Гордість села

ГОРДІСТЬ СЕЛА

Макогон Дмитро Якович ( рр.) – педагог, український письменник. Народився 28 жовтня 1881 року в Хоросткові Тернопільської області. Після закінченя початкової школи навчався в Тернопіль­ській гімназії, звідки був виключений. Згодом екстерном склав іс­пит у Заліщицькій учительській семінарії й з 1902 року став учи­телювати на Буковині. У роках працює у Веренчанці, де розпочинає свою літературну діяльність. Перший його твір датований 1900 роком. У 1907 р. виходить збірка віршів під назвою «Мужицькі ідилії», далі – «Шкільні образки» та «Учительські негаразди» (1911). Як учасник Першої світової війни пише й на цю тему – оповідання «Шпигун». Письменник пише й сатиричні тво­ри – «Посольське справоздання», «Як став Марфей «радикалом», «З зеленої та студеної Буковини», «Вільні вибори» та інші. Чимало написав Дмитро Макогон і для дітей.

Помер письменник 7 жовтня 1961 року, похований в Івано-Франківську.

Ірина Вільде (літературний псевдонім Дарії Дмитрівни Полотнюк-Дроб’язко ( рр.) – українська письменниця

Донька народного вчителя, письменника Дмитра Макогона, Ірина Вільде народилася 5 травня 1907 року в Чернівцях. Після закінчення приватної жіночої гімназії майбутня письменниця у 1928 р. вступає до Львівського університету. У рр. працювала в редакції журналу «Жіноча доля», який видавався в Коломиї.

За радянської влади тривалий час працює журналісткою, пише оповідання, нариси, статті, перші художні твори. Найкра­щим є великий і цікавий роман «Сестри Річинські». До творчого доробку таланови­тої письменниці належать роман «Повнолітні діти», повісті «Зелена брама», «Ті з Ко­вальської». За досягнення в літературній творчості Ірині Вільде була присуджена Державна премія України імені .

В 1920 р. письменниця разом з батьком переїхала до Веренчанки, де він отримав місце вчителя. Події цих років вона відобразила у повістях «Метелики на шпильках», «Б’є восьма», які пізніше об’єднала в один літературний твір «Повнолітні діти». Своє­рідним продовженням цього роману стали публіцистичні нариси «Не та тепер Верен­чанка» (1951), «На суд історії» та «Прийшла коза до воза» (1972). Письменниця любила село Веренчанку як рідне й дуже часто сюди навідувалася. З ним пов’язані її новели «Та­тові» і «Лист приятелеві». В уривку «Довіра», присвячено­му своєму чоловікові Євгену Полотнюкові, розстріляному німецькими фашистами, ви­знає, що село Веренчанка у її «серці… виросло до символу Батьківщини». Вшанування 100-річчя з дня народження І. Вільде

Дем’ян Григорій Васильович (1929 р.) – український фольклорист, етнограф, літературознавець, кандидат історичних наук, громадський діяч

Народився 2 червня 1929 року в с. Грабовець Сколівського району Львівської об­ласті. У 1960 р. закінчив історичний факультет Львівського державного університету імені І. Франка, а в 1972 – аспірантуру Ужгородського університету.

Протягом рр. працював у школах Сколівського району, в – у Веренчанській середній школі. Працюючи тут, Дем’ян опублікував у місцевій та рес­публіканській періодиці понад 300 статей літературного та історичного характеру з краєзнавства, фольклористики, етнографії, мистецтвознавства, розшукав матеріали про багатьох українських письменників, створив музей історії села та Ірини Вільде.

’ян – відмінник народної освіти, з січня 1989 року – науковий співробіт­ник Львівського відділення Київського інституту мистецтвознавства, фольклорис­тики та етнографії імені .

Григорій Васильович – автор досліджень «Іван Франко в народнопісенній творчості», «Літературно-мистецька Стрийщина», «Народознавча спадщина Івана Вагилевича» та ін­ших. Він є першим лауреатом республіканської премії імені (1989).

Антемійчук Тодор Тодорович ( рр.) –політичний в’язень Народився -мійчук 28 лю­того 1928 року в с. Веренчанка Застав­нівського району. Тут закінчив 7 класів румунської та української школи. У 14 років румуни арештували хлопця за те, що на стіні своєї дерев’яної хати випалив слова «Слава Україні». Юнака румунські кати били нарівні з дорослими. Ще жорстокіше вчинили з хлопцем більшовицькі окупанти, які звинуватили його у зраді батьківщини й підтримці бандерівського руху. За це отримав 10 років позбавлення волі з відбуванням покарання у виправно-трудових таборах і 5 років позбавлення громадянських прав. Відбував покарання у норильських таборах. Він згадував: «Я одержав свій номер Е-058. Ці номери носили ми на нашій одежі… ре­жим в таборі був надто суворий. Перш за все кожен в’язень повинен був робити: на будівництві десять годин, на шахті – вісім. В таборі існувало дворазове харчування – рано і увечері. Основна пайка для в’язня становила 700 г на день. До цього на сніда­нок належалось черпак баланди і 200 г каші, на вечерю стільки ж баланди й каші та шматок оселедця». Відбували тут покарання і високоосвічені люди: інженери, професори, вчені. Тодор знайшов людей, які згодилися, попри небезпеку, навчати його різних наук. Велике ба­жання і наполегливість допомогли хлопцю вивчити математику, фізику, хімію, геогра­фію, анатомію, історію в обсязі середньої школи. Англійську мову тут вивчив досконало.

«Знав, – писав у спогадах Тодор Тодорович, – що наука – це велика сила, а звідси вже й сам напрошується висновок: щоб бути сильним – треба вчитися. Треба відом­стити нашим гнобителям, може, не шаблею, не автоматом, а одним єдиним словом. Словом правди».

У 1955 р. звільнився й разом з дружиною виїхав у Польщу. Там офіційно закін­чив середню школу, гірничий інститут з відзнакою. Працював у науково-дослідному інституті, викладав у навчальних закладах іноземні мови.

І хоч жив Тодор Тодорович у Польщі – думки його були з українським народом. Ві­рив у краще майбутнє незалежної України. А для молодшого покоління написав книгу-спогад «Норильські табори». Щоб пам’ятали нащадки, яким тернистим шляхом йшла Україна до своєї незалежності, як страждали її доньки й сини. Книга «Норильські та­бори» була відзначена у 1992 році на конкурсі «Слідами пам’яті». Нагороди встанови­ли: Український державний архів, Київський інститут літературних досліджень ПАН, Літературний інститут у Парижі, Головна управа об’єднання українців у Польщі.

«Україна встала! Радію, що і я вніс свою маленьку лепту у велику справу мрій батьків й прадідів, – пише у своїй книзі Тодор Тодорович. – Я хотів відкрити той таємничий лабіринт людських страждань та показати тих, хто томився у ньому, хто прямував до кращої долі свого народу».

Помер Тодор Антемійчук у 2006 році, похований у Польщі.

ійович ( рр.) – комуністичний діяч

ійович 19 жовтня 1902 року в с. Веренчанка у сім’ї сіль­ського вчителя. З малих літ бачив біду і нужду селян, був свідком їх жорстокої екс­плуатації місцевими дідичами. Все це викликало в його вразливій і чесній душі гли­боке обурення і гнів проти окупаційної влади.

1913 року одинадцятилітній Василь приїздить до Чернівців і вступає на курси, шо готували учнів до вступу в гімназію. Навчався в ній з осені 1914-го по липень 1923 року. Його політично гострі статті уже в 1925 році привертають увагу до себе політичною непримиренністю. 20 грудня 1925 року він публікує в газеті «Боротьба» статтю «Політична боротьба робітників і селян за волю».

За рекомендацією та І. Д. Стасюка його приймають в члени КПР і посилають на роботу в редакцію газети «Борець» – орган ЦК партії «Визволення». 26 лютого 1932 року заарештували і засудили до 6 місяців тюремного ув’язнення і сплати 10 тисяч леїв штрафу. У 1938 році його знову було заарештовано. Ко­місари сигуранци пристрасно допитували арештованого про те, чого він ходить по селах і баламутить людей, ведучи комуністичну пропаганду і розповсюджуючи маніфести.

Встановлення 28 червня 1940 року радянської влади на Буковині, якого так чекав і за яке активно боровся, не принесло бажаної радості. За доносом 26 серпня 1940 року його було арештовано і кинуто в Чернівецьку тюрму №1.

Готинчана звинувачували за ст. 54-13 КК УРСР у видачі сигуранці членів КПР , Р. Мільштейна, Ш. Вайсельберг, а також Ю. З. Міроша, який зрадив потім усю підпільну комуністичну організацію Чернівецького повіту.

В пред’явлених звинуваченнях винним себе не визнав. Справу мали відправити на розгляд Особливої наради при НКВС СРСР. Але 12 травня 1941 року начальник санітарної частини тюрми № 1 Тіморін, лікарі тюрми Ющенко і Піс­тинер склали акт, що 11 травня 1941 року о 17.30 Василь Георгійович Готинчан по­мер у тюремній лікарні. 27 квітня 1972 року підполковник Чернівецького обласного управління КДБ Вишневський в порядку розгляду справи про безпідставне звину­вачення написав постанову про припинення кримінальної справи № 000 за відсутністю в діях Василя Георгійовича Готинчана складу злочину.

(1961 р.) – самодіяльний поет

Народився 10 квітня 1961 року в с. Веренчанка. Веренчанську середню школу закінчив у 1978 році, після чого працював слюсарем локомотивного депо станції Чернівці. Звідси отримав направлення в Дніпропетровський інститут інженерів за­лізничного транспорту, де навчався з 1980 по 1985 рік. Після цього два роки працює інженером-технологом у локомотивному депо.

З 1987 року – співробітник СБУ, підполковник. Напружену роботу поєднує з по­етичною творчістю. З-під його пера виходять вірші, що оспівують красу людських стосунків, красу рідного краю. У травні 2004 року в музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської Василь Фесюк презентував першу збірку поезій «Цей див­ний людський світ».

За матеріалами вчителів історії

Дем’яна Григорія Васильовича

Петрусяк Орисі Юріївни

За матеріалами книги Миколи Черешнюка

«Історія сіл Заставнівщини»