Спогади очевидиці голодомору
років жительки смт. Степань Гуменюк Ніни Самійлівни
Буду говорити те, що пережила, що чула, що бачила.
Народилася я і провела своє дитинство в с. Дідовичі Новоград-Волинського району Житомирської області, де і пережила те страшне лихоліття – голодомор. Першим ударом для мене було те, що 19 грудня 1933 року помер мій батько. Сім’я залишилася з 5 душ – четверо дітей і
мати. Незабаром померли батьки мого батька – дід і баба. Ми залишилися самі. Страшне, лихе лихоліття. Ніхто ні про що і не про кого не думав. Думали тільки щоб наїстися. Собак не було. Котів теж не було. Всіх поїли. Ніхто нічим не гидував. Дивом в селі залишилася одна пара коней. Не коні, а шкапи – ледве ноги волочили. Але їх ніхто не чіпав, бо думали, що коли прийдеться йти на загибель, то щоб хоч тіла не валялися попід плотами та по дорогах. Під плотом помер і мій дід. Ніхто нікого не хоронив і ніхто не за ким не плакав, бо не було кому. На кладовищі, хто ще мав силу, вигрібали загальну яму і туди скидали мерців, яких звозили з усього села. В такій могилі похоронили і мого батька. Мені запам’яталося дуже страшна картина – як на тих шкапинах везли мерців, а ноги з драбин теліпалися. Самі кості, а не ноги.
Цілі сім’ї вимирали. А ми залишилися живими дякуючи винахідливості своєї матері. – «Діти, треба нам якось вижити в цю страшну пору» - сказала мати. Вона внесла горнець картоплі, висипала посеред хати і каже: - «Діти, якщо ми в день будемо по одній картоплині їсти, то, може, якось протягнемо до весни. Як будемо?» Ми всі сказали що будемо тягти. Вона придумала такий спосіб. Терла цю картоплю на тертушку і получався такий крохмаль. Вже якась там частинка картоплі залишалася. Варили цю шлихту у великому баняку і так живилися. Живіт росте, а їсти хочеться, бо тож нема нічого. Про хліб мови не було. Дуже хотілося хліба. І от мати придумала такий хліб робити – терла кормового буряка, брала на горищі гречану полову і все це змішувала, а потім випікала. І хтось сказав, що у нас є хліб. Прийшов такий чоловік Захар-ко і каже: - «Вдовичко, кажуть, що у тебе є хліб». А вона й каже: «Зараз, Захарку, побачиш який то хліб». Вона стала змішувати цю полову із буряком. А він подивився і каже: - «Маєш ти щастя, що я застав тебе за цим заняттям, бо я ж прийшов тебе зарізати і заволодіти твоїм хлібом». І виймає із-за халяви ножа. Незабаром він помер, бо був чоловіком великим, а хотілося їсти.
Замикалися, закривалися хоч не було що ховати. Якось було так, що
закрилися, а стукає у вікно баба – батькова мати. Вона така синя була і страшна. Просить щоб в хату впустила. Я пошкодувала бабу і впустила.
А вона добралася в піч, дістала баняк із тою шлихтою і майже все з’їла.
В неї став такий великий живіт. А мене так сварили нащо я її впустила
і що ми будемо тепер їсти. Отак кормилися, отаке було наше життя.
Але добре, що мати була така винахідлива. Якось бідненька виходила з положення.
А було таке страхіття. Люди ходили просити одне в одного, а давати
не було що. Ходив такий хлопець. Мішка він звався. Ходив босий, хоч була зима. Поодморожувані в нього всі пальчики були. Із тих пальчиків
цвіркає пухлятина. Весь синій, трясеться. Отаке.
Ще один такий промовистий факт. Недалеко від нас жили два брати
Нечипоруки. Один брат багатший трошки був, бо мав дві гуски, а другий зовсім голодував із сім’єю. І він вирішив заволодіти цими гусьми.
І щоб це зробити – він продер снопки із соломи у хліві і вкрав ці гуси. Брат, побачивши що рушиться остання надія на виживання, заколов рідного брата вилками за ці гуси. Це так страшно.
Приходить якось до матері колишня подруга Зайчиха, з якою вони дружили так добре і каже: - «Що робити? Нас осталося четверо – троє дівчаток і хлопець. Найменша із дівчаток хворенька, то ми вирішили її зарізати і з’їсти. То, може, якраз виживе хтось». Мати просила, щоб вона цього не робила, що так не можна, адже це своя дитина. Правда, сталося так, що ще двоє померло. І вона померла – Зайчиха. А Катюша, так
звалася та дівчинка, ще пожила трохи. Це досить страшна картина, що мати посягає на життя своєї дитини.
Доведена до відчаю і моя мати якось каже: - «Ніночко, що я тебе буду просити. Якби ти померла, то все б менше ротів залишилося». А я
кажу: - «Мамо, як же я помру?» Вийшла на город, сіла і думаю: «Як же мені вмерти, що мати просить щоб я померла? І от коли я вже так сиділа і плакала, мати мене кличе до хати: - «Ніно, ходи до хати. Мотря справжнього хліба принесла. А ця Мотря була жінкою комірника, то в них був ще хліб. Я прибігла і забула всі обіди. Їла той хліб і повірте, що
такого доброго хліба в своєму житті я ще не їла. То було неповторне щастя справжній хліб їсти.
Ну якось так помалу дотягли до весни – почав заячий щавель проростати, проросли рослини, то вже можна було живитися. Ми варили борщ із заячим щавлем. А ближче до літа – їли листочки з липи. Терли їх, сушили і робили коржі такі. Води добавляли. А липа корисна. Отак і кормилися.
Мій дід по матері жив під лісом. Був одноосібник. У колгосп не пішов. І в нього ще збереглася корова. І всі дивилися заздрісно на неї. Сусід Лавро прийшов ніби посидіти до діда. А разом з тим припас сокиру, щоб його зарубати і заволодіти цією коровою. І от коли дід вийшов його провести, то Лавро рубонув його цією сокирою. Хотів в серце попасти, але так вийшло що він руку ліву відрубав. Сам злякався, кинув сокиру і побіг. Так він не заволодів цією коровою. Скоро він із всією сім’єю помер. Безвихідне положення було. Цей дід, правда, залишився жити. Так він калічкою і жив, переживши голод.
Це така промовиста картина. Це я розповідаю безпосередньо про близьких мені людей, близьких сусідів.
Прийшла звістка, що помер материн брат від голоду. Їх погрузили
на машину якусь і повезли туди де, нібито, буде хліб. Їм сказали:
- Поїдете в Херсон на білі булки. Як вони туди добралися – їх винищили всіх, а дітей забрали в дитячий будинок. Старший із них пішов в армію, а двоє інших ледь вижили в тому дитбудинку, бо там теж ледве кінці з кінцями зводили. Був кругом голод.
Була така баба Шкарбаниха, дід Шкарбан був. Співучий такий. І він теж під плотом загинув. Осталося четверо дітей. І ці діти ходили грабували. Не було що й красти. Але хотіли хоч чим-небудь поживитися. Про те, щоб там якась курка чи скотина була – мови не було. Бо ніхто його не втримав би. Викрали б все одно і з’їли б.
Дуже страшно було коли ми пережили голод і тільки у двох із тридцяти дітей у першому класі були батьки. Особливо вмирали чоловіки.
І ми питали у дітей: - «Як це жити з батьком?» Мені тоді сьомий рік пі-шов. Я була мала, але й досі все пам’ятаю. Таке ніколи не забувається.
Проспер Меріме писав, що щось страшне дитина здатна пам’ятати в два з половиною роки, а мені вже сьомий рік ішов.
Чоловіки не витримували. Жінки терплячіші. Вони здатні краще голод переносити, думають як сім’ю прокормити.
Ми жили на кордоні з Польщею, але туди прикордонники нікого не пускали. Але знайшовся такий хлопець Яшка, який знайшов спільну мову з прикордонниками і вони стали його пускати за кордон. Він ніякий не шпигун. Він їсти хотів. Він приносив якихось кусків хліба і всі його ждали. Але мати його померла з голоду. Ще було два брати і сестра. Але він не міг усіх прокормити. Мусив ділитися з усіма. Бо якби він не ділився – його убили б. Мусив всіх обділяти. Всі його благословляли на цей ратний подвиг.
Ще був такий разючий спомин. Був такий дядько. Він воював на японському фронті і осліп. Розумний був чоловік. Він казав: - «Діточки, моліть Бога, бо іначе ми всі загинемо». А я сиджу біля нього і трясуся,
А він каже: - Чого ти, дівчинко трясешся? Не бійся. Як дасть Бог, то виживем якось. Він був сліпий і одинокий. Ніхто його не жалів. Він теж помер голодною смертю.
Такі разючі випадки я пам’ятаю про свою сім’ю. Материн брат помер з голоду, батьків батько, мати батькова, материні подруги. Поховали усіх. Зараз з тих очевидців уже нікого не осталося. У мене померли дві сестри. Не своєю смертю померли. І ще одна померла. А я таке мале, таке нещасне, насилу ходило якось вижила. Ледь виплуталася. Така була моя гірка доля.
Була така заборона. Що про голод не можна було говорити, а я якось
умудрялася розказувати це своїм учням. Як лише тоді не засудили. Як не вбили мене? Тоді цих людей вважали ворогами народу хто про таке говорить. Який голод? Голоду нібито й не було. Тому й могла б й поплатитися. Але в мене такі добрі учні були. Ніхто мене не видав, що я про голод розказувала.
Цілі сім’ї вимирали. А ми залишилися живими, дякуючи такій винахідливій матері.
Особливо разючим фактом було те, що окрім голоду був і холод. Люди не мали в що вдягтися. Ходили босими. Ноги обмерзали. Трусилися і просили їсти. Погрожували. Кажуть: - «Ви не хочете давати їсти». А то неправа. Просити було кому, а давати не було кому.
Що пам’ятаю – те вам розказала. Видумувать – не видумую. Таке треба пам’ятати. Будуть жити – треба щоб знали, що воно було.
Розповідь записали бібліотекарі
Степанської масової бібліотеки
Т. Крот та Л. Радкевич
