ПАТРІОТИЗМ, ВІРНІСТЬ ВІЙСЬКОВОМУ ОБОВ’ЯЗКУ, ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ДОЛЮ ДЕРЖАВИ – НЕВІД’ЄМНІ РИСИ ЗАХИСНИКА БАТЬКІВЩИНИ
МЕТА:
1.Виховувати у військовослужбовців почуття патріотизму, відданості військовому обов’язку, гордості за службу у внутрішніх військах.
2. Роз’яснити слухачам роль патріотизму в історії українського народу.
3. Ознайомити слухачів з традиціями, які склались у внутрішніх військах.
НАВЧАЛЬНІ ПИТАННЯ:
1. Сутність патріотизму. Духовна культура як прояв патріотизму та любові до Батьківщини.
2. Роль патріотизму в історії українського народу.
3. Військово-патріотичні традиції та їх значення для розбудови держави і внутрішніх військ у сучасних умовах.
ЧАС: для військовослужбовців строкової служби − 2 години (розповідь); 2 години (активні методи); для службовців − 2 години (інформування).
ЛІТЕРАТУРА:
1. Закон України «Про внутрішні війська Міністерства внутрішніх справ України».
2. Концепція виховної роботи у Збройних Силах та інших військових формуваннях України.
3. Національна ідея і розвиток України як суверенної держави.
4. Горілий А. Які традиції маємо розвивати.
5. Найважливіша мета − виховання воїнів-патріотів.
6. Животворящий дух козацького виховання.
7. Уткін О. Служіння Батьківщині - вищий прояв патріотизму і громадянської свідомості
8. Історія України у ХХ столітті. – Ніжин, 1994.
9. Україна: перша половина ХХ ст.: Нариси політичної історії. – К., 1993.
10. Сторінки історії України: ХХ століття. – К.: Освіта, 1992.
11. Шлях України. – К., 1996.
12. Сучасна українська національна ідея і питання державотворення. − К., 1997. − С. 25−26.
ВСТУП
Досвід людства, власна практика нашої держави переконливо доводять, що на переломних етапах розвитку предметом суспільної уваги є першовитоки народу, прагнення до відновлення його генетичної пам'яті, глибокого пізнання власної історії.
Домінуючим фактором цього процесу виступає національна ідея, яка повинна опанувати свідомість суспільства, бути стрижнем нації і ґрунтуватися на глибоких історичних традиціях, що ведуть свій родовід з життєдайних джерел Київської Русі, Галицько-Волинського князівства, Козацької держави.
Вона визначена як ідея сильної і процвітаючої України, ідея державності, патріотизму і духовності, конституційного порядку, громадянського миру і злагоди, ідея справедливості та добробуту, ідея відкритості світу.
Сьогодні, в процесі подальшої розбудови внутрішніх військ МВС України, особливо гостро відчувається необхідність ідеологічних орієнтирів та морально-етичних цінностей, які були б здатними поєднати зусилля військовослужбовців щодо сумлінного виконання ними службових обов’язків на користь народу і держави. Особливе місце в цій системі посідають такі поняття, як патріотизм, вірність військовому обов’язку, відповідальність за долю держави. Так уже склалося історично, що саме ці поняття завжди визначали життєву позицію людини, як військової, так і цивільної, стосовно суспільства і часів, у яких вона перебувала.
І
Справжній патріотизм ґрунтується на глибокому розумінні минулого, в якому ми дістаємо досвід, необхідний для творення майбутнього. Патріотизм − це відродження та дотримання кращих традицій свого народу. Нині нам дійсно необхідний патріотизм демократичний, гуманістичний, що характеризується любов’ю до Батьківщини, гордістю за її народ. Патріотизм, який ґрунтується на повазі особистості та прав людини.
Духовність, духовна культура як вищий прояв патріотизму, любові до Батьківщини є багатоскладовою системою, в котру входять утворення свідомості і самосвідомості людини, в яких віддзеркалюються її найактуальніші життєві потреби, інтереси, погляди, ставлення до навколишньої дійсності й до себе самої.
Специфічною ознакою цих інтересів, поглядів, ставлень, що часто виступають у формі ціннісних орієнтацій, певних особистісних характеристик, є їх органічна єдність з провідними цілями, прямий чи опосередкований зв'язок з моральністю.
Духовна культура є втіленням у світоглядних орієнтаціях людини сподівань, прагнень, ідеалів − духу народу, нації, що визначає спрямованість її особистісних потреб, переживань і зумовлює настанову на відповідний життєвий вибір.
До найголовніших проявів духовної сили громадян та невід’ємних рис захисника Батьківщини відносяться:
гуманні начала: доброта, справедливість, щирість, сумлінність тощо;
турботливе і відповідальне ставлення до оточуючих, особливо до рідних: усвідомлення святості материнських (батьківських) і синівських почуттів;
здатність мислити критично і самокритично: робити власні об'єктивні оцінки, мати особисті погляди на різні життєві явища та події;
працьовитість: ставлення до праці не лише як засобу забезпечення матеріального достатку, але й усвідомлення благородного впливу праці на людину, на розвиток її здібностей, волі та характеру;
патріотизм, як самовіддана любов до рідної землі, її народу, держави, вболівання за долю Батьківщини, потреба віддавати всі свої сили, талант служінню співвітчизникам, почуття відповідальності за сучасне і майбутнє нації, держави;
інтерес до минулого рідного краю, прагнення збагнути як величні, героїчні моменти в його історії, так і причини трагічних занепадів, страждань народу;
глибоке усвідомлення найвищої і святої мети − служити людині, народові, Вітчизні й знаходити в цьому справжнє людське щастя;
розвинена національна самосвідомість, прагнення самовизначення до нації, національна гордість і самоповага в поєднанні з пошаною до всіх етносів;
усвідомлення неоціненного значення рідної мови, в якій на генетичному рівні втілюється творча сила народного духу, його помисли, сподівання, віра та воля.
Виконання поставлених завдань потребує переосмислення проблем виховання, його національної суті і характеру, відновлення відповідно до сучасних вимог як цілісної системи, яка існувала протягом століть і завдяки якій молодь засвоювала досягнення попередніх поколінь, пізнавала генетичний код рідного народу, його національний спосіб мислення і на основі цього ставала дбайливим господарем і захисником рідної землі.
ІІ
Так уже склалася історія, що нашому народові доводилось ще з стародавніх часів постійно відстоювати незалежність своєї держави. Узяти хоча б за приклад часи існування стародавньої України-Русі. Війна була постійним явищем у ній. Коли перегортаємо карти літописів того відрізку історії, з трудом знаходимо рік-другий миру та спокою; щорічно, а то й кілька разів на рік відбувалися воєнні походи й криваві бої. При таких обставинах наш народ мусив бути весь час озброєний, готовий до оборони. Хоча до бою вели народ князі й бояри, оборона рідної землі була потребою всіх, усі її розуміли, всі їй співчували. Ось як описували літописці походи на степових кочовиків. “Підемо всі від малого до великого”, − заявляють прості люди, коли виникла необхідність йти у степ. А з яким тріумфом вертаються з походу переможці, з якою радістю вітає своє військо народ! Ті походи і війни стали могутнім підґрунтям для внутрішньої консолідації нашої держави. Спільна небезпека єднала племена й землі, наказувала забувати про всілякі дрібні чвари та ставила всіх в один фронт проти ворога. У війнах та відчутті постійної небезпеки для держави зміцнювалися солідарність, відповідальність за долю рідної країни, патріотизм. “Не осоромимо землі Руської!” − це гасло, що від часів Святослава лунало безперестану в княжій Україні. “Доки ж ви будете терпіти владу чужинців?” − гукають у Галичині в часи окупації її угорцями. Військо ж у той час було тим “цементом”, що пов’язував народні змагання у свідому державну силу.
Численні приклади патріотизму, готовності жертвувати собою заради держави залишило в нашій історії українське козацтво. Козацьке військо мало особливу цінність, оскільки це було народне військо. Козаччина вийшла з народних низів і ніколи не втрачала своїх зв’язків із народом. Це давало козацькому війську міцну основу та невичерпну силу: з народної маси постійно напливали все нові й нові добровольці та вояки. Зв’язки з народом давали козакам усвідомлення, що вони є оборонцями своєї землі, своєї Батьківщини, всіх народних прав і надбань, − що вони підіймають зброю за свою добру справу. Наслідком цього було й козацьке завзяття і непоступливість. Під час боїв на Брацлавщині в 1650-х роках у деяких замках козаки давали себе винищити вогнем, але не піддавалися. Під Берестечком уславилася козацька сотня, що цілий день відбивалася від переможної багатотисячної сили ворога і відхиляла будь-які пропозиції здатися. Така відданість своєму народові була причиною того, що належність до запорізького війська вважалася за велику шану й почесть. Українське громадянство уміло оцінити вагомість своєї армії. Воно вважало козаків за прямих спадкоємців давнього княжого війська. І в основі цієї спадкоємності було зміцнення козацтвом кращих патріотичних якостей славетних лицарів війська України-Русі. Козаччина так тісно була пов’язана з Україною, що тривалий час весь український народ звали “козацькою нацією”. Козацькі традиції відіграли дуже велику роль у подальшому формуванні патріотичної свідомості українського народу. Приклади самовідданого служіння козацтва своїй Батьківщині стали легендарними. Те, що під час Лютневої революції 1917 року на вулицях Києва з’явилося військо в давніх запорізьких убраннях, найкраще свідчить про те, яке історичне значення для розвитку патріотизму в Україні мала Козаччина.
Ті ж почуття патріотизму були рушійною силою Збройних Сил Української Народної Республіки і Української Галицької Армії в 1917−1920 рр., які стали до нерівної боротьби з імперським пригнобленням: дрібна краплинка у “бурхливому морі світових змагань”, але сильна своїми ідеалами й готовністю на жертви заради відродження української держави. Сили, віддані в цих змаганнях, не були марними, бо вони стали фундаментом віри народу в можливість врешті-решт досягти такої бажаної незалежності. Не було б тієї віри, не було б такого патріотизму в народі, хтозна-скільки б ще знадобилося часу для того, щоб ідея національного відродження перетворилася на реальність.
Чи не найбільшим випробуванням патріотизму українського народу стала Друга світова війна. У жорстокій боротьбі, якої до того ще не знало людство, любов до своєї Батьківщини вела за собою українців у пекло боїв. Вистояти в цьому горнилі допомагали лише безмірна віра в перемогу і почуття особистої відповідальності за долю свого народу і держави. Саме воно було вирішальним для того, щоб Велика Перемога стала однією з найвизначніших подій у всесвітній історії.
Далеко не всі країни мають такі приклади патріотичного руху в народі. А тому, наші історичні надбання – це наше духовне джерело, яке ніколи не повинно вичерпатися. І вже від нас, нащадків слави попередніх поколінь, залежить те, наскільки воно буде повним і живодайним.
ІІІ
На сучасному етапі національного відродження України, розбудови її державності на перший план виступає не лише економіка, а й творення нової ідеології, яка б служила інтересам (у тому числі й економічним) українського етносу, всього народу України, а не якогось класу або партії. В основу такої ідеології повинна бути покладена ідея державності й суверенності України, яка є об’єднуючою, консолідуючою й однаковою мірою стосувалася б усіх регіонів країни.
Здавна відомо, що будь-яка держава, яка стає на шлях розбудови, приречена на відсутність вагомих перспектив, якщо її народ не консолідується навколо ідеї утворення власної держави. Як правило, підґрунтям такої ідеї виступає сам народ, наявність в ньому патріотичного руху. Цей рух не народжується на порожньому місці. Звичайно, що йому передує формування в народній свідомості певної системи моральних цінностей, головну роль у якій відіграють патріотичні прояви.
Для усвідомлення важливості патріотизму з точки зору державних перетворень, перш за все, ще раз визначимо, чим він є як поняття.
Патріотизм – відданість своїй Батьківщині, любов до Вітчизни, прагнення служити її інтересам, захищати від ворогів.
Оскільки патріотизм несе в собі безмірну любов до Батьківщини, звідси витікає ціла низка завдань, яка постає перед державою стосовно забезпечення її існування.
Важливою складовою піклування держави про виховання в народі почуттів відповідальності за долю держави, вірності військовому обов’язку є військово-патріотичне виховання. Воно містить у собі систему організаційних, правових, пропагандистських, культурно-виховних і просвітницьких заходів, спрямованих на формування у молоді високих моральних особистісних якостей, необхідних для військової служби, духовної та психологічної готовності зі зброєю в руках захищати українську державу, її територіальну цілісність, інтереси українського народу.
У військовому середовищі, як у ніякому іншому, виявляються справжні патріотичні якості людини.
Внутрішні війська – це таке соціальне середовище, такий соціальний простір, у якому є необхідні умови для того, щоб реалізувати одне з головних завдань військової служби – виховати воїна-патріота.
Треба одразу зазначати, що втрата сьогодні певною частиною суспільства з об’єктивних причин, і особливо молоддю, ціннісних моральних орієнтирів нагально вимагає посилення військово-патріотичного виховання. Активізація його покликана обумовленими потребами становлення громадського суспільства, необхідністю формування у молоді патріотичних почуттів, високого морального духу. До цього мають бути причетні не тільки сім’я, школа й армія, але й увесь устрій суспільно-політичного життя в державі.
Чим більше утверджується Україна у своїй державності, тим інтенсивнішим стає пошук загальнонаціональних ідейно-духовних орієнтирів, здатних консолідувати суспільство, зміцнити державу, вивести її на високий рівень цивілізованості й культури. Історія засвідчує, що послідовна боротьба за утвердження і зміцнення української державності невіддільна від почуття патріотизму. Адже любов до Батьківщини надихає людей на подвиги й самопожертву в ім’я великої мети.
Почуття патріотизму, національної гордості не приходять самі по собі, рівень національної самосвідомості визначається не належністю до певного класу чи соціальної групи. Патріотами не народжуються. Патріотизм прищеплюється змалечку як невід’ємна риса людського характеру. Виховується це святе почуття різними шляхами і засобами. Таке виховання здійснюється на основі рідної мови, історії, культурних надбань свого народу, його звичаїв, традицій. Так в усіх цивілізованих країнах. Такий підхід передбачає й Державна національна програма відродження України.
Особливого значення сьогодні набуває збереження та примноження кращих бойових традицій внутрішніх військ, героїчної спадщини українського народу.
Методичні рекомендації. Керівник заняття при розгляді даного питання розповідає про кращі традиції, які склались у внутрішніх військах, територіальному командуванні, навчальному закладі, військовій частині.
ВИСНОВОК
Патріотизм, вірність військовому обов’язку, відповідальність за долю держави були і будуть невід’ємними рисами захисника нашої Батьківщини. Перебіг історичних подій у житті українського народу, сучасне політичне і воєнне становище у світі ще раз підкреслюють їх значення в справі захисту незалежності й територіальної цілісності України. За цих умов особистим завданням кожного воїна-патріота є оволодіння духовними надбаннями наших славетних предків, поповнення їх новими прикладами самовідданого служіння своєму народові. Глибоке усвідомлення важливості цього завдання буде запорукою недоторканості наших кордонів, миру і спокою в країні.
