„Нам до джерел вертатися пора”
Кринична або колодязна вода стоїть поруч з такими вічними поняттями, як земля, хліб, вогонь.
«Доброго путі й свіжої води!» - бажають люди на прощання один одному.
Вже кілька років поспіль на Прилуччині відроджують джерела. Облаштовують криниці, освячують воду і прокладають до них туристичні маршрути. Цей напрямок роботи, який визначити одним-двома термінами навіть важко - бо він і культурний, і просвітницький, і духовний - взяла під своє «крило» районна державна адміністрація. Залучивши до благородної справи відділ культури та освітян. І вже йдуть до джерел у Ладан, у Полонки, у Густиню прочани, екскурсанти, приводять сюди школярів, проводять свої обрядові дійства аматори самодіяльного мистецтва.
Одна за одною з'являються новини: то в одному селі, то в іншому знайшли забуте джерело, відкопали стару криницю, освятили воду. Честь і хвала тим громадам і сільським головам, де знаходять і час, і, попри нашу нездоланну бідність - гроші для цієї справи. А головне - що небайдужі до історії, що живуть не сьогоднішнім днем, а думають про майбутнє.
На світанку літа, якраз першого червня, ми поїхали до криниці у Канівщину. В цьому селі цього року районна державна адміністрація проводила районне свято до Міжнародного дня захисту дітей. Коли вже були сказані всі слова вітань, пролунали пісні і поласували морозивом, всі пішли до криниці. Щоб напитись джерельної води і доторкнутись до глибин історії.
За переказами старожилів, цей колодязь мав добру цілющу воду. І свою історію.
Криниця - за селом, у лузі. Навкруги настільки чарівна природа, що хоч картини малюй. Серед пахощів польових квітів прилаштувалися пере обідати польовою кашею і послухати історію про дідів – прадідів.
… Переповідають в селі, що криницю цю копали на початку двадцятого століття. А криничне джерело відшукав сільський старожил Василь Іванович Гузій.
Починали копати криницю чотири кращі господарі з чотирьох сільських кутків. І за народним повір'ям, відкидали глину в чотири сторони, на чотири дороги, щоб ніякі руйнівні сили не дісталися криничної води.
Молодь призабула, але старожили в селах ще пам'ятають і прикмети, і звичаї, які стосуються копання колодязів. Здається, вони, як і вода джерельна, пробиваються крізь пласт забуття і тоненькими струмочками живлять наші серця.
Не можна було криницю копати, де завгодно. Люди кажуть: «Силою копати - води не мати». Треба прислуховуватись до землі. Хто землю не слухає, той нехтує людськими звичаями, той води ніколи не знайде.
Перед тим, як копати криницю, обирали всім селом жінку Вона повинна бути доброю, лагідною, а не злою. Ця жінка на місце майбутньої криниці кидала пучок васильків, а найстарший дідусь клав капелюха, щоб вода людям мудрості додавала.
А в давнину наші пращури шукали воду за допомогою вербової гілочки. Ранньої пори, копи сонце тільки піднімалось, колодязник ішов на околицю села, зрізав найзеленішу гілку з куща верболозу і водив цією гілочкою біля землі. Де листочки притягувались до землі невидимим магнітом, на тому місці й копали колодязь.
Коли криниця вже була готова, добрий господар запрошував священика, аби освятити криницю йорданською водою. Ця традиція зараз відновлюється. І це буде світлою пам'яттю про тих, хто відійшов навічно, але залишив після себе криниці з чистими джерелами.
Коли вода починала бити ключем, вмочували в ній васильки й кропили дерева, кущі, сіно, щоб відігнати нечистого від води, від села.
«Як хтось із нечистими помислами прийде до криниці або чари захоче в ній зробити, то скільки в сіні грубочок, хай стільки в лихого буде й болячок»,— примовляли над криницею.
Першими пили воду з повної криниці хлопці, яким цього року треба йти до війська. Потім вони пригощали своїх дівчат, щоб чекали й безтямно кохали.
Над криницями будували дашки, приладнували ручки, жолобки, цямриння — усе це для того, щоб оберігати криницю від забруднення.
Облаштування над канівщинською криницею, розповідають, зробив майстер Микола Васильович Мариноха. Він змайстрував журавля і лавочки, щоб подорожньому було де присісти, розігнати втому.
Біля криниці не можна було говорити щось погане, обманювати. Тут велись розмови поважні, чемні, правдиві. Біля криниці збиралися на гуляння, гадали. Звідти, напившись води та напоївши коней, щоб кринична вода додала сили, вирушали в похід козаки, тут їх зустрічали.
А скільки пісень народ наш склав про криниці. І неодмінно - про кохання.
Пригадуєте?
Ой, у полі криниченька,
Там холодна водиченька.
Ой, там Роман воли пасе,
Катерина воду несе. Або:
Копав, копав криниченьку
Неділеньку - дві...
Любив козак дівчиноньку,
Людям - не собі.
А ще переказують бабусі своїм внукам легенду про журавля, вербу та калину біля криниці.
Напали на нашу землю вороги, спалили село, отруїли криниці. Залишилося тільки кілька стареньких хат. В одній хаті жила жінка з двома дітьми. Не знали вони, що вода в криниці отруєна.
Вийшла з хати дівчина Наталка. Була вона дуже красива, мала довгі коси на шиї носила намисто з коралів. Набрала дівчина в відро води та й напилася. Але не змогла отрута вбити дівчину. Сталося диво. Перетворилася Наталочка на красивий кущ, а її намисто на червоні ягоди. З того часу коло криниці і росте калина.
Вийшов з хати хлопець Іванко. А був він стрункий та вродливий, носив сірий полотняний одяг. Напився хлопець води та й перетворився на журавля. З того часу воду з криниць дістають «журавлі».
Вийшла з хати мати. Побачила, яке лихо сталося з дітьми – завмерла з горя та й перетворилася в сріблясту вербу.
З того часу біля криниць стоїть срібляста вербичка – мати коло своєї доньки-калини та сина-журавля.
І поетичні образи таких легенд ще довго напуватимуть красою наші душі. Їх повинні знати діти, щоб переказати своїм дітям, щоб не «вростали стежки до криниць, щоб не міліли ні криничні джерела, ні джерела нашої духовності.
… Дітвора навперебій передавала із рук у руки кухоль з холодною і, кажуть, цілющою водою. Ми теж на пилися. Вода, здавалося, ввібрала в себе цілющі пахощі всіх лугових трав. А. може, й справді вона цілюща? Інакше, чому ж в жарку літню днину так легко йшлося польовою дорогою?
Валентина Матвієнко, газета „Прилуччина”, №45 від 17 червня 2011 року
А з тієї криниченьки орли воду п’ють
Спадщина нашого народу – то бездонна криниця, з якої нам черпати і черпати знання для майбутніх поколінь. Наші предки залишили нам духовні святині Прилуччини – Густинський Свято-Троїцький монастир, Ладанський Покровський монастир, Свято-Преображенську церкву в Переволочні, Свято-Михайлівську церкву в Полонках, церкву Іоасафа Бєлгородського в Замісті.
Ще напувають нас цілющою водою природні джерела в Мохнівці, у Валках, у Полонках, у Подищі. Ми маємо чудовий приклад садово-паркового мистецтва в Линовиці – парк Тараса Шевченка та урочище «Жевахівщина». На Прилуччині писав свої вірші Тарас Шевченко, тут провів частину свого життя Микола Костомаров. Наше завдання сьогодні хоча б зберегти те, що маємо, і передати у спадок дітям своїм.
Саме з цією метою і розроблена райдержадміністрацією програма розвитку туризму на Прилуччині. Розвиток туризму повинен стати пріоритетним напрямом в діяльності місцевих громад. Щоб закцентувати на цьому увагу - і було проведено нещодавно виїзне засідання асоціації місцевих рад. Учасниками його стали всі сільські та селищні голови, працівники районної ради, районної державної адміністрації, відділу культури райдержадміністрації. Засідання було незвичним. Але про все по порядку...
Сонячним ранком зустрічала нас Линовиця. Після офіційних кабінетів так легко дихалося у віковому парку, на просторих чистих алеях. Линовиця зустрічала гостей - учасників виїзного засідання асоціації рад - у імпровізованому залі засідань під багатовіковим дубом. Ходять у народі перекази, що під ним писав свою поему «Кавказ» Тарас Шевченко.
Голова районної ради Лариса Татарченко, заступник голови райдержадміністрації Андроніка Тарасенко розповідали про ті можливості і перспективи, які має наш район, долучившись до розвитку туристичної галузі. Окрім духовного надбання, туристична галузь сприяє вирішенню проблеми зайнятості населення, розвитку ринкових відносин, збереженню екологічної рівноваги, скороченню міграції сільського населення до міст.
Районна влада вже зробила в цьому відношенні ряд вагомих кроків. Прокладені перші туристичні маршрути (до Густині через гать), діє інформаційно-туристичний ресурс в Інтернеті, виготовлені буклети «Прилуччина туристична». Працює громадська організація в селі Валках «Джерело «Надія», створюється рекреаційна зона відпочинку.
А потім була своєрідна презентація туристичної Линовиці. Про історичну спадщину свого краю говорили голова Линовицького краєзнавчого товариства ім. Георгія Гайдая Володимир Латуіль, поет Микола Турквський. Про дружбу Тараса Шевченка і графа де Бальмена, яка міцніла саме в Линовиці, розповідала екскурсовод Світлана Рибакова.
Нам є чим гордитися і є що показати людям. І в цьому відношенні надзвичайно важливим є співробітництво у галузі туризму з сусідніми районами - Пирятинським і Яготинським. Адже у нас одна історія, одні стежки-дороги, якими ходили Тарас Шевченко, Іоасаф Бєлгородський, ми так тісно пов'язані своєю історією, що неможливо навіть розірвати туристичні маршрути. Тому й вирішено було підписати угоду про співробітництво в галузі туризму.
...Подія ця відбувалася якраз напередодні Трійці. І наближення свята, і тема цієї незвичної зустрічі накладали відбиток на все дійство того дня. Величезного переполоху наробила у віддалених бездоріжжям Білошапках зустріч керівництва трьох сусідніх районів з трьох областей: Прилуцького Чернігівської, Пирятинського Полтавської та Яготинського Київської. Стрічали делегації для підписання тристоронньої угоди про співробітництво та членів асоціації місцевих рад нашого району не згірш, як якийсь саміт у столиці чи посланців трьох слов’янських народів у знаменитій Сеньківці на між кордонні України, Росії та Білорусі.
Гостей особливо порадувало привітання найменших мешканців села, які разом із старшими «козаком» і «козачкою» піднесли хліб-сіль на вишитих рушниках керівникам делегацій та району.
Були щирі вітанні і дружні розмови і була мить офіціозу. Це коли підписи під тристоронньою угодою поставили голова районної ради Прилуцького району Лариса Татарченко, перший заступник голови Прилуцької райдержадміністрації Антоніна Стукалова, голова Пирятинської районної державної адміністрації Микола Купріян, заступник голови Пирятинської районної ради Василь Митрофан, голова Яготинської районної ради Іван Шулла та голова Яготинської райдержадміністрації Володимир Семеняка.
І відразу ж після підписання тристоронньої угоди всі підписанти та учасники зібрання вирішили не відкладати в довгу шухляду втілення своїх намірів і … вирушили туристичними стежками Прилуччини і Полтавщини. Спершу долучилися до джерел народності і духовності на околиці мальовничих Білошапок. Тут вшанували пам'ять загиблих біля Хреста на козацьких та шведських могилах. На курганах, які охороняються законом і які бережуть в собі таємниці знаменитої Полтавської битви, відбулося театральне дійство. На щастя, ми маємо багато знавців історії свого краю, людей, зайнятих пошуками цікавих фактів минувшини. Їх слухати – не переслухати. Так захоплено розповідали про історичну минувшину свого краю Раїса Сіра та гість із Києва Сергій Нестерко, затятий дослідник історії курганів
А поруч з курганами є лісова криниця з цілющою водою. Всі гуртом спустилися в яр до нещодавно освяченого джерела, насолодилися джерельною прохолодою.
Театральне дійство «До зелених свят», організоване культармійцями райвідділу культури, захопило всіх учасників зібрання. Офіційна частина зустрічі так непомітно перейшла в спілкування «без краваток». І вже навіть тих, хто ніколи не дозволяв собі зняти краватки, повели у танку чарівні мавки. І спробуй відмовити таким дівчатам-красуням… Були тоді й трикратні цілунки через березовий вінок – на щастя, й заплітання вінків у березове віття.
Туристичний шлях того дня членів асоціації завів і в Пирятинський район. Це, виявляється, зовсім поряд. Кілька кілометрів польовою, на жаль, дуже курною дорогою - і ми в Березовій Рудці.
Та те, що тут можна побачити і почути - перекреслить всі неприємності дороги. Пил легко струсився на тінистих алеях парку, що навколо маєтку Закревських. Де й поділася втома, коли в музеї Дмитра Луценка зазвучали мелодії знаменитого пісняра...
Сільські та селищні голови, всі учасники асоціації не просто із захопленням сприймали подорож до Білошапок і Березової Рудки. Всі якось по-новому поглянули на край, де нам суджено народитися і жити. Виявляється, скільки неходжених-незнаних стежок і непрочитаних сторінок нашої історії лежать пластом неоціненного надбання. Бери, перегортай, дописуй свою сторінку в історії. Скільки тих криниць, яких орли пили воду, ще залишаються замуленими… А якщо взятись миром, відродити їх – напоять нас у спеку і вилікують і тіло, і душу. Й нащадки скажуть спасибі за відновлені першоджерельні святині. Тільки прийти треба до них всією громадою, знайти благодійників і меценатів, щоб поділилися коштами для облаштування туристичних напрямків. А й поділяться. Благородне ж діло. Запропонувати лишень треба. А може, просто теплого літнього дня ось так само зібрати людей багатих (хай залишать «джипи» на асфальті) і повести тими самими стежками, якими пройшлися всі ми, якими ходили графи і поети… Віриться, що вони теж колись і Шевченка читали, і пісні про наші козацькі могили та криниці співають…
Валентина Матвієнко, газета „Прилуччина”, №47 від 24 червня 2011 року.
