СТАРИЙ ПЛАЩ
Збираюсь на конференцію до Львова. Лювлю себе на думці що більше думаю не про свою роботу з інтерв'ю, а про зовнішній вигляд. Ретельно підбираю гардероб. Оглядаю старий плащ. Вибору немає. Потрібно їхати саме в ньому. За кілька років ми з ним потоваришували. Він багато знає про мене. Ввібрав у себе вітер і пил весни Южноукраїнська, холод і сніг рідного села на Вінничині, сонце і нерви вступних іспитів в Києві, ностальгію випуску з педуніверситету і ще багато, багато чого. Розумію що цей продукт турецьких виробників і жмеринських спекулянтів з'єднує моє вчора, сьогодні і завтра. Плащ не дає забути про те хто я, звідки і куди прямую. Наприклад ось ця заклеєна і майже непомітна дірка – слід від досвіду роботи в сітковому маркетингу. Я їхав з такими ж шукачами американської мрії в Чернігів і бабуся в електричці ненеавмисно роздерла мій плащ. Пригадую ті часи… Ми не були друзями, не були випадковими знайомими чи одногрупниками. Нас можна було назвати футбольною командою чи ударною групою передовиків будівництва комуністичного світлого майбутнього. Розуміли що лише спільно можемо досягти результату. А результатом, який літав у нашій матеріалістичній уяві, були мерседеси, вілли, модний гардероб та забезпечене життя для себе і своїх нащадків на кілька поколінь вперед. Заради цієї мрії були готові втратити щось своє, життєве, надбане вихованням, оточенням. Ми не спали, не їли по кілька днів, забули про особисте життя, друзів, роботу і фанатично віддалися цій мрії. Американська мрія тому і американська що підходить лише для жителів Північної Америки, зрозумів я, коли оця сама мрія почала руйнувати моє Я зсередини, виїдати, як ржавчина, все те що було моїм в серці та в голові. І в момент усвідомлення раціоналізм почав перемагати, проводити мирні акції непокори оцій мрії, потім взявся за зброю, підняв революцію, спіймав матеріалістичні думки і заховав їх у підземелля підсвідомості. Там на них вже чатував есесівець, який мав остаточно вирішити питання з мерседесами, віллами і іншими причандаллями американізованого щастя. І вирішив, завівши мого ідейного противника у газову камеру, спаливши його труп і розвіявши попіл у пустелі забуття. Тепер мені стало спокійно і лише ледь помітний шрам на плащі нагадував про минулі мрії, розчарування, революції.
Приїхав до Львова. Погода класна. Перше весняне сонечко якось недовірливо, як дівчина на першому побаченні, дивиться на землю. Земля, здається, ще не готова прийняти дозу сонячного тепла і продовжує бути холодною, чорною і по зимовому непривітною. За допомогою контрастів краще розрізняєш добро і зло, холодне і тепле, весняне і зимове. Переконався в цьому ще раз, роздивсяючись під час екскурсії арітектурні пам'ятки міста Лева. Поряд з напівзруйнованою зсередини вірменькою церквою, величний пам'ятник Данилу Галицькому. Вибілені стіни найстарішої школи в Україні поряд з почорнілими від часу стінами православної церкви. Вдивляюся в ці чорні, як земля, орнаменти… Скільки ці стіни ввібрали в себе? Я зі своми спогадами, зібраними в старому плащі просто не можу зрозуміти масштабу пам'яті цих львівських мурів. Тут зібрана пам'ять всього Львова, всієї Західної України, держави, народу. Екскурсовод каже що скоро ці стіни чекає капремонт після якого вони стануть білими, чистими і гарними. Да, думаю, отак і ми проводимо в своїй пам'яті час від часу ревізію та капремонт, заштукатурюємо непотрібні нам спогади, спалюємо за допомогою вірного есесівця і розвіюємо попіл. Чи потрібно це?
Ввечері піднімаємось з іншими молодими і романтично налаштованими членами конференції на Високий Замок. Бачу щоглу з жовто-блакитним прапором. Поряд кілька закоханих пар ледь-ледь розрізняються у вечірніх сутінках. Так само ледь помітно любовні написи на щоглі. Одні свіжі і яскраві, інші потерті і непомітні. Чи означає це що в одних кохання свіже і яскраве а в інших затерте і ледь помітне за шаром звички і буденності? Чи не перетворюється з часом взагалі все яскраве на сіре, свіже і цікаве на звичне і буденне, вкриваючись пилом і сажею, як на львівських мурах? Можливо… Проте для нас в той момент все було цікаво і незвично. Ми оглядали Львів зверху, відсторонено, як перше весняне сонечко оглядало землю, не наважуючись подарувати всю силу свого тепла, але з погано прихованим захопленням вдивляючись в красу побаченого. Місто затухало. Час вимикав все більше вогнів у будинках, машин ставало все менше, рух, як символ життя, переганяв все менше крові по судинах-дорогах міста. Воно завмирало. Останні вогні контрастно виділялися на чорному тлі міста, померлого міста, і від того здавалися ще яскравішими. Проте скоро і вони зникнуть…
Переїжджаємо до Польщі. Нас морально готують до екскурсії по Майданеку – одному з найбільших таборів смерті Другої Світової війни. Підготовкою для мене були лекції в Бєлжєці – ще одному таборі смерті та короткий фільмі про старого єврея, який залишився один в Любліні. Він схожий на одинокі вогні вечірнього Львова, які гаснуть. У фільмі кадри з Майданеку створювали атмосферу присутності, налаштовували свідомість до сприйняття інформації в таборі. Але коли прибули на екскурсію в Майданек зрозумів що погано підготувався. Зрозумів що неготовий сприйняти разом зі своїм старим друзякою-плащем масштаб пам'яті цього чистилища, цього символу спалення пам'яті, людяності. Так само я був неготовий зрозуміти масштаб почорнілих стін львівської церкви. Старенький плащ, як стареньке взуття жертв нацизму зібране в Майданеку, вже був заповнений спогадами і символами, дійшов то точки перегрузу. Відчуття ніби ти заходиш до переповненого тролейбусу чи ліфту і він не в змозі рушити далі. На тебе тисне з усіх сторін і ти тиснеш на всіх своїми спогадами, переживаннями, минулим. Щоб рушити потрібно щось залишити, когось викинути з ліфта чи тролейбуса. Тоді згасне червона кнопка "переповнено". Я не хотів цього. Намагався розширити свою пам'ять, знайти невикористані підвалини і ангари. Мені це було потрібно для майбутнього. Для того щоб зв'язати вчора, сьогодні і завтра. Не викинути, заштукатурити головного. Взуття, зібране у Майданеку дало поштовх для розширення моєї індивідуальної пам'яті. Такі речі просто необхідно залишити в якомусь ангарі своєї свідомості. Дивився на взуття… Гори взуття, пустеля… Кожна пара – своя історія життя і смерті. Причому життя кожного власника взуття було різним, але смерть – однакого трагічна і без вибору. Чергова екскурсія, заходячи в цей тоннель колективної пам'яті, мала вибір – залишитися тут назавжди чи піти геть. Чомусь ніхто тут не залишався назавжди. Власники ж цього взуття цього вибору не мали... Вони пішли в забуття підсвідомості, їх спалив есесівець, а попіл розвіяв у пустеллі забуття, залишивши лише взуття. Мій плащ не дає мені забути хто я. Взуття ж не дає забути хто вони – жертви, спалені заради фанатичної ідеї, віртуального божка. Заради цього персонального ісуса, як я в свій час заради матеріального достатку, фашисти забули те людяне, добре що було в них з дитинства. Божок роз'їв їхнє Я, перетворив на команду, колективну машину трансформації людяного в тваринне. Контрасність цих перетрубацій дає можливість чіткіше зрозуміти різницю між людиною і колективом, колаборантами та праведниками, вбивцями і жертвами, добром і злом взагалі. Ще раз в цьому переконався. Дивно, думаю, з часом взуття не змінилось. Навіть після того як покрилось пилом історії, людської байдужості і забуття. Так само любовні написи на львівській щоглі не змінили свого емоційного навантаження під тиском часу.
Мене вразив польський екскурсовод. Це була жінка середнього віку, середньої зовнішності, зросту. Подумав що саме в таких людей запитують різні соціологічні служби свої запитання і формують рейтинги, графіки людських переконань, уподобань. Такий собі середній громадянин. Вона монотонно розповідала скільки, як де було вбито. Без емоцій. З часом все яскраве перетворюється в буденне. Навіть місток між минулим і майбутнім у формі кількох десятків тисяч пар взуття для неї став буденним. Він залишив ледь помітний шрам на її пошарпаному плащі спогадів. Страшно якщо і ці спогади колись погаснуть, як життя останнього люблінського єврея і прийде безодня байдужості, статистики, сухості і формалізму. Страшно…
Костянтин Штифурак
