Лист президненту

Вельмишановний пане Президент України,

Вельмишановний Вікторе Андрійовичу!

Я, Рябченко Сергій Михайлович, професор, чл.-кор. НАНУ, зав. відділом Інституту фізики НАН України, колишній народний депутат СРСР (1989 – 1991), заступник голови комітету ВР СРСР з науки і технологій, організатор і перший голова Державного комітету України з науки і технологій () хочу звернутися до Вас з питань науково технологічної і промислової політики України, її розробки та методів управління її реалізацією.

З моєї точки зору це питання є одним з головних для досягнення тих цілей, що проголошені Вами під час виборчих змагань, наріжним питанням для входження України у родину сучасних розвинених країн з високим рівнем добробуту населення, з високою культурою, сучасним світоглядом.

Попередня влада незалежної України, на жаль, лише декларувала свою прихильність до інноваційного шляху розвитку, котрий є єдиним можливим для вирішення подібних задач. Законодавство України щодо державної підтримки науково-технологічного розвитку, в тому числі публічні обіцянки колишнього Президента, їм же порушувалися. Процес руйнування науково-дослідницького сектору, високотехнологічних секторів економіки набув майже незворотного характеру.

В економіці України, починаючи з часів Вашого Прем’єрства, присутні позитивні тенденції, але їх аналіз показує, що це відбувається, в основному, за рахунок екстенсивного зростання сировинних галузей, або підприємств з низьким рівнем переробки, низькою доданою вартістю. Таке зростання економіки є певним відновленням колишнього її стану, що занепав у кризові роки. Воно ще довго не виведе Україну на докризовий рівень і повністю не відповідає задачам опанування Україною конкурентоспроможних позицій на сучасному світовому ринку. Отже, стабілізує статус України серед слаборозвинених держав.

В той самий час, такі галузі як електроніка, приладобудування, точне машинобудування, що потребують суттєвого науково-технологічного забезпечення, продовжують занепадати. Наукові кадри, що могли б забезпечити ці галузі своїми розробками, або емігрують, підсилюючи технологічну озброєність країн, що їх радо приймають, або старіють, не маючи кому передати свій досвід. В академічних інститутах і університетах середній вік професури, пенсійний. Науково-виробничі об’єднання розпорошили свої кадри і вже нема кому забезпечувати необхідний технологічний рівень втілення наукових ідей фундаментальної науки у практичні розробки, готові до виробничого впровадження.

В структурі Уряду України штаб розробки і реалізації науково-технологічної і інноваційної політики та її реалізації (колись їм був ДКНТ) ліквідований і ці функції покладено на департамент науки в Міністерстві освіти і науки. Це важливе міністерство, але питання науки відсторонюються в ньому задачами освіти, від дитячих садків, через загальноосвітні школи до вищої. За обсягом асигнувань вони становлять 3% від загального обсягу коштів, що контролює це міністерство. Департамент науки Міносвітнауки практично втратив зв’язки з науковою громадськістю і помітний вплив на науково-технологічну сферу.

Академія наук України ще тримає необхідний рівень, значною мірою завдяки міжнародному науково-технічному співробітництву і міжнародним грантам, завдяки висококваліфікованим, хоч і старіючим, кадрам і добрим традиціям професійної наукової роботи. Але відносна частка експериментальних робіт сучасного рівня неухильно зменшується. Сучасного обладнання нема, притоку здібної молоді вкрай недостатньо. Державної підтримки обмаль, а високотехнологічні підприємства, що мали б це живити, у занепаді.

Як результат, те незначне технологічне оновлення виробництв України, що відбувається де не де останніми роками, живиться не впровадженням передових розробок власних вчених, а купівлею закордонних технологій, переважно застарілих, що там знімаються при впровадженні нових, більш прогресивних. На такому шляху найпрогресивніші політичні наміри і найкращі організаційні заходи можуть захлинутися через неконкурентоздатність економіки.

Серед населення пропагуються різні забобони, вигадки. Процвітає науково подібне шарлатанство. В тому числі в органах масової інформації, контрольованих державою.

Виходячи з викладеного, я б вважав, що питання стратегії розвитку України як сучасної розвиненої держави є зараз чи не найголовнішими для нової влади. І вони не можуть бути вирішені без сильної науково-інноваціїної політики, пов’язаної з промисловою політикою. Без державного штабу (органу управління), котрий би розробляв цю політику у тісному контакті з науковою громадськістю і керував би її реалізацією. Це мусить бути не відомчий, а функціональний, надміністерський орган. Він може включати декілька рівнів – вузьку раду при Президенті (чи РНБОУ), сам орган державного управління (з широкою громадською радою при ньому), обов’язкові щорічні спеціальні засідання Кабінету міністрів, присвячені стану науково-технологічного і інноваційного розвитку України. Академія наук України при цьому має залишатися головною структурою, що забезпечує вирішення питань фундаментальної науки на засадах самоврядності, але у тісній ув’язці з державною науково-технологічною політикою, керованою згаданою урядовою структурою. Має бути інституцією, що проводить для державних органів експертизу різноманітних наукових та промислових проектів, інституцією, що формує стандарт науковообгрунтованого світогляду.

З моєї точки зору, розгляд і вирішення цих питань є невідкладним. Якщо Ви знайдете час, то, можливо, Ваші зустрічі з науковцями (з вузьким колом провідних науковців, чи з широким загалом) будуть не зайвими для знайдення оптимального шляху їх вирішення.

Це було б важливо ще й з огляду на те, що, як здається, новий Уряд не дає сигналів щодо своєї позиції з цих питань. Навпаки, нещодавні інтерв’ю Віце прем’єра з гуманітарних питань, пана М. Томенка, де він звинувачує працівників Академії наук у неробстві і каже, що інститути Академії треба поприєднувати до ВУЗів, щоб поставити науковців під контроль (тобто ліквідувати Академію, як таку), викликають відчуття глибокого нерозуміння паном Томенком стану справ і державних інтересів у цій сфері. Академія має свої проблеми і їх треба вирішувати, але не шляхом ліквідації закладів професійної науки.

Безумовно, питання виведення України на шлях науково-інноваційного розвитку, не є прості. Але, я певен, серед науковців є багато людей щиро відданих справі розвитку України, турботі за її майбутнє. І вони радо допоможуть обрати вірний шлях і пройти його. Бо іншого шляху, щоб зробити Україну сучасною процвітаючою державою, забезпечити повагу в світі до неї, до її народу, його культури і досягнень, на мій погляд, не існує. І питання обрати, чи не обрати цей шлях, це питання безпеки України.

З повагою,

Сергій Рябченко

Тел. (служб);

(дом)

е-пошта: < [e-mail] > - службова;

[e-mail] - домашня.