ВРАДІЇВСЬКИЙ РАЙОН
АЛБЕСКО
ОЛЕКСАНДРА
МИХАЙЛІВНА, 1926 р. н.,
жителька с. Сирово
Згадати страшно цей рік, аж серце затискається від цього страхіття, яке було в нашій Україні. На Україні родючі землі, але без війни чи стихійного лиха помирали хлібороби, їх діти, старі батьки.
Це діялося на Первомайщині в селі Ново-Андріївка. Село невелике, квітуче, посеред села ставок, сад красивий, також невелика школа, але гарна.
В селі було хат 100-120. Хати були біленькі, чепурні, вкриті очеретом, соломою. Люди жили до колективізації одноосібно, маючи землю і хто одну конячку, хто дві, так обробляли землю. Під час колективізації всі односельчани пішли у колгосп, здаючи все тягло і реманент: плуги, борони, косилки. Жили в колгоспі ще не зовсім бідно, бо мали хліб до хліба.
А ось наступило велике лихо, по хатах ходили «активісти» забирали все, що було у людей, навіть стакан крупи. Залишалися діти і дорослі голодними.
От уже й до весни дожили і солов’ї прилітали до своїх гнізд, ластівки до хат, вони співають і не знають, як ми їсти хочемо. Сади зацвіли буйним цвітом, але люди не раділи, бо весна прийшла до них страшна, з настанням тепла ставало гірше – ноги розпухали, під очима синці, щоки брезклі.
А батьки деякі вже лежали пухлі і говорили своїм дітям: «Рятуйте самі себе, бо ми вам вже нічим не допоможемо».
І діти розійшлися по степах, де були скирти, шукаючи колосочків, теребили і несли додому, щоб допомогти лежачим і малим. Коли стало тепліше розрослися трави: рвали щавель, козелики, какиш і їли сирими, а інколи розкладали вогнище і пекли. Одного дня, наївшись печеного щавлю, хлопчик на полі захворів, звався Дениско. Ледве дійшов додому, а вдома лежала пухла матір і біля неї менший брат Семен. Ми завели хлопчика в хату, кинулись до матері, а вона нежива, Семенко просив їсти, і ми дали печеного щавлю. А на ранок всі лежали мертві.
В селі хворіли коні сапом, їх вбивали і закопували в землю. Але люди, будучи голодні, йшли на скотомогильник й розкопували трупи коней, розрубували на куски, забирали в мішки, несли додому і варили конину. Але цим не могли врятувати ні себе, ні дітей. Так в сусідстві вимерла вся сім’я. Дуже багато людей вимирало, що живі не встигали ховати мертвих.
В голодному божевіллі люди доходили до найстрашнішого, їли трупи, діли вбивали дітей.
Зацвіла акація, голодні люди рвали цвіт, солили і їли. Пекли з щавлю і акації плацики, – коржики, а замісити не було чим, бо й висівок не було, то тоді брали трохи попелу і місили, потім пекли та їли.
В селі стояло багато хат порожніх, бо люди, які ще хоч трохи могли, залишали їх, йдучи шукати рятунку невідомо куди. Багато односельців напівживими, змученими, голодними кидали в ями на кладовищі. А до тих хат, де мерли люди, приїжджали підводи та людей вилами викладали на підводи і везли на кладовище.
А ось вже й літечко наступало, люди як мухи були без сили, але чекали врожаю.
Посеред села, за городами, знаходилася пшениця, яка колосилася гарним врожаєм. Тут же була поставлена вишка, щоб ніхто не йшов теребити пшеницю. На вишці був сторож, який наглядав, але й він хотів дуже їсти. А тому часто діти забігали в пшеницю, припавши всім своїм тілом до землі і теребили хоч потроху пшеницю. А потім йшли додому і пряжили або варили. Активісти села ходили попід хати і висліджували, де діти варили пшеницю. І потім вели того хлопчика чи дівчинку через усе село з казанком пшениці. Він жалісно плакав, спотикався від голоду, а його вели до контори, де били і жменями кидали в рот пшеницю.
Нам в школі варили якусь баланду і давали по кусочку хліба, який ми не їли, а несли додому меншим братикам чи сестричкам, щоб хоч по крихті дати їсти. А весною ходили до школи і брали ту баланду додому, в кушинах несли, а сильніші хлопчики видирали кушини і випивали ту баланду, а ми знову верталися до школи, плачучи. Директор школи, Рокач Костянтин Якимович, був доброю, чуйною людиною, давав нам молоко, вів нас аж до дому.
Влітку почали достигати вишні, діти йшли в садки і їли, але дехто з них не міг вже й додому дійти, пухли і вмирали.
Люди, які хоч трохи одержали з колгоспу борошна, під час жнив пекли що-небудь, а поївши, вмирали. Так в одній сім’ї було троє синів, мати спекла трохи хліба, а коли сини поїли, а були дуже голодні, то до вечора всі повмирали.
Одна дівчинка, наївшись сирих грибів – підвішників, їй було років 6-7 теж померла, довго побивалась, кричала: «Рятуйте», але ніхто не зміг врятувати.
Отож, дітки, поважайте працю хліборобів, ваших батьків. Бережіть хліб, бо хліб дорожче золота. А хліб родить на землі. А земля – наша рідна матір, яка нас годує, одягає.
Земля – це наше багатство, наше життя!
МЕЗЕНЦЕВА
МАРІЯ
ДЕМИДІВНА, 20.07.1926 р. н.,
жителька с. Юріївка
Народилася в Кривому Озері і там прожила свої перші дев'ять років. Спогади, закарбували в пам'яті події раннього дитинства, адже про таке забути вже неможливо.
Пам'ятаю, як проходила «розкулачка». В батька були коні, тому до колгоспу йти не хотів. Приходили чекісти і забирали в людей усе, розстрілювали. Згадую, як мама склала на гарбу найцінніші речі і відвезла їх в с. Калантаєво, щоб заховати від конфіскації. Ці речі потім кудись поділися…
Коли прийшли голодні часи, то всі речі міняли на хліб. Мама зранку кудись їздила, а верталася пізно ввечері і була щаслива, бо змогла принести нам їсти.
В сім’ї було троє дітей. Маленький братик, 1930 р. народження помер, наївшись зеленої шовковиці. Згадую, як сильно болів його животик, останніми словами були – «Ой мамочко, дуже животик болить». Старший брат вижив, але загинув під час війни. Мама ходила у Любашівку пішки. Варила кашу, продавала, за вторговані гроші знову купляла зерно. З цієї продажі, ми і вижили. До каші додавали лободу і пекли млинці. Мама розповідала, як за нею бігли «жуліки», ледве врятувалася...
Їли квіти акації, пекли плодики з неї, їли висівку. Батько теж ходив міняти. З часом руки і ноги в нього були попухли. Бабуся впевнена, що якби чекісти не забирали, то голоду не було б. А забирали вони все, що їм потрапляло під руки. Мама в печі прихована торбинку з пшеничкою, але шпигали спеціальною ключкою і знайшли. Батьку пропонували йти розкулачувати, але він не хотів, хоч за це нашу сім’ю мали не чіпати.
Згадую, як ховали сусідського хлопчика від чекістів, їхню сім'ю розкулачували і кудись відвозили. Хлопчик забіг до нас у хату і мама сховала його у рядно, нам під голови. Пізніше його знайшли. Через багато років син бабусі служив в армії на Далекому Сході і там зустрів цю сім'ю, їх таки вивезли, за 30 км. до японського кордону. Дякував, що намагалися їм допомогти.
Багато людей помирало, хоронили без почестей. Коли заарештували діда (татового), то вирішили переїхати в село Юріївку, бо там давали земельні наділи. Прийшли пішки, я йшла всю дорогу і несла відро з куркою. Спочатку жили в родичів, які приїхали раніше, а потім купили хату, за 70 рублів (землянку). Мама пішла на роботу, а тато поїхав в Грузію. Там він поправив здоров'я, бо був хворий на малярію, почав працювати. Коли вислав нам посилку, то радість наша була дуже велика. Я до цих пір пам'ятаю пальто і черевички, які вислав батько. Повернувся він у 1937 році і тоді наша сім'я купила нову хату.
РЕБДЕЛО
ІВАН
ПАВЛОВИЧ, 19.01.1925 р. н.,
житель смт. Врадіївка
У період з рр. радянська влада проводила в нашому селі колективізацію. Вся земля, якою в той час користувалися селяни, була в них відібрана і передана в колективні господарства. Разом з цим районна влада суворо примушувала селян вступати в колгоспи, а тих, хто відмовлявся, розкулачували, тобто забирали у них все майно, сільськогосподарський інвентар і передавали в колективні господарства. Їх засуджували, садили з тюрми або відправляли на поселення в Сибір.
Як наслідок, земля пустувала. Не було кому обробляти, не було чим засівати. Адже все зерно, яке було в селян, влада примусово забрала і вивезла. Земля заростала бур'янами. У нашому селі були створені «бригади» з 5-6 комуністів-активістів, які без будь-якого права ходили вдень і вночі по хатах, шукали в людей закопаний чи захований хліб. У них були спеціальні шпички довжиною біля двох метрів. Ними вони прощупували копиці соломи видивляючись чи немає в них захованого зерна. Бригади нишпорили на горищах, перевіряли навіть горщики і глечики. Якщо знаходили хоч трохи крупи чи пшона, то все забирали, а людей залишали без крихти хліба.
Практично не можна було приховати щось із продуктів для проживання, тому що за це суворо карали. Від недоїдання люди пухли і помирали від голоду, який був штучно створений радянською владою.
На кожну сім'ю накладали податки. За все, що селяни вирощували на своєму городі, доводилося платити великі податки. Селянин повинен був сплатити в рік: 200 штук яєць, 200 літрів молока, 40 кг. м'яса та інших продуктів. Також був податок на фруктові дерева, тому люди стали їх вирубувати.
Особливо важко було селянам весною 1933 року, коли радянська влада лишила людей без будь-яких продуктів харчування. Люди змушені були їсти зелену лободу, пекли з неї різні «плецики». Але від таких харчів і недоїдання люди пухли з голоду і помирали.
Поля, які були засіяні весною, пильно охоронялися «об'їждчиками». Крім цього, на видних місцях була побудовані вишки, на яких постійно чергували колгоспні активісти, які охороняли поля, щоб люди не різали колоски. Суворо забороняли селянам збирати колоски га «мишоловки», а кого ловили, все відбирали і саджали до тюрми.
Селянам, які працювали в колгоспах, записували трудодні. Але на них колгоспники нічого не отримували, таким чином люди працювали даремно.
СВОРІНЬ
ВАСИЛИНА
ІВАНІВНА, 1917 р. н.,
жителька села Захарівка
Я, Сворінь Василина Іванівна, народилася в селі Захарівка у 1917 році в бідній селянській родині. Тому вже, мабуть, років сімдесят п'ять, я ще й досі яскраво бачу моє рідне село, старий вишневий сад, маленькі хатинки, перелази, втомлених людей. Життя моєї родини в ті часи було нелегким, так як нелегким воно було і для інших. То був час колективізації українського села. Насильницька колективізація забирала все – худобу, коней, землю, хліб, коли заганяли всіх до колгоспів, коли знищували врожаї. Нині мало хто знає про ту жорстоку правду, що найстрашніша смерть – це смерть від голоду.
Пам'ятаю, як малими просили в мами шматочок хліба. А у відповідь чули: «Спи, моя дитино, спи. Взавтра тато принесе». З горем пополам засинаємо. Але сон той такий неспокійний, ніч така довга... Сниться чудова біла паляниця, чую її запах, хочу взяти шматочок хліба, простягаю руки... Але це тільки сон.
Зранку із старшим братом (нас у сім'ї було шестеро) збираємося до школи. З'їли по декілька ложок юшки, яку зварила мама, вкинувши в окріп декілька промерзлих гнилих картоплин. Трохи вгамували голод. Біжимо до школи, але настирливі думки про шматочок запашного хліба не залишають нас.
Біди сипалися на голову нашої сім’ї мов з решета. Вже зовсім знесилів батько, тяжка робота, недосипання та голод – все це забрало останні сили. Та тільки мати, мужню та сильну духом жінку, не здолали ані труднощі, ані важка робота. Вона прагла жити заради своїх дітей, вселяла надії, що з приходом весни стане трохи легше. Але сил чекати ту весну-рятівницю все менше й менше... Згодом помирає сестричка. Тихо-тихо постогнує і змовкає... І ніякого плачу навколо. Сил немає ні плакати, ні тужити. Кладемо сестричку на рядно, на візочок – та й на кладовище. А вдома ще малеча пухне з голоду. Коли сказали, що дошкільнят можна віддати до колгоспних ясел, і їх там будуть підгодовувати, віддали Наталку та Тетянку.
І ось вона – весна! Сонце потроху зігріває землю, а за одно і душі людські. З'являється вже й молоденька лобода, швиденько назбираємо її, насічемо та й насмажимо січеники. Веселіше починають бігати наші ніжки. Якось тримаємось.
За весною й літечко не забарилось. Ось і уже урожай пшениці час збирати. Зібрали, намолотили, змололи борошно. Мама пече хліб. Поклала паляницю на стіл і аж тепер заходиться в розпачливому запізнілому зойку – «Дітоньки мої, ви ж так просили хлібчика, простіть мене, мої дорогі». А ми, малі, цілуючи кістляві мамині руки, що подарували нам духмяний хліб, безмежно радіємо...
І такий запашний, такий жаданий хліб, политий гарячими слізьми, обпікає нам, живим, серця і душі...
ТОПОЛЕНКО
АКУЛІНА
ВАСИЛІВНА,
с. Богемка
Пам'ятаю ті страшні роки, роки голоду і смерті. В 1932 році мені виповнилося 9 років. Я народилася 15 червня 1923 року. Сім'я у нас була велика – шестеро дітей: чотири сестри і двоє братів, батько та мати.
Врожай 1932 року був багатий, а людські комори пусті. Влада забирала все зерно від людей, вивозили десь у степ і висипали на купу, щоб згнило.
Люди працювали у колгоспах, заробляли трудодні (було таке, що люди мали від 400 до 600 трудоднів), а давали колгоспникові лише 100 грам зерна на 1 трудодень.
Якщо хтось доносив на односельця чи сусіда про приховане зерно, то на обшук приходила так звана «Сталінська трійця» – три чоловіка. Вони обшукували житло, хліви, комори, печі, копали городи. Навіть шукали в колисці маленької дитини, якщо знаходили те зерно (пшоно, кукурудзу) чи крупу, то не зупинялися – все забирали. У тієї «Сталінської трійці» документів не було, тай навіщо вони, якщо був наказ від Сталіна, ось цим і все сказано.
Якщо чоловік чи жінка впиралися, не хотіли виказувати свого сусіда чи односельця (чи є в них зерно, килими, одяг, рушники, хустки і т. д.), то забирали (було і серед ночі) і дуже жорстоко били. А куди забирали, чого, за що, ніхто не знав.
«Сталінська трійця» ходила з папками і пістолетами та із щупами для шпикування зерна. Щуп – це довга палиця, на якій розташовані два щупальця схожі на вила.
Люди, заради своїх дітей, навіть, йшли красти зерно у колгоспні комори. У коморі вікна були високо, та вдавалося вийняти скло, залазили і набирали кукурудзи за пазуху, в кишені. І так за 2-3 рази наносили торбу зерна, пекли кукурудзяні коржі і кашу варили. В кого були великі печі, то ховали зерно там. закопували в землю, але більшість людей нічого не ховали, бо не було що.
У людей, що мали якусь худобу чи коней все забирали в колгосп. Також забирали рушники, килими, намисто. У колгосп забирали не тільки продукти харчування. Нічого колгоспникам не платили а тільки варили.
В ті роки – 1932-33 рр. закон про «П'ять колосків» знали всі. Якщо косили жито, то борони Боже, щоб хтось узяв хоча б жменю жита. Хто візьме, того оштрафують, покарають.
Збирати залишки городини, колоски на полі дозволялося тільки в колгосп, а не додому. Люди вдавалися до брехні і таким чином могли собі хоч пів жменьки приховати.
Люди ішли в колгосп добровільно-примусово. Самі водили коней, худобу. Працювали на плугах, в молотарці, на машинах возили зерно, косили зерно в ручну. Не хотіли, та мусили все віддавати, бо казали, що прийде «трійця» і все забере. Люди були покірними. Ніхто не боронився, бо боялися смерті, боялися, що їх вишлють десь або вб'ють, заберуть город.
«Трійця» ходила забирати у людей зерно та продукти протягом усього дня. Не минали ні однієї хати. В хату, тобто до одного господаря, ходили тільки один раз. А якщо хтось «здав» когось, то приходили два рази, а то й більше.
ЧОРНОУЦЬКА
ГАННА
МИХАЙЛІВНА, 1920 р. н.,
жителька с. Доброжанівка
В 1932 році мені виповнилося 12 років. Я народилася у грудні 1920 року і тому ці події запам'ятала, на все життя. Не дай, Боже, щоб ці страхіття повторились. Це був дуже страшний час, люди помирали голодною смертю, помирали в будинках, на подвір’ї і просто на вулицях села. Помирали дорослі, а найбільше діти. До цього часу я часто гралась на вулиці з дітьми. У мене було багато подруг і друзів. Але в 1932 році ці ігри припинилися, бо одним єдиним бажанням у дітей в той рік було знайти що-небудь їстівне, щоб хоч трішки заспокоїти голодний шлунок, який весь час волав: «Їсти, їсти, їсти». Про хліб я, мої сестри і брати не могли навіть мріяти. Це була нечувана розкіш – шматок глевкого наполовину житнього напівкукурудзяного хліба. Нас у сім'ї було шестеро: четверо дівчат і двоє хлопців.
Врожай 1932 році зібрали ніби непоганий. Мама, Шевчук Текля, відклала картоплю на насіння, а решту залишила на харчування. Батько помер в 1928 чи 29 році. Я вже точно не пам'ятаю. Було у нас і зерно. Скільки його було не пам'ятаю, та й хто тим цікавився з дітей. Добре пам'ятаю як на подвір'я прийшли чужі люди, але було серед них декілька односельців. Одного з них я добре знала – Постовик Петро, він жив на нашому кутку. І жінка, прізвище якої я не пам'ятаю, знаю що мати і сусіди називали її Сашина. Сашина стояла на подвір'ї, а чоловіки забирали з хати і погреба продукти харчування. Перелякана мати спочатку намагалась всовістити їх, я добре пам'ятаю як вона хапала чоловіків за руки і просила залишити дітям. Але ніхто не хотів її слухати. Знесилена мати впала на лавку, а ми обступили її і гірко плакали, відчуваючи біду.
Забрали все, що можна було їсти, навіть глечик квасолі, яку мама залишила на насіння. Спочатку ми не розуміли за що така кара впала на нашу родину, але пізніше не раз чули, коли люди, які відбирали хліб говорили: «У нас наказ зверху». Ніяких документів на обшук, чи на те, щоб забирати продукти ніхто нікому не показував, людей залякали з перших днів повальними обшуками, побоями і ув'язненнями.
Після відвідин «непроханих гостей» подвір'я залишалось як після смерчу, який забирав все, особливо продукти харчування. Деякі наші сусіди намагались захищатись, або не віддавати своє кровне збіжжя, для таких застосовували таку кару: з подвір'я забирали не тільки продукти харчування, але і худобу, птицю. Деякі люди, намагаючись врятуватись ховали продукти, закопувати їх в землю, ховали в потаємні місця. Але це не рятувало їх. Активісти приходили з довгими залізними прутами, якими колупали землю, стіни в будинках і хлівах, ламали грубки і знаходили все, що було заховано. Все знаходили, а в господарів в яких знаходили продукти забирали в тюрму. Люди були дуже налякані і часто було таке, що сусід доносив на сусіда, що в того заховані продукти. Тоді ішла бригада активістів і шукала харчі, а коли знаходили, то донощику давали винагороду – нові жалощі. В нашому селі в основному доносив Петро Постовик.
Моїй матері було важко годувати шістьох дітей, і ми змушені були їй допомагати. Я з своєю подругою Дунею ходили до зерносховищ на току, робили там підкопи і крали зерно. Коли ми заходили в підкоп, хлопці засипали його і іноді нам приходилось по 2-3 дні сидіти в підкопі поки хлопці знайдуть можливість відкопати нас і випустити. Адже амбари з зерном охороняли спеціальні сторожі. Одного разу, коли нас відкопали ми не встигли втекти і нас схопив охоронець, мій рідний дядько – Шевчук Степан, моєї матері рідний брат. Ми з подругою плакали і просили щоб він відпустив нас додому, та дядько не послухав, а привів у міліцію. Там нас закрили в темний сарай, де раніше утримували коней, де ми просиділи майже до вечора. Моя подружка дуже переживала, що її вдома будуть бити за те, що вона не принесла зерна (мати була не рідною), але ввечері нас викликали до начальника міліції (прізвище якого я не пам'ятаю). Він дуже дивувався, як таке може бути, щоб рідний дядько привів в міліцію свою племінницю. Потім начальника викликали кудись, і він нас відпустив додому. Мої брати і сестри ходили на поле, шукали «мишоловки» – купи землі, в які наносили миші зерна і забирали це зерно в торбинки та несли додому. А одного разу мати послала нас на наш город, де була посаджено клаптик жита, щоб нарізати колосків з яких мати хотіла зварити куліш. Ми нарізали два сита колосків. Але це бачив наш сусід Постовик. Він побіг до сільської ради і доніс, що ми нарізали колосків на колгоспному полі. До хати прийшли активісти забрали колоски, а з ними і забрали і домашні речі (красиві хустки, одяг, взуття). За ці колоски маму забрали в міліцію, де протримали 12 діб. Я дуже хвилювалася за маму, бо в хаті не було нічого щоб занести їй поїсти. Вона змушена була побілити в міліції дві кімнати за те, щоб її відпустили.
Мої брати, сестри ходили на поле збирати колоски, але і там їх чекала велика небезпека. Поля стерегли, об’їждчики, які були озброєні гвинтівками, об’їжджали поля верхи на конях. Біда була тому, хто потрапляв їм на очі: вони доганяли людину, били її, а якщо не могли догнати – стріляли. Вони були безжалісними людьми, не милували ні дорослих, ні дітей. Був випадок коли двох діток затоптав об’їждчик кіньми, дуже багатьох людей вони просто поранили з гвинтівок. Бригади «активістів» приходили до людей вдень, вони нікого не боялись, забирали продукти харчування, якщо людина чинила опір коли активісти «господарювали» в їх господі – карали. До одного і того ж господаря могли прийти один раз на тиждень, але за доносами могли і декілька разів на день.
В колгоспи людей записували добровільно-примусово, якщо людина не писала заяву добровільно її закривали в сусідній біля сільської ради хати. І не давали ні їсти, ні пити поки не підписували заяву.
Тим, хто працював в колгоспі грошей не платили, давали по мисочці зерна на трудодень та і те видавали в кінці року.
Ми приносили зерно додому, мама відміряла 2 стакани, ми перетирали (мололи) зерно на жорнах з цього зерна варили куліш. Це була денна пайка на 7 чоловік. Дуже рідко, а то майже нікому не вдавалось заховати продукти, хоч люди пробували їх заховати в найнесподіваніших місцях, їх всюди знаходили активісти.
Людям не хотілося йти в колгоспи, бо не розуміли як вони в ньому будуть жити і чому вони повинні віддавати своє кровне в якийсь колгосп. Про закон про «П'ять колосків» я не чула і не знаю. Про те точно знаю, що за те, наші односельці збирали в полі колоски їх саджали в тюрму на великі терміни
