Народно – поетична творчість рідного краю. Куликівщина
Береговець Юрій
План
1. Вступ. Куликівка – рідний батьківський край.
2. Народно – поетична творчість рідного краю:
а) весільна драма як система обрядів та ритуальних дій;
б) голосіння, як частина ритуальних дій;
в) легенди — малосюжетні фантастичні оповіді;
г) перекази— усні оповіді про життєві факти;
д) пісня – душа народу;
е) прислів’я та приказки – неоціненні коштовності фольклору;
є) сучасна поетична творчість.
3. Висновки.
У кожної людини в житті є щось таке сокровенне, найрідніше, без чого вона не може навіть уявити свого життя. Це рідний батьківський край, де вперше дитиною побачила світ, ясне сонечко, дрібні сльозинки дощу на віконному склі, ріжок молодого місяця між міріадами зір, чисту зелену травичку і тисячі різних квітів, які радували серце своїм розмаїттям. Тут кликали в дорогу перші в’юнкі стежинки, які бігли від батьківського порогу у широкий світ. Це та земля, по якій ми зробили свої перші кроки, земля наших батьків, дідів і прадідів, і вона найдорожча за все на світі. Вона єдина, де ми почуваємо себе вдома, затишно і привітно. І, де б людина не жила потім, а зі своїм краєм вона пов’язана невидимою пуповиною, яка не відпускає від себе, живить душу рідним теплом і дає наснагу. Іноді люди, постійно живучи на одному місці, не задумуються над цим, вони у своїй стихії, вдома. Але варто покинути рідну місцину на деякий час, як затужить серце, болем озоветься душа і все те, чого й не помічав раніше, стане ріднішим, ближчим і дорожчим. Це і є та ностальгія, яка не дає щасливо жити у чужому краю. Недаремно ж люди кажуть, що в рідному домі і стіни допомагають, так воно і є. Тільки в рідному краю людина почуває себе захищеною, стійкою, впевненою, бо вона вдома. Тому і присвячено цій темі так багато людської творчості: віршів, пісень, картин, оповідань і т. д. І ця криниця ніколи не висохне, доки й існуватиме людство, адже людська душа не знає спокою, вона діяльна, жива, сповнена любов’ю і відданістю до рідної землі.
Люблю цю землю рідну і чудову,
Жили ми тут, як вміли, як могли,
В дитячу пору, пору світанкову
Хіба ми тут щасливі не були?
З часу проголошення незалежності України постає питання: хто ми? Чийого роду? Якого батька ми діти? Повна історія України ще не написана. Багато архівних матеріалів чекають своїх дослідників. На жаль, знаходяться вони далеко від нас: в Москві, Санкт-Петербурзі, Варшаві та інших містах Європи. Тому кожна деталь з нашого далекого минулого викликає у нас великий інтерес. Хоча Куликівка — це краплиночка на карті, але все ж вона також має своє минуле, теперішнє і майбутнє.
Різні письмові джерела одностайно стверджують, що селище Куликівка виникло на великій поштовій дорозі десь посередині між містами Чернігів та Ніжин і простяглося вздовж цієї дороги. Навколо села лежало чисте поле з багатьма болотами, двоє з яких — у самому селі. З Куликівки видно навколишні села, що лежать на одній з нею площині. Лише на заході від села, між Орлівкою і Муравійкою, та на схід, між Салтиковою Дівицею і Жуківкою, чорніли невеликі ліси, що збереглися й до наших днів.
Ми не знаємо автора першого історичного нарису про Куликівку, але, безумовно, він мав ліричну натуру. Звернемо увагу, як він описує околиці Куликівки: «Головний же колорит місцевості — степ, чудовий багатий степ! Зимою стелеться перед вами далеко по рівнині біла хвиляста тканина, обгортаючи молоді посіви. Освітлена сонцем вона блищить, іскриться. Око, приємно вражене чудовою грою світла, ковзає по цій блискучій гладі на далеку відстань, не втомлюючись. А в місячну зимову ніч який чудовий білий степ! Місячне світло, що відбивається білою гладдю, розливається над нею сліпучим сяйвом і майже розсіює морок нічний. Влітку ж степ — це багата житниця, царство хлібів, ціле море хлібів, що хвилюються. Між і над ними так велично киває головою велетенське жито».
А які талановиті, привітні, щедрі душею люди тут проживають. Скільки ллється з їхніх вуст легенд, переказів, загадок, пісень, приказок та прислів’їв. А яке дійство відбувається, коли мати віддає доньку заміж, і як тужливо голосить над покійним мати, вдова чи дочка. Отже, почнемо розповідь про нашу маленьку Батьківщину — Куликівщину, про її народно – поетичну творчість, творчість рідного краю.
Весільна драма як система обрядів та ритуальних дій — явище уже нечасте у нашому селі. Молодь поспішає до міста в ресторани, де дзвінкоголосий тамада і гучна сучасна музика веселять гостей до ранку. Та все – таки залишились деякі елементи весільної обрядовості, які виявляються у текстах-замовляннях на щастя, багатство та благополуччя, збережено елементи вшанування домашнього вогнища, культів предків, дерев та рослин (що виявляється у прикрашанні райського деревця, виплітанні віночків, посипанні зерном, виготовленням рослинної атрибутики); культів води (кроплення наречених, ритуальне омиття як знак скріплення шлюбу); хліба (випікання короваю, магічне значення діжі та печі). Весілля – це найщасливіша мить у житті молодят.
- Добрий день у нашій хаті
Будьте здорові, будьте багаті.
- Хліб ясниться в хаті
Сяють очі щирі
Щоб жилось по правді
Щоб жилося в мирі.
- Балачок зайвих ми до вас не маємо
Словом добрим піснею народною
Щирим серцем, хлібом-сіллю
Всіх ми вас вітаємо.
(Пісня «Зеленеє жито...)
- Сідай Оленко на кожуха, щоб була здорова і багата, а ми будемо тебе на твоє весілля вдягати.
(Пісня «Ой подружки, голубочки...»)
Ой подружки голубочки – 2
Ізійдіться до купочки
Я ж вас дуже прошу
Заплетіть мені косу.
- Будь Оленко ти завжди вродлива
Завжди рум’яна і жартівлива.
- Завжди будь гарна як квіточка
Весела, як пташечка.
- Що за парубок, за котрого ваша дочка заміж йде, звідки?
Мати. Чи хороший парубок – не знаю, бо з сусіднього села. Але люди кажуть, що добрий, роботящий.
- А ще Катерина розповідала мені, що землі у нього багато, одинак у матері. Тож не буде Оленці погано.
- Щоб хата в яку ти йдеш, повна друзів була
Щоб у них ти порадників вірних знайшла.
- А ще: щоб завжди була милосердна
До пташки, до звіра, до гілки калини
До дорослого і до дитини.
- Дух милосердя в собі бережи
Заздрість, зневіру з душі сторони.
- Скажу тобі, подруженько
А ти держи на приміті,
Та пам’ятай мою промову,
Поки живеш на світі:
Будь весела та щаслива
Роботяща та кмітлива.
- Як сходило вранці сонечко, квіти ми збирали
Та під твоїм віконцем, у віночок сплітали.
- З барвінка зеленого листочки
Щоб були веселії твої сини і дочки.
- Та трохи вплели пахучої м’яти
Щоб батька і матір не могла забувати.
- А між мальвами, червоніє рута
Щоб честь твоя дівоча, не була забута.
- Будь, Оленко, ти вродлива
Рум’яна та жартівлива
Очоньки, як ясоньки
Щіщечки рум’яненьки. Рученьки біленьки.
- Пам’ятай: яка хазяйка біля печі
Такі будуть про неї речі.
- Доглядай свою світлицю
Як чисту воду у криниці.
- Умій сказати, умій змовчати.
- Від теплого слова і лід розмерзає.
- Гостре словечко коле сердечко.
Мати: Дитино моя рідна
Довго я збирала для тебе стрічки кольорові
Ще як пестила тебе малою
Ввижалася ти мені дівчиною у вінку
Ось і дочекалась.
- Дякую матінко за стрічки.
Мати.- Як зоря на небі ясна, так моя дитина красна
Чепурненька, молоденька, до роботи ладенька
На втіху нам підростала та з маківки ружею стала.
Хай тобі доню завжди щастя буде
Хай тебе ангел святий не забуде.
- А тепер ми перевіримо чи багато ти знаєш?
- А скажи Оленко чим хата тепла?
О. - Вогнем у печі!
- А чим дівка багата?
О. - Серцем добрим та щедрим!
- А що найдорожче у житті?
О.- Батько й мати, весь мій рід
Так навчав мене змалку дід!
- Молодець Оленко можеш сміло іти до чужого дому.
О.- Спасибі вам матінко, спасибі вам подруженьки
Що добру та розуму мене навчаєте.
Не дивіться, що тоненька
Я весела й чепурненька
Вмію прясти, готувати
Пісень наших заспівати.
( пісня )
Мати. Даю тобі донечко люстерко
Скільки б не подивилася в нього
Все молодою себе побачиш
Доки лагідною будеш
Доки дім свій не забудеш.
Хай дух краси і молодості тебе прикрашає
Хай личко твоє журби не знає.
(Оленка вклоняється матері в пояс «-Спасибі матінко»)
Мати стелить рушник під ноги Оленці.
Мати. Йди доню по рушникові
Як почесній дорозі
А я тебе чекатиму на нашому порозі
Та йди рівненько з дороги не звертай
Горя та розлуки не знала б ти бодай.
- Спасибі матінко.
- Ой уже наречений із сватами йде. Будемо наречену продавати.
(Пісні «Сіно не скошене...» та «Пустіть свату в хату..»)
Сіно не скошене і трава не м’ята
Скажіть добрі люди де сватова хата.
Пустіть свату в хату, нас тут не багато
Семеро да по семеро свату хату перевернемо.
- А хто ж ви такі і звідки приїхали, щоб до нас у двір заходити та й наші квітки топтати?
- Мати.Скажіть – но, а хто з вас старший, чи маєте свій устав?
- Аякже, оце мене і старшим вибрали. А устав наш такий: «Віддайте Оленку за нашого парубка-красеня. І ми будемо гуляти чесно, тихо, смирно, як і слід поважному парубоцтву.
- А ми хлопці-молодці, приїхали до вас у гості. Будемо співати, гуляти і оту стару бабу купувати!
- Ви тільки гляньте на цього зухвальця! Звідки ж це ти, розумако взявся, де такого зухвальства набрався? Та наша молода, як пава вбрана. Отож хлопці, не морочте нам макітри, а краще кладіть на тарілку купу грошей. От тоді і розмова буде!
- Що ж давай поторгуємося!
(Пісня «Не стій зятю за плечима..)
Не стій зятю за плечима. Не лупай очима
Заглянь у кишеню набери грошей жменю
Посип на тарілку за Оленку дівку.
- Добре говориш, хлопче. Коли ви до нас з добром прийшли, то купуйте нашу наречену, вона в нас великі гроші коштує.
- Не скупися ще давай. Може, ви ледачі чи з ледачого краю, що грошей не маєте? Ми повинні знати, за кого молоду віддати.
- У нас молодий і його батьки – багаті. Не шкодують гарний викуп дати.
- Слухай я думаю, що ти там чорнява, брови, як сметана, сажею підведені, глиною зашпаровані. Скидай хустку.
(Пісня «Щипай мати рожу...») .
Щипай мати рожу, знімай матір Божу
Давай дочці в руки і виряджай до свекрухи.
Мати. Хай вам Бог у всьому помагає,
На добро і згоду навертає!
- Хай вам щастить у всьому
Мир цьому дому!
Мати. Сиплю на вас жито
Щоб довго вам жити
Сиплю на вас яру
Щоб горя не знали.
Сиплю на вас просо
Щоб мирно жилося,
Сиплю ще й овес
Щоб гордився вами рід увесь.
(Пісня «Сибир вибир»)
Косив батько, косив я
Та й викосив солов’я
Приспів:Cоловей у саду тьох да тьох
Канареєчка
Сибир вибир
Вобир вибир
Вобир вибир
Вобир я
Я боєць трандаєць
Я по деду трандаєду
Я по бабі трандада
Якби Коля не родня полюбила б Колю я
2. Як послала мене мати
До криниці воду брати
Приспів: (той)
3. Як зустрілася з Іванком
Та й простояла до ранку
Приспів: (той)
( Записано у селі Смолянка з вуст Ольги Іванівни Павленко)
Частіше чим весільні пісні звучать у нашому краї голосіння - жанр усної народної творчості, яким супроводжуються похоронні ритуальні дії. Голосіння — це словесно-поетичні твори, які виконуються над покійником період між його смертю та похороном (в час смерті, покладення труну, прощання в хаті, під час виносу з оселі, прощання з селом, останнє прощання перед похованням); виконання яких періодично повторюється в час поминок чи свят вшанування духів померлих. У них висловлюються індивідуальні переживання, смуток, жаль, розпач з приводу смерті людини. Голосіння виконуються речитативом — у формі протяжного наспівного примовляння, що робить їх легкими для імпровізування і свідчить про їх давнє походження.
У текстах голосінь дочки чи сина за матір'ю зустрічаємо слова смутку через втрату найкращої порадниці, опікунки, годувальниці. Оплакуючи дочку, мати висловлювала смуток через втрату помічниці, що приносила радість в дім, помічниці у хатній роботі тощо.
У похоронних плачах матері за сином виливається смуток через ранню смерть, коротке життя, втрату помічника у роботі, батьківську надію на продовження роду.
Синочку, синочку, Миколочко,
Хто б казав посліднього Свят-вечора,
Що ти уже цього Свят-вечора не будеш вечеряти,
А будеш у гробі спочивати?
І буде твоє місце порожнєє,
І буде твоя ложечка лежати,
Синочку мій дорогий, синочку мій!
Голосячи за чоловіком, батьком сім'ї, висловлювали жаль з приводу втрати голови родини, годувальника, робітника.
Николаю мій, Николаю дорогий!
А тепер ми без тебе і їсти не можемо,
Ти ж меж нами того
Великодня був,
Хто б казав ще торішніх свят,
Що ти уже цих не діждеш,
Ти ж нам до церкви носив,
Николаю мій, Николаю дорогий!
Ти насамперед свяченого кушав.
( Голосіння записані з вуст моєї прабабусі Кононенко Наталії Олександрівни та моєї бабусі Ганни Іванівни)
Поширеним жанром у нашому краї є легенди та перекази.
Легенди — малосюжетні фантастичні оповіді міфологічного, апокрифічного чи історико-героїчного змісту з обов'язковою спрямованістю на вірогідність зображуваних подій та специфікою побудови сюжету на основі своєрідних композиційних прийомів (метаморфози, антропоморфізації предметів і явищ природи та ін.), їм притаманні драматизм, стійкість і завершеність сюжету.
Жила Галя край долини. (записана від Остроух Надії Іванівни у селі Смолянка)
Жила Галя край долини, Опанас жив край села
Їм судилося кохання, де долина широка
Та долина на Вкраїні на край Смолянки села
Апрозвання тій долині Мержійові берега
Як настане святий вечір він вечеряти не сів
А біжить на вечорниці цілу нічку просидить.
Сидів нічку, сидів другу, ще і третю просидів
На четвертий святий вечі сизим орлем прилетів
Прилетів він до хатини, вечором темнесенько
Визивав він визивав, визивав сердесенько
Вийди Галю, вийди Галю вийди серце з хати
Вона йому одвічає, не пускаї мати
Вийди Галю, вийди Галю вийдисерденятко
Вона йоиу одвічає, не пускає батько
Інша Галя із церковки собі розмовляї
Опана по за долиной Галю переймає
Перейняв же він її на цій самій долині
На тій самій долині проти її хати
А бра Степаничок коня напуває
Бачить сестра но долині когось обнімає
Напоїв же братік коня, та й погнав до клуні
Бачить сетра на долині проситься від кулі
Опанаку, що ти робиш, а він як не чує
Вийняв наган із кармана та й Галю муштру
Убив Галю, убив серце в рану подивився
Одвернув наган на себе та й сам застрелився.
Ой татусі, ой матусі, щови наробили.
Своїх діток, як тих квіточок навіки загубили.
У сусідньому селі Вересоч часто можна почути легенду про утворення Гайового озера. На Великдень послав пан своїх робітників орати поле. Дуже їм не хотілося йти, бо хто ж у такий празник працює. Та пан був лютий. Не піддався ні на які вмоляння, а тільки наказав усіх побити нагайкою. Мусили робітники коритися і пішли працювати. Та як тільки ступили на поле, земля задрижала і всі провалилися під землю. З тих пір говорять, що якщо у Великодню ніч притулити вухо до поверхні води, то можна почути крики: « Гей, гей, воли». Тому всі і називають озеро Гайовим. ( записано від Мурашко Наталії Василівни)
Перекази— усні оповіді про життєві факти, явища, драматичні ситуації, пов'язані з конкретними історичними подіями, інформація про які передається не очевидцями, а шляхом переповідання почутого (звідси і назва — переказ).
Порівняно з легендами перекази відзначаються більшою достовірністю та документальністю змісту і є виявом історичної пам'яті народу. Джерелом виникнення жанру були розповіді учасників чи очевидців історичних подій минулого, які, викликавши зацікавлення слухачів, почали передаватися з уст в уста. Відштовхуючись від конкретної дійсності, у процесі побутування вони набували нових рис, набирали емоційного забарвлення, проте не відривались від реальних фактів, про які велась мова. У них відсутній надприродний елемент, минуле (навіть якщо доповнене новими фактами чи вигадане) змальовується правдоподібно, у межах життєвої достовірності. Цікавим є переказ про заснування села Дроздівка. У кінці 16 століття поселився у наших краях козак Дрозд. Місцевість була лісиста. По ній протікала річка Близниця, яка була притокою Десни. Згодом до нього приєдналися і інші козаки. Вони почали вирубувати ліси, займатися землеробством. Утворилось поселення, яке назвали Дроздівка. Перекази стверджують, що у кінці 18 ст. Близниці уже не було, а залишився від неї тільки ставок у центрі села, який є і до нині. У 60 – х роках ХХ ст. у період антирелігійної пропаганди у цьому ставку був потоплений церковний дзвін. ( Записано з вуст старожилів, факти – Ніжинський архів)
Пісня – це душа українського народу. Існує легенда: коли Бог наділяв країни певними дарами, то Україна через свою сором'язливість підійшла останньою й отримала єдине, що ще залишилося у Всевишнього - пісню. От і співала віками. І в щасливу днину, і в негоду, і на свята за чаркою, і в полі на роботі... З піснею повставало Запорожжя на турків, татар і
поляків, з піснею йшли нащадки козаків-січовиків - стрільці січовії - на бій з ворогом, з піснею на вустах помирали за волю України патріоти. .
Чи не піснею й вижила Україна: то під татаро-монголами, то під литовцями, то під ігом польських панів, то під російською імперією... Чи не тому, знаючи живильну силу пісні, зберігав її у себе до останнього Отець Небесний?
На жаль, доля нашої пісні не менш сумна, ніж доля Матері-України. Навіть більше: Україна незалежна, вільна і молода, а пісня вкраїнська - доспівується, повільно вмирає. Рідко чуємо її тепер.
Пісне, пісне! Ще Леся Українка на початку XX століття жалілась, що безліч фольклорних скарбів втрачено, бо ж коли греки почали записувати свою народнопоетичну творчість у VI столітті, то українці - лише на початку XIX століття. А ще ця мужня жінка закликала збирати пісні, не гаючи часу, щоб потім не мати гріха, що не записали тих перлин коштовних.
Скільки ж їх, цих мелодійних українських самоцвітів? Як доводять науковці -300 тисяч! В ЮНЕСКО зібрана дивовижна фонотека народних пісень країн усього світу. У ній на другому місці перебуває Італія, у фонді якої близько 6 тисяч народних пісень. А наша Україна - на першому місці. В її фонді зберігається 15,5 тисяч народних мелодій.
"Пісня і праця. - за висловом І. Франка, - великі дві сили". Врешті, в трудовій діяльності й виникли народні перлини. З давніх-давен українці й відпочивали у праці - на годенках та вечорницях шили, пряли, вишивали і пісень співали. Сумних, як тогочасне життя, та радісних, як мрія. І дітей виховували з колиски до повноліття у єстві "пісня-праця". Пісня ж єднала рід, зв'язувала покоління, давала людині опору в усвідомленні того, якого ти роду-племені. Пісня батьків - мовби стержень, без якого важко на землі триматися, важко укріпитися в переконаннях, принципах, совісті своїй.
Куликівщина – щедра на пісні. Та тільки на початку ХХІ ст. фольклорні колективи району почали записувати пісенні перлини від старожилів.
1. Аж рано ранесенько
Ще сонце не сходить
Молодий Ванюша по казармі ходить.
По казармі ходить.
В руках шаблю носить,
В руках шаблю носить командира просить:
Командир сполкома,
Відпусти додому,
Я свою дівчину не вручив нікому.
Не пущу, козаче, не пущу самого,
Дам я тобі, Ваню, коня вороного.
Коня вороного, золоте сідельце,
Їжджай на Вкраїну та й розвеселяй серце.
Я твоя кохана, хіба ти не знаєш.
Якби ти кохала, ти мене чекала б,
А то ти без мене синочка придбала.
2. Без тучі, без грому дрібний дощ іде,
Козак до дівчини щовечора йде.
Добрий вечір - каже, щей ручку дає,
Дівчино – рибчино, порадь ти мене,
Чи мені женитись, чи ждати тебе.
- Хенися, козаче, тобі вже пора,
А я погуляю, бо ще молода.
На другую весну калина цвіла,
Осталась Маруся та щей не сама.
Осталась Маруся й дитина мала. (Записано з вуст Кононенко Наталії Олександрівни)
До неоціненних коштовностей фольклору належать прислів’я та приказки - короткі влучні вислови, які образно та лаконічно передають нащадкам висновки із життєвого досвіду багатьох поколінь предків. Вони є узагальненою пам’яттю народу та результатом його спостережень над життям і явищами природи, що дає змогу молодому поколінню формулювати погляди на етику, мораль, історію й політику. У своїй сумі прислів'я та приказки становлять начебто звід правил, якими людина має керуватися у повсякденному житті. Вони рідко тільки констатують якийсь факт, скоріше рекомендують чи застерігають, схвалюють або засуджують, — словом, повчають, бо за ними стоїть авторитет поколінь нашого народу, чия невичерпна талановитість, високе естетичне чуття й гострий розум і тепер продовжують примножувати і збагачувати духовну спадщину, що громадилася віками. Різкої межі між прислів'ями та приказками не існує, а основна відмінність полягає насамперед у тому, що прислів'я є більш розгорнутими, ніж приказки.
Часто з вуст своїх односельців чую перлини народної творчрсті:
- сім раз відмір, а раз відріж;
- яблуко від яблуні недалеко падає;
- загадай нерозумному Богу молиться, то воно й лоба проб’є;
- гав, і у будку;
- не кажи - гоп, поки не перескочиш;
- якби знав, де впав, дак соломки підмостив;
- красива, як свиня синя;
- пожуй, та щей у рот поклади;
- що посієш, те й пожнеш;
- яке їхало, таке й здибало.
Багата Куликівщина і на сучасні таланти. Часто згадую вислів: «Добром нагріте серце». Ці Шевченкові слова особисто мені не тільки запам'яталися. Вони знайшли життєве потвердження у стінах нашої рідної Дроздівської школи, де я навчався. Ми, як кажуть, на власні очі побачили це нагріте добром серце в учительки англійської мови Людмили Миколаївни Лівенко. Вона зачарувала дітлахів і глибоким знанням предмета, і сяйвом душі, що струмувала з її погляду, серця, кожного слова.
Ми б подумали, що Людмила Миколаївна спустилася до нас із неба, якби не знали, що народилася і виросла в сусідньому селі Вересоч. А її запашна українська мова посвідчувала, що вчителька походить із козацького роду. Як і її батько Микола Герасимович Мурашко, вона носила в грудях любов до своєї Вітчизни, її історії, Тарасового та Лесиного слова.
Її спілкування з оточенням близьким і далеким зігрівало, надихало, кликало.
Не випадково звернулася до Людмили Миколаївни її колега зі Смолянки такими віршованими рядками:
Звідкіль, Людмило, сили ті взяла,
Що й ми берем, спілкуючись з тобою?
Вкажи нам шлях до того джерела,
Що жебонить живильною водою.
Звідкіль у тебе вічний оптимізм
Серед руїн, болючих негараздів?
Своїм секретом з нами поділись,
Щоб у біді нам хтось іще й позаздрив!
І вона ділилася. Досвідом роботи, духовним багатством, що світилося в її поетичній творчості. Але є й таке, чого не вирвеш із серця, щоб комусь віддати. Воно там росте, квітує, плодоносить. Це любов до праці, дітей, до життя. І дорослі, і діти відповідають їй щирою повагою, приязню.
Тому оприлюдню краще з доробку педагога.
Рідна школо моя
Рідна школо моя,
снишся ти мені звечора й зрання.
Я до тебе щоднини
роками раненько спішу.
Ти - надія моя,
ти - любов моя перша й остання.
Навіть присмерті я
ці слова тобі знову скажу.
Рідна школо моя, ти дала мені зоряні крила.
Ти - - святилище, де сподіваюся я і молюсь.
Що сьогодні я знаю -тому ти мене научила.
Що я знатиму завтра -у тебе ж таки научусь.
На канікулах
Я іду по школі - - в коридорах тиша.
Та дзвенить у вухах сміх моїх дітей.
Катя і Оксанка, Вася, Коля, Миша –
Як же я люблю вас, крихітних людей!
З вами я до сонця зорі привертаю,
З вами я радію, плачу і сміюсь.
Кращої ж бо долі у житті не знаю –
І ніколи з вами жити не стомлюсь.
Осінь барвінкова сріблить мої скроні,
Вересень вже стука у ясні шибки.
Я несу вам, діти, серце на долоні,
Я на вас чекаю, милі, залюбки!
Заповідаю дітям
Життя прожить - - не поле перейти.
Цю мудрість із дитинства добре знаєм.
Але тоді про неї забуваєм,
Як за собою палимо мости.
Щоб знати, де нам світить наш маяк,
Умійте пережите пам'ятати,
Своїм онукам в спадок передати,
Щоб добре знали: що? і де? і як?
І ще я вам сказати чесно мушу:
Щоб перед Богом легше звітувать,
Умійте самовіддано кохать –
Це возвеличить серце ваше й душу.
І ще одна є істина свята,
Повідала її в дитинстві мати:
Умійте вибачити і прощати,
Хоча це справа, може, й не проста.
Життя у вічності - - єдина мить.
Але щоб бути в злагоді з собою,
Не стать байдужим до чужого болю –
Молитвою його ви освятіть.
***
Славні гості у нас, сивочолі старі ветерани.
Вам вклоняємось низько, встеляємо квітами путь.
У живих, ще болять фронтові незагоєні рани,
На могилах полеглих багрянці яскраво цвітуть.
Зморшки вкрили обличчя, та сяють звитягою очі.
Йти у полум 'я й дим довелось вам тоді молодим.
А матусі й дружини молились тихенько щоночі,
Щоб вернувся з вас кожен з походу додому живим.
Ви долали яри, ви долали круті перевали,
Додавала вам сили велика синівська любов.
Землю рідну свою від наруги й ганьби захищали.
І за те вам сьогодні ми дякуємо знову і знов.
Славні гості у нас, сивочолі старі ветерани.
Ви до нас принесли розтривожене серце своє.
І нехай не болять по ночах ваші давнії рани,
Хай зозуля вам щастя невтомно і щиро кує.
Ясно, Людмила Миколаївна — не професійний поет. Вона - аматор красного слова. Вона просто не може не писати, бо радіє життю і творить його в руслі своїх ідеалів. І Слово у неї перший помічник.
Можна було б сказати i про iншу красу та її творцiв, пов'язану з нашим краєм: живописну, музичну, архiтектурну тощо. Але це вже iнша тема, хоч i свідчить вона про талановитiсь наших землякiв, тож обмежимося дивосвiтом лiтературним. Головне - побачити його. Вiн - поруч. Ми, молоде покоління, маємо підтримати й продовжити цю гарну традицію – збирання перлин народної творчості. Адже як чудово, коли діти виховуються на рідному фольклорі. І, зокрема, на казках, легендах, народних оповіданнях, піснях своєї малої батьківщини.
Щедрі люди, пісні і поля,
І Чернігівська древня земля
В них святиться твоє хай ім'я,
Куликівщино рідна моя.
Література
1. Ресурси INTERNET
2. Не стомлюся жити: Вірші. - Ніжин: ТОВ « Видавництво « Аспект – Поліграф», 2004. – 144 с.
3. Спогади односельців.
