До проекту “Науці – громадянська ініціатива“

Що потрібно вченим, аби відродити Україну як наукову державу

Останнім часом ведеться доволі жвава дискусія з приводу того, що чинна політика уряду веде до розвалу вітчизняної науки та відмові від впровадження інноваційних проектів. З іншого боку, спостерігається зростання активності наших вчених (принаймні тих небагатьох вже представників старшого покоління, хто не залишив країну і попри все продовжує працювати у науці), у напрямку захисту залишків нашої колись славетної фундаментальної науки (насамперед, фізики та математики). І, нарешті, сьогодні Україна знаходиться фактично перед вибором генерального шляху і моделі свого розвитку на багато років вперед. Таким чином, сьогодні ми маємо саме слушний момент для того, щоб висловити думку вчених стосовно ролі і потенціалу нашої науки у загальних зусиллях по виведенню України до спільноти європейських держав та, головне, забезпеченню їй гідного місця у цій спільноті.

Загальний стан проблеми

Фактично він є добре відомим. Установи Академії, які пов’язані з фундаментальними дослідженнями, знаходяться у занепаді. Грошей на розвиток матеріальної бази немає. Заробітна платня сплачується, але вона є мізерною у порівнянні навіть з найнижчим європейським рівнем (і навіть з урахуванням поправок на різницю у вартості споживчого кошика між Європою та Україною). Молодь не зацікавлена працювати у науці, тому на фізико-математичні спеціальності університетів приходить дуже мало здібної молоді, спроможної у перспективі стати спеціалістами у зазначених галузях. Рівень викладання відповідних дисциплін падає. Як результат, природничі факультети університетів (принаймні фізичних спеціальностей) не здатні готувати спеціалістів належної кваліфікації. Ті ж, хто закінчив навчання з більш-менш позитивними результатами, намагається знайти роботу за кордоном. Наука катастрофічно старіє, і ми знаходимося у тієї межі, за якою ми втратимо науку остаточно.

НЕ нашли? Не то? Что вы ищете?

На сьогодні ми не маємо і якісної вищої освіти. Можна стверджувати, що теперішня наша інженерна та природнича вища освіта є чорна діра, де гроші з бюджетного фінансування зникають без будь-якого ефекту, оскільки переважна більшість випускників зазначених спеціальностей, хоча і отримують дипломи інженерів та вчених, але насправді не є спеціалістами, оскільки не мають достатніх професійних знань для роботи у відповідних галузях (годі вже й казати, що для переважної більшості з них у нас немає і самої роботи, внаслідок чого дійсно здібна молодь від’їжджає за кордон)

Звичайно, коли я тут кажу про науку, я маю на увазі науку фундаментальну, але це не означає, що зазначені проблеми не стосуються наук прикладних. Фактично і у цій галузі ми маємо глибокий занепад, і навіть поодинокі приклади, коли окремі інституції прикладного профілю досягають локального комерційного успіху, не покращують картини в цілому.

Що ж треба робити, аби врятувати українську науку?

1. Перш за все повинна бути впроваджена чітка державна політика щодо наукової галузі. Держава повинна розуміти, що мати розвинену фундаментальну науку не тільки престижно, але й вигідно з суто економічних міркувань. Дійсно, присутність справжньої фундаментальної науки у державі означає наявність певного інтелектуального потенціалу, який поряд з виконанням своїх поточних задач будь-який момент може бути використаний для вирішення актуальних проблем народного господарства. Наведу приклад: коли в СРСР виникла проблема створення атомної бомби, перш за все були знайдені інтелектуальні сили, яких, попри втрати через воєнний час та репресії попередніх років, вистачило, аби у стислий термін якісно вирішити наявну проблему, і це було головним фактором успіху. Поясню цю тезу: створення бомби вимагало залучення гігантського, небаченого на той час обсягу матеріальних ресурсів. Труднощі полягали не тільки в тому, що їх важко було знайти у воєнній та повоєнній ситуації, але і насамперед у тому, що на початку цієї роботи було взагалі не зрозуміло, які саме ресурси, витрати та обладнання буде потрібне. Не репресії або адміністративний тиск, а лише грамотна робота вчених дозволила спершу коректно сформулювати задачі, а потім коректно їх вирішувати. Таких прикладів насправді дуже багато. Головним, однак, у всіх таких прикладах буде те, що існувало інтелектуальне середовище, тобто вчені, які були здатні довести начебто абстрактні задачі до конкретного результату.

Що ми спостерігаємо у наш час? Є така тенденція: аби вирішити якусь проблему, треба дати гроші, і перш за все вирішується, скільки дати – більше даси, кращий буде результат. Але ж ні! Якщо підрахувати, то з’ясується, що грошів нібито на науку було витрачено немало, але жодних практично вагомих результатів не отримали. Чому так сталося? Тому що перед усяким фінансуванням треба вирішувати спочатку не скільки дати, а кому дати і для чого. А що треба, аби вірно вирішити це питання? Треба мати експертів, які можуть дати на нього відповідь, висловити критику, зауваження до проектів. Експертами як з наукових питань, так і з багатьох народногосподарських проблем можуть бути тільки вчені, з цим, мабуть, усі згодні. Але дуже часто посадовець, який вирішує, чи давати гроші, сам не дуже розуміється на конкретних наукових питаннях, і, як мені здається, не завжди уявляє, кого саме йому слід вважати вченим? Як наслідок часто не фінансуються актуальні проблеми, або фінансуються безперспективні розробки. Аби переконатися у цьому, достатньо підрахувати, скільки грошів витрачено на інноваційні проекти, скажімо, за останні три роки, і який справжній (а не очікуваний або декларований) ефект має з того держава.

Таким чином, якщо держава хоче впроваджувати якісь акції у науково-інноваційній сфері (навіть якщо йдеться про чисту технологію), вона повинна мати певний інтелектуальний рівень у цій сфері, або, простіше, вона повинна мати кваліфікованих виконавців – вчених для відповідних робіт та експертиз. А хто такі є вчені? Це люди, які обов’язково працюють у наукових закладах (а не у міністерствах або акціонерних товариствах) і є відомими у вітчизняних і закордонних наукових кругах (тобто, зокрема, мають публікації у реферованих наукових виданнях з ненульовим рейтингом або імпакт-фактором). Для того, щоб вчені могли б залишатися вченими, вони повинні мати гідні умови не тільки для своєї наукової діяльності, але й для відтворення наукового середовища, тобто для виховання наукової молоді.

Годі й казати, що сьогодні ми не маємо ані умов для наукової роботи, ані умов для виховання наукової молоді. Створити ці умови можна, знов-таки, лише за наявності цілеспрямованої державної політики. Держава повинна визначити, чого вона чекає від науки, яким чином вона має сприяти розвитку науки і, перш за все, знайти людей, кому слід доручити практичне впровадження державної наукової політики. Після цього можуть бути визначені механізми фінансування і засоби державного впливу на напрямки і якість наукових досліджень.

Треба погодитись з тим, що інтелект є, поряд з усіма іншими вигодами, ще й предметом експорту, тобто тим, з чим Україна може вийти на світовий ринок (на якому до сьогодні вона віддавала цей інтелект безкоштовно). Треба зрозуміти, що Україна повинна створювати і підтримувати власне науково-технічне середовище (хай не дуже чисельне, але високоякісне), яке необхідне у решті як мінімум для того, аби забезпечити експертизу та інтелектуальну підтримку наукових та промислових проектів.

2. Для підтримання науково-технічного інтелектуального потенціалу України слід негайно відродити систему освіти у галузі природничих наук, насамперед, фізики та математики. Оскільки модернізувати вищу та середню школи у масштабах всієї держави одномоментно є неможливим, з огляду на відсутність достатньої кількості спеціалістів, необхідної навчальної і матеріальної бази, та й просто тому, що повсюди і взагалі такий підхід впровадити неможливо (а, може, й не треба), задачу на першому етапі треба максимально звузити та конкретизувати. А саме, слід виділити два – максимум три центра освіти з фізико-математичних наук в університетах України з такою приблизно програмою дій:

· Кожний з таких центрів повинен включати поєднання базового факультету (факультетів) з базовим академічним інститутом (інститутами) фізико-математичного профілю, а також фактичне приєднання до цього комплексу декількох спеціалізованих фізико-математичних середніх шкіл.

· Програми навчання із усіх базових дисциплін мають бути у кількісному та якісному відношенні повернені на рівень радянських часів. Протягом всього періоду навчання студенти повинні проходити практику у базових інститутах. На факультетах слід у повному обсязі відновити науково-дослідницьку роботу. Викладати фізичні дисципліни мають вчені, які реально працюють у реальній науці.

· Важливим обов’язком центрів буде постійна робота по виявленню здібних дітей у середніх школах, як міських, так і сільських, з метою переводу тих дітей у спеціалізовані фіз.-мат. школи для продовження до вузівської підготовки. Для учнів, які приходять із сільських шкіл, треба створити інтернати. Досвід такої роботи добре відомий з радянських часів. Важливою тут є саме селекція та професійна орієнтація здібної молоді. Якщо Україна має потребу у спеціалістах, вона повинна дбати про їх підготовку.

· Така програма має бути запропонована саме ВФА НАН України як генеральним державним замовником за підтримки Міннауки. Така програма ні в якому разі не повинна набути характеру розрекламованої кампанії, для неї потрібні лише конструктивні зусилля, які мають докласти самі вчені. Можливо, слід провести щось на зразок конференції під егідою ВФА та Міннауки, обов’язково за участю представників уряду, з метою побачити, чи насправді є інтерес до цієї проблеми та які сили ми зможемо зібрати для її вирішення. У будь-якому випадку це треба робити у найбільш стислий термін.

· Фінансування програми, якщо вона буде узгоджена та прийнята, є важливим питанням, але не головним. Головне – це люди, які були б здатні цю програму втілити у життя. Інакше кажучи, це не дуже складно знайти людей, які б взагалі погодилися витрачати гроші за програмою, але дуже складно знайти саме тих, хто зміг би витратити ці гроші на дійсну справу, тобто насправді виконати програму за виділені кошти. Фінансування – це інструмент, але, як слушно зауважив відомий діяч, – вирішують все кадри. З фінансуванням у нас зараз скрутно, але з кадрами –набагато гірше. Але якщо ми не заходимося вирішувати проблему існування науки в Україні негайно, найближчим часом ми втратимо ту науку остаточно, і відновити її буде неможливо.

3. Щодо інноваційної діяльності, то тут є думка, що більшість „інноваційних” проектів не проходить дійсної експертизи, зокрема і тому, що або немає експертів з достатньою кваліфікацією, або особи, відповідальні за оцінку таких проектів, не в змозі (або не зацікавлені) знайти спеціалістів для експертиз. Я думаю, що підтвердити цю тезу нескладно: досить проаналізувати, скільки грошів було витрачено, скажімо, минулого або позаминулого року на такі проекти, і порівняти їх з результатами (дійсними, а не декларованими чи бажаними), які були фактично досягнуті.

Треба створити експертну раду (мабуть, при Кабміні) з кваліфікованих вчених, яка, можливо, працювала б не за гроші, а на громадських засадах (окрім витрат на технічне забезпечення та відрядження, якщо треба), тобто не була б матеріально зацікавлена у видачі ангажованих рішень. Окрім суто експертних функцій задачею такої ради могло б бути формування рекомендацій по напрямках конкретної науково-технічної політики уряду в Україні, а також рекомендації з приводу можливого міжнародного співробітництва і кооперації.

Підсумки і висновки

Якщо держава хоче мати науку і працювати у науково-технічній сфері, вона має впроваджувати таку державну політику у галузі природничих та інженерних наук, яка б виходила з визнання ролі інтелектуального потенціалу вчених як головного чинника у досягненні відповідних цілей.

Якщо ми хочемо, аби інтелект працював на нас, ми повинні виховувати і відтворювати його у себе своїми силами. Тільки власна українська інтелектуальна еліта може забезпечити розвиток української науки та технології. Наявність інтелекту є ознакою розвитку держави, і якщо Україна не буде спроможною підтримувати свій власний інтелектуальний рівень, вона ні в якому разі не зможе посісти гідної позиції у рейтингу розвинених держав світу. З іншого боку, наявність інтелектуального потенціалу у галузі природничих наук є також питанням національної безпеки.

Для виховання і відтворення інтелекту потрібна ефективна система освіти (як вищої, так і середньої), і така система має бути відтворена в Україні.

Якщо ми погоджуємося, що треба працювати для вирішення обговорених вище проблем, це треба починати робити негайно, оскільки наука та освіта є такими галузями, де отримання дійсного результату потребує як правило значного часу, і цей час для нас може бути не малим з огляду на той фактичний стан, у якому знаходяться зараз наша наука та освіта.

К. Чишко

Чишко Костянтин Олексійович,

доктор фізико-математичних наук,

провідний науковий співробітник

Фізико-технічного інституту низьких температур

ім. Б. Вєркіна НАН України

м. Харків, 61103, просп. Леніна,47

або (057)

e-mail: *****@***