БЕРЕЗАНСЬКИЙ РАЙОН
ГОНТАРЕНКО
ОЛЕКСАНДР
ІВАНОВИЧ, 1924 р. н.,
житель с. Лимани
Я часто згадую своє дитинство, яке припало на ті страшні роки. В той час я ходив до школи. Моїх ровесників, яких було 27 чоловік, годували зерновою латурою: по пів літра на кожного. Навчатися було важко, бо крім голоду ще докучав і холод. Зима наступила дуже рано і була в той рік, як ніколи, лютою. Коли ми, малеча, виходили на перерву, то не гралися, бо в думках була тільки їжа. Якщо ж колись у когось був кусень, то їли їх на уроці, ховаючись від усіх під партою. Весною 1933 року односельці ходили у степ, де копами барабольки, а вдома їх їли. Все чекали мішечка і надіялись на урожай огородини. Нас врятувало море. Наше багатство – лиман. Жителі села ходили до рибалок, які як могли допомагали людям. Давали рибки і старим і малим. Смачним був той катран. Рибалки часто теж були голодними, коли улову зовсім не було. Дякуючи лиманові вижило село, і не тільки наше, а й навколишні села: Тузли, Федорівка, Василівка. Люди з цих сіл приходили в Лимани, щоб щось здобути для своєї сім'ї. В ті роки більшість сімей були багатодітними. Багато дітей помирало від холоду і недоїдання. Коли дитина хворіла, її не лікували, бо чим же було її лікувати? Та й працювали з рання до світання. Їсти нічого не було, надії на краще не було.
Односельці працювали в колгоспі. На роботу виходили і в будень день, і в вихідні, і взимку, коли тріщали люті морози – люди працювали, з останніх сил, падаючи без сил. Всю ніч працювала молотарка: переробляли скирти соломи. Намолочували до 20 кг зерна. За кожним робітником дивився вартовий або уповноважений із району. І зернини в кишені не можна було нести додому. Засуджували за три маленьких колоски.
Ось такі то були важкі роки рр. Усім тоді довелося нелегко. Але люди вижили, прожили життя, виростили дітей, онуків. А біль у серці від цього жаху не проходить до цих пір.
ЗАПОРОЖАН
ТЕТЯНА
ДЕМ’ЯНІВНА, 15.01.1921 р. н.,
жителька с. А Зоріно
Я народилася в с. А. Зоріно Березанського району. У нас, в сім'ї Шевченків, було 6 дітей. В 32-33 році наша сім'я не дуже бідувала, як інші. Бо батько був агрономом в колгоспі, а дядько – головним бухгалтером, то вони мали якісь пайки, і ще у нас було таке-сяке домашнє господарство. А в школі нам давали по тоненькому, як дитяча долонька, кусочку хліба. Хліб пекли з кукурудзи та ячменю. Було щіпаю по грамусі, бо ж хочу і додому хоч кусінчик принести. А школа була в сусідньому селі, то малеча збиралась до купи і йшли у школу, із школи також купкою. Мій старший брат Тарас Шевченко йшов з хлопчаками додому, їли той хліб, що в школі дали, відбивали носаками кусочки льоду і гризли його з тим хлібом. Наковтався льоду і помер. Лікарі сказали, що у нього запалення шлунку.
В 1933 році у нас народився братик Василь. В той же день маму забрали в лікарню в с. Нечаяне за 18 км, а дитину чомусь дома залишили. Мали везти його на другий день у лікарню кіньми, але коней не дали, бо жнива якраз були. То батько сказав, мені Василька нести до лікарні. Дав мені хліба кусінчик і 5 рублів про всяк випадок. А надворі спека така, то я несла немовля несла, та й згубила ту хусточку з хлібом та грішми. Поклала немовля біля дороги на землю і побігла назад. А на дорозі дядько на підводі їхав і вже став мою хусточку підбирати. Я так прошу, щоб мені повернув, бо то моя. А він і питає:«А що в ній?» Я кажу:«5 рублів, і кусінчик хліба». Він перевірив і повернув мені все. Але до Нечаяного так і не підвіз. Я так і несла дитину, а він поїхав. Дійшла до лікарні, сіла на порозі та й плачу. Коли вийшла якась жінка, мабуть хтось з хворих, бо вона була в синьому байковому халаті. Питає, чому плачу, я їй все розказала. Вона взяла у мене дитину і повела в лікарню. Там лікарі розгорнули дитину, та як підняли крик. А у дитини виявляється пуповина майже не зав'язана, повні пелюшки крові. Думали Василько не виживе. Вижив і досі живе, до мене в гості приїздить.
А ще у мене був дядько, Шевченко Прокопій Іванович. Він в дитинстві був дуже здібний і обдарований, після сільської початкової школи зміг вступити до училища. А на початку тридцятих років, у нас в селі ж не було школи, а Прокопій Іванович приїхав і давай односельців умовлять. Казав: «Давайте своїми силами школу для своїх дітей збудуємо, будматеріали під ногами валяються». І так взявся за діло, що збудували самі школу. Потім приїхали до нас аж дві молоді вчительки. Але потім мого батька і іншого дядька нічого не пояснюючи, прямо серед ночі забрали якісь владні люди, а дядько Прокопій втік і зник на довго. А пізніше листа написав з Узбекистану. Він казав, що пише книжку про наше село та про наше життя, але просив не читати доки він не вмре. А тепер я, після смерті дядька, втратила зв'язок з його сім'єю. Не знаю, чи надрукували його книжку, про що в ній написано?
ЯРОШЕНКО
ДМИТРО
МАТВІЙОВИЧ, 1922 р. н.,
житель с. Лимани
Багатостраждальна історія нашого народу.
Ми не повинні забувати страшних сторінок людського життя. Жахливо навіть через сімдесят п’ять років ступати стежками трагедії, яка сталася на благословенній землі квітучого українського краю. Досі не віриться, щоб тут, у житниці України, раптом зник хліб, люди залишилися без зернини. І це в урожайний, 1932 рік. Голод, скрізь голодні очі.
Хоч був малим, а в пам’яті лишилися спогади про те, як не було чого їсти, а ми малі просили хоч крихту хліба. Батьки її знаходили. Невідомо де мама брала, але кормила нас малих, приказуючи: «Ви ще маленькі, вам треба вижити, вирости, все життя у вас попереду. А ми з татом перетерпимо». Не знаю як, але перетерпіли – вижили. Але не всі… Був у мене товариш П'ятков Степан. Ми з ним ділились як могли всім. Але він не переніс голоду – помер.
Односельчанам було дуже тяжко вони через лиман переправлялися в Очаків, щоб там обміняти щось на хліб, на крупу. А ще пам’ятаю, як ходив до лиману, виглядав рибалок, намагався їм в чомусь допомогти, щоб пригостили рибою. Як був добрий улов, то риби давали ще й додому.
Весна у 1933 році була голодною, але закінчився холод, а з теплом з’явилася надія на те, що можна було знайти їжу на полі чи городі. Лобода, дикий часник, щавель, минулорічна зелена цибуля, якісь корінці – все вживали в їжу. З’явилася надія…
Трохи пізніше, людям які працювали в колгоспі дали трохи зерна, мабуть, щоб всі не повмирали, бо хто ж тоді працюватиме на державу? Вижили. Ті дні були страшними. І зараз вони мені здаються страшним сном.
ЖЕРНЯК
ВІРА
ІВАНІВНА, 1926 р. н.,
жителька с. Комісарівка
Мені було 6 років. Я дуже добре пам'ятаю голод 32-33 рр. В тому році був дуже великий урожай зернових, вродили трави, городина. В ті часи кожен був хазяїном. А в людей викачували урожай. Мій батько мав пару коней, ними обробляв землю. Таким чином його назвали кулаком і розкулачили. Забрали коні. Були донощики за приховання зерна. Був такий Йосип Волошин, який доніс на мого батька. Чоловік батькової сестри Марії робив в канцелярії «Володимир». Та тітка взнає, що йдуть шукати зерно, та й скаже батькові. От батько з сином Фількою всю ніч копали яму на 30 центнерів і заховали зерно. Ще багато зерна заховали в половнику. Потім ще був Микола Горовий, який покинув жінку і дітей. Він доносив на заховане зерно. Їм влада обіщала посади, але їх відштовхували. Вони потім ходили хліба просили. Ходили по хатах декілька чоловік з щупом без зброї і документів, називались «Красна мітла» і відбирали зерно і худобу. Прийшли до мого батька, тай кажуть: «Іван, признайся де зерно заховав?» Він показав на яму і сказав скільки, та йому оставили на харчі. Він потім змолов муку білу і чорну. Чорний хліб пекли на подаяння.
От приходе Йосип: «Дай, Іван Люльянович», а мама каже: «А заявлять на нас?» А тут візьме і відріже півхліба та й дасть. А потім прийшли й забрали корову. Потім було постановлення: в кого одна корова її вертали, вернули і нам. Потім виникли СОС і деякі люди не хотіли вступати туди. Тоді забирали худобу (корови, коні). Одяг не забирали. Батько не хотів вступати і почав тікати. Виїхав з сім'єю до аулу Бердскель біля Грозного. Потім його і сина Сашка заарештували, а сім'я повернулась до Комісарівки.
На полях збирати колоски не дозволяли, а хто вкрав щось, то прив'язували на плечі вкрадене. Грає музика і його ведуть вулицями, а потім роздягали догола, прив'язують животом до лавки і опускають 25 різок по голій спині. В СОС «вершкові» продукти для начальства, а бідні були голодні і вмирали. Пухли ноги, руки, були великі животи. Померли у Гончаренків Коля і Петя, у Івана Оксановича два брати, у Онуфріїв – парубок. Напроти жила Горова Прасков'я, держала добру корову і крутила молоко, гукала нас: «Дівчата, беріть ложки і ідіть їсти піну з молока!» Я і моя сестра Оля брали піну і їли, трохи черпали молока, так і вижили. Потім батька відпустили. Його сестра, Дуня Добровольська, давала молоко, сир, сметану. Одного разу пішов і не вернувся, помер по дорозі. Діти плакали і їсти хотіли. Потім його знайшли і поховали в Журавці.
Потім виникли артілі. Потім теж був врожай, робили обкоси і давали людям голодним. І голова казав щоб багато не їли, бо помруть. Люди хотіли їсти, та понаїдались і багато повмирали.
Голодовка таке страховище. Я так боюсь голодовки. Пережила на своєму житті дві голодовки 32-33 рр. і в 46-47 рр.
КАПАЦИН
ІВАН
НИКИФОРОВИЧ, 1927 р. н.,
житель 
с. Ташине
Народився в сім’ї селян 29 серпня 1927 року, в селі Ташине Березанського району Миколаївської області, де зараз і проживаю.
Голодомор року пам’ятаю добре. В пам’яті залишилося постійне бажання покласти до рота хоч малесенький краєчок хліба. Пам’ятаю постійно голодні очі своїх рідних, мамині сльози.
Пам’ятаю працівника НКВС Карташова, який погрожуючи зброєю забирав останнє зерно. Я не знаю, як моїй мамі вдалося заховати кукурудзяну муку з якої вона пекла млинці. Ті млинці спасли нас від вірної смерті.
Одного разу, коли мама вже спекла млинці, сім’я збиралася вечеряти, а тут – перевірка. Щоб не накликати біду на сім’ю мамі довелося їх викинути, якщо б знайшли – біда – в’язниця.
Так моя сім’я і вижила: батько, мама, сестра Нюра та я. А рідню доля не пожаліла – помер від голоду мій дядько Григоренко Яків Семенович.
…Пам’ятаю, що люди від голоду варили та їли котів. Ні одного кота, ні однієї собаки в селі… Тихо, пусто, страшно.
КУРИЛОВА
МАРІЯ
МИТРОФАНІВНА, 1922 р. н.,
жителька с. Тузли,
записала
Марія Митрофанівна народилася 27 серпня 1922 року. Під час голодомору років проживала в с. Тузли Березанського району Миколаївської обл. і була свідком тяжких подій голодомору: «При моїй пам’яті Сталін давав по 300 гр. дерті, якщо її можна було так назвати (одна шелуха) за відпрацьований день, за рахунок цього і виживали.
Де були кошари, там вівці від голоду дохли і люди у яких в сім’ї не було працюючих, забирали цих овечок і їли, бо сім’ї були багатодітні, а малі діти не працювали, а пайок давали тільки тим, хто робив. Ще лошат малих дорізали, які уже падали з голоду і давали людям по черзі, спочатку багатодітним. Ще, у ставку була колюча риба, яку занесло приливом із моря, її було дуже багато, але вона була неїстівна, але люди виловлювали її руками, друшляками і ті хто з’їв трохи той опухав, а хто трошки більше з’їдав, то помирав на другий день у великих муках. Але все рівно хоч боялися та їли, бо їсти було нічого.
В 13 років я покинула школу 7 класів і пішла на роботу (волочила волами) і заробляла в день 300 гр. баланди, яку приносила в сім’ю. Нас у матері, Тетяни Микитівни, було десятеро дітей. Шестеро померло в голодовку рр. Залишилось три брата, я, мати і батько. Івану – 10 років, Василю – 19 років, Григорію – 16 років (всі загинули на фронті 1941,1942,1944 рр.) голодовку пережили, а війну прокляту ні.
Мати ще в голодовку взяла в сім’ю Яшку 1904 р. н., на нього говорили Яшка-«курочкін» і викормила його своїми груддьми, бо у неї якраз померла дочка Танька, а у Яшки померла мати і його четверо сестер. А потім, Альошка «Касян», у якого була мелниця трішки допомагав нам, давав висівки і то було велике щастя. Отак і прожили ту прокляту голодовку рр., мені на той час було 10-11 років.
Коли я народилася в 1922 році то не було зовсім нічого, ні одежі, ні якого мотлоху. Мати говорила, що замотала мене в мішок і кинула на солому, завдяки тому, що було тепло я і вижила.
Хліба ми не бачили, тільки коржики, які були із шолухи кабаку, моркви, трохи висівки. Деякі люди їли собак, щоб хоч якось вижити, ми собак не їли, а от ховрахів ловили на полі, підемо з дітьми на поле і хлопчики, і дівчата та й змагалися хто більше додому принесе. Але від голоду помирало багато і дорослих, і дітей, нас врятувала сіль, яка була на озері, зараз вона теж є.
Сіль на плечах носили на Басарабку і міняли на рибку з якої додавали трішки муки рідко, більше висівку і робили котлети. Хто був більш кріпкий, ті ходили аж в Одесу і міняли на хліб, спічки, мило. Сіль, вона дуже важка і роз’їдала не тільки плечі, а й руки і ноги. За рахунок солі вижили і ми, і односельці. А в 1947 році, ми голодовку вже переживали в трьох, я, мати (померла в 1955 році) і батько (прожив 96 років) все життя пас колхозних овець і мав трудовий стаж більше сорока років. А мати була домогосподаркою. В 1947 році мені було 25 років, я робила на куроптаху (підміняла матір поки вона боліла) і на бавовні (сапали, збирали мерзлими руками, разом із снігом, і сушили по дворах). На свинарнику робила не довго, тільки зимою, а коли вже пішла корів доїти, то працювала 22 роки, до самої пенсії. Маю п’ятеро дітей.
МАРТИНЕНКО
ПЕЛАГЕЯ
ГРИГОРІВНА,
25.р. н.,
жителька с. Тузли
В роки голодомору я проживала в с. Тузли Березанського р-ну.
В 1929 р. організувався в нашому селі колгосп. Я вступила в члени колгоспу та почала працювати в полі. Все, що заробили власною працею: мішок ячменю та мішок жита нас змусили віддати. Приїхало до нашої хатини правління колгоспу та й забрали все, що тільки було. А я стою, дивлюся, зі сльозами на очах питаю: « Чим же я дітей кормити буду?!» а вони відповідають: «Армію потрібно кормити».
Наприкінці січня 1933 р. лютували такі морози, що з хати вийти не можна було. А ми в дві зміни віяли солому. Яке назбирали зерно, те й віддали. Колгосп нас годував морськими котиками, від м’яса яких люди пухли та помирали.
ЯЩЕНКО
НІЛА
ФЕОФАНІВНА, 1927 р. н.,
жителька с. Комісарівка
Я, Ященко Ніла Феофанівна, деякі події 1932-33 років пам’ятаю з дитинства, а деякі з розповідей в родинному колі. Ми жили в селі Комісарівці.
Добре пам’ятаю поїздки так званих активістів на підводах від хати до хати, які залізними, ми їх називали «щупами» проколювали землю у дворі, підлоги в хаті, стіни в печі, шукали заховане господарями збіжжя, а знайшовши, нічого не лишали сім’ї, все забирали на вози і вивозили. У нас в золі в печі знайшли торбини з мукою, крупами, які мама в Одесі виміняла на золоті сережки та ціпочку з хрестиком і забрали, не дивлячись на те, що в сім’ї було нас сім осіб: мама, батько, прабабуся, в хаті якої ми проживали, і нас троє: сестра 1925 р. н., я, брат 1932 р. н. Пізніше народився брат 1937 р. н.
Маленький брат 1932 року народження, весь час дуже голосно і часто плакав бо завжди хотів їсти – мама його кормила груддю, але йому цього не вистачало, а підкормити було нічим. У нас була корівчина, але молока не було зовсім, і взагалі в селі не було ні птиці, ні котів ні собак.
Мама з батьком ходили на роботу в місцевий колгосп і їм виділяли 700 грамів мамалиґи на двох, вони приносили це додому і трошки нас підкормлювали, а ми влітку на городі рвали лободу, кропиву, щирицю, крокіс, калачики і їли це прямо на ходу. При цьому ми були пухлі, я добре пам’ятаю що мені було погано дивитись навкруги, бо очі підпухлі.
В селі ще тоді говорили, що вивезене зберігають десь у великих складах в місті, що його залило дощем і згнило, а частину збіжжя було загружено на баржі, які плавали в морі недалеко від берега.
1932 рік був не врожайний, на городі не було ніякої городини і картоплі. Варили пусті супи з кропивою або з лободою, заправляли кукурудзяною мукою, яку після збирання врожаю давали батькам в колгоспі 1 фунт на двох. (400 гр). В період збирання врожаю, нас малих дітей збирали у глибокий віз, кожному давали спеціально пошиту торбину і вивозили в поле, після косарки і складання снопів визбирувати колоски, ми йшли рядочками по полю босоніж (шкіра на підошвах була груба, але колола стерня сильно). Біля нас була одна жінка, яка висипала колоски у віз, бо ми не доставали до воза, щоб висипати.
Узяти додому що-небудь з поля, було неможливо, кругом були об’їжчики, які все ретельно охороняли. Був такий випадок: навкруг нашого села були виноградники. В селі жила Ганна Дубина, чоловік її покинув з трьома дітьми: старший син служив в армії, а вона з двома синами Гришею і дочкою Олею дуже бідувала. І пішла на виноградник, вирвала три гронки винограду в пригоршні, як її впіймали охоронці, і коли виводили вона зірвала ще дві гронки. За це її посадили на п’ять років до тюрми, а діти якось вижили і через п’ять років дочекались матір.
Ще один випадок, коли людина вмерла з голоду. Для того, щоб помазати стріхи на кузні і майстерні люди місили глину з соломою, поливаючи суміш водою. По суміші водив коня, який її місив, Давиденко Андрій – дуже хворий, пухлий з голоду. Тут же при виконанні цієї роботи він упав на глину і помер. Голова, побачивши, що людина впала, гукнув «дайте йому парного молока», але коли йому сказали що людина мертва, він розпорядився вивезти її за село в яму. Тоді на кладовищі не хоронили людей, не було кому яму викопати, бо всі були безсилі, і трупи заривали прямо у ямі, далеченько за селом.
Пам’ятаю таку розповідь: із нашого села дівчину, яка залишилась сиротою після смерті матері, дядько забрав в м. Одесу, вона там виросла і вийшла заміж за грузина, який забрав її в Грузію. В 1932 році вона приїхала в село відвідати двох своїх старших братів, і в розмові з жителями села розповідала, що живе добре, що у неї є прислуга, і в Грузії голодовки немає. Після цього вона присилала братам посилки.
Восени 1933 року в селі дуже багато вмерло людей: причиною було те, що уже на осінь 33-го був сильний урожай пшениці і в колгоспі на трудодень люди отримали збіжжя, пекли хліб і багато із тих хто не втримався, їв вдосталь щоб насититись, повмирали. Довго ми зберігали той сундук, де мама ховала свіжоспечений хліб і видавала нам по трішечки, щоб вийти зі стану голодухи, не отримавши завороту кишок. Ось так ми і вижили в ті страшні роки голодомору.
