ДРАМА ВЧЕНОГО ЧИ ДРАМА НАЦІЇ?
А. КРУГЛАШОВ. ДРАМА ІНТЕЛЕКТУАЛА: ПОЛІТИЧНІ ІДЕЇ МИХАЙЛА ДРАГОМАНОВА.
Чернівці: Прут, 20с.
Книга чернівецького історика Анатолія Круглашова, яка побачила світ наприкінці 2000 р., повинна привернути пильну увагу багатьох гуманітаріїв і суспільствознавців в Україні. Річ не в тім, що вона присвячена аналізові політичних поглядів, без сумніву, видатного українського мислителя кінця ХIХ ст. Михайла Петровича Драгоманова, чим досі займалось, більш чи менш успішно, багато різнопланових дослідників, а в тім, що більшість драгоманівських ідей, оцінок і висновків сьогодні виявляються напрочуд актуальними і прозорливими. Забігаючи наперед, сконстатуємо, що А. Круглашову, як видається, вдалося найповніше і найглибше – системно і структурно – проаналізувати політичну (додамо й соціальну) ідеологію українського вченого і політичного діяча, звести її у струнку і послідовну систему, виокремити її стрижневі змістові категорії, які надавали цілісності усій інтелектуальній конструкції.
Нині все більше дослідників погоджуються з не дуже приємним висновком про парадигмальний характер будь-яких інтелектуальних конструкцій – наукових, політичних, соціальних, ідеологічних, історичних, етичних тощо. Розуміючи умовність і минущість сучасних і давніших поглядів на суспільство і суспільні відносини, науковці схильні шукати критерії об’єктивності інтелектуальних конструкцій у їхній відповідності провідним „еталонним” зразкам конкретної епохи, а тих – магістральним культурним тенденціям розвитку людства в цілому. Напевно, тому не так багато з безлічі доктринальних і концептуальних побудов різних вчених і „різноколірних” (у сенсі приналежності до ідеологічних течій) „пророків” усіх часів довго залишаються „у вжитку” громадськості – зазвичай вони поступово застарівають і втрачають привабливість.
Як не дивно, у ХХ ст. погляди і теоретичні конструкції М. Драгоманова неодноразово приваблювали увагу вчених і політиків, які спочатку високо підносили його на постамент, а потім так само швидко втрачали до нього інтерес, висловивши свої критичні міркування і підкресливши „застарілість” й „обмеженість” поглядів українського мислителя. Тільки в Україні таких „хвиль” уваги до Драгоманова було щонайменше три. Перша на початку століття „шукала” у творчості мислителя революційних або державницьких рис і закінчилась загальним розчаруванням. Друга, у 60-х роках, була дещо оптимістичніша – послідовного марксизму не відшукали, але й „буржуазного націоналізму” не знайшли, тож залишалося приклеїти Драгоманову ярлик „лібералізму” (що було не так „погано” у порівнянні з націоналізмом). Третя хвиля, наприкінці 80-х – на початку 90-х років, підхопила драгоманівські ідеї обґрунтування українського національного питання, але невдовзі запал дослідників і публіцистів вичерпався, залишивши критичний намул у вигляді „антидержавництва” Драгоманова, котре нібито не зовсім підходить до часу становлення незалежної Української держави. Свою невеселу роль зіграла тут звичайна політико-ідеологічна кон’юнктурність, яка завжди була підсвідомо присутня під час висвітлення поглядів Драгоманова. (Зауважимо, що науково-публіцистична творчість українського вченого настільки багатогранна і розмаїта, що при кожній новій кон’юнктурі дослідники зможуть „витягати” відповідні ідеї з його праць, стверджуючи у підсумку загальну „невідповідність” його поглядів новим умовам).
А. Круглашов чи не першим з українських дослідників зробив досить успішну спробу представити політичні погляди М. Драгоманова у системі основних понять і категорій сучасної політологічної парадигми, заторкнувши побіжно також і деякі історіософські проблеми. Його робота є на наш час найповнішою, хоча й не вичерпує ширшу проблематику висвітлення суспільно-політичних поглядів мислителя. Монографія побудована відповідно до обраних автором провідних складових політологічного аналізу: уявлення про суспільний ідеал і шляхи його досягнення, націю і національні рухи, державу і політичну організацію суспільства і, врешті, дещо неочікувано, політичну мораль. Кожна з окреслених складових суспільно-політичної думки може бути об’єктом самостійного аналізу стосовно якогось конкретного мислителя; усе залежить від поставлених завдань і вмінь дослідника провести реконструкцію системи поглядів досліджуваного. Гідна наукового аналізу реконструкція включає насамперед виокремлення стрижневих ідей (або категорій), на яких тримається уся інтелектуальна конструкція мислителя. Чи вдалося це авторові дослідження?
Треба зазначити, що вагому частину книги А. Круглашова складає розділ про історіографію і джерела (розділ 1). Він налічує понад 80 сторінок і в сутності є самостійним дослідженням, яке підтверджує думки про вже згадані зміни у ставленні до особи і поглядів М. Драгоманова. Зокрема, ми цілком можемо підписатися під висловом знаного американського вченого М. Райєфа про те, що драгоманівський аналіз „видається сповненим передчуття наших проблем, а його рішення дуже відповідними нашому часові” (с. 71). Причиною цього є, на наш погляд, дивовижне інтуїтивне відчуття українським вченим тих суспільно-політичних тенденцій та ідей, котрі у зародковій формі існували у західноєвропейській науковій думці вже наприкінці ХIХ ст., були ним зауважені і проаналізовані. Це робить честь нашому землякові, ставить його в один ряд з провідними європейськими мислителями – дослідниками суспільства. Не заглиблюючись в аналіз історіографії, звернемо увагу на джерельну базу, яка повинна забезпечувати належну підставу проведення реконструкції і представлення зразка „інтелектуальної історії” (за визначенням автора), або висвітлення логіки появи та розвитку політичних концепцій Драгоманова на тлі конкретного суспільно-історичного середовища (с. 10).
Насамперед йдеться про ґрунтовне залучення до вивчення поглядів М. Драгоманова документів особистого плану – листування з багатьма вченими, громадськими діячами, родиною, мемуарних записів, чернеток статей, конспектів тощо, котрі зберігаються у різних архівосховищах України, Росії й Болгарії. Дослідник серйозно попрацював над зібранням і систематизацією невідомої документальної спадщини мислителя, яка дозволила б заповнити лакуни у реконструюванні його поглядів. Непересічне значення має також величезний за обсягом комплекс документів „третіх осіб” та інституцій, вперше введений до наукового обігу і проаналізований автором монографії. Не можна не згадати і про майже вичерпний список друкованих документів. А. Круглашов зібрав і опрацював найповніший на сьогодні компендіум документів, які стосуються життя і творчості М. Драгоманова. Думається, що йому під силу було б написати новий, багато у чому новаторський, й докладний біографічний нарис про українського вченого. Відсутність його у монографії пояснюється, очевидно, тим, що її обсяг й без цього значний (понад 480 с.). Хоча з погляду „інтелектуальної історії” й кристалізації конкретно-історичного тла такий нарис був би доцільний. Окрім того, такий хронологічний підхід до структури дослідження створив би кращі можливості для реконструкції процесу формування й еволюції поглядів М. Драгоманова.
Однак повернемось до спроби автора реконструювати систему поглядів видатного українського вченого. У другому розділі дослідник з’ясовує засади підходу вченого до суспільства та його еволюції, виокремлює конкретні проблеми, що були актуальні у той період для розвитку суспільства на Заході й Сході Європи, дає свої рецепти їх розв’язання. Чимало аналізованих у монографії питань вже неодноразово обговорювались у сучасній історіографії – різними авторами і з різних позицій. Проте саме концепція й оцінки А. Круглашова є, на нашу думку, найбільш виваженими й адекватними дійсним поглядам М. Драгоманова (хоча навряд чи колись вдасться досягнути повної адекватності!). З них випливає, що український мислитель „тяжів до ідеалів розвитку громадянського суспільства” (с. 458 та ін.). Тобто йдеться про те, що у загальній системі соціально-гуманістичних поглядів вченого чітко окреслилася думка про суспільство як сукупність вільних особистостей, для розвитку яких єдиною запорукою є створення потужної громадянської противаги державній організації. Часом цей висновок М. Драгоманова пов’язують з його (і не тільки його!) уявним „федералізмом”. Насправді ж, йдеться про більш глибокі переконання, аніж вузьке питання політичного федералізму, яке було дуже актуальним для усіх народів Центрально-Східної Європи, що перебували тоді у складі імперій і формували свої політичні програми.
Наріжним каменем поглядів мислителя стало гуманістичне уявлення про роль особистості в суспільному житті, котре тоді кристалізувалось у західноєвропейській суспільній думці (достатньо згадати праці неокантіанців, Т. Масарика та багатьох інших). Це уявлення протистояло соціальним доктринам, які орієнтувалися на державу або соціальні верстви. Драгоманівська концепція суспільного прогресу вловлювала й утверджувала саме ці тенденції. Досліднику вдалося показати це дуже переконливо і водночас протиставити (й розкритикувати) тогочасні політичні доктрини соціалізму у його різновидах, які намагалися ствердити й увічнити соціально-становий підхід до суспільства.
З цього уявлення про зміст і характер прогресивного суспільного розвитку випливають й підходи М. Драгоманова до всіх інших суспільно-політичних проблем. Методологічні погляди українського вченого на розвиток суспільства у кінцевому підсумку зводяться до таких протиставлень: особа – стан (клас), соціальна або етнічна група, громада – держава, демократія – централізація. У наведених протиставленнях М. Драгоманов віддавав перевагу першим частинам. Він, безсумнівно, дотримувався європоцентричної візії цивілізаційної еволюції (с. 460). З нею М. Драгоманов порівнював і зіставляв конкретний стан і розвиток народів Центрально-Східної Європи, в т. ч. й українського. Тому його відповіді часто суперечили поглядам українських ідеологів та політиків, котрі шукали короткострокових розв’язань національного (і соціального) питань, впадаючи у „державницькі” або „націоналістичні” крайнощі.
У наступних розділах А. Круглашов конкретизує погляди українського мислителя на ті чи інші питання. У третьому розділі розглядається національне питання в інтерпретації М. Драгоманова. Автор монографії слушно наголошує на існуванні багатьох ліберально-демократичних ідей у трактуванні національного питання, які зумовлювались підходом вченого до цивілізаційного поступу. У зв’язку з цим український мислитель, виступаючи проти асиміляційних явищ і всіляко підтримуючи національні рухи, визначав їхні завдання відповідно до загальносвітового ритму цивілізаційного поступу (с. 250). У його розумінні це означало не постійне „замилування старовиною” і „жалі” з приводу тогочасного стану українців, а творення національно-культурних цінностей, співзвучних епосі й майбутньому, спроможних піднести націю до рівня кращих європейських культурних здобутків. Це була програма творення національного руху (зокрема українського) за ґрунтом і формами, але європейського за змістом і цілями (с. 317). Однак саме до такої ідеології та програми не була підготовлена нечисленна тогочасна українська інтелігенція, якій бракувало широти світогляду, і яка зазнавала потужних впливів з боку поширених у Східній Європі (не виключаючи Галичини) радикальних політичних доктрин. Брак освіти і кругозору негативно позначався на українському та інших національних рухах у вказаному регіоні континенту. Драгоманов пропонував перспективну, але й довготривалу програму „європеїзації”, „модернізації” цих національних рухів. З висоти ХХI ст. оцінки й міркування вченого видаються дуже актуальними.
У безпосередньому зв’язку з теоретичними уявленнями М. Драгоманова перебували його погляди на політичну етику, представлені автором монографії у четвертому розділі. Питання політичної етики було не випадковим у той час, коли у регіоні Центральної та Східної Європи формувалися основні політичні програми національних і соціальних рухів. М. Драгоманов не міг стояти осторонь гострих дискусій, які провадилися молодими політиками різних національностей щодо співвідношення мети і засобів боротьби. Не дивно, що в цій дискусії М. Драгоманов віддавав абсолютну перевагу гуманізму, котрий ні за яких обставин не визнає зазіхання на права і життя інших людей, ким би вони не були. Його кредо полягало у вислові: „Політика мусить бути на добру долю педагогікою” (!) (с. 367).
Останній п’ятий розділ дослідник присвятив реконструкції поглядів українського мислителя на державу й державну організацію. Напевно, не безпідставно цьому питанню відведено останнє місце у дослідженні, оскільки у вже згаданій методології мислителя державі приписувалась роль антипода особистості або щось на зразок „вимушеної необхідності”. Власне такий підхід „охолодив” симпатії українських націоналістів до М. Драгоманова, якого вони звинуватили у „продовженні” „бездержавницької традиції”. А. Круглашов спростовує поширені уявлення про „бездержавність” доктрини М. Драгоманова, показує, що той зробив чи не найбільше з усіх українських діячів для справи української державності, тільки уявляв собі її як „вільну спілку громадян” (с. 438), а не як тоталітарне утворення. Ніби зазираючи у майбутнє, мислитель застерігав від абсолютизації держави як структури влади, котра в її українському варіанті може бути гіршим від царського самодержавства. Увесь досвід ХХ століття переконливо довів небезпеку ідеалізації та абсолютизації інституту держави. Можна сперечатись щодо позитивних наслідків завоювання національної державності для розвитку конкретної нації, але в жодному разі не треба переоцінювати ролі держави для розвитку особистості і забувати про неодмінний елемент „нормального” існування суспільства – громадянської противаги державі. Західна Європа у ХХ ст. пішла по шляху формування громадянського суспільства і демократії, Центральна і Східна – зробили ставку на державу. Результати відомі. Драгоманова щодо держави несли значною мірою „прогностичний” потенціал, блискуче виведений з обстановки на континенті наприкінці ХIХ ст. У цьому, мабуть, й полягає значущість справжнього вченого, аналітичний розум якого спроможний у зернинах і паростках суспільного організму побачити форми майбутнього поступу. Тому нехтувати спадщиною М. Драгоманова неприпустимо – її слід студіювати й конкретно-історично, й методологічно.
Автор монографії такий аналіз провів дуже сумлінно і критично. Він виявив і слабкі сторони поглядів М. Драгоманова, й ті його міркування, котрі зазнали суттєвої еволюції та змін упродовж життя, добре представив суспільно-політичне тло, на якому відточувались погляди мислителя, зокрема в еміграції. Меншою мірою йому вдалося змалювати загальний інтелектуальний фон на континенті, який справив відчутний вплив на українського мислителя (загалом, можна було присвятити спеціальний розділ формуванню поглядів вченого і громадського діяча), адже останній не вичерпувався науковою працею і дискусіями з українськими, російськими і польськими колегами. В окремих міркуваннях про погляди М. Драгоманова автор виступає надто суворим критиком, можливо, намагаючись „підіграти” сучасній історіографічній кон’юнктурі, хоча назагал прагне залишатися об’єктивним і неупередженим. Представлений ним образ М. Драгоманова підтверджує усталену характеристику вченого як „першого європейського Українця” або „першого українського Європейця” (як кому до вподоби).
Рецензована монографія піднімає велику кількість важливих питань і творчості М. Драгоманова, і тих суспільно-політичних ідей, котрі постійно хвилюють науковців і громадськість. Круглашова задовільняє вимоги високої інтелектуальної лектури. Попри деяку переобтяженість цитуванням М. Драгоманова та його співрозмовників, вона читається легко, містить посутні й оригінальні оцінки дослідника. „Драма інтелектуала” – це драма людини, котра бачила далі і глибше від інших і тому не знаходила розуміння серед оточуючих. Цей вираз, винесений у заголовок книги, можна перефразувати, з іншого боку, як „драму середовища” або „драму нації”, яка не була готова сприйняти думки мислителя. Дослідження змісту і коренів „драми” ще довго хвилюватиме вчених, публіцистів, політиків, громаду. А. Круглашов подав своє бачення, котре багато в чому (як видається) співзвучне драгоманівському. Його книга має всі підстави стати помітним явищем у сучасній українській історіографії, викликавши нову хвилю дискусій, котрі, зрештою, ніколи не вщухали.
Леонід ЗАШКІЛЬНЯК
