Борис Дмитрович Грінченко: біографічний екскурс

Борис Дмитрович Грінченко: біографічний екскурс

Борис Дмитрович Грінченко: біографічний екскурс

Світлана Андріївна Пазюк,

викладач кафедри методики та психології

дошкільної і початкової освіти

ІППО КУ імені Бориса Грінченка

Проголошення незалежності України дало можливість відкрити світу багато нових імен, що уособлюють собою прагнення до свободи, глибокий патріотизм, величезну духовність українського народу. Серед них – ім’я Бориса Дмитровича Грінченка.

Борис Грінченко (1863–1910) – визначний поет, прозаїк і драматург, перекладач, літературний критик і мовознавець, фольклорист і етнограф, педагог, публіцист, організатор видавничої справи, бібліограф, громадський і політичний діяч. Життєва й творча доля Грінченка – це важкий шлях українського інтелігента, його невтомна творча й громадсько-просвітницька діяльність. Він зазнавав переслідувань та ув’язнень, постійно перебував під наглядом жандармів. Становлення його як письменника й громадянина відбувалося наприкінці XIX ст., у проблемну пору суспільного життя України. У цей час Грінченко займав активну громадську позицію, боровся за національну ідею. Дуже влучно сказав про нього письменник М. Чернявський: «Він більше працював, ніж жив».

Б. Д. Грінченко народився 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр на Харківщині, тепер Сумської області, у родині відставного офіцера зі збіднілих дворян. Батько добре знав українську мову, але спілкувався нею тільки з селянами, дома ж розмовляли тільки російською. Хлопчик змалку полюбляв слухати мелодичну, поетично лагідну рідну мову. Рано навчившись читати, він виявляв нестримний потяг до книжок. «Тарас Бульба» Миколи Гоголя й «История государства Российского» Миколи Карамзіна, твори французьких та англійських авторів — усе цікавило малого Бориса, причому настільки, що вирішив «видати» для селян журнал, до якого власноруч писав вірші, оповідання, статті. У тринадцятирічному віці Грінченко прочитав «Кобзаря» Тараса Шевченка і під його впливом почав писати тільки українською. Це сталося саме тоді, коли цар Олександр II указом, підписаним у німецькому місті Емсі (1876), заборонив друкування українських книжок, навчання дітей у школі рідною мовою, постановку вистав українською мовою. Ні глузування ровесників, ні покарання з боку вчителів не змінили рішення молодого Грінченка.

Борис навчався у реальній школі в Харкові, звідки за поширення нелегальної літератури був виключений і ув'язнений. Після звільнення Грінченко влаштувався канцеляристом у Харківській казенній палаті. У 1881 році він екстерном складає іспит на звання народного вчителя і працює в селах Введенське, Нижня Сироватка (сучасна Сумщина), Олексіївна (неподалік від нинішнього Алчевська). Робота в Олексіївській школі, якою опікувалася Христина Алчевська, була найтривалішою (шість років) і прикметною значними літературними здобутками молодого вчителя.

Двадцятирічний автор журився недолею свого народу, прагнув змін і власною працею наближав їх, як міг. Літературними авторитетами для нього були попередники і сучасники в українській та російській літературі. Демократична спрямованість поезії Бориса Грінченка виявляється не тільки в її соціальній заанґажованості. Разом із Михайлом Старицьким, Іваном Франком, Павлом Грабовським Грінченко зробив, на переконання дослідника його творчості Анатолія Погрібного, «внесок у розвиток своєрідної суворої естетики в українському письменстві кінця XIX ст. – естетики мужньої, наступальної, політично спрямованої поезії». Ранній Грінченко наслідував Миколу Некрасова та Михайла Старицького, зрілий Грінченко прямував власним шляхом.

Із 1894 року Грінченко працює в Чернігівському губернському земстві. Цей період життя письменника був особливо плідним: Грінченко організовує видавництво, видруковує 45 книг, серед них твори Тараса Шевченка, Євгена Гребінки, Юрія Федьковича, Леоніда Глібова, Михайла Коцюбинського, Павла Грабовського. Б. Д. Грінченко активно виявляв свої етнографічні зацікавлення, збирав мовний матеріал у селянському середовищі, а згодом надрукував три томи «Етнографічних матеріалів» (1895, 1896, 1899), фольклорні збірники «Думи кобзарські» (1897), «Веселий оповідач» (1898), «Із уст народа» (1900), а також педагогічні праці, що мають велику цінність.

Величезним здобутком його наукової діяльності в Чернігові є впорядкований разом із дружиною, письменницею Марією Загірньою, «Каталог музею української старовини » (1900). Переоцінити значення зробленого подружжям Грінченків неможливо, адже вони врятували від загибелі 758 лише шевченківських експонатів.

У 1902 році письменник переїздить до Києва, бере активну участь у національно-визвольних рухах 1905–1907 років, засновує й очолює київську «Просвіту» (1906–1909), укладає знаменитий «Словарь української мови» в чотирьох томах, що виходить упродовж 1907–1909 років. Цю унікальну роботу було відзначено премією Російської Академії наук. На київський період життя Грінченка припадає його активна редакторська праця в газеті «Громадська думка» та журналі «Нова громада».

У роки реакції після революції 1905 року Грінченко зазнає переслідувань і арешту. Переживає письменник і особисту величезну втрату: загибель єдиної дочки Насті, мужньої революціонерки. Невдовзі помирає малесенький онук, і переривається рід Грінченків. Борис Дмитрович тяжко пережив нещастя, в яке потрапила його родина. Він починає хворіти й у вересні 1909 року виїздить разом із дружиною на лікування до Італії. Південне місто Оспедаленні стало його останнім життєвим притулком. 6 травня 1910 року не стало видатного українського письменника, вченого, освітнього і громадського діяча. Похорони відбулися 9 травня в Києві на Байковій горі.

Жінка Грінченко (Загірня) Марія Миколаївна