ТАЛАНТИ РОКИТНІВЩИНИ
Богданець Микола Іванович
Богданець Микола Іванович народився в с. Рокитно 24 вересня 1961 року. Навчався в Рокитнівскій школі №1. Після школи працював художником-оформлювачем в автоколоні райспоживспілки. В 1980 році пішов служити долав Радянської армії, відслуживши в 1982 році працював в Рокитнівській художній майстерні Рівненського художнього комбінату. В 1986 році поступив в Харківське державне художнє училище, закінчив в 1990 році.
З 1990 року по даний час працює викладачем художнього відділу Рокитнівської музичної школи.
Терещук Григорій Степанович
Терещук Григорій Степанович народився в 1946 році в с. Осницьк Рокитнівського району Рівненської області у сімї колгоспниці та лісника Терещука Степана Гнатовича та Ганни Яківни.
Освіта – вища. Томашгородська школа, технічне училище, заочне відділення живопису в заочному Народному університеті мистецтв ім. ї, середнє військове та вище військове училища – ось той багаж знань, через яке пройшов Григорій Степанович.
27 років військової служби від рядового до підполковника – це шлях військового життя з 1965 по 1992 роки.
З 1992 по даний час Григорій Степанович працював начальником штабу цивільної оборони, заступником голови райдержадміністрації та заввідділом зовнішньоекономічних звязків адміністрації Ленінського району Єврейської автономної області. З 2001 року – директор дитячо-юнацької спортивної школи (смт. Рокитне).
Де б не працював, але тяга до живопису була на першому місці. На перших порах полюбляв писати портрети, але згодом, любов до природи, краси фарб заставила перейти до пейзажів. Особливо багатим на творчість був період, коли проживав на Далекому Сході. Тільки той, хто бував в тих краях, може оцінити красоту далекосхідної природи.
Більше трьохсот полотен ( олійні фарби) було написано на Далекому Сході і всі вони були подаровані друзям, знайомим, родичам і розійшлися по всьому світові ( Росія, Україна, Молдова, Німеччина, Китай, Білорусь, Казахстан та ін.)
Двоє дітей та четверо онуків – продовжувачі роду Григорія Степановича.
народився в 1983 році в смт. Рокитне Рокитнівського району Рівненської області
Навчався малюванню в художній школі, яку закінчив у чотирнаднадцять років.
За період своєї творчості мав персональні виставки.
З 2003 року по 2007 розписував православні храми.
Основна тема творчості - природа, пейзажі.
Улюблена техніка - олія.
Сьогодні - вільний художник.
Денисюк Петро Кирилович
Майстер пензля і різця, так ми називаємо у нашому селі Петра Кириловича Денисюка. Кожен, кому доводилося бачити роботи Петра Кириловича не стримував свого захоплення: вони не лише довершені за своїм змістом – їм властиве витончене художнє відчуття, простота та ясність теми і вміло дібрані кольори. Правду кажуть, талант є або його немає. Ще з 
дитинства стало зрозумілим, що пензель та фарби в його руках – художні засоби від Бога.
А все почалося з простого комбайна, якого попросив намалювати голова місцевого колгоспу. Малюнок справив неабияке враження, тож після закінчення Масевицької середньої школи юнакові запропонували навчання на курсах художніх керівників у м. Рівне. І вже зовсім скоро він зрозумів, що завжди прагнув пізнати природу та зрозуміти людську думку. З цих пір минуло багато часу, але почуття відданості обраній професії не залишало ні на мить.
Нині Петро Кирилович досвідчений майстер, який досягнув високого ступеня самовираження. В його творчому доробку значна кількість робіт. Переважна більшість із них - це поліські краєвиди і пейзажі. Деякі відтворює з пам’яті, інші – лише з власної уяви.
Все своє свідоме життя, Петро Кирилович працює в Рокитнівському держлісгоспі. Його роботи є майже в кожному лісництві, тож на адресу місцевого художника звучать тільки добрі слова. У ньому розвинене почуття міри, художнього такту; він гармонійно поєднує красу природи з гарним малюнком. Враження від його робіт породжує бажання побачити свій портрет у виконанні цього майстра.
Ще одним захопленням митця є різьба по дереву. Які тільки шедеври не виходили з- під його рук. Сувеніри, підставки, вішалки, навіть оздоблені деревом мисливські трофеї.
Останнім часом Петро Кирилович захопився написанням ікон. Над першим образом прийшлося добре попотіти, але результат виправдав себе. Згодом почали звертатися люди з проханням малювати різні твори. Про яскравість художніх здібностей у даному жанрі свідчить пропозиція зробити іконостаса для релігійної громади нашого села Масевичі – іконостас для Свято – Миколаївського храму. Робота потребувала. Робота потребувала не лише терпіння, а й неабиякої майстерності. Сьогодні у храмі зроблена суцільна декоративна стіна з дерева вкупі є 24 іконами, що переливаються різними кольорами, справляє дивовижні враження на парафіян нашої церкви. Милує око ще один іконостас для християн релігійної парафії Почаївської ікони Божої матері. Справу батька продовжує син Олександр, який закінчив Рівненський гуманітарний інститут. Працює вчителем трудового навчання в Масевицькій ЗОШ та у будинку дітей та молоді. Син талановитий. Є ким гордитися батькові. Те, що робить батько з сином, є справжніми витворами мистецтва. Хтось мудрий сказав: «Щасливий той, хто міг життя прожити і добрий слід лишити по собі.» Без сумніву, що Петра Кириловича пам’ятатиме не одне покоління, та він ніколи не вважав себе зіркою якоїсь величини. Вся громада нашого села цінує і поважає сім’ю Денисюків.
НАРОДНІ УМІЛЬЦІ РОКИТНІВЩИНИ
ЛИТВИН ГАННА ОЛЕКСАНДРІВНА
Народилася 13 квітня 1950 року в м. Єреван, Вірменія, де працювали її батьки на будівництві металургійного заводу.
В 1954 році сім’я переїхала в Демидівку Демидівського району, Рівненської області, звідки родом її батько.
У 1957 році пішла у перший клас Демидівської середньої школи, яку закінчила у 1967 році.
З 1967 по 1970 рік працювала педагогом-організатором Рудківської та Вичавської восьмирічних шкіл.
рр. – студентка Рівненського державного педагогічного інституту ім. Мануїльського, філологічний факультет.
З 1974 по 1977 рік працює за направленням вчителькою української мови та літератури Кам’янської середньої школи Рокитнівського району.
З 1977 по 1989 рік працює вчителем української мови та літератури, заступником директора з навчально-виховної роботи Борівської середньої школи.
З 1989 року по 2003 рік – директор цієї ж школи.
З 2003 року вчитель обслуговуючої праці Борівської ЗОШ.
Одружена. Має три доньки, 6 внуків. Всі дочки закінчили Рівненський державний педагогічний інститут.
ГРИЦУНЯК ГАЛИНА ГРИГОРІВНА
Народилася в 1946 році в смт. Рокитне. Закінчила середню школу, працювала інспектором в РААЦСі
Вийшла заміж, народила і виховала четверо синів.
В 2003 році захопилася вишивкою хрестиком. На протязі шести років вишила багато робіт.
Роботи виставлялись в музеї м. Одеси.
Більше 70 українських рушників було продано за кордон.
В даний час вишила колекцію картин, в основному на релігійну тематику.
ЛОБАЧ ТЕТЯНА ПЕТРІВНА
Лобач Тетяна Петрівна працює бібліотекарем відділу обслуговування Рокитнівської центральної районної бібліотеки. Скромна, ввічлива, тактовна, відповідальна жінка. Вміло знаходить індивідуальний підхід до молоді та дітей, чудово володіє культурою мовлення, створює позитивний імідж бібліотеки, приймає активну участь у роботі та в житті колективу. А ще Тетяна Петрівна вирізняється своїм талантом вишивки картин. Її роботи постійно присутні при оформленні виставок декоративно-прикладного мистецтва, прикрашаючи як святкування державних свят на районному рівні так і проведених заходів у бібліотеці.
ЛІНКЕВИЧ ОЛЕКСАНДР ОЛЕКСІЙОВИЧ
Талантом багата душа
(виставка ікон місцевого умільця Лінкевича Олександра Олексійович, різьба по дереву і розпис)
Секрет майстерності в тому, що секрету немає,
є просто-напросто талант.
Біографічні дані
Лінкевич Олександр Олексійович 1957 року народження, житель смт Рокитне. Справжній майстер своєї справи. Роботи створені руками Олександра Олексійовича з неоковирних шматків дерева випромінюють добро, теплоту. Мабуть, збереглася в них та сила, яку могутні дерева отримали протягом свого життя.
Жодна виставка декоративно-прикладного мистецтва, що оформляється в селищі не обходиться без робіт майстра, і кожного разу захопленню глядачів просто не має меж, що мабуть і є першим доказом таланту майстра.
НИЧИПОРЧУК ОЛЕКСАНДР МИКОЛАЙОВИЧ
Захоплення, що стало життям
Наділені талантом люди завжди приваблюють. Вони настільки яскраві й глибокі, що часом кількахвилинне спілкування з такими особистостями надає наснаги краще, ніж сон, їжа, розваги разом узяті. Такими енергоносіями, здатні запалити збайдужіле серце, є захоплені якоюсь справою ентузіасти. Про такого ентузіаста я хочу вам розповісти. Це Ничипорчук Олександр Миколайович. Народився у 1969 році в рідному селі Масевичі, де проживає і нині. Має хорошу сім'ю, родину. Закінчив місцеву школу, здобув професію медика, але прагнув Олександр Миколайович чогось іншого.
Він втілює в життя свою мрію - робити те чого прагне душа.
Знайти "дерев'яного майстра", так його кличуть односельці, не складно - тут у кожній хаті знають Олександра Миколайовича. Кожен мешканець Масевичів, рокитнівчани та гості нашого краю, коли проїжджають центральною вулицею села, мають змогу милуватися витворами його рук.
Перед будинком майстра розкинувся маленький казковий світ. А потрапивши до оселі, де мешкає Олександр Миколайович, одразу відчуєш атмосферу творчості та величезного польоту фантазії. Олександру Миколайовичу подобаються вироби з дерева. Ще з дитинства він любив малювати все з уяви. Виникла ідея зробити маленький дерев'яний будиночок і поставити його в садку. Саме з того часу все й почалося….
Робота, а точніше захоплення стало смислом його життя. Працюючи, Олександр відпочиває, бере дерево і руки самі починають робити перші різки. Думає робити одне, а руки роблять інше. Ось подивіться ромашки, хотів робити дитячого казкового героя, а вийшли ці чудові квіти.
Олександр Миколайович не шукає розробки чи ескізу з Інтернету, а саме спрацьовує його уява та фантазія. Особливо, коли майстер ходить по лісу підбираючи пеньок чи деревину, то виникає нова ідея зробити щось цікаве цікаве, незвичне. Майстер підбирає деревину, яка довго лежить, знеї вироби виходять гарніші, вони не тріскаються, їх можна гарно підфарбувати, особливо грибочки.
Багато виробів Олександр робить на замовлення. Вироби майстра можна побачити не лише на подвір'ї жителів нашого села, а і в Одесі, Івано - Франківську, Харкові, Криму та інших містах нашої батьківщини. Олександру Миколайовичу допомагає у роботі син. Який фарбує та вирізає простіші фігури. Поетапно батько передає свої навички та вміння синові у спадок За свою роботу, доброту, людяність, милосердя, чуйність мешканці нашого села поважають родину Ничипорчуків, які добре роблять свою справу.
Кибукевич Ніна Яківна
«Берегиня Поліської вишивки»
У розмаїтті українського декоративного мистецтва художнє вишивання посідає одне з провідних місць. Це улюблений і здавна поширений різновид народної творчості. Адже для вишивання не потрібно складних пристосувань. Колись за кількістю й довершеністю вишитих рушників, сорочок, скатерок, які дівчина підготувала до свого весілля, робили висновки про її працелюбність. Вишивка - це світ краси і фантазії, поетичного осмислення навколишньої природи, схвильована розповідь про думки і почуття людини, світ натхненних образів, що сягають давньої міфології, звичаїв і уявлень наших предків.
Вишивкою у давнину займалися повсюдно, у кожній сільській хаті, популярною вона була і в міському середовищі. І сьогодні у наших селах та містах є чимало талановитих людей, які не дають поринути у забуття цьому чудовому виду мистецтва.
Життя цієї жінки незвичайне. Доля приготувала Ніні Яківні Кибукевич нелегке життя. Вона - інвалід з дитинства і єдиний спосіб пересування та можливість виходу на люди - інвалідний візок. Ніна Яківна належить до тих людей, які не опускають руки перед бідою, не пливуть за течією, а борються за своє місце в житті.
Кожна жінка хоче бути коханою дружиною, хорошою мамою. І Ніна Яківна зустріла свою долю - Валерія. Згодом їх домівканаповнилася дитячим щебетом, сміхом маленької донечки. Даринка - то їх надія, їх життя, їх майбутнє, їх слід на землі. Для Ніни Яківни народження доньки - це самоутвердження, як жінки дружини, матері.
Жінкам з таким діагнозом категорично лікарі забороняють народжувати дітей. Говорять, що це загрожує життю - як матері, так і дитини, але її це не зупинило. Народила Ніна Яківна дівчинку і назвала її Даринкою, як дарунок долі в її житті.
Нині Дарина навчається у професійно-технічному ліцеї смт. Рокитне за спеціальністю «кухар-кондитер».
Не кожна здорова людина має таке бажання працювати і бути такою наполегливою у своїх бажаннях. Здається, якби ця жінка мала здорові ноги, то світ перевернула б. Скільки осель прикрашає і дають затишок її роботи вишивок і в’язання гачком. Узори і колір виробів радують людей. А скільки ця жінка зв’язала дитячої одежі маленьким діткам на в’язальній машині. Коли до неї не зайдеш, вона в роботі й миті не посидить. Ніна Яківна як не вишиває, то в’яже або готує смачні страви, а то з донечкою Даринкою займається. Хороша господиня, добра дружина. їй завжди допомагає чоловік Валерій: то нитки перемотує, то щось розпускає, щоб дружині було легше. Двоє людей на інвалідних візках, а яка повага один до одного, тай Даринка уже помічниця.
Не раз роботи Ніни Яківни посідали почесні місця у районних виставках народно - прикладного мистецтва і займали вартіпризові місця.
Ось зараз перед вами роботи цієї жінки, подивіться їх, ці вироби варті того щоб ними милуватися.
Сафінська Вікторія Єжівна
В Україні понад два з половиною мільйони людей з обмеженими можливостями. Кожен вісімнадцятий українець - інвалід. Назавжди бути прикутим до ліжка чи довіку не бачити сонця - кожен з них по-своєму ставиться до вироку лікарів. Одні опускають руки, інші створюють картини навіть без їхньої допомоги, інші чекають поки хтось кине їм рятівний круг, а ще інші вчаться плавати… Саме такою є наша героїня, нова жителька Будинку милосердя, що знаходиться в Рокитнівському районі, селі Вежиця - Сафінська Вікторія Єжівна, 1990 року народження.
Віка вражає всіх хто знайомий з нею своїм оптимізмом, цікавістю до життя, відкритістю, щирістю, добротою. Своєю жагою до життя, мужністю, силою волі, вмінням долати життєві негаразди Віка дає надію тисячам наших співвітчизників, які сьогодні потребують допомоги.
Дівчина від народження інвалід. В неї вроджене захворювання кісток - підвищена ламкість. Через хворобу від неї відмовились батьки, залишили… Виховувалась спочатку в Львівському будинку дитини, а потім до повноліття в інтернаті для дітей-інвалідів в м. Цюрупінську Херсонської області. В інтернаті проживало більше двохсот чоловік. В основному діти - відказники. Подорослівши Віка не зважаючи ні на що все таки має надію знайти своїх батьків, неодноразово пише їм листи, але відповіді так і не отримує. Але маючи велике серце Віка не тримає на їх ніякого зла, незважаючи ні на що вона їм пробачила. За словами Віки треба любити всіх, прощати, хоч як важко буває на це зважитись.
Після інтернату дівчину переводять в будинок для престарілих, де проживає півроку разом зі своєю найкращою подругою Наталею. Саме Наталя з якоїсь газети дізналася про Будинок милосердя та про дядю Валеру. Дівчинка наважилась зателефонувати до засновника Будинку милосердя Валерія Кузьмича, поспілкувавшись з ним по телефону відчула батьківське тепло, яке лилося від зовсім незнайомої людини. І коли Валерій Кузьмич приїхав до неї в гості, коли запропонував поїхати з ним, було дуже лячно, адже чужа сторона, інші люди, звичаї. Спочатку наважилась приїхати лише в гості, а коли познайомилась з іншими мешканцями Будинку, відчула родинне тепло сім'ї Валерія Кузьмича, зрозуміла, що саме ці люди стали для неї сім'єю тому і вирішила, що тут, в далекому поліському селі, буде її новий дім.
В Будинку милосердя Вікторія перебуває з 2009 року. Тут у неї з'явилося багато друзів, однією з найкращих подруг є Світлана, медсестра Будинку милосердя. Перебуваючи на Поліссі Вікторія поставила собі за мету досконало вивчити українську мову, а то раніше розмовляла російською, а зараз - суржиком. Дівчина дуже любить тварин, тому їй дуже подобається доглядати за папужками та кішкою Масянею, які проживають в Будинку милосердя.
Віка енергійна, весела дівчина. Інвалідність не позбавила жаги до життя, любові до прекрасного. Захоплюється малюванням, вишивкою хрестиком, в'язанням, багато читає. Своє враження від життя, від знайомства з людьми Вікторія передає у своєрідній манері на папері.
Незважаючи ні на що Вікторія вірить у перемогу добра, вірить що є дуже багато людей, які не байдужі до долі своїх земляків, людей з обмеженими можливостями, які перебувають в будинках інвалідів, дитбудинках в різних куточках нашої держави, адже всі вони потребують допомоги та підтримки.
Євпат Наталія Петрівна
«Вона вміє перемагати труднощі»
1 квітня 1988 року в сім’ї Марії і Петра Євпатів народилась третя донечка. Назвали її Наталею. Коли їй виповнилось кілька місяців, лікарі виявили, що дитина не чує. Не передати словами горя батьків. Куди тільки не возили вони дитину – все було марно.
Незабаром сім’ю спіткало ще одне горе – захворів на цукровий діабет батько, йому ампутували одну ногу, через кілька років – другу. А дитина росла, успішно навчалась в Острозькій школі-інтернаті і підтримувала тата. Петро Іванович розповідав: «Коли відрізали другу ногу, думав покінчу з життям. Як жити в селі без ніг? – Аж раптом відкриваються двері палати, заходить Наталочка з подружкою, заносять пакет з гостинцями і конверт з грошима. Це її однокласники зібрали мені на лікування. Хіба я міг після цього опустити руки? Ось в кого треба вчитись жити, перемагати труднощі – в дітей, які з перших днів свого життя вже були готові до боротьби за щасливе, повноцінне життя, не дивлячись ні нащо».
Петро Іванович підтримував свою улюблену донечку в усьому: вона добре вчилась, була активною в громадському житті школи-інтернату, займалась спортом, в художній самодіяльності. Але сім’ю чекало найстрашніше випробування – помирає батько. Особливо боляче переживала татову смерть Наталя. Дівчинці допомогли пережити горе найрідніші люди мама, сестрички, племінниця-хрещениця і книги. Саме тоді вона поринула з головою в читання. Особливо вона любила поезію. Серед улюблених поетів – Ліна Костенко, В. Симоненко, С. Єсенін, О. Блок, А. Волошина та інші. До Наталочки була прикріплена дівчинка-волонтер Світлана. Та вона сміялась, що ще невідомо хто кого опікує, я Наталю чи вона мене.
Наталка дуже щира та привітна, вона перша помічниця мами – адже вони тримають велике господарство, обробляють городи, а ще сезони збирання грибів, ягід, все це знає Наталя з дитинства.
Дівчинка дуже ерудована, старанна, надзвичайно акуратна, цілеспрямована. Про це свідчать її численні дипломи і грамоти: диплом за участь в обласному конкурсі пісні в жестовому виконанні, диплом за ІІІ місце в міжшкільному конкурсі «Ерудит-2008», диплом за ІІ місце за участь у програмі «Ти зможеш, якщо зміг я», яку організувало Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту та Всеукраїнський центр фізичного здоров’я населення «Спорт для всіх», грамота Острозького міського центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді за ІІ –е місце у міському конкурсі творчих робіт «Як живемо і вчимося – наші мрії» - за кращий вишитий виріб «Майстриня», грамота Рівненського обласного центру «Інва-спорт» за І-е місце у Відкритому чемпіонаті області з волейболу серед жінок з вадами слуху та ще багато інших.
Наталя встигала все – крім уроків, вона ще встигала бігати на різні курси, тому зараз має посвідчення кухаря-кондитера, швачки, водія, інженера програміста. Наталка також є членом Всеукраїнської спілки УТОС.
Дівчинка з дитинства дуже любила малювати, шити одяг лялькам, а потім і для себе. В бібліотеці бібліотекарем завжди підбиралась потрібна література для Наталки по пошиттю одягу і поступово дівчинка навчалась шити самостійно. Наталя зрозуміла, що це заняття їй по душі і вирішила після закінчення школи вступати до Київського національного університету технологій та дизайну. Всі підтримали її вибір і просили Бога, щоб дитина поступила навчатись, адже друзі, рідні, знайомі Наталки розуміли, що глухонімій дівчині в маленькому поліському селі один шлях – домашнє господарство і життя на пенсію по інвалідності.
Та молитвами рідні та друзів, неймовірною цілеспрямованістю Наталки вона вступає до університету. Було неймовірно тяжко навчатись в Києві на мамину та її пенсію. Вони пропадали в лісі, збираючи ягоди, щоб купити такий потрібний для навчання ноутбук, а ще ж потрібно одягтися, взутися, щоб не гірше було як у інших студентів…
Зараз Наталя навчається на ІІІ курсі Київського національного університету технологій та дизайну. Вона дуже гарно шиє, моделює одяг собі, подружкам, рідним. В дівчинки великі світлі плани на майбутнє. В рідному селі дуже люблять Наталю, гордяться нею. Я вірю, що в цієї дівчини доля буде обов’язково щасливою, тому, що вона на це заслуговує.
Чубик Любо Василівна
"Наша Любаша талантом багата"
Ось які хороші слова були сказані про Любу на дитячому ранку «Рушник у нашому житті», який провела класовод 4 класу ідівна.
У нашому українському селі є майстрині, творчістю яких захоплюються односельчани. їхні руки створили багато прекрасних речей, якими захоплюються, а й любуються люди в інших країнах, їхні прекрасні творіння представлені на виставках в музеях, їх намагаються придбати, як сувеніри туристи з інших країн.
У нашому селі Дерть, Рокитнівського району Рівненської області є теж багато талановитих жінок, і серед них можливо і наші бабусі, які вміють прекрасно вишивати рушники, українські сорочки, серветки та інші прекрасні речі.
Сьогодні я хочу представити вам одну із найталановитіших майстринь нашого села Дерть, Рокитнівського району Рівненської області Любов Василівну Чубик. Народилася вона 3 жовтня 1971 року. Змалку її чарували вироби народних майстрів, а передусім вишивка. Уже тоді малою, не могла відірвати очей від тих чарів, уже тоді Люба хотіла знати, як та вишивка робиться. Без відома батьків відвідувала ті хати, де були гарні вишиванки. З кожним днем зростав інтерес до вишивки, до малювання - аквареллю.
Вступила в школу 1979 року. У 1989 році закінчила Костопільську спецшколу інтернат. Була комсоргом класу. Брала активну участь у громадському житті школи: гарно малювала, постійно оформляла стінні газети, святкові поздоровлення, робочі куточки.
З 1989 року по 1992 рік навчалася у планово-економічному технікумі за спеціальністю економіст в місті Кам'янець-Подільську Хмельницької області.
Пройшла курси оператора комп'ютерного набору у Всеукраїнському центрі реабілітації інвалідів в селі Лютіж Вишгородського району Київської області.( з 15.04.2005 по 15.08.2005). А також у цьому ж центрі Люба освоїла курси вишивки, де за 1,5 місяця встигла освоїти різноманітні техніки вишивання, а що найважливіше вона вивчила всі види мережок - від звичайної до складної.
З 2005 року Любов Василівна працює в Дертівській загальноосвітній школі І-ІІ ступенів вчителем образотворчого мистецтва та інформатики. Позаурочний час проводить в школі гуртки: в'язання, вишивання і малювання. Приймає активну участь у районних та обласних виставках своїх робіт. У неї дуже багато хороших друзів на Україні, із якими вона підтримує дружній зв'язок, її невтомні руки створили дуже багато прекрасних речей, а рушників величезну кількість. За 10 років вона вишила 83 рушники! А серветок вишитих скільки багато, а подушок, дуже багато вив'язаних виробів гачком і всього незлічити. Ця талановита невтомна трудівниця і голка і гачок в її руках це чарівні інструменти, які творять дива. До неї приходять люди за допомогою щось вишити, або намалювати малюнок, плакат або стенд. Вона розповідає про свою творчість, показує свої вироби створені нею на протязі багатьох років. Я хочу, щоб ви уважно подивились і відчули душею ту прекрасну ауру добра, краси, жіночості і щастя творчості.
Може комусь із вас захочеться теж взяти в руки голку і спробувати самому створити щось подібне, щось прекрасне і неповторне.
