«Грандіозна битва за визволення України» (до 70-річчя Корсунь-Шевченківської битви)
«Грандіозна битва за визволення України»
(до 70-річчя Корсунь-Шевченківської битви)
У лютому 2014 року виповнюється 70 років Корсунь-Шевченківської битви – однієї з найбільших битв Великої Вітчизняної війни, у ході якої було знищено велике угрупування німецьких військ на території України і яка створила передумови для визволення України і в подальшому остаточного розгрому ворога.
24 січня — 17 лютого 1944 р. війська 1-го Українського фронту під командуванням генерала іна та 2-го Українського фронту під командуванням генерала І. С.Конєва провели наступальну операцію в районі міста Корсунь-Шевченківський.
Прорвавши оборону противника, війська з'єдналися 28 січня в районі Звенигородки і таким чином завершили оточення великого угруповання фашистських військ. До 17 лютого оточені війська були розбиті. Окрім того, радянські війська завдали поразки ще 15 дивізіям, з них 8 танковим, які діяли проти зовнішнього фронту оточення.
Корсунь-Шевченківська битва — одна з видатних операцій по оточенню та знищенню великого угруповання противника. В районі Корсуня радянські війська оточили 10 дивізій і одну бригаду ворога. Для фашистів це був «другий Сталінград». Гітлерівське командування намагалося будь-що деблокувати свої оточені війська ударами ззовні і зсередини.
Щоб утримати ворога в «лещатах», сюди 7 лютого було перекинуто з інших ділянок фронту радянські частини. Зима 1944-го була характерна частими відлигами; розкис чорнозем, низько висіли тумани. І все ж німецькі транспортні літаки іноді проривалися до оточених дивізій — скидали їм зброю та продовольство. Гітлерівці вдень і вночі атакували ззовні, намагаючись допомогти своїм військам прорвати кільце. Щоб уникнути зайвого кровопролиття, радянське командування послало в село Шендерівку парламентерів з ультиматумом про капітуляцію. Однак гітлерівці відхилили ультиматум. Бої спалахнули з новою силою.
Гітлерівці, немов божевільні, лізли просто під вогонь наших кулеметів, сунули й сунули вперед, ступаючи вже по трупах своїх солдатів. Обслузі батарей «катюш» доводилося весь час розвертати гвардійські міномети — били то по ворогові, який проривався крізь заслін, то по фашистах, що сприяли оточеним дивізіям атаками ззовні.
У період Корсунь-Шевченківської операції сотні й тисячі селян підносили за страшного бездоріжжя боєприпаси на передову. Світ не бачив такого немислимого напруження та жертовності...
Радянські танки поливали гітлерівців вогнем з гармат і кулеметів, чавили гусеницями; вершники 5-го гвардійського кавалерійського корпусу рубали фашистів шаблями. Стволи кулеметів від безперервної стрільби почервоніли. В хід пішли гранати. Весь день 17 лютого точився жорстокий бій. Не злічити, скільки атак відбили наші бійці — і з фронту, і з тилу. Часом доводилося вступати в рукопашну, застосовувати багнет, приклад, лопату. Вранці 18 лютого ворог знову зробив спробу пробитися крізь заслін. Бій тривав до полудня. А потім враз стихла стрілянина і фашисти почали здаватися в полон. Невелике поле бою було завалене трупами гітлерівців, понівеченою технікою.
Корсунь- Шевченківська битва завершилася поразкою фашистських окупантів. Шевченківський край було звільнено від загарбників.
Канни на Дніпрі, Український Сталінград, Корсунь-Шевченківське побоїще - як тільки не називали в свій час перемогу радянських військ під Корсунем. Багато вже часу минуло з тієї похмурої та мінливої зими із снігопадами та відлигами, коли вдалося остаточно та назавжди вибити німців із славетних для історії українського народу місць.
Батьківщина Великого Кобзаря у Моринцях та місце його вічного спочинку у Каневі. Мекка українського народу... Дивна за красою місцевість. Пагорби та глибокі яри, що створюють майже гірський ландшафт. Стрімкі ріки, гранітні скелі і пороги. Тікич та Рось в'ються майже як колись. А в диких та непролазних й досі лісах, здається, що тобі назустріч можуть вийти з ножами та палями сучасники Гонти та Залізняка.
Саме тут колись була написана славетна сторінка нашої історії. В урочищі Горохова Діброва Богдан Хмельницький у Корсунській битві розбив війська коронного гетьмана Потоцького. Небачене - гонорова шляхта побігла під ударами козаків та простих селян. Через майже 300 років ще одна битва. На цей раз з німцями. Замість шляхти - елітні війська СС - 5-а танкова дивізія "Вікінг" та моторизована бригада "Валлонія" - "гвардія" рейхсфюрера СС Генріха Гімлера.
Хвиля радянського наступу докочується до правобережної України. Німецьке командування використовує поріділі дивізії ваффен-СС для латання дірок в своїй обороні на стратегічно важливих ділянках фронту. Тому в січні 1944 року "вікінги" з "валонцями" опиняються на берегах Дніпра.
Останньою ділянкою "Східного валу", яка ще залишалась в той час за німцями, був так званий Корсунь-Шевченківський виступ. Тут оборонялись правофлангові з'єднання 1-ї танкової армії та лівофлангові 8-ої польової армії з групи армій південь генерала-фельдмаршала Манштейна у складі 9 піхотних дивізій та згаданих частин ваффен-СС.
Південніше війська 2-го Українського фронту під командуванням генерала Конєва вже визволили Кіровоград. На півночі та північному заході підрозділи 1-го Українського фронту генерала Ватутіна вели бої під Сарнами та Вінницею. Німецьким військовим стратегам все було добре зрозуміло - треба відводити війська з Канева та Корсуня та вирівнювати лінію оборони. Але Гітлер не розділяє думок своїх генералів і вперто вірить, що "справи ще можна поправити". Він марить новим німецьким наступом на Київ. Тому не віддає наказу про відступ. Водночас радянське командування робить складні приховані нічні перегрупування військ. Зокрема, 5-у гвардійську танкову армію, у складних погодних умовах (відлига та пов'язане з нею бездоріжжя) перекидають з під Кіровограда на північ. Сили для наступу накопичуються значні.
В операції з ліквідації Корсунського виступу брали участь частина сил 40-ї та 27-ї армій, 6-а танкова армія і підрозділи 2-ї повітряної армії 1-го Українського фронту; 52-а, 4-а гвардійська, 53 армії, 5-а гвардійська танкова армії, 5-й гвардійський кінний корпус і 10-й винищувальний корпус ППО.
Одних тільки танків у згаданій 5-й гвардійській нараховувалось 205 одиниць. До речі, у танковій дивізії СС "Вікінг", не рахуючи самохідної артилерії, було не більше 2-3 батальйонів танків Т-ІV, T-V. Згадані німецькі "броньовані машини" за своїми тактико-технічними характеристиками, особливо T-V "Пантера", майже не поступались радянськими Т-34-76 і могли практично на рівних вести з ними бій.
Основні ж танкові сили Вермахту, а це близько 10 дивізій, німці тримали під Уманню та Кіровоградом. Поступаючись у живій силі та танках, не володів стратегічною ініціативою і 4-й повітряний флот Люфтваффе (перевага у порівнянні з радянськими ВПС була тільки у денних бомбардувальниках).
Отже, війська 2-го Українського фронту в ніч на 24 січня переходять у наступ. Через день їм назустріч починають з боями прориватись ударні танкові групи прориву. Німці відчувають серйозну загрозу для усього свого угруповання і перекидають на фланги радянського прориву декілька танкових дивізій з під Кіровограда.. Становище 5-ї танкової армії стає майже критичним. Невеличкі групи фашистських танків з піхотою навіть прориваються до тилів 20-го і 29-го танкових корпусів. Але сил у німців на більше не вистачає. Радянські ж резерви та стрілецькі частини зі складу 4-ї гвардійської і 53-ї армій відбивають німецький контрнаступ і навіть розширюють фронт прориву. В той же час вводиться в бій 5-й гвардійський Донський кавалерійський корпус.
Таким чином, з важкими боями частини обох фронтів досягають Звенигородки. Танкове "кільце" радянських військ зімкнулось. Для створення внутрішнього фронту оточення слідом за танковими частинами наступають підрозділи 27-ї та 4-ї гвардійських армій разом з кавалерійським корпусом. Всього ж у оточенні, за радянськими даними, опинилось близько 80 тисяч солдатів і офіцерів противника, 250 танків, до 1800 гармат і мінометів.
Німецьке командування приголомшене: "Невже новий Сталінград?". В бій кидаються одна за одною танкові дивізії, стягнуті з інших ділянок фронту. Організовується постачання боєприпасів, пального та продовольства повітряним шляхом. При цьому німці втрачають велику кількість (біля 200) транспортних літаків, які стали, як і на берегах Волги, легкою здобиччю для радянських винищувачів.
Нарешті 11 лютого командування групи армій "Південь" починає останній вирішальний наступ на зовнішньому фронті оточення. 8 дивізій генерала Хубе завдають ударів в районі Лисянки. В перші часи потіснивши радянські війська, німці знову зупиняються і переходять до оборони. В той же час війська оточеного угруповання під командуванням генерал-лейтенанта Штеммермана з останніх сил, незважаючи на великі втрати, все ж таки прориваються до села Шендерівка. До військ генерала Хубе, як кажуть, рукою подати - якихось 10-20 кілометрів.
Спустошені, втомлені, зневірені, з єдиною мрією прорватися до Лисянки і не потрапити у "страшний" радянський полон, німці лютують у Шендерівці. Страшна заметіль дає можливість трохи "відпочити" - тимчасово не турбують артобстріли та бомбардування.
Описи, останньої ночі фашистів, описані у радянській літературі, чимось нагадують дії відступаючої армії Наполеона після Смоленська. Голодні "оточенці" забирають все їстівне у мешканців села. Смажать м'ясо навіть на багнетах прямо посеред вулиці. Есесівці починають розстріли тих, хто начебто хотів здатися у полон. Але "вечеря" швидко закінчується. Нічні бомбардувальники У-2, прозвані у народі "кукурузниками", не дивлячись на сніг, сиплють на голови німців бомби, а скупчення людей у селі колосальне.
Генерал Штеммерман розуміє, що Гітлер не вибачить йому здачі у полон, і віддає наказ двома колонами пробиватися назустріч Хубе. Радянські командири говорили, що це була фатальна помилка. В умовах майже нульової видимості заметільної ночі необхідно було пробиватися з оточення дрібними маневреними групами. Суцільного заслону на шляху фашистів не було.
Отже, основною ударною силою лівої колони німців були поріділі підрозділи вже згадуваної танкової дивізії СС "Вікінг" та бригади СС "Валлонія". Також в цій колонні під прикриттям танків, начебто проривались всі генерали й старші офіцери, які, по суті, кинули ввірені їм у командування підрозділи. Головну силу правої колони становили залишки 57-ї і 167-ї піхотних дивізій. Усього в обох ударних групах нараховувалось близько 10 тисяч чоловік при 20 танках і 5-7 артилерійських батареях.
Смуга прориву шириною в 3-5 кілометрів праворуч була обмежена селами Хильки, Петрівська Гута та Журжинці, а зліва - Комарівкою та Почапинцями.
Вийшовши з Шендерівки, ударні німецькі групи відразу ж потрапили під шалений артобстріл і вступили в бій. Генерал армії Конєв, на якого Ставка поклала командування частинами, що діяли на внутрішньому фронті, вирішив з початку притримати резерви. Німці метались, шукаючи шпарини в радянській обороні. Декотрі здавалися в полон. Декотрі продовжували чинити шалений опір. Між Комарівкою та Хильками на так званому Бойковому полі скупчилась вся недобита маса солдатів обох колон у паніці, шукаючи рятівний шлях. Щоб зламати останній опір, вводяться в бій танки та кавалерія, які до ранку чавили, розстрілювали та рубали вцілілих німців. Кіннота Донського кавалерійського корпусу переслідувала ворога, який не міг організувати ефективну оборону,
За однією з версій, німецьким старшим офіцерам та генералам під прикриттям останніх вцілілих танків ще в перші часи бою на бронетранспортерах вдалося вирватися з оточення. З великою вірогідністю можна стверджувати, що пробились до своїх і частина ударних груп, солдати яких не піддались паніці та змогли лісами та ярами втекти від переслідування.
На полі битви загинув генерал Штеммерман, тіло якого було знайдене біля села Журжинці. Не зрозуміло, чому німці, спасаючи свій генералітет від полону, не вивезли генерал-лейтенанта? Так скільки ж прорвалось німців? У тритомнику "Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського союзу р. р." (Київ, 1969 р.), наводяться відомості, що було вивезено 2-3 тисячі солдат. І це при тому, що погодні умови були вкрай важкими. А радянська авіація постійно блокувала аеродроми в Умані та Вінниці, де базувались німецькі транспортні літаки (згадаємо дані про 200 збитих транспортних літаків)…
Під час Корсунь-Шевченківської битви в кільці оточення було знищено 41200 і взято в полон понад 15 тисяч солдатів і офіцерів Вермахту, знищено 430 літаків, 155 танків, 376 гармат, 59 самохідних гармат, 269 мінометів, 900 кулеметів, захоплено такі трофеї: 41 літак, 116 танків, 32 бронемашини, 618 гармат, 51 самохідну гармату, 267 мінометів, 789 кулеметів, 85 бронетранспортерів,автомашин, 7 паровозів, 415 цистерн, 127 тягачів, 4 000 возів із військовими вантажами, 6 418 коней, 64 склади з боєприпасами та військовим майном.
Фашистська пропаганда взагалі приховувала реальні втрати від "німецького народу" під Корсунем. Начебто 35 тисяч німців врятувалось! Генерал-фельдмаршал Е. Манштейн називає цифру 30 тисяч чоловік!
На честь Корсунь-Шевченківської битви 3 і 18 лютого Москва салютувала 20 артилерійськими залпами з 224-х гармат. За мужність і героїзм понад 100 радянських солдат і офіцерів удостоєні звання Героїв Радянського Союзу. 23 частинам та з’єднанням присвоєно почесне найменування “Корсунських”. За успіх під час боїв генералу армії І. Конєву 20 лютого було присвоєно військове звання Маршала Радянського Союзу.
Місто Корсунь-Шевченківський нагороджене орденом Вітчизняної війни І ступеня.
Сьогодні про героїчну перемогу радянських військ у Корсунь-Шевченківській битві нам нагадує величезна кількість пам'ятників та меморіалів. Так, біля села Стеблів споруджено 7,5 метрове залізобетонне кільце - символ оточення німецьких частин. А скільки в цій місцевості пам'ятників-танків, навіть важко перерахувати.
У місті Корсунь-Шевченківський, у палаці князів Лопухіних-Демидових функціонує музей історії Корсунь-Шевченківської битви. В ньому можна побачити діораму битви, величезну кількість документів, зброї та техніки тих часів.
Напружені бої Корсунь-Шевченківської битви у січні-лютому 1944 року давно вже стали історією. Слухачі військових академій на прикладі стратегічних рішень, прийнятих у ході цієї грандіозної військової операції, опановують складові військового мистецтва.
І лише пам’ятники і монументи, встановлені на честь переможців у цій битві, нагадують про той важкий і героїчний час. Та ще залишені у землі боєприпаси, що час від часу знаходять під час проведення польових робіт та будівництва. А ще – людське море, яке розливається біля цих пам’ятників і монументів під час відзначення Дня Перемоги та інших днів вшанування пам’яті воїнів, які віддавали своє здоров’я і життя для вигнання окупантів з рідної землі. І це людське море, і величезна кількість квітів, і сльози на очах у людей свідчать, що ще живі людська пам’ять і вдячність за величезний подвиг в ім’я миру і світлого майбутнього нашого народу.
Давно залікував наш край страшні рани, завдані війною. Вже двадцять два роки Черкащина живе у складі незалежної України. Черкащина іде вперед, працює, розвивається, розбудовує незалежну державу. Черкащани, як і жителі інших регіонів України, хочуть жити у демократичній, європейській державі. І ці прагнення людей і зусилля влади повинні привести до поставленої мети.
І на цьому шляху нас завжди буде підтримувати і вести вперед пам’ять про тих, хто воював з німецькими окупантами, хто переміг у Корсунь-Шевченківській битві і хто подарував нам безхмарне небо і вільну від зайд землю.
Вшановуємо і пам’ятаємо…
