ЛІЛІ ХАЙД
Омріяний край
Роман
Уривок.
– Я знаю, як це – прибути до табору, розташованого в незнайомому місці і повного бездомних людей, бо саме так сталося зі мною під час війни, – почав дідусь, – так сталося з усіма кримськими татарами, коли радянська влада силоміць вислала нас у 1944 році. Потяги повезли нас до Середньої Азії та Сибіру. Мій прямував до Узбекистану, до Голодного степу.
Лютфі ганявся за останніми зернятками рису в мисці з-під плову:
– Степ так називався тому, що там нічого не росло, правда?
– Нічого, крім колючок. Глиниста земля була перемішана з крупною білою сіллю, яку здувало вітром, і на губах постійно був її присмак, а в очах – пісок. Це був наче злий жарт: постійний присмак солі нагадував про їжу, а їсти було нічого. Все, що в нас було, – це кукурудза: хліб з кукурудзи, кукурудзяна каша, жували навіть сухі качани. А часом не було й того. Це було найголодніше місце в світі.
Радянські солдати, які прийшли нас забирати, сказали, що нас звинувачують у співпраці з німцями і це наше покарання. Але вони не казали, куди нас повезуть, і дали лише п’ятнадцять хвилин на збори. Тож я мав на собі три сорочки, двоє штанів і хороші чоботи, а в торбу поклав пару книжок, кілька рублів та загорнув у шарф і жилетку родинну турку з кавомолкою.
– І все?! – Сафі згадала ті чудові речі, спаковані в коробку в Самарканді, готові до пересилки в Крим.
– Все. Рублі закінчилися ще до того, як ми прибули до Голодного степу, скоро не стало й чобіт – виміняв на хліб. Я волів радше ходити босим, аніж продати нашу турку з кавомолкою, хоча й думав, що навряд чи колись іще побачу кавові зерна. Та зрештою довелося попрощатися й з ними: я продав їх жорстокому солдатові-свиноті, він був чайохльоб, як усі росіяни; не дуже розумний, але йому сподобалася блискуча мідь.
Після цього, навіть коли в мене ще лишалося щось для продажу, ніхто нічого не купував, бо взагалі не було продуктів. Навіть охоронцям зменшили пайок. За кілька кілометрів від нас було село, й ми були впевнені, що там є харчі. Та нам не дозволяли й на крок ступити за межі табору без дозволу. Якби ми спробували – нас би побили й замкнули, а могли б і просто розстріляти.
Сафі намагалася уявити дідуся хлопцем, лише на рік чи два старшим за Лютфі, який поневірявся в узбецькому степу. Вона народилася в Узбекистані, і їй подобалося там жити. Та коли дідусь приїхав туди майже п’ятдесят років тому, це було чуже вороже місце, сповнене холоду й нестатків.
– Принаймні смерть від кулі швидша за смерть від голоду, – продовжував дідусь, а Лютфі засміявся:
– Мені теж так здається.
– Отже, я вирішив спробувати дістатись до того села і випросити чи вкрасти харчів. Я прокрався вночі за ворота табору й попростував, ніким не помічений. Але я забув про одну річ.
– Яку?
Дідусь знову подивився на небо, та цього разу хмари затулили місячне сяйво.
– Місяць. Він був величезним, круглим, білим і виблискував на білих гектарах солі. Ох, ніколи більше на бачив я такого місяця! Я бачив місячні міражі. З солі утворювалися чудернацькі палаци, сіль лежала на мерехтливих плесах озер. А тут я, наче миша на освітленій поверхні столу, і сховатися не було де.
А тоді я почув кроки та дзижчання і з табору вийшов дурний солдатик, той, який забрав нашу турку та кавомолку взамін нещасної ложки кукурудзяної каші. Він прогулювався солончаком, і, слава Аллаху, в руках у нього були турка з кавомолкою: він милувався їхнім сяйвом у місячному світлі. Я казав вам, що він був трохи причинний. Можна навіть було б пожаліти його, він з нами поводився не так уже й зле...
Я не смів поворухнутися. Я стояв там, застиг, а він потер кавомолку об рукав і почав обертати ручку. І повітря наповнив найсмачніший запах кави. Я не міг повірити. Мабуть, це був кавовий пил, що залишився всередині після років мелення, й ані довга подорож, ані бруд, ані сіль не витіснили його. Це було наче сон. Наче мої нещасні відчуття, порушені голодом і місяцем, матеріалізували цей аромат, мов міраж, аби помучити мене. Я не міг стриматись, і з грудей моїх вирвався глибокий стогін.
Дідусь застогнав так болісно, що Сафі здригнулася.
– Солдат одразу кинув кавомолку, схопився за пістолет і крикнув: “Стій! За межі табору виходити не дозволено! Хто такий? Говори!”
Та я не міг. Цей прекрасний запах кави переніс мене додому, до батьківської хати. Все, на що я спромігся, – це був іще один стогін, тихий, але виразний.
Пістолет у руці солдата затремтів.
– Хто такий? Стрілятиму!
В мене раптом виникла божевільна ідея. Ми, кримські татари, цілими днями копали й висушували ті солончаки для вирощування бавовни. І одяг наш, і обличчя, і руки – все було вкрите соляним пилом, і в тому фантастичному місячному світлі я, мабуть, світився білим, наче привид. Я підняв руки й застогнав утретє, так страшно, як тільки міг, і зміненим голосом сказав:
– Ти думав, я не прийду по тебе?
– П-по мене?
– Так, по тебе! Подивися на свої руки. Подивися, на них кров.
Солдатик заволав:
– Забирайся геть! Хто ти такий? Звідкіля ти взявся?
– Ти знаєш, хто я, – сказав я замогильним голосом, – і я прийшов... звідти! (я вказав на кавомолку). Я привид, який ніколи від тебе не відчепиться. Ми, кримські татари, ніколи не здамося, навіть якщо ви вб’єте нас!
Ох, як той солдатик заплакав. Наче дитина.
– Відчепися від мене, Господи, допоможи! – і чимдуж побіг від мене геть.
– Ми ніколи не здамося! – крикнув я йому навздогін і більше не міг кричати від сміху. Той місяць запаморочив мені голову. Я підняв турку й кавомолку, повернувся до табору, переліз через паркан, заліз під ковдру і спав до самого ранку, наче мертвий.
Лютфі сміявся:
– А що сталося з солдатом?
– Він не повернувся, – дідусь витрусив попіл з люльки й поклав її в кисет, – а наступного дня прислали ще кукурудзи.
– Отже, ти не голодував, – раділа Сафі. Це була смішна історія, та разом з тим і сумна. – Але ж, къартбаба, чиїм привидом ти був?
Дідусь зітхнув:
– Ох, Сафі, в ті жахливі дні було так багато привидів, з-поміж яких можна було обирати. Занадто багато.
– Хіба ми повернулися додому не задля того, – несподівано сказав тато, – щоб дати їм спокій?
