Голова пішла обертом, дівчина ледве стояла на ногах, тримаючись за ручку генератора. Пацюк знову плазував до неї.

- Ні... я більше не можу...

Люка відпустила рукоятку й безсило похилила голову. Хай буде, що буде!

Вона почула, як тихо стукають пазури пацюка. Страховище все ближче і ближче підповзало до неї... от... воно торкнеться її, вчепиться зубами...

Раптом Люка почула новий незрозумілий шум. Чийсь вигук вразив її:

- Вогонь! Вогонь!

Гучний постріл... ще... Дівчина розплющила очі і підвела голову. На порозі стояв Сашко, за ним - Богдан. Сашко тримав рушницю, з її дула ще вився голубий димок. Пацюк нерухомо лежав на підлозі. Хтось - Люка не знала, хто саме, - узяв її за руки. Вона всміхнулася. І знову перед очима все попливло, загойдалося, переплуталося. Вона спромоглася тільки сказати:

- А я думала... що ви... вже не встигнете... думала..

Не закінчивши фрази, дівчина похилилася. Її підхопили міцні руки Богдана. Він був блідий, як і Сашко. Позаду біг Петро. З генератора все ще зривалися потріскуючи сухі фіолетові іскри. Але Люка вже нічого не чула й не бачила: вона була непритомна.

11. ДАНИЛО ЯКОВИЧ СТУРБОВАНИЙ

- Якби таке мені колись розповіли, я б ніколи не повірила, - сказала Ганна Андрієві Антоновичу. Той тільки похитав головою.

Старий багато чого бачив на свому віку. Він пережив кількох керівників лабораторії, де був незмінним прибиральником, він звик до наукових експериментів, знав їм ціну і завжди ставився до них з повагою. А чудесна подія з його волоссям остаточно зробила Андрія Антоновича прихильником наукових досягнень. І все-таки на його обличчі застигло здивування, так само як і на обличчі Ганни.

Та й було з чого дивуватися. Обоє вони стояли біля корівника. Досі Ганна бувала тут десятки разів, але ніколи не затримувалася довго. Та сьогодні вона не може піти звідси, не з’ясувавши, що відбувається. А Андрій Антонович мало чим може допомогти їй.

Ось із корівника вибігла схвильована Тетяна Гаврилівна. Побачивши Ганну, вона сплеснула руками.

- Просто не знаю, що й робити, Ганночко! - сказала поквапливо. - Прибуває й прибуває!.. І коли спиниться, невідомо.

- А що каже Богдан? - спитала Ганна.

- Він і сам розгубився. Каже, що воно дуже активне. І сказав це таким смутним голосом, що мені аж жалько його стало. Ну, що мені робити? І посуду вільного більше немає...

- Хай у діжки зливають, - порадив Андрій Антонович. - А там розберуться.

- Та доведеться, мабуть, у діжки зливати. - І Тетяна Гаврилівна побігла далі.

Андрій Антонович почухав ніс і задумливо сказав:

- Гм.. Отака, значить, сталася притичина... Зайдемо, Ганно, чи що. Може, його поменшало...

- Гей, обережно! - пролунав коло них вигук. Двоє робітників везли на ручному візку кілька великих бідонів.

- Все без змін? - спитала Ганна.

Робітники не відповіли. Один тільки махнув рукою: чого, мовляв, питати?..

Те, що сталося, могло вразити будь-кого. Одна за одною по своїх станках стояли великі корови. Ні, вони не тільки здавалися великими, вони таки виросли за ці дні! Опромінення справді пішло їм на користь. Але справа була не в цьому. Коло кожної корови сиділа доярка.

І Ганна добре бачила, що тільки-но жінка торкалася пальцями дійки, як одразу з дійок пирскало густе молоко. Кілька хвилин - і дійниця була вже повна по вінця. Тоді доярка кричала:

- Гей, дійницю давайте! Дійницю!

До неї підбігав робітник з порожньою дійницею, брав повну, біг до бідонів, виливав молоко і стрімголов летів туди, звідки долинало нове одчайдушне:

- Давайте дійницю! Дійницю!

А корови повільно жували сіно.

Вздовж ясел пробіг захеканий Сашко. Він кричав:

- Води! Води давайте коровам! Хай п’ють, бо інакше може бути погано!

Робітники несли відра з водою, ставили їх біля корів, і ті пили жадібно, не відриваючись. Здавалося, що вода одразу перетворюється на густе молоко.

Ганна схопила Сашка за полу піджака й на мить спинила його. Він дивився на неї нетямущими очима, але нарешті впізнав.

- Що ж буде далі, Сашко? - спитала дівчина.

- А хіба я знаю? - відмахнувся. - Литиме, думаю, поки не закінчиться збудження. Зараз, Ганно, зараз!..

Він побіг далі, помітивши, що біля однієї корови немає води. Простеживши, щоб корові негайно дали води, Сашко повернувся назад. Мабуть, він хотів щось сказати Ганні, але до неї вже підійшов Данило Якович. Директор задумливо поглядав на корів, ніби вивчав, що відбувається навколо нього. Він підійшов до найближчої корови, спинився біля неї. Пальці його машинально перебирали пучок сіна, який він узяв з ясел. Він, видно, нервував, і на це були важливі причини.

Ганна теж бачила, як найближча до неї корова час од часу здригалася. Це тремтіння починалося від голови, немов потужна хвиля бігла по спині, по боках корови, яка неспроможна була стримати його. Щось турбувало тварину, але вона весь час хапала губами сіно. Час од часу корова тягнулася до відра з водою, пила й знову хапала корм. Нібито не тварина стояла в яслах, а якась вдосконалена машина для перетворення сіна й води на безперервний струмінь молока.

Ганна почула, як Сашко запитав у робітниці:

- Давно міряли температуру?

Та відповіла, зітхнувши:

- Щопівгодини міряємо. Он ходить ветеринар...

- Ну й що?

- Не спадає! Так і тримається на сорок два градуси. І що з того буде, хтозна... Тільки в одної спала до сорока...

Нарешті Данило Якович обернувся. Обличчя в нього було гнівне, очі дивилися гостро й непримиренно. Він побачив Сашка.

- Так, голубе мій, так! - промовив сердито. - Що можеш сказати мені? Погубили ви мені корів, га?

Сашко знизав плечима.

- Я сподіваюся, Даниле Яковичу, що це не так, - відповів поважно. - Ми не погубили й не збираємося губити нічого. Я певен, що все це триватиме недовго. Адже більше корів ніхто не опромінює. Потік молока має припинитися...

- Та ти бачив, як вони корм поїдають? Просто, можна сказати, жеруть! - роздратовано перебив його директор і зсунув кашкета на потилицю, що означало в нього найвищу міру збудження. - Корова ж не встигне нічого перетравити, розумієш?

- Значить, цього і не треба, - незворушно зауважив Сашко.

- Тобто як не треба? - аж захлинувся Данило Якович.

- Бачите, ми їм міряємо температуру. Вона тримається поки що на рівні сорока двох градусів...

- Що? Та ти розумієш, голубе, що кажеш?

- Не хвилюйтеся, все це цілком закономірно, Даниле Яковичу! Я думаю, що все це відбувається ось як. Вплив нашого опромінювання дуже й дуже збуджує організм корів. Бачите, вони весь час здригаються?.. Оце й є, на мою думку, вплив опромінювання на нервову систему. Далі: корм вони їдять, майже не жуючи. І це зрозуміло. Я припускаю таке: під впливом, складним впливом об’єднаної дії міліметрових хвиль і інфразвуку шлунок корови підвищив свою діяльність. Розумієте?

- Анічогісінько! - роздратовано кинув Данило Якович.

- Зараз я вам поясню, - терпляче відповів Сашко, наче не помічаючи роздратування. - У корови, як ви добре знаєте, кілька шлунків. Ну от, перший шлунок замість тільки обгорнути соками їжу, тепер перетравлює її сам і передає напівперетравлену їжу другому шлункові. Діяльність цього шлунка теж підвищена, і він робить тепер те, що раніше було діяльністю лише третього шлунка. Отже, їжа проходить крізь організм корови швидше, ніж це було раніше. І всьому цьому, певна річ, допомагає підвищена температура. Тільки неодмінно треба давати коровам більше пити, це дуже важливо. От я й стежу за цим.

Директор помітно гнівався, але стримувався: очевидно, Сашкові пояснення були мало переконливі. Тому він спитав про те, що зрештою найбільше цікавило його:

- А скажи мені, голубе, чому все-таки це трапилося? Ти можеш дати мені просту відповідь?

Сашко безпорадно знизав плечима.

- Важкенько...

- Знову помилка? - наполягав директор.

- Ні, не помилка, - твердо сказав Сашко. - Просто непередбачені обставини. Ну, от з кролями, наприклад, усе йде гаразд, як ви самі знаєте. Після опромінення вони швидше ростуть, швидше розплоджуються, їхня шерсть стає густіша й пухнастіша. Природно й зрозуміло, правда? З курами вийшло трохи складніше. Бо хто ж міг заздалегідь знати, що вплив нашого опромінення на курей локалізується саме на несучість?.. Про це ми взнали тільки тоді, коли побачили все на власні очі.

Данило Якович сердито заперечив:

- А треба було знати раніше!

- От для того ми й робимо досліди, Даниле Яковичу, щоб потім усі знали, що й до чого приведе, - наполягав Сашко. - Якби, наприклад, у нас не вийшло тієї неприємності з пацюками, ми б не знали, яку могутню силу має наше опромінене зерно, коли давати його тваринам. А тепер знаємо!

Данило Якович промовчав. А Сашко вів далі, заохочений мовчанням директора.

- Саме так вийшло й тут. Тепер ми знаємо, що вплив міліметрових хвиль і інфразвуку на корів не обмежується тим, що вони більшають, дужчають. Ні, ми знаємо...

- Навіть бачимо на власні очі! - перебив його директор.

- Так, бачимо на власні очі, - спокійно погодився Сашко, - надалі дослідники діятимуть уже не так, як ми, а обережніше. Такий шлях науки, дорогий Даниле Яковичу!

Директор немов на те й чекав:

- От, от, от! Саме про це я й кажу! “Обережніше”! Чудове слово, якщо хтось його розуміє! А хто не розуміє, то змушений буде зрозуміти. Ось ти, голубе, уявляєш собі, що вся ця історія дуже небезпечна?.. Я, братику, всією душею, можна сказати, за ваші дослідження. І не тільки я, а й вона, - вказав він на Ганну, що уважно слухала їхню суперечку, - і всі вони, - кивнув він на робітників, які стояли поруч. - Шлях науки, кажеш ти. Хіба я не знаю цього? Хіба я заперечував щось Івану Петровичу Антохіну, коли він надіслав вас сюди? Та це ж, на мою думку, дуже важливо, щоб ви науково допомогли радгоспові отими вашими хвилями, проміннями і всякою такою чортівнею. Але все це треба робити поступово, не поспішаючи. Ну, взяли б собі якусь там одну корову - і опромінювали б її, спостерігали, що з того вийде. А то, дивись, добрий десяток корів так мені активізували, чи як ти там кажеш, що й самі тепер не знаєте, що з ними далі робити. Так? Та ти мені відповідай, так чи ні?

- Ну, так, - змушений був погодитися Сашко.

- І без твого “ну”, все’дно буде так! От я й кажу: може, ви мені цих корів уже вкрай зіпсували? Може, вони так литимуть молоко, аж доки не повиздихають від цього? Хіба можеш відповісти на таке запитання?

- Точно, ясна річ, не можу, але всі дані.

- Та навіщо мені твої дані? Мені корови потрібні, а не дані! Твої дані тобі й про пацюків нічого не сказали. Добре, що нам пощастило розправитися з тією хвостатою поганню. Проте ніхто не певен, що десь не лишилося ще кілька таких потвор. І ти теж не певен, правда ж?

- Вони б вилізли, Даниле Яковичу, - спробувала втрутитися Ганна, - адже їм нема чого там їсти...

- А ти мовчи! - гримнув на неї директор. - Ти краще мені з курами розквитайся! Ач, яка!.. Тож я й кажу: не ви, а я за корів відповідатиму. Ви вважаєте, що своє зробили... а мені потім треба буде розплачуватися за всякі несподівані наслідки від вашого опромінення.

Такого обвинувачення Сашко не міг знести.

- Неправда, Даниле Яковичу! Ми так само відповідаємо. І навіть допомагаємо ліквідувати неприємні... несподівані випадки. От, бачите, наприклад, це ж ми вирішили давати коровам води досхочу...

- Щоб більше молока витікало з них? Спасибі вам!

- Ні, не для того, а щоб компенсувати корові втрату вологи. Адже зараз, очевидно, не можна спинити потік молока, він може виснажити тварину. А ми її своєчасно годуємо, поїмо - і все лишається на місці. Бо кажу ж вам, що це - тимчасове явище. Я певен!

- Тимчасове, тимчасове, - пробурчав директор, потроху заспокоюючись.

Повз них усе ще виносили бідони з молоком і вносили назад порожні. Пройшла до корівника зміна доярок, і через кілька хвилин вийшли ті, яких змінили, - втомлені, виснажені непосильною працею. Одна з них, проходячи мимо директора, напівжартівливо зауважила:

- Премію, товаришу директор, готуйте! Он скільки молока надоїли!

- Почекай, почекай, - похмуро відгукнувся Данило Якович. - Я ще не знаю, чи прибутки з цього будуть, чи самі витрати. Наука ще не вирішила. Так, Сашко?

- Я певен, що прибутки, - серйозно відповів той.

- Ну, гаразд. Згодом усе підрахуємо. Тільки ти май на увазі, що я своїх висновків ще не зробив. Ти мене, голубе, не переконав своїми “даними” і навряд чи переконаєш. Мені факти потрібні, а не розмови, - закінчив Данило Якович і пішов з корівника. За ним слідом був посунув і Андрій Антонович, що весь час уважно слухав розмову. Сашко полегшено зітхнув - бо ж не так просто витримати подібний потік обвинувачень! - і гукнув услід старому:

- Куди ж ви, Андрію Антоновичу? Чи вам замало директорових лайок?.. Краще скажіть, як з вашим волоссям? Все гаразд?

Андрій Антонович повернувся й повільно підійшов до Сашка.

- Та чого там, - відповів він смутно, - я слухав тебе, слухав...

- Ну й що ж? - здивувався Сашко. - Вас теж не задовольнили мої пояснення? Ай-яй, Андрію Антоновичу, а я думав, що на вас можна покластися!

- Ну тебе з твоїми жартами, - ще похмуріше сказав старий. - Виходить, моє волосся незабаром випаде?

- Звідки такі висновки? - Сашко нічого не розумів.

- Та ти ж казав, що всі отакі наслідки опромінення дуже короткочасні... і молоко оце, і все, що ваше проміння робить... так от, виходить, що і з волоссям мені доведеться розпрощатися.

Старий був такий засмучений, що Сашко мимоволі розсміявся. Пирскнула й Ганна.

- Е ні, Андрію Антоновичу, - ледве пересилив сміх Сашко, - це зовсім інше діло, воно до вашого волосся ніяк не стосується. А в крайньому разі, якби щось трапилося, ми завжди можемо додатково опромінити вашу лисину! - І він скоса поглянув на Ганну, що затиснула долонею рот, аби знову не пирскнути сміхом.

- Завжди щось вигадаєш... - Андрій Антонович, зберігаючи на обличчі підкреслений вираз невдоволення, одійшов. Мабуть, він усе-таки не вірив Сашкові, вважав, що той за звичкою жартує.