Дорога на Січ

Дорога на Січ

Очерет боляче різав долоні й бив по обличчю, але Левко не звертав уваги на такі дрібниці. Не звертав він уваги навіть на те, що уже двічі з-під його ніг вихоплювалися півсаженні гадюки, рятуючись від шарварку, що його учинила невідома їм, гадюкам, сила. Левко до болю в душі боявся гадюк, але не зупинявся. Що там гадюки! Він готовий був зазирнути в очі степовому полозу, про котрого люди казали, що той спроможний задушити своїми сталевими обіймами й ковтнути вершника разом з конем. Він готовий був навіть до такої зустрічі, аби тільки не вони! Не ті, від кого доводиться утікати, занурюючись вище пояса у холодне баговиння плавнів. Воістину, зустріч з чудовиськом була б для Левка не такою страшною, як зустріч з людьми, що його переслідували. Бо хіба люди вони? Хіба наявність двох рук, двох ніг і людського обличчя може слугувати визначенням належності створіння до спільноти розумних істот? При умові, що ці володарі людського образу й подібності десять годин тому роздерли трьох товаришів Левка на шматки, прив’язавши їх перед цим за руки й ноги до четвірки коней кожного. Ті нещасні горлали ще довго після того, як гарячі коні розбіглися навсібіч, тягнучи за собою криваві обрубки, котрі щойно були людськими тілами. Повними жаги життя та надій на майбутнє. Левко не вірив власним очам. Хіба може верещати шматок тіла без ніг, за яким на два сажні волочиться потворний жмут кишок? Але вони верещали. А ті хто вчинив цей жах, сміялися. Вони реготали п’яними голосами і сипали дотепами. Їм було весело. Господи, хіба після такого видовища можна боятися ще чогось? Але Левко боявся. Він боявся гадюк, боявся полоза і власного страху. Він боявся залишитися на місці й боявся йти вперед, створюючи плюскіт баговиння й шелест пожовклого очерету. Він боявся навіть власного подиху, тремтіння ніг й ударів серця. І вперто йшов, гнаний чимось сильнішим за страх. Що це було, злість? Жага помсти? Левко не знав цього й не втрачав часу на осмислення таких мало потрібних речей. Він просто продирався крізь плавні й намагався щільніше стиснути зуби, котрі цокотіли від холоду і від страху. Годину й дві. Доки нарешті не зрозумів, що уже досить давно не чує хропіння коней, дзвону збруї й криків переслідувачів. Натомість втома його тіла досягає такого ступеню, що перед очима уже пливуть нудотно-жовті кола, а ноги ось-ось готові підкоситися, занурюючи його у темне холодне баговиння. І Левко зупинився. Не тому, що страх пройшов. Лише тому, що тікати далі він не міг. І ще тому, що йому було соромно за власну поведінку. Якусь мить Левко стояв, поглядаючи безумними очима на стіну очерету, котра шепотіла навкруг нього. Вона тріскотіла й кричала голосами стривоженого птаства, плюскотіла й шуміла під вітром. Левко віддихувався кілька хвилин, після чого затулив спітніле обличчя вкритими багнюкою і кров’ю долонями й заплакав. Він плакав немов мала дитина. Нестримно, віддаючись повністю власному горю. Змішував кров з порізів на руках і багно плавнів на обличчі з струмками сліз. Лише не схлипував, усе ще страхаючись, що доля, котра примусила його товаришів померти в страшних муках, нажене і його. Це тяглося не менше п’яти хвилин. Нарешті Левко відняв руки від обличчя, зітхнув і зачерпнув мутну воду, намагаючись остудити палаюче від бігу й емоцій обличчя. Хвиля страху повільно полишала його. На її місце приходила смертельна втома й холод. Від цього вогкого холоду не могла захистити благенька подерта свитина, яка до того ж наскрізь промокла під час втечі від під’їзду польських драгун. Левко озирнувся навсібіч. Очерет попереду, очерет позаду, очерет праворуч і ліворуч. Сонце уже заховалося за кручею на протилежному березі Дніпра й повітря ставало усе прохолоднішим. Незабаром ніч. Потрібно було вибиратися на сушу, викрутити одяг і спромогтися зберегти рештки тепла – ночі тепер холодні, а під ранок пожовклі трави на березі й жовту стіну очерету у плавнях білить перший приморозок. Залишатися до ранку у воді – вірна смерть, адже на добрих п’ятдесят верст навкруги немає у кого просити допомоги у разі хвороби. Позаду вороги, попереду невідоме. Левко ще кілька разів побризкав собі в обличчя водою, зітхнув і пішов далі, намагаючись вийти на сухе. Тепер йому було по-справжньому соромно. За власну слабкість, за неспроможність чинити опір убивцям своїх товаришів по нещастю, за глузливі крики й регіт п’яних драгун нарешті. Сором пік його вогнем, доки холод примушував тремтіти стомлене тіло.

Крихітний острівець суші серед плавнів довелося відвойовувати у досить великої родини диких свиней, котрі, потривожені непрошеним гостем, кинулися в очерет, обурено рохкаючи й повискуючи, але жодного опору такому нахабному захопленню їхнього бівуаку не чинили. Левко вийшов на сухе й без сил сів на траву. Так і сидів без руху добрячих півгодини, поки вечір не почав запалювати зірок на небі, а нестерпний холод не проліз крізь дірявий і мокрий наскрізь одяг, вихолоджуючи, здавалося, до самого серця. Левко примусив себе піднятися, зняти з себе свитку, постоли, полотняні шаровари й сорочку. Він ретельно викрутив одяг і одягнувся, відчувши себе трохи краще. Після цього заходився збирати суху траву й очерет, маючи на меті сховатися під ними від нічного холоду. З власного досвіду Левко знав, що така постіль якщо й не зігріє як теплий овечий кожух, то принаймні не дасть пропасти. Час від часу він зупинявся і прислухався до гомону плавнів, все ще з острахом очікуючи почути людські голоси й хропіння коней. Але переслідувачі, судячи з усього, покинули гонитву й розбивали десь неподалік табір, щоб з проміннями ранішнього сонця поновити пошуки зухвалого хлопа. Адже той мав нахабність не лише утекти від справедливої кари за залишення маєтку свого пана й намагання пройти на Низ. Він полоснув ножем по горлянці самого пана поручника, коли той спробував зупинити утікача. Левко зітхнув і продовжив намощувати лежанку. Даремно він зачіпав пихатого німця. Тепер вони напевне не покинуть пошуки доки не знайдуть його. Перед очима стояв кривавий слід від ножа на тонкій шиї молодого шляхтича і його здивований крик. Навряд чи поручника вбив той удар тремтячої руки, але у разі коли Левко попадеться до рук жовнірів, цей факт не врятує його від страшної смерті.

Під купою очерету й перепрілої трави тіло нарешті почало зігріватися, повертаючи Левкові здатність відчувати голод, втому й біль від численних поразок на руках і ногах. Але більше за все інше він страждав від бажання палити. І хоча у кишені досі ще лежав кисет з жменею розмоклого тютюну, люльку і кресало, як і решту свого нехитрого скарбу, він загубив під час втечі, тож міг тепер лише зітхати. Зрештою, вирішив, що не варто перейматися — краще відчувати голод, біль і бажання затягтися тютюновим димом, аніж лежати в степу розірваним на шматки, як лежали ті, з ким він тиждень тому домовився йти через Дике Поле на Січ. Поступово втома зробила своє і перед очима Левка затанцювали мерехтливі образи, а за кілька хвилин його свідомість поринула у обійми Морфея, відлітаючи на кілька годин геть від степового холоду, небезпеки й вогкого туману над плавнями Великого Лугу. Йому снилася ніколи не бачена ним Січ.

Тридцятисемирічний кріпак Левко Іваненко пішов від пана, маючи намір податися до Запоріжжя, три тижні тому. Його не зупинили ні перестороги, ні далека дорога, а ні розповіді про страшну долю тих, кого піймають дорогою панські пахолки, татарські чамбули, або залога Кодацької фортеці. Кодак віднедавна здійняв свої мури у височінь, зачиняючи шлях з України на землі Запорізького війська. Він був найбільшою перешкодою для подібних до Левка утікачів.

Лише кілька місяців тому він і думки не припускав, що зможе зважитися на такий відчайдушний крок, але те що сталося з Левком так перевернуло його життя, що іншого розвитку подій просто не могло бути. Життя, котре ніколи не було для Левка надто легким і безжурним, піднесло йому надто важке випробування. А почалося все, здавалося, з дрібниці.

Вийшовши пізно увечері з шинку, у якому серед гурту селян святкував обжинки, Левко несподівано для себе опинився на шляху трьох пахолків пана Березовського. Ні, він жодним чином не хотів йти на конфлікт з людьми Березовського, добре знаючи їхній крутий норов і швидку на розправу руку. Але мабуть випите за столом у шинку зробило з ним лихе – після того як отримав відчутні удари кінською груддю в тулуб і батогом по голові, Левко не втримався і в серцях сказав слова котрі не повинен був казати. Результатом його нешляхетного звернення до пахолків став міцний прочухан батогами, котрий комонні панове, не соромлячись, вчинили над беззахисним пішим селянином. Тут би й залишити все, заливши образу кухлем сивухи й заочними прокляттями. Але оковита, котра все ще бродила в Левкових жилах, зробила йому ще одну прикру послугу. Він зі злості за безпідставне побиття вчепився в батіг одного з пахолків і потяг надто сильно – під регіт товаришів той гепнувся з коня і боляче забив плече. Годі й казати, що після такого нахабного вчинку Левка було приведено до панського фільварку. Там він отримав ще більшого прочухана аніж біля шинку й опинився на три дні закутим у шийні колодки. Пан Березовський не дозволяв виявлення гонору своїми хлопами й за дрібної нагоди карав їх тими самими колодками. Він справедливо вважав, що вигляд напівголого хлопа з синьою від батогів спиною і шиєю замкненою у колоді, відіб’є у решти кріпаків бажання до виявлення непокори. Особливо якщо постать покараного буде майоріти серед фільварку доти, доки скараний не втратить свідомість.

Левко тримався три дні. Досить довгий термін, якщо додати те, що його не годували протягом цього часу, а води давали зовсім мало. На четвертий день Ярина, дружина Левка, переборовши власний страх, прийшла на фільварок щоб прохати пана відпустити її чоловіка. Ох, якби він лише знав чим це закінчиться, простояв би у колоді ще три дні, але не погодився б на пропозицію Ярини піти до пана…

Шестидесятирічний Березовський, котрий ніколи не придивлявся до своїх хлопок, раптом уздрів перед собою досить миловидну тридцятирічну молодицю, котра ладна була йому руки цілувати, намагаючись допомогти скараному чоловікові. Він досить швидко змінив гнів на милість. Що ж, пан відпустить нахабного хлопа коли той прийде до тямки. Доки що його відімкнуть з колодок і зачинять у стайні. Але молодичка повинна довести, що справді готова на жертву задля свого чоловіка. Адже хіба це не честь для простолюдинки провести ніч з шляхтичем? Крім того, пан Березовський зуміє показати, що він щедра людина!

Не дарма кажуть: чоловік та жінка – одна сопілка. Ярина нічого не знала про шляхетний гонор, але вона не звикла мовчати коли так брутально поводяться з її жіночою чесністю. Пан Березовський невідкладно отримав на свою пику таку кількість подряпин, що став схожим на людину, котра мала необережність цілуватися з риссю, а Ярина, придушуючи сльози, побігла додому. Того ж вечора Березовський наказав пахолкам провчити зухвалу хлопку. Може він і не мав наміру вчинити того, що пізніше було вчинено, але особисто, соромлячись свого вигляду, не зміг бути присутнім при екзекуції. Пахолки ж, намагаючись ретельніше виконати наказ пана, прибули до хатини Левка налаштованими досить рішуче. Коли помітили, що Ярина з дітьми надійно забарикадувалась всередині приміщення, не додумались ні до чого кращого, як підпалити солом’яний дах хатини і їхати геть. Вийти з палаючої хати Ярина і обидва її сини вже не змогли.

Левко, котрого випустили з панської стайні наступного ранку, мало не втратив розуму від горя що так несподівано впало на нього. Наче уві сні промайнув перед його очима страшний похорон на який зібралося населення їхнього і кількох навколишніх сіл. Пройшли поминки, по яким він впав у важкий запій на добрий тиждень. Коли пиячити вже не було сили, стало скрутно по-справжньому. Найважче буває у години коли залишаєшся один. Позаду похорон і співчутливе товариство. Попереду самотність і безвихідь. Левко взяв мотузка і пішов до лісу. Там довго сидів під крислатим дубом, не наважуючись зробити того, що намислив. Так і не наважився. Натомість прослизнув наступної ночі до панських покоїв і накинув зашморг на шию пана Березовського. Коли наполохані служки пана знайшли його з посинілим обличчям і виваленим назовні язиком підвішеним до крокви у власній почивальні, Левко вже був не менше як за півтора десятка верст від рідного села. Він прямував на Січ.

Пробудження принесло біль у занімілих кінцівках, відчуття холоду і протести шлунку, котрий вимагав їжі. Левко ще деякий час лежав прислухаючись до звуків навкруги, після чого, тихо стенаючи, виліз з-під купи сухого бадилля у якому спав. До світанку було не менше години. Одяг майже просох, тож, не дивлячись на передранковий холод, тіло поступово почало зігріватись. Порившись у кишенях, Левко вкинув до рота щіпку тютюну. Повільно розжував. Пекуче і гірке листя викликало огиду, але зменшувало апетит і бажання палити. Левко швидко прибрав сліди свого перебування на острівці й покрокував геть.

Тепер він йшов не так як напередодні — не розбираючи шляху. Обережно минав болітця, перескакував з купини на купину й уважно дивився перед собою, згадуючи як учора тікали з-під його ніг гадюки. Час від часу Левко зупинявся на кілька хвилин і уважно прислухався до шурхотіння плавнів. Переслідувачів не було чути. Схоже він відірвався від них. Була ще небезпека вийти на поляків випадково, адже Левко зовсім не знав якого напрямку варто дотримуватися. Але, беручи до уваги площу берегів нижньої течії Дніпра, що її займали плавні, ймовірність такої зустрічі була не надто великою. Близько десятої ранку сонце почало гріти вистуджені ніччю плавні й настрій Левка дещо підвищився. Він навіть зняв з себе свитину й закинув її на плече, насолоджуючись теплом, що його розливали тілом промені денного світила. Відчутно допікав голод, але Левко на те не зважав. Він звик до відчуття голоду. Минулі кілька тижнів мандрівки до Низу навчили його терпіти голод – харчами біглим хлопам вдавалося розжитися не надто часто, а якщо зважити на те, що доводилося проходити пішки по двадцять верст щоденно, шлунок вимагав їжі досить настирливо кожного вечора. Минулого разу вдалося перехопити кілька сухарів і шматок в’яленого м’яса за годину до того, як на них натрапила польська чата, отже голодував він менше доби. Без великих труднощів Левко міг не їсти ще принаймні добу. За цей час багато чого могло відбутися і найгірше з усього – те що драгуни досягнуть своєї мети. У такому випадку проблема нестачі харчів втратить свою актуальність. Якщо ж вдасться уникнути зустрічі з кодацькими жовнірами, плавні не дадуть пропасти, це Левко знав напевне.

Коли сонце досягло зеніту, Левко вирішив відпочити. Він, як і минулого разу, вибрав суху купину і ліг у траву, закинувши руки за голову. Саме цієї миті, примушуючи серце тривожно затріпотіти, до нього долинув тріск очерету і неголосна розмова. Розмовляли не більш аніж за сто кроків від нього.

- Не відставайте, тримайтеся вслід, - говорив польською хрипкий голос. – Трикляте баговиння…

- Упертого хлопа варто посадити на палю лише за те, що ми змушені швендяти плавнями немов хорти котрі полюють на гусей! – відповідав йому інший голос.

- Якщо будете менше патякати і уважніше дивитися навсібіч, зможемо піймати його скоріше, - обірвав розмови третій, владний голос.

Далі Левко на місці залишатися не міг. Він змією поповз з купини донизу, туди де стояла вкрита зеленою ряскою вода. Швидко виламав стебло сухого очерету і, для перевірки дмухнувши у нього, з головою занурився у смердючу воду. Обі ноги й ліву руку стромив у намул на дні, намагаючись закріпитися, а правицею притримував очеретину. Останнім з почутого перед зануренням було:

- Пане поручник, тут наче хтось щойно проходив…

Під водою, прислухаючись до стуку власного серця, довелося сидіти довго. Одного разу коні переслідувачів пройшли зовсім поряд, але зрадлива Левкова фортуна тоді залишилася прихильною до нього. Коли Іваненко насмілився виткнути голову на поверхню, він вже не відчував від холоду власного тіла. Сидів би ще, але зрозумів, що скоро просто не зможе дихати від переохолодження. Першим що помітив, була дика качка, котра, заклопотано покрякуючи, плюскотілась у рясці не далі аніж за два кроки від нього. Якщо вона й помітила Левка, то не звернула на нього уваги, сприйнявши людську голову за щось неживе. Ані розмов, ані тріску очерету поряд не було чути, лише звичайні звуки плавнів: квакання жаб, дзижчання комах, плюскіт і спів птаства. Левко прислухався не менше трьох хвилин після чого нарешті перевів подих. Рукою яка погано слухалася швидко схопив качку за ноги й затяг її під воду. Намагаючись не створювати зайвого шуму, звернув її голову.

Через годину, висушивши одяг на сонці й покріпивши себе сировим м’ясом, Левко продовжив шлях. Він йшов, заглиблюючись все далі у плавні. Після двох днів блукання Великим Лугом він не мав жодного уявлення де знаходиться омріяна Запорізька Січ, але зараз не переймався цим питанням. Головним було те, що він виграв у переслідувачів ще один день і скоро ті, ймовірно, втратять до нього інтерес. Допікало лише бажання запалити люльку.

Наступна ніч відрізнялася від попередньої лише тим, що не давав спати задушливий кашель. Від нього все тіло Левка здригалося і він раз по разу мусів виринати з важкого запаморочення, котре замінило втомленому організму сон. Серед судорожного бажання зігрітися і нападів кашлю Левко бачив рідне село, згарище залишене пахолками Березовського на місці його оселі й три зачинених кленових труни. Односельці несли їх до невеличкого цвинтаря на околиці. Пробудившись, як і минулого разу за годину до світанку, Левко довго сидів охопивши голову руками. Нарешті звівся і почимчикував куди бачили очі. До обідньої пори йому не зустрічалося нічого нового в цьому безмежному царстві очерету, осоки, зарослих ряскою болітець і дрібних потічків. Переслідувачі, очевидно, якщо й не покинули ідею відшукати його, знаходились зараз десь далеко – вони вже багато годин жодним чином не виказували своєї присутності. По опівдні Левко вийшов до Дніпрового русла. На кілька хвилин він зупинився, вражений картиною величі й могутності древнього Борисфену. Перед захопленими очима волинського селянина відкрилася сяюча блакиттю неосяжна далечина, простягнувшись на добрячих чотири версти. На протилежному березі, вкриті сивою імлою вологого повітря, височіли порослі лісом гори. Подекуди їхні могутні плечі опускалися сивими осипами граніту, в інших місцях здіймаючись на добрі дві сотні сажнів у височінь. Вітер гнав чистою водою брижики піни на хвилях, а над водою шугали, видивляючись у глибині здобич, білосніжні силуети чайок. Сполохані появою Левка, в очерети кинулися кілька оленів. Левко швидко зняв з себе одяг і увійшов у воду. Кілька хвилин тер себе, змиваючи грязюку багатьох днів подорожі крізь степ і плавні. Після цього заходився прати одяг. Коли закінчив з цим зайняттям, зав’язав вузлом рукави сорочки і застиг, стоячи по пояс у воді.

Люди котрі розповідали Левку про багатства Запорізького краю нічого не перебільшували. І якщо безліч дичини він міг бачити ще подорожуючи плавнями, то кількість риби у Дніпрі оцінив лише зараз. Не більше як за півгодини на березі поряд з одягом що сушився на сонці виблискували сріблястими боками чотири досить великих карасі. І Левко міг заприсягтися, що упіймати їх було зовсім не важко. Він швидко почистив рибу за допомогою пазурів і взявся за їжу. Сиру рибу навряд чи можна було назвати надто гарною стравою, особливо за умови відсутності солі. Але Левко примусив себе з’їсти усі чотири рибини, після чого вклався спати. Він вирішив наступної ночі не лягати – йти плавнями вночі не надто комфортно, але під час ходи можливо було хоч трішки зігрітися. Прокинувшись коли сонце вже застигло над обрієм, Левко приблизно намітив напрямок руху, маючи на меті просуватися до краю очеретяних заростів, котрі у цих місцях окреслювали береги Дніпра на три-чотири версти вглиб. Біля півгодини він втратив на те щоб хоч трохи підладнати постоли, котрі від довгого перебування у воді ледь трималися купи. Для цього використав пасма тканини відірвані від рукава сорочки. Нарешті вирушив.

Недоречність пересування крізь плавні уночі Левко осягнув як тільки сонце заховалося за обрієм, вирушивши у мандрівку невідомими землями на сході. У темряві Левко одразу ж влетів у баговиння, котре мало не засмоктало його з головою. Того разу його врятували віти низенької верби. Він схопився за них, відчайдушно намагаючись звільнитися з трясовини і поволі видряпався на сухе. Деякий час сидів, вирішуючи чи варто пересуватися далі, чи залишитися до ранку на місці. Врешті вирішив йти – іншого вибору йому не залишав нічний холод. Лежати на вогкій землі у промоклому наскрізь одязі йому було б непереливки. Наступних кілька годин неприємних сюрпризів не принесли. Хоч просуватися доводилося не надто швидко, Левко з відчуттям задоволення підрахував, що він незабаром вийде на суху місцину й до ранку зможе пройти вниз по течії Дніпра не менше десяти верст. Додавав настрою й той факт, що одяг почав висихати, а сухий кашель, що душив його кілька останніх днів, послабився і перейшов у більш «вогку стадію», дозволяючи відкашлятись, а не корчитись у нападах по кілька хвилин. Схоже, звиклий до злигоднів і загартований організм швидко боров застуду.

Неприємності почалися після півночі. Остаточно втративши обережність від думки, що переслідувачі залишилися далеко позаду, Левко цілком несподівано для себе вийшов з очеретів прямо до їх табору. Не менше хвилини, розкривши рота, глипав на пригасле багаття перед собою, кілька парусинових наметів, десяток сплутаних коней, котрі паслися неподалік і двох вартових драгунів. Останні розляглись обабіч багаття і могутнім хропінням розлякували у плавнях дичину. Від несподіваного страху ноги мало не підкосилися, а у горлі пересохло. Левко міг очікувати чого завгодно тільки не такого збігу обставин. Він немов кролик в пащу до удава прийшов до поляків і стояв тепер не далі як за десять кроків від найближчого з них. Від переляку навіть не одразу збагнув, що й цього разу йому неймовірно повезло – драгуни, очевидно, під час вечері не слабко приклалися до мальвазії. Тож тепер його ніхто не помічав, віддавшись в обійми Морфея. Коли шалені молоточки пульсу у скронях дещо притишили свій стукіт, Левко тінню розчинився у плавнях з яких визирнув хвилину тому. Відійшовши на кількадесят кроків, зупинився. Несподівано його осяяла думка, що було б непогано розжитися у жовнірів якою не якою зброєю. Він сів на землю і завмер, вагаючись. Від пережитого хвилювання і нічного холоду тіло дрібно тремтіло, а зуби почали голосно цокати. А від самої думки, що скоро прийдеться повернутися до польського табору і наблизитись до переслідувачів на відстань простягнутої руки, Левкові стало не по собі. У пам’яті до болю яскраво спливла згадка про крики товаришів по нещастю, коли тих роздирали на шматки пущені врізнобіч коні. А що коли хтось з драгун прокинеться? У Левка не було жодних сумнівів у тому, що тоді доведеться так само верещати йому самому…

Чому він повернувся до жовнірського бівуаку, Левко не міг пояснити собі навіть значно пізніше. Напевне знав лише те, що ним керував не розум і не Провидіння. Скоріше його дії спрямовувало викликане пережитим страхом запаморочення свідомості. Більше того, Левко навіть не пам’ятав як опинився поблизу одного з вартових котрі спали біля багаття вкрившись овечими кобеняками. Ось лише мить тому він сидів на землі серед очерету і вже бачить перед собою заросле щетиною обличчя з велетенськими вусами, голеними скронями й скуйовдженим чубом. Драгуну не було й тридцяти. Обережно стягнувши з нього кобеняк, Левко помітив на поясі у драгуна піхви з досить замашним мисливським ножем. Коли охопив тремтячими пальцями руків’я, драгун несподівано відкрив очі.

- Цо-о-о?!! – розлючено заревів він і Левко, швидше аніж осягнув що робить, затиснув йому рота лівою рукою, а правицею стромив лезо ножа у незахищену кольчугою шию.

Ніж увійшов у людську плоть так несподівано легко, що Левкові навіть спочатку здалося – він промахнувся. Однак за мить вже відчув на руках теплу кров, а драгун, кілька разів стріпнувшись під вагою Левкового тіла, затих. У голові сяйнула й зникла, віддаляючись, думка, що людину зарізати значно легше аніж свиню. Свиней Левко різав раніше багато разів, з людиною чинив це вперше. Свиня хапалася за життя й пручалася значно довше аніж убитий щойно жовнір. Левко похапцем обшукав його. Не забував сторожко позирати на другого вартового. Однак той ніби нічого не помітив – безтурботно хропів собі, заклавши руку під голову. Незабаром до мисливського ножа, взятого у жертви, приєднався пістолет, шабля у піхвах і невеличка шкіряна сумка, котра лежала поряд з убитим. Левко похапцем натяг її ремінець собі на шию і зібрався зникнути. Саме цієї миті заворушився другий вартовий. Він рвучко звівся і сів, заспаними очима позираючи на Левка.

- Яцек, хто з тобою? – прокинувшись, жовнір ніяк не міг второпати звідки взявся поряд з ним темний силует у рваній свитині.

За мить Левко уже сидів на ньому й з відстані кількох сантиметрів позирав у вирячені очі драгуна, намагаючись примусити його не копирсатися. На обличчі відчував бризки крові з розсічених артерій на шиї поляка. Цього разу жертва опиралася трохи довше. Була хвилина коли Левкові здалося, що драгун затих і він почав послаблювати свої смертельні обійми, проте за мить знову з силою наліг на умираючого – у агонії той почав сучити ногами, а з перерізаної горлянки вирвалося розпачливе булькання. Нарешті перестав подавати ознаки життя і другий вартовий. Левко швидко озирнувся. Схоже, вбивство двох людей залишилося непоміченим їхніми товаришами. Левко підхопив шкіряну сумку з спорядженням – копію взятої у першого жовніра, і, скрадаючись, рушив вздовж смуги очерету геть у темряву. Пройшов близько сотні кроків, після чого кинувся бігти. Тепер він не поспішав заглибитись у очерет. У низькій, вигорілій за літо степовій тирсі його слід буде значно важче відшукати. Заглибитись у плавні потрібно було пізніше, ближче до ранку. У такому випадку був шанс, що погоня не одразу відшукає місце у якому він пірнув у плавні й у нього буде зайвих кілька годин.

Зупинитися Левко дозволив собі лише коли на сході замайоріла смужка світла. До Великого Лугу поспішав новий день. Для Левка він ніс, й Іваненко не сумнівався у цьому, небезпеку значно більшу аніж напередодні. Бо якщо переслідувачі й раніше не покидали спроб відшукати його, після вбивства двох драгунів їхнє полювання сприйме запеклого характеру. Крім втоми примусила Левка зупинитися й ще одна річ. Нею була несподівана але приємна знахідка – серед заростів верболозу за двісті сажнів від русла Дніпра він натрапив на боброву хатку. Кращої схованки щоб відпочити й дочекатися наступної ночі відшукати було неможливо. Довелося потурбувати ошелешених нахабним вторгненням бобрів. Вже за чверть години Левко, замаскувавши сліди свого проникнення до житла лісових будівельників, оцінював переваги свого нового лігва. І хоч за розмірами воно було не вельми велике і містило доволі затхле повітря, тут було цілком сухо. Прилаштувавшись так, щоб бути поряд з крихітним сонячним промінчиком, котрий проникав у боброву хатку крізь товщу сухого хмизу й листя, що її намостили на даху бобри, Левко заходився оглядати свої трофеї. Спочатку оглянув пістолет. Впевнившись що він заряджений, поклав поряд з собою і видобув з піхв шаблю. Зброя була проста і не цяцькована, але гостра і цілком спроможна вкоротити людського віку. Скоро й вона зайняла своє місце поряд з пістолетом, а Левко заходився розглядати вміст захоплених у поляків сумок-ладунок.

У першій він відшукав середніх розмірів порохівницю, мішечок з запасними кременями до пістолета, жменю залізних куль і кресало. Окремо загорнуті у полотно були хлібина, кілька цибулин і шматок вудженого м’яса. Левко похапцем зібрав усе окрім харчів назад до ладунки, відкусив м’яса і заходився переглядати вміст речей другої сумки. Тут теж знайшов приблизно півфунта пороху, фунт куль і кілька сухарів. Далі обшук приніс ще приємніші результати. В руках у Левка опинилася плеската баклага, кисет і люлька. З посмішкою схожою на оскал, Левко відкоркував баклагу. Міцна оковита полилась в горлянку приємним нектаром. Левко навіть зробив над собою зусилля щоб зупинитися – він не міг собі дозволити бути нетверезим, та й горілка могла стати в нагоді в майбутньому. А баклага, нажаль, була зовсім невеличка. Відчуваючи себе на сьомому небі від насолоди, Левко з’їв кусень хліба з м’ясом і цибулину. Кілька хвилин вагався, але врешті не зміг стриматись. Похапцем наклав люльку, вдарив кресалом і затягся міцним тютюновим димом. Попри те, що дим над бобровою хатинкою міг привернути до себе увагу переслідувачів, Левко вважав, що відірвався від них достатньо щоб дозволити собі випалити люльку. Після тютюну він відчув себе зовсім добре. Ковток оковитої і прихоплений у поляків кобеняк настільки зігріли його, що, засипаючи, він мрійливо посміхався:

- Здається і від вас може бути користь, ясні пани. Облишили б ви мене, їй-бо… - прошепотів він сам до себе і за мить вже мирно сопів.

Першим, що почув Левко прокинувшись, був тріск верболозу і хропіння коней зовсім поряд. Сон відлетів швидко, залишаючи ясність розуму. Коли ти звик утікати й постійно очікувати нападу, довго пробуджуватися не маєш права. Інакше дуже скоро потрапиш до кігтів загоничів. Левко принишк і очікував на розвиток подій. Про те, що поряд драгуни які його переслідували, він не мав жодного сумніву. Підтвердження не забарилося.

- Він десь неподалік, пане поручнику, - долетів до Левка голос. – Слід зникає. Досі чіткий був.

- Я чую такі теревені четвертий день! – буркнув у відповідь інший голос. – Ви мені його живого покажіть, ледарі.

За хвилину кінь одного з драгунів пройшов зовсім поряд з бобровою хаткою у якій принишк Левко.

- Чортівня якась, - мовив той хто сидів на коні. – Може це татари хлопців порізали? Той лотр не насмілився б, клянуся Святою Дівою!

Хтось зловтішно засміявся.

- Татари! Скажи ще яничари! Ха-ха-ха! Та якби то були татари, нам би усім їхніх ножів не оминути. Чи може ти думаєш, що татари за три десятка верст від Січі наважуються показуватися коли їхня кількість менша за тисячу вершників?! Кажу: хлоп триклятий то був. А спровадив до пекла Яцика і Стефана тому, що не потрібно їм було на варті дудлити. Відомо – раз у рік навіть палиця стріляє. А український хлоп нині не просто палиця – загострена коса!

- Досить патякати! – долетів голос поручника. Він відкашлявся і продовжив голосніше, – жовніри! Він не повинен уникнути наших рук! Пам’ятайте це. Сей реблізант поранив мене і убив двох ваших товаришів. Якщо ми повернемося у Кодак або прийдемо до Січі з пустими руками, ми не зможемо дивитися один одному в очі! Двісті злотих від мене тому, хто упіймає мерзенного хлопа!

Перегодом, очевидно після того як поручник від’їхав трохи далі, подав голос інший жовнір, котрий тепер опинився поряд з Левком.

- Чотири дні у клятих плавнях, - у напівголоса з досадою мовив він до невидимого Левкові товариша. – Чи не краще почекати хлопа у Січі? Там, слава пану Єзусу, стоїть наша залога і якщо їх попередити він сам прибіжить у пастку.

- Цього ми дочекаємося так само як Різдва у серпні. Пана поручника засміють коли взнають, що його відмітина на шиї і втрата двох жовнірів є справою рук простого хлопа. А коли ще хлопу вдасться втекти…

На кілька хвилин запанувала мовчанка. Коні жовнірів тим часом пройшли далі і Левко з полегшенням зітхнув. Схоже, його не помітили. Він обережно спустив курок пістоля і витер з чола рясний піт. Лежав без руху ще кілька хвилин, після чого взявся за їжу. Дозволив собі небагато – лише невеличкий шматок сухаря і ще менший м’яса. У словах драгун, що їх чув нещодавно, окрім погроз відшукав корисну для себе інформацію. Але зовсім не радий був Левко тому, що мимоволі почув від жовнірів. Січ, до якої він йшов так довго, лежала зовсім поряд – усього три десятки верст відділювало від неї Левка. Але якою недосяжною стала вона! Левко і раніше чув, що тепер у січовій фортеці розташовано польський гарнізон з яким запорожці мусіли миритися ось уже кілька років. Але лише зараз він осягнув повною мірою: після вбивства жовнірів шлях на Січ йому закрито. Поляки пам’ятають його в обличчя і схоплять одразу ж після того як він опиниться на Базавлуку.

Позаду фільварок Березовського і смерть, позаду вся Україна, котра перетворена з вини ляхів на смертельне місце для подібних до Левка. Попереду Запоріжжя котре віднедавна стало схожим на решту України. З вини тих же ляхів… Після таких думок Левко зовсім упав духом. За останній час йому довелося немало здолати. Він терпів голод, холод втому, і страх бути упійманим. Він став свідком жорстокого вбивства близьких йому людей і сам не раз був на волосину від загибелі. Але він долав усе це, не даючи долі зламати себе. Тому що мав ціль. Він хотів попасти на Січ і стати вільним запорізьким лицарем. Щоб відомстити за смерть своєї сім'ї і відчути себе вільною людиною, а не залежним від пана бидлом. Тепер він втратив свою ціль. Йти далі було нікуди. Левко напружено думав, примушуючи мозок з шаленою швидкістю відшукувати все більш неймовірніші виходи з положення. Повертатися назад? Ні, шляху назад немає. Його ніколи не залишається у людей котрі спалюють за собою мости. Або убивають своїх панів. Що ж тоді? Затаїтися і жити серед плавнів доки про нього не забудуть? Але скоро зима! Він не зможе пережити її без даху над головою. І не зможе збудувати той самий дах, побоюючись потрапити на очі однієї з польських чат. Може спробувати спотворити собі обличчя і йти у Січ, сподіваючись залишитися непоміченим? Цей варіант Левко відкинув одразу. Тоді що? І раптом в голові немов посвітліло, відкриваючи Левкові те, що він не міг дозволити зробити. А саме: дати право жовнірам, котрі стали свідками його вчинків, розповісти про ті вчинки своїм товаришам. Тим товаришам, що квартирували зараз на Базавлуку.

Для цього він повинен убити їх усіх. Одного за одним, так як убив перших двох.

Левко навіть не уявляв собі як він має втілити замислене у життя, але знав напевне – іншого шляху він не має.

Вирішивши все, він навіть здивувався – йому не було страшно від того, що мав зробити. Напевне вперше за усе життя. Можливо вбивство невідомих Яцека і Стефана змусило загартуватися його душу, а можливо ще повішання пана Березовського. А може він просто втомився боятися? Що йому, нетязі, втрачати окрім власного страху і зболеної душі?

Не більш аніж за годину після того як жовніри проминули лігво Левка у бобровій хатці, він виліз з-під хмизу і рушив слідами своїх колишніх переслідувачів. У руках мав оголену шаблю, за поясом ніж і пістолет, у зубах запалену люльку, а у очах божевільний блиск.

Йти довелося довго. Не дивлячись на зміни, що сталися у поведінці Левка, він не втратив здатності бути обережним. Уважно прислухався до шуму в плавнях, придивлявся до сліду, пильнуючи щоб від загону не від’єдналися окремі жовніри. При нагоді залазив на дерева і обдивлявся місцевість. Поляків ніде не було видно. Але це не дивувало Левка. Він розумів: комонник значно швидше пересувається від нього навіть за умови, що комоннику доводиться плутати плавнями. Левкові здалося, що слід зробив кілька кіл, розширюючись спіраллю навколо центра який знаходився приблизно за версту від бобрової хатки у якій він ховався, після чого пішов на захід, взявши напрям до краю плавнів. Очевидно поляки, як і минулої ночі, мали намір ночувати у відкритому степу.

Коли Левко нарешті помітив мерехтливий вогник багаття у польському бівуаку, він відчув щось схоже на радість. Замислившись, зітхнув. Звичайні відчуття людини яка після багатьох днів блукання дикою пусткою побачила пристанище і суспільство подібних до себе. Але не гостинні обійми чекають його там, між кількома парусиновими наметами й виставленими у піраміди списами. Та й він не з добрими намірами…

Судячи з усього, такої легкої справи як минулого разу годі було сподіватися. З восьми вояків, котрі залишалися у загоні, четверо й не думали розташовуватись на відпочинок. Двоє з них сиділи поряд з багаттям, про щось розмовляючи, інші двоє походжали вздовж стіни очерету. Левкові, який зачаївся у заростях не далі як за п’ятдесят сажнів від них, було добре чути брязкіт обладунків на часових і їхні розмови. Потрібно було чекати. Втім, Левко, який добре відпочив удень, був готовий слідкувати за поляками хоч усю ніч. Він, принишкнувши, позирав на драгун і чекав. Ніч велика, а людині притаманно помилятися. Раз прийнявши рішення, Левко вже не бачив перед собою нездоланих труднощів у здійсненні задуманого. Рано чи пізно вони втратять пильність і тоді настане його час. А поки що він лежав, відчуваючи як під благенький одяг заповзає нічний холод, а десь неподалік у плавнях вовтузяться невідомі їх мешканці.

Багаття пригасало раз і вдруге, оживало, споживаючи підкинутий вартовими хмиз, освітлювало на короткий час очерет і степові трави мерехтливим вогнем, а потім знову віддавало мороку відвойований у нього простір. Левко поступово підповзав ближче до вартових, пересуваючись так повільно, що за останні дві години подолав не більше двадцяти сажнів відстані. Нарешті завмер. Далі наближатися було небезпечним – коли хтось з поляків наближався до очерету, опинявся настільки близько від Левка, що той міг почути його дихання. Знову напружене чекання. Левко не мав уявлення скільки пройшло часу від пори, коли він побачив вогник польського табору, але його все більш нав’язливо почала відвідувати думка, що скоро почнеться світанок і його буде викрито. Потрібно було діяти. Але як? Жовніри котрі залишалися біля багаття, схоже, дрімали. Але залишалися ще двоє цілком боєздатних. І напасти на одного з них так, щоб не помітив інший годі було й сподіватися. Якщо ж справа дійде до відкритої бійки, Левко шансів не мав. Тут він не плекав зайвих сподівань – протистояти у відкритому бою вивченому фехтувати вояку він не зміг би, позаяк досі фехтував лише на току ціпом.

Драгун зупинився зовсім неподалік від Левка. Дивився у нього над головою у темні очерети і пахкотів люлькою. Левко тихо пересунув праву ногу ближче до живота і заклав лезо шаблі на плече, так щоб мати можливість вдарити як тільки схопиться на рівні. Лівою рукою вперся у землю. У тілі відчував тремтіння. Холод і напруження давалися взнаки. Цієї миті Левко більш за все боявся, що почне відбивати зубами дріб і його почує драгун, відстань до якого не перевищувала двох сажнів. Де ж другий вартовий? З полегшенням Левко розгледів, що той підійшов до багаття і присів, намагаючись зігріти руки над вогнем. Якщо навіть його напад буде помічено одразу, залишиться не менше хвилини часу для того, щоб розчинитися у нічних плавнях, а до ранку цілком можливим буде відірватися від погоні, адже робив він це раніше і навіть не у темряві. Левко одним стрибком опинився поряд з нічого не розуміючим жовніром, швидко змахнув шаблею і опустив загострене лезо на шию поляка.

Жовнір навіть не писнув. І хоча голову цілком відділити від тіла не вдалося, хребет, очевидно, Левко перерубав. Рясно бризнула кров, а жовнір впав обличчям униз. Далі Левко залишатися на місці не міг. Намагаючись створювати якнайменше тріску, він пірнув у очерет. Біг не менше хвилини доки почув за спиною крики – поляки нарешті зрозуміли, що сталося і сполошилися. За мить залунало бахкання мушкетів і двічі зовсім близько від Левка просичали кулі. Але він не зупинявся. Швидко перебігав з однієї купини на другу, перестрибував болітця і потічки. Лише тепер почав відчувати страх. Але тепер він відчував не той страх, який мало не паралізував його на початку протистояння загону кодацьких драгун. Зараз це був лише результат неймовірного напруження, у якому Левко знаходився останні чотири-п'ять годин. Результат побоювання, що удача нарешті покине його.

Він йшов, не спиняючись, до ранку і далі, до обіду. Двічі виходив до чистої води й повертав назад у плавні. Одного разу далеко позаду почув шум погоні, але зумів відірватися досить швидко. Він ходив колами, петляв, повертався назад, переходив ручаї, приховуючи слід, аж поки не помітив, що у цьому відпала необхідність. За останні кілька днів він сам і поляки які його переслідували стільки раз ламали очерети на відтинку плавнів у десять верст завдовжки і дві версти завширшки, що тепер зрозуміти де свіжий слід, а де учорашній не було майже ніякої можливості. Левко раз по разу натрапляв на широкі смуги витоптаної кінськими копитами осоки, поламані віти верболозу, або широкі “вулиці” серед жовтавої стіни очерету. Спочатку вони лякали його, а потім стали звичним явищем — якщо бродити плавнями стільки часу скільки це робив він у супроводі загону польської кінноти, сам чорт не розбере де хто проходив кілька годин тому. І цей факт значно більше грав на руку Левка, аніж його переслідувачів.

Коли сонце видряпалось на маківку неба, вкорочуючи тіні низькорослих верб, Левко вирішив перепочити і попоїсти. Сів на горбочку під кущем верболозу, серед листя якого басовито гуділи джмелі, й дістав з сумки сухар. Мовчки жував, прислухаючись до звуків у плавнях. Поряд кахкали кілька качок, десь у траві шелестіли вужі та ящірки, а трохи далі іржав тарпан. Та чи тарпан це?!

Левко увесь напружився і швидко заліз під кущ, намагаючись прикритися його негустим листям. Не далі як за сто кроків від нього вдруге заіржав кінь, після чого почулися кроки і тріск очерету. До нього наближався вершник. Левко похапцем звів курок пістоля і затиснув зброю лівою рукою. У правиці тримав шаблю. По перебігу неймовірно довгих двох хвилин з очерету вийшов кінь у сідлі якого сидів один з драгун. Він притримав повід і оглянувся навсібіч. Після цього зітхнув, звівся у стременах і, приклавши долоні до обличчя, крикнув:

- Мачей! Збіжек! Пане поручнику!!!

У відповідь на клич жовніра лише забила крилами до води наполохана дрохва й щось шубовснуло у воду неподалік.

- Кляте баговиння! - зітхнув поляк і зійшов з коня, взявши його за повід. - Сто проти одного, що мене ще й зроблять винуватим у тому що трапилося...

Він поправив пояс з шаблею і рушив прямісінько у напрямку куща верболозу під яким причаївся Левко. Неймовірна, просто казкова удача була очевидною — жовнір відбився від загону, заблукав у плавнях і тепер, нічого не підозрюючи, простував прямо у пазурі готового убивати Іваненка.

Левко обережно спустив курок пістоля і обтер до свитини долоню правиці, після чого міцно охопив руків'я шаблі. Жовнір повернувся до нього спиною і почав щось шукати в сідельній сакві. Не бачив як з кущів позаду вихопилась постать і зробив спробу повернутися лише коли Левко був зовсім поряд. Але не встиг. Шабля, збиваючи з голови залізну місюрку, опустилася йому на голову. Повільно, наче уві сні, почав він осідати, звернувши на свого убивцю здивований погляд своїх блакитних очей. З горлянки вихопилось важке зітхання. Наляканий кінь звівся дибки, заіржав і кинувся геть. Левко пробіг за ним кілька кроків, але, злякавшись вчиненого шуму, повернувся до жовніра.

Поляк був ще живий. Удар шаблі приголомшив його і розсік шкіру над скронею, оголивши кістки черепа, але драгун все ще дихав і позирав на Левка мутним поглядом. Одного разу навіть спробував звестися, виставивши для захисту перед собою руку. Але одразу ж упав навзнак. Хрипким голосом почав стогнати. Левко немов закляк. За останні два дні йому уже тричі доводилося вбивати собі подібних, але то були лише темні силуети, не люди які дивилися на нього поглядом у якому читалося благання і жага життя. Він присів коло пораненого і дістав ніж. Довго вагався. Проти того що Левко повинен був зараз зробити протестувало усе його єство. Жовніру було значно менше тридцяти, він мав вродливе обличчя, а стогін з його горлянки вихоплювався такий жалібний, що у Левка потекли з очей сльози.

- Господи... - прошепотів Левко. - Чому, Господи?! Чому?!

Жовнір, очевидно, потроху почав приходити до тямки. Він усе ще не міг звестися, але намагався відсунутися чим подалі від свого мучителя, розширеними від страху зіницями дивлячись на вкрите почорнілою кров’ю лезо ножа в руках у Левка. Коли Левко вхопив його за комір, він тонко, по-дівочому запищав. Зажмуривши очі, Левко почав бити ножем. Він не цілився і лише болісно кривився, коли чув, що лезо, відшукавши незахищене місце під залізними бляхами на одязі поляка, занурювалось у тіло. Жовнір спочатку заверещав дуже голосно, але з часом ослаб і лише схлипував. Нарешті замовк зовсім. Лише шурхотіла прим’ята трава під його тілом, коли у конвульсіях смикав ногою. Левко позирнув на свої руки. Вони були залиті кров’ю і відчутно тремтіли. Він похапцем стромив ніж за пояс і побіг до дрібної калюжки неподалік. Довго мив долоні, намагаючись змити з них криваві плями. Потім довго сидів з виглядом смертельно втомленої людини. Погляд впер в стіну очерету перед собою й намагався не позирати на закривавлене тіло неподалік. Не менше години пройшло до тієї пори, коли Левко прийшов до тямки й зрозумів, що знаходитися на місці й далі є смертельно небезпечним. Він, немов не упізнаючи навколишні плавні, поглянув навкруги. Швидко зібрався і вже за хвилину крокував геть.

Тупіт і тріск за спиною Левко почув рівно опівдні. Скоро вже можливо було почути й розмови. Слів Левко не міг розібрати, але з інтонації тих хто говорив сумнівів бути не могло – вони натрапили на слід і тепер поганяли коней, чимдуж намагаючись схопити свою здобич. Ховатися не було жодного сенсу. Левко, відкинувши свою звичну потайну манеру пересування, побіг. Одразу ж позаду почув крики й тріск очерету, що посилився, пропускаючи коней і їх вершників, котрі збільшили швидкість пересування.

- Я його бачу! – долетів збуджений крик. – Он де він, уперед, жовніри!!!

- Не втечеш, падлюка! – вторив йому інший голос.

Та Левко не зважав на них. Він щосили біг крізь очерети й верболіз, намагаючись не втрапити у баговиння, котре могло б затримати його до підходу переслідувачів. Далеку попереду він помітив блакитну смужку чистої води і зрозумів, що лише вона дасть йому шанс на порятунок у разі якби вдалося до неї добігти. Кинувшись вплав, він ще мав мізерні шанси відірватися, тоді як на суші годі й було сподіватися утекти від комонних жовнірів.

До берега залишалося близько тридцяти сажнів коли гулко вдарив перший постріл. Куля зашипіла й вдарила у землю зовсім близько від Левка. За першим пострілом пролунали другий і третій. Хоча полякам було незручно цілитися, знаходячись у сідлах пущених чвалом коней, кулі лягали зовсім поряд з утікачем. Одна навіть пробила свитину й обпекла Левкові правий бік. Перелякавшись за других обставин до півсмерті, зараз він навіть не звернув на це уваги. Лише пожбурив на землю сумки-ладунки, котрі боляче били його у боки, й побіг з такою швидкістю, на яку лише був спроможним.

Двадцять сажнів до рятівного русла. Десять. Якщо вода під берегом неглибока, шансів врятуватися не залишиться – комонники швидко наздоженуть його й схоплять. Нога натрапила на зрадливу купину, Левко мало не впав і, зігнувшись мало не до землі й кумедно закидаючи п’ятами, продовжив біг. За спиною чув гаряче дихання коня й брязкіт зброї. Він не мав можливості повернутися, але відчував: ще мить і переслідувач зможе дістати його мечем. П’ять сажнів. Берег був пологим. Отже стрибнути в глибочінь не вдасться і поки він буде долати мілину поляки його неодмінно схоплять. Левко на бігу вихопив пістолет, повернувся і впритул вистрілив у жовніра, котрий вже заносив над його головою блискуче лезо палаша. Шипіння пороху на пановці й відчутний поштовх у долоню – самого пострілу Левкова свідомість не сприйняла. Помітив лиш як палаш випав з руки драгуна, а сам він заточився. Далі спостерігати Левко не міг. Трьома великими стрибками забіг у дніпрові хвилі й пірнув у холодну глибину. Скільки міг витримати, плив під водою, після чого швидко вивільнився зі свитини й виплив на поверхню. Швидко поглянув назад. До переслідувачів було близько шести-семи сажнів. Вони сиділи на конях котрі зайшли по груди у воду, й готували до залпу мушкети. Важкі обладунки не дозволяли жодному з них кинутися у погоню, а Левко, котрий з дитинства плавав наче вуж, міг заприсягтися, що наздогнати його у воді полякам не під силу. За мить до залпу він вдруге пірнув. Коли жовніри перезарядили зброю й приготувалися стріляти втретє, поручник спересердя сплюнув й наказав припинити вогонь. До невловимого хлопа було три десятки сажнів.

- Чорт! – вилаявся поручник і відчув як рубець на горлянці, залишений кілька днів тому тим, хто тепер зникав серед блакитної далечини дніпрових хвиль, почав саднити. Він провів по рубцю долонею і відчув на шкірі руки липку кров. – Впустили! Але, проше пана Єзуса, як?! Як могло відбутися, що загін лицарів дав себе пошити у дурні підлому хлопу?!

Він повернувся до одного з драгун.

- Як Кшись?

Той похмуро похитав головою й провів закутою у металеву рукавицю рукою біля горла.

- Наповал. Куля потрапила прямо в око.

До поручника під’їхали решта жовнірів. Мовчки спостерігали як крихітна фігурка пловця зникає серед безмежжя Дніпра.

- Він чарівник, ваша милість! – видихнув раптом один з них. – Він допустив до себе нечисту силу і його оберігає сатана... Ми усі загинемо, якщо не покинемо переслідувати його!

Поручник стрімко повернувся до того хто говорив і вхопив його за поли плаща.

- Заткни пельку, боягузе! – заревів добряче струснувши драгуна. - Він хлоп! Лише підла бидлота! Зрозумів?!

- Так, вашмость… - відсахнувся жовнір.

- Ми упіймаємо його! Упіймаємо і я особисто намотаю на гак його смердючі кишки! Навіть якщо за ним сам сатана, клянуся Святою Дівою!!!

- Але він скоро буде на протилежному березі, - зауважив хтось з драгун.

Поручник, вдивляючись у білі баранчики хвиль у стромовинах на середині річкового русла, котре мало тут не менше трьох верст завширшки, похитав головою.

- Він не зможе дістатися на протилежний берег. Втопиться у вирі немов сліпе кошеня. Я знаю ці місця. Тут Дніпро не зможе подолати навіть вправний пловець. Він повернеться.

Той з жовнірів, що стояв поодаль від поручника, похапцем перехрестився і зашепотів молитву. Він не хотів щоб командир загону помітив його поведінку, але слова про сатану, який допомагає утікачеві, глибоко засіли у його збентежену душу.

Левко прокинувся від відчуття, що за ним хтось спостерігає. Прокинувся не так як прокидався колись, знаходячись серед стін рідної оселі. Тепер сон злетів з свідомості так, як напевне злітає він з свідомості солдата вимушеного сторожко спочивати у коротких перервах між битвами. Щойно він бачив неясні образи й снив щось неймовірно приємне, а тепер відкрив очі й почав роздивлятися, що діялося навкруги, жодним рухом не виказуючи готовності підхопитися й кинутися у бій.

Перед очима, затуляючи собою кругозір, з’явилася коняча морда. Кінь обережно вишукував м’якими губами стеблини трави поряд з лежачим навзнак Левком, задумливо пурхав і хрумкотів. Сумне лілове око позирало на Левка. Залізні вудила заважали коневі пастися, а прикрашена бронзовими бляхами збруя тихо дзеленчала від найменшого руху тварини. Левко перевів погляд вище, готовий миттю підхопитися і відскочити за межі досяжності зброї вершника, якщо б такий сидів на коні. Але робити різких рухів не довелось. Кульбака коня була пустою. Левко простягнув руку і вхопив вуздечку. Кінь мотнув головою, але залишився на місці.

Дивуватися появі осідланого коня довелося недовго — перед Левком стояв гнідий жеребець, котрого він напередодні намагався наздогнати і чий мертвий господар лежав тепер приблизно за дві версти на південь від місцевості де тепер перебував утікач. Левко лагідно погладив конячу шию і зашепотів щось заспокійливе. Тварина, котра очевидно добряче зголодніла через вудила і потерпала від самотності до якої не звикла за своє недовге життя, навіть не намагалася утекти. Левко взявся оглядати шкіряні кобури й сакви приторочені до сідла. У кобурах знайшов два заряджені пістолі, а у сумці за сідлом порохівницю, гаман з кулями й кілька сухарів. Окремо до сідла був приторочений лук і сагайдак зі стрілами. Левко не звернув увагу на пістолети. Натомість оглянув зброю, володіти котрою навчився ще з дитинства, полюючи на зайців і косуль, після чого похапцем відкусив великий шматок сухаря і взявся його розгризати. Потім, згадавши, поклав решту сухаря на долоню і простягнув коневі. Той довірливо взяв сухар губами й захрумкотів. Левко легко заплигнув у сідло. Вдарив коня долонею і поїхав геть. У нього з’явилася задумка яка, і Левко майже не мав сумнівів у цьому, дозволить йому покінчити з остогидлими жовнірами й вирушити нарешті до Січі.

Багаття викидало у темну височінь яскраві зірочки іскор й освітлювало завмерлий у нічному сні степ. Дрова бадьоро потріскували й шипіли. Двоє жовнірів, котрі сиділи біля вогнища, мали задумливий вигляд. Вони втомилися, цілий день блукаючи плавнями, а потім довгі три години збираючи за наказом поручника дрова для вогню. Їм хотілося спати, але вони не могли дозволити собі подібної розкоші. Тому мляво спілкувалися на тему, котра не полишала їхні бентежні думки на протязі останнього часу.

- Ми мали повертатися у Кодак ще учора, - говорив перший з жовнірів. - Потрібно було повертатися. Кшись залишився б живий... Може хоч ранком пан поручник покине свою ідею-фікс?

- А ти, здається, добряче настрашився? - вищирився другий жовнір.

- Заткни пельку, - без зла мовив перший. - Я жовнір і звик дивитися в очі ворогу. Тобі це відомо. Смерть не страшить мене.

Його співбесідник у відповідь знизав плечима:

- Але ти вже втретє від початку ночі починаєш розмову про повернення до Кодака. Хіба це не ознака страху? Наприклад, мені байдуже: підемо до фортеці завтра – добре, залишимося щоб упіймати хлопа – ще краще. Може краще вип’ємо вина, аніж розводити дурні теревені?

- Пан поручник заборонив, - нерішуче помотав головою перший. - Потрібно бути уважними.

- Та до біса чортового поручника. Я собі сам пан, - у жовніра в руках з’явилася баклага, з якої він, не криючись, зробив кілька дужих ковтків.

- Слухай, а ти насправді не віриш, що гаспидського хлопа захищає нечиста сила? Поглянь, - перший драгун вказав рукою на крихітний табір посеред якого вони знаходилися, - нас лише п’ятеро. А нещодавно було десять! Проти нас був лише загнаний і беззбройний простолюдин. Натомість зараз ми втратили половину загону убитими і жодної уяви не маємо де знаходиться той, кого ми вважаємо здобиччю. А він озброєний і досі неушкоджений. Як це пояснити?

Цинічний вартовий з жалем закрив баклагу й взявся розкурювати люльку.

- Хай за ним хоч і диявол...

- Не поминав би проти ночі, - замахав до нього рукою опонент.

- Та йди ти до біса, - зареготав безшабашний жовнір. - Меч і тверда рука допоможе і від диявольських обіймів!

Від намету, у якому відпочивав поручник і решта жовнірів, почувся шурхіт і скоро закутана у кобеняк постать поручника наблизилась до багаття.

- Як тут? - запитав він, заклопотано вдивляючись у темряву.

- Все тихо, ваша милість, - ліниво прорипів вартовий і взявся підкидати до багаття хмиз.

- Не спати!

- Не спимо... Замінити б нас...

Поручник щільніше замотався у кобеняк і позіхнув.

- За годину змінитесь. Дивіться не пийте!

- Як можна, ваша милість! - розвів руками вартовий у котрого кров весело бігала жилами від кількох причащань до баклаги.

- Знаю я тебе! - лише махнув рукою поручник і подався до намету.

Вартові кілька хвилин мовчали. Нарешті той з них котрий минулого разу завів розмову, не стримався знову:

- Недобре тут... І не людина нам протистоїть. Я знаю про що кажу. У нас у Самборі ксьондз є, так от він вміє демонів вигонити котрих грішники до себе допустили. Від нього чув: людина котрою заволодів нечистий стає сильнішою за оточуючих і побороти її неможливо людською зброєю... Я багато бачив у своєму житті. Але я жодного разу не бачив щоб неозброєний хлоп вбивав, одного за одним, п’ятьох озброєних і досвідчених воїнів.

Другий вартовий зітхнув.

- Знову ти за своє... - він відкоркував баклагу й хотів прикластися, коли раптом напружився і вказав товаришу на щось за його спиною.

Забобонний жовнір відчув як під його мідною місюркою волосся ворушиться і стає дибки. Одним стрибком він був на ногах, а в руці стискував шаблю. З очеретів, від яких вони цього разу влаштували табір за дві сотні кроків, до них риссю наближався вершник на коні. У темряві було неможливо роздивитися обличчя того, хто їхав. Але одне можна було сказати напевне: він не намагався приховати свій візит — у руці тримав смолоскипа. Язики полум’я освітлювали його постать і відбивалися в залізі обладунків.

- Стій, хто йде! - крикнув один з вартових.

У відповідь мовчання. Вершник наблизився до вогнища на два десятки кроків і зупинився. Другий драгун відкинув від себе баклагу й взяв до кожної руки по пістолету.

- Людина ти чи сатана, але якщо зараз же не зійдеш з коня, не покажеш рук і не відповіси хто ти, клянуся пеклом, я пристрелю тебе!

У відповідь ані звука. Обидва вартових почали повільно наближатися до прибулого. Той мовчки сидів у сідлі й не ворушився. Лише повільно стікали з його смолоскипа вогняні краплі. Сміливіший за свого товариша драгун підійшов до нього, рвонув з рук смолоскип і... завмер вирячивши очі. Перед ним у мерехтливому світлі з’явився страшний оскал мертвяка.

- Пан Єзус освєнцоний! - лише видихнув вартовий. Руки його затремтіли й він навіть не помітив як шабля випала з ослаблої долоні. - Цур мене! Цур мене!!!

- А-а-а!!! - до його свідомості, змушуючи заклякнути, дійшов переляканий крик товариша. - Сатана! Це сатана і він прийшов за нами!

Кінь з своїм страшним вершником здійнявся дибки й моторошно заіржав. І саме цієї миті жовнір, котрий вже погано розумів що з ним діється, помітив, що в груди поручнику, котрий щойно вистрибнув з намету й мчав до них, влучила довжезна, оперена чорним пером стріла. Немов уві сні жовнір бачив як поручник змахнув руками й полетів шкереберть. Як такі самі стріли встряли в груди спочатку одному, а потім другому з драгун, що поспішили за своїм рейментарем на допомогу вартовим. Ще через мить під ноги жовніру гепнулося тіло товариша по нічній варті. З його грудей стирчала все та ж стріла оперена чорним вороновим пером. З рук того випали пістолети жодного з яких не встиг розрядити.

- Диявол! Це диявол... - повторював драгун, втративши здатність боронитися або бодай розуміти, що діється навкруги. І саме цієї миті він побачив за кілька кроків від себе селянина за котрим увесь цей час полював.

- Я не диявол, - мовив селянин і замахнувся шаблею. - Але він давно чекає на тебе, ляше!

Спітніле обличчя Левка, його вищирені зуби і блискуче лезо над головою були останньою картиною, що її драгун побачив у своєму житті.

Ранком Левко, поховавши трупи й приховавши сліди того, що відбулося тут уночі, поганяв коня у напрямку Базавлука. І у зодягнутому в дорогі обладунки вершнику, чиї очі поглядали гордовито, хоча й трохи сумно, ніхто не упізнав би селянина Левка, котрий утік з фільварку убивши свого пана й у товаристві схожих на себе загнаних утікачів йшов до Січі кілька тижнів тому. Дорогою на Січ мчав козак-відчайдух. З тих, котрі перепливали Кара-Дениз і падали наче кара господня на голови підлеглих падишаха, примушували тремтіти кримські улуси й мстилися католицькій Польщі за поневолення православної України.

26.12.2009