Лекція 1.

Складне речення як синтаксична одиниця

1. Історія вивчення складного речення (далі – СР) та проблемні питання.

2. Граматичне значення СР.

3. Типи синтаксичного зв’язку в СР. Засоби їх вираження.

4. Класифікація складних речень.

1. Складне речення формують дві і більше предикативні одиниці. Вони є конструкцією, тісно пов'язаною з прос­тим реченням, але відрізняється від нього як за будовою, так і за характером повідомлення. Відмінність між прос­тим і складним реченням у комунікативному плані вияв­ляється передусім в обсязі тих повідомлень, які вони передають.

Складне речення у східнослов'янському мовознавстві досліджують упродовж кількох століть. Проте і до цього ча­су не окреслено його меж, відсутня усталена класифікація.

Лінгвісти засвідчують, що складні речення виникли значно пізніше, ніж прості, причому первісний тип склад­них конструкцій становили безсполучникові. Сполучни­кові (складносурядні і складнопідрядні) структури з'яви­лися згодом. Історично найпізнішим структурним типом речень є складнопідрядні речення. На базі складних ре­чень мінімальної будови (елементарних, двокомпонентних) утворилися складні ускладнені (неелементарні, бага­токомпонентні) конструкції, що свідчать про високий сту­пінь розвитку мислення і мови.

Складне речення в українській граматичній літературі здавна кваліфікувалося як «зложене положеніє», «склад­часте речення», «сполука речень». Як об'єднання простих речень трактували його російські мовознавці початку XX ст. П. Фортунатов, О. Шахматов, О. Пєшковський. Таке тлу­мачення їх цілком влаштовувало, оскільки до складного цілого (об'єднання речень) відносились усі конструкції, що складалися з двох чи кількох речень. О. Пєшковський зазначав із цього приводу: «Термін "складне речення" ми відкидаємо, оскільки він називає декілька речень одним "реченням" і тим створює плутанину». На думку вченого, складне речення» — це «союз речень», і тому воно не повинно називатись реченням.

НЕ нашли? Не то? Что вы ищете?

Однак уже російський лінгвіст Василь Богородицький (1857—1941) трактує складне речення як єдине зв'язне ці­ле. Він зазначає: «У всякому складному реченні його час­тини складають єдине зв'язне ціле, так що, взяті окремо, уже не можуть мати цілком попереднього смислу або навіть зовсім неможливі, подібно до того як морфологічні частини слова існують тільки в самому слові, але не окре­мо від нього». Цю ідею розвинули В. Виноградов, М. Поспєлов, Л. Максимов та ін. Так, М. Поспєлов трактує складне речення як таке єдине ціле, в «якому "речення", що його складають, органічно пов'язані одне з одним, за­лежать одне від одного і зумовлюють одне одного». В. Ви­ноградов зазначає, що складне речення є єдиним інтона­ційним і смисловим цілим, частини якого лише «за своєю зовнішньою будовою більш-менш однотипні з простими реченнями». У зв'язку із зазначеними підходами україн­ські мовознавці Л. Булаховський, Б. Кулик та інші теж по­чали трактувати частини складного речення як такі, що є простими реченнями лише умовно.

В. Бєлошапкова вбачає специфіку складного речення передусім у його комунікативній будові. Розглядаючи складне речення у формально-граматичному, семантично­му і комунікативному аспектах, вона наголошує на грама­тичній організації складного речення. Орієнтуючись на погляди В. Бєлошапкової, визначення складного речення в українському мовознавстві давали І. Вихованець, А. Медушевський та ін.

Останнім часом помітна тенденція повернення до тлумачення складного речення як поєднання простих речень. Так, у російській академічній граматиці зазначається, що «складне речення становить граматично оформлене спо­лучення речень». А українські мовознавці І. Слинько, Н. Гуйванюк, М. Кобилянська зразки, за якими будується складне речення, називають моделями (а не структурними схемами); при цьому складне речення, на їхню думку, є но­вою одиницею порівняно з простим реченням. А. Кващук зазначає, що „компоненти складного речення – наприклад, головне речення, сурядне речення, підрядне речення – називати реченнями можна лише умовно, пам’ятаючи, що з усіх ознак речення вони зберігають лише одну – будову простого речення”. Цієї ж думки дотримуються автори посібника „Граматика української мови” І. Вихованець, К. Городенкська, А. Грищенко.

Отже, складне речення – це синтаксична конструкція, що складається з двох і більше предикативних одиниць, пов’язаних відповідним синтаксичним зв’язком, які становлять семантичну, структурну, інтонаційну та комунікативну єдність.

ПРОБЛЕМНІ ПИТАННЯ. Складні безсполучникові речення виділяли або в окремий тип, або аналізували в межах ССР і СПР – залежно від того, до якого із цих двох основних типів наближається за значеннєвим зв’язком між складовими частинами БСР. Так, єлов виділяє БСР в окремий тип та поділяє їх на 2 групи: БСР однорідного складу; БСР неоднорідного складу. А чеський мовознавець Бауер не виділяє БСР в окремий тип: у його межах розрізняє 2 види – речення, яким властива формальна й семантична сурядність; речення, яким властива формальна й семантична підрядність (підрядні відношення виражаються загальною структурою речення та інтонацією).

Отже, складні безсполучникові речення (або конструкції), які набули статус окремого типу речень у другій половині XX ст., і нині розглядають у межах складносурядних і складнопідрядних речень. Має рацію А. Загнітко, який вважає, що «неусталеність підходів до аналізу складного речення як смислової і формальної цілісності зумовлюється відсутністю єдиного визначення понять «синтаксична категорія», «синтаксичне значення», «синтаксична форма». І тому визначення місця і статусу формалізованих засобів зв'язку у складному реченні є суттєвим. На думку одних дослідників (Д. Кислиця, С. Чорній), сполучник є формальним виразником співвідношення між компонентами складного речення, тому й безсполучникові утворення розглядаються ними як відповідні сполучникові. Інші дослідники розмежовують сполучникові і безсполучникові речення (М. Поспєлов, О. Мельничук, В. Бєлошапкова, А. Грищен­ко, С. Дорошенко).

2. Характер граматичного значення і особливості будови складного речення зумовлюються його поліпредикативністю. Граматичне значення складного речення трактують як відношення між його частинами: темпоральні, розділові, протиставні, об'єктні, атрибутивні, часові, причинові, цільові, умовні, допустові та ін. Граматичні значення в складному реченні виражаються сукупністю структурних елементів, які можна назвати структурною моделлю складного речення відповідного типу, напр.: Коли поетів буде, як машин, вони вже не ходитимуть ногами (Л. Костенко); Лягла зима, і білі солов'ї затьохкали холодними вустами (М. Вінграновський). Граматичне значення першого речення — вираження часових відношень (дія головної частини відбувається після завершення дії підрядної); граматичне значення другого речення реалізується в послідовності подій.

3. У складних сполучникових реченнях сполучниковий зв'язок буває сурядним і підрядним, показниками якого є відповідні сполучники. Сурядним зв'язком поєднуються синтаксично рівноправні (однофункціональні) компоненти, підрядним — синтаксично нерівноправні (різнофункціональні).

А. Кващук визначає також так звані проміжні між сурядністю та підрядністю речення, тобто таких, які не можуть бути віднесені ані до ССР, ані до СПР. Проміжними між сурядністю та підрядністю слід вважати такі синтаксичні конструкції:

1. Конструкції, оформлені як СПР з підрядними умови, однак відношення між компонентами в них не умовні, а зіставні або єднальні (як у ССР): Якщо раніше Гафія лякалася відьом з чортами, то тепер вона тільки боялась появи в хаті німців (В. Багрій).

2. Конструкції, оформлені як СПР з підрядними часу за допомогою сполучників тоді як, у той час, однак вони мають не часове, а зіставне чи протиставне значення (це характерно для ССР): Тоді як іншим страх одняв розум, засліпив очі, Підпара не боявся нічого (М. Коцюбинський).

3. Конструкції, оформлені як СПР, у яких підрядне, приєднуючись до головного сполучним словом (відносним займенником) що у різних відмінках, виконує функцію своєрідних доповнень, додаткових зауважень до сказаного в головному реченні, і через це створюються відношення, характерні вже для сурядного зв’язку: Максим навіть не образився, чим ще більше розвеселив сусіду (Н. Рибак).

Логічне запитання від головної частини до підрядної тут поставити не можна! Такі конструкції синонімічні зі ССР, бо в них сполучне слово можна замінити сполучником сурядності. З огляду на синонімічність наведених конструкцій, А. Кващук їх називає проміжними між сурядністю та підрядністю.

У складних безсполучникових реченнях, крім сурядного та підрядного, може функціонувати також недиференційований зв’язок – де важко однозначно визначити, яке саме відношення між частинами (залежить від інтонування, логічних наголосів). Проте слід пам’ятати, що не завжди у безсполучникових складних реченнях функціонує недиференційований синтаксичний зв’язок.

Отже, складні речення є історично найпізнішим структурним типом речень. Незважаючи на тривалий час їх вивчення, в українському мовознавстві наявні різні підходи до їх аналізу, відсутня усталена класифікація цих структур.

Складне речення порівняно з простим є одиницею вищого порядку, оскільки складається з двох і більше предикативних одиниць (простих речень). Частини складного речення — це звичайні двоскладні чи односкладні речен­ня, поєднані між собою сполучниковим синтаксичним зв'язком або ж безсполучниковим. Вони утворюють структурну, семантичну й інтонаційну єдність. Речення, що складається з двох предикативних одиниць, називають елементарним складним реченням (біпредикативним). Поліпредикативними є конструкції, що мають у своєму складі не менше трьох предикативних одиниць. Ці структури називають складними багатокомпонентними реченнями, ускладненими складними реченнями, неелементарними складними реченнями.

Частини складного речення із синтаксичного і часто змістового боку відповідають простому реченню; з боку комунікативного вони не становлять окремих комунікативних одиниць (оскільки не мають самі по собі інтонаційної завершеності). Частини складного речення називають простими реченнями умовно, оскільки змістова та інтонаційна завершеність властива складному реченню в цілому. Тому складне речення визначається як сполучення (поєднання) простих речень або ж як складне ціле, частини якого не мають змістової та інтонаційної завершеності і не можуть бути кваліфіковані як прості речення.

Специфіка складного речення, на відміну від простого, виявляється і в тому, що в ньому повідомляється про кілька ситуацій і відношення між ними.

Засоби вираження синтаксичного зв’язку.

Найважливішими засобами зв'язку у складному реченні є сполучники, сполучні слова та інтонація. Крім того, важливу роль виконують й інші засоби зв'язку: співвідносні вказівні слова, порядок частин, співвідношення форм дієслів-присудків, лексичні елементи.

Сполучники. Вони поєднують частини складного речення в одне ціле. їх поділяють на сурядні (поєднують частини складносурядного речення і виражають зіставні, протиставні, розділові та інші семантико-синтаксичні відношення) і підрядні (поєднують частини складнопідрядного речення і в деяких випадках мають чітко виражену семантику, і навіть без підтримки контексту виражають відповідні семантико-синтаксичні відношення: цільові, умовні, допустові, причинові тощо). Наприклад: Прозрінь не бійся, бо вони як ліки (Л. Костенко); Якби оті проміння золоті у струни чарами якими обернути, я б з них зробила золотую арфу (Леся Українка); Дід натоптував у ящик сіна, щоб краще було лежати пораненому (Григорій Тютюнник).

Сполучні слова. Використовуються лише в складнопідрядних реченнях. Являють собою повнозначні частини мови: відносні займенники (який, чий, котрий, що, хто) у різних відмінкових формах та прислівники займенникового походження (коли, куди, де, як). Отже, поєднуючи частини складнопідрядного речення, вони водночас виступають членами речення: відносні займенники — підметами, присудками, додатками, означеннями; прислівники займенникового походження — обставинами. Сполучним словом завжди (за незначними винятками) починається підрядна частина. В окремих різновидах складнопідрядних речень їм можуть відповідати співвідносні вказівні слова, що завжди перебувають у складі головної частини.

Інтонація. Відіграє важливу роль у простому і складному реченнях. У складному реченні поєднує предикативні одиниці в єдине ціле і формує його загальний інтонаційний малюнок. Яким би об'ємним не було складне речення, воно, як і просте, характеризується інтонаційною завершеністю. Інтонація виражає різні семантичні відношення між компонентами складного речення (темпоральні, зі­ставні, протиставні та ін.). Оскільки інтонація властива всім типам складного речення, то вона належить до універсальних засобів зв'язку частин складного речення.

Однак не в усіх різновидах складних речень інтонація є засобом диференціації змістових відношень між частина­ми та типів складного речення. Так, у складних сполучни­кових реченнях вона не впливає на тип складного речення, оскільки сполучні засоби (сполучники і сполучні слова) є основним синтаксичним показником, що формує тип складного речення. Змістові ж відношення більш “рухли­ві”, і залежно від інтонації можуть то яскраво виявля­тись, то «пригашуватись». Наприклад, речення Дощ пройшов — і Київ зеленіє (М. Рильський) складносурядне, бо частини його поєднуються сурядним сполучником і, хоча змістові відношення у ньому причиново-наслідкові, тобто такі, як у складнопідрядному реченні. Його можна прочитати і з дещо іншою інтонацією, що вплине на «пригашення» причиново-наслідкових відношень і зумовить нашарування темпоральних відношень; це позна­читься також на розділових знаках: Дощ пройшов, і Київ зеленіє.

Важливіше значення для вираження семантичних
підношень і часом для диференціації типів речень має інтонація в безсполучниковому складному реченні. Вона деколи навіть служить засобом розрізнення простого і складного речення, напр.: Я бачу, погляд твій палає від погорди (Леся Українка). Це речення просте, ускладнене вставним Я бачу. Коли ж змінити інтонацію і після Я бачу зробити більшу паузу, то зміниться і структура речення: Я бачу: погляд твій палає від погорди. У такому разі речення стає складним безсполучниковим з неоднорідними частинами. .

Співвідносні вказівні слова. Вживаються тільки в головній частині у сполучникових складнопідрядних реченнях. Підрядна частина конкретизує таке слово, наповнює його реальним змістом: Пісня — лиш те, що кличе до боротьби (М. Коцюбинський). У наведеному реченні конкретизується іменна частина складеного присудка, ви­ражена займенником.

Вживаються співвідносні вказівні слова у займенниково-означальних реченнях (той, такий, весь, кожний та ін.) і в різного типу складнопідрядних реченнях з підрядними обставинними (там, туди, звідти, тоді, так тощо).

Порядок частин. У складному реченні він часто вільний, тобто частини можна поміняти місцями, і зміст речення від цього не зміниться, напр.: їй бачився Дніпро, бачилось Запоріжжя, бачились могутні вогнедишні береги (Яків Баш); Щоб зворушити інших, треба самому бути зворушеним (О. Довженко); Ні вітерець не війне, ні хмарка не збіжиться (Марко Вовчок).

Однак не завжди порядок частин складного речення можна змінити. Іноді він є фіксований, стабільний, що зумовлено змістом речення або його структурою. Такий поря-ок частин властивий складнопідрядним реченням з під­рядними наслідковими, супровідними та пояснювальни­ми, більшості складних безсполучникових конструкцій з неоднорідними частинами, складносурядним та безспо­лучниковим реченням з відношеннями часової послідов­ності між частинами тощо, напр.: Промайнули літо і осінь, сходить зима (М. Олійник); Його очі розшукують дві чорні тополі, за якими на блакиті легенькою парою струмує світанок (М. Стельмах); Набирають, всотують щедру вологу чорноземи, і навіть у негоду кущаться під мокрими снігами, густо зеленіють добре закорінені пше­ниці (О. Гончар).

Співвідношення видо-часових і способових форм дієслів-присудків. У складному реченні воно буває різним, більш чи менш вільним. Можна стверджува­ти про певну їхню скоординованість, взаємозумовленість. В одних випадках форми виду, часу і способу в усіх части­нах збігаються, напр.: Нарешті чутка про все це дійшла до вух майора Воронцова, і той наказав негайно виклика­ти Хому Хаєцького (О. Гончар). В інших — такої відповід­ності немає або ж вона часткова, напр.: Саме сюди — в За­порізьку Січ — до Богдана Хмельницького з усіх кінців сходився знедолений люд України, і саме звідси зайнялася пожежа грізного повстання, що змела з України хмари ос­каженілої шляхти (Яків Ваш); Черниш, виглядаючи з-за п'єдесталу, бачить, як на штурмовиків лейтенанта Бар­сова кинулись десятки озвірілих фашистів (О. Гончар).

Лексичні засоби зв'язку. У широкому розумін­ні до них належать сполучні і співвідносні слова. Лексич­ним засобом може бути також спільний другорядний член (чи кілька членів), напр.: В той час над Києвом буяло жарке літо, йшов червень, і важкі темні хмари мало не щовечора збирались на небі, щоб пролитися на зелену весе­лу землю дзвінким дощем (В. Собко). Часто в тексті імен­ники замінюються займенниками, прийменниково-імен­никові конструкції — прислівниками тощо. Важливим лексичним засобом зв'язку є повторення того самого слова чи виразу, напр.: Заходив серпень — місяць снопів, місяць селянських надій. Так було завше, тільки не тепер. Страшні жнива пройшли по землі, і лежать снопами на ній сини землі. Даремно з-за тинів їх виглядають золото-чубі діти і соняшники, даремно жхнки прикладають доло­ні до очей... (М. Стельмах).

Отже, сполучники, сполучні слова та інтонація — най­важливіші засоби зв'язку частин складного речення. важлива роль у структурі складного речення належить також співвідносним вказівним словам, порядкові час­тин, співвідношенню форм дієслів-присудків, лексичним елементам.

Структурна схема складного речення – містить диференційні ознаки СР як структурно-семантичного типу:

1) кількість предикативних одиниць – предикативних частин (ПЧ) – (елементарне/неелементарне СР);

2) якість ПЧ, значуща для типу речення (наявність лексем, граматичних форм, синтаксичних позицій) – (складносурядне, складнопідрядне, з різними видами зв’язку);

3) тип зв’язку між ПЧ та засоби його вираження – (сполучниковий/ безсполучниковий, сурядний/підрядний/недиференційований);

4) можливе розташування ПЧ одна відносно одної (пре-, пост - та інтерпозиція) – (гнучкість/негнучкість структури).

4. Залежно від характеру синтаксичних відношень між частинами складного речення, а також від засобів оформлення зв’язку між ними складні речення поділяються на типи: ССР, СПР, складне безсполучникове речення. Однак цей поділ здійснюється не на одній логічній площині: ССР і СПР, входячи до складу сполучникових, лише у своїй сукупності протиставляються безсполучниковим.

Відмінності між ССР, СПР, СБР полягають у:

1. ступені їх структурно-семантичної цілісності. Максимальний ступінь структурно-семантичної єдності мають СПР, мінімальний – СБР;

2. діапазоні передаваних смислових відношень (закріпленість сполучників переважно за одним із відношень, з одного боку, і комплекс значень при безсполучниковому зв’язку, – з другого. СБР виражають комплекс смислових відношень, вони семантично багатші від співвідносних сполучникових);

3. у ступені чіткості вираження смислових відношень (у сполучникових реченнях сполучники сприяють чіткій інтерпретації смислових відношень між частинами, а у СБР смислові відношення випливають із лексичних значень слів і ширшого контекстуального оточення).

+ складні синтаксичні конструкції (або: складні речення з ускладненою синтаксичною будовою):

– СПР з кількома підрядними;

– ССР з кількома сурядними;

– складні речення із сурядністю й підрядністю;

– багатокомпонентні СБР;

– багатокомпонентні (за М. Плющ – комбіновані) складні речення із сполучниковим і безсполучниковим зв’язком.