Історія Ступичненської загальноосвітньої школи І-ІІ ступенів (стр. 2 )

Юність, коли в душі розпускається перше кохання, а сонечко світить яскравіше, ніж для інших, теж не посміхалась радісними перспективами. Війна не питала, чи хоче він підставляти своє молоде тіло під вогонь ворожих гармат. Але ще з дитинства Пилип мав невтомну жагу життя, непереборну силу духу і намірився на власні очі побачити Перемогу. Він доклав до неї чимало своєї крові, бо мав поранення в руку і в голову, але готовий був на все заради Батьківщини.

У свої 18 не шкодував власного здоров’я заради щасливого майбутнього, бо після першого поранення повернувся на фронт, хоч міг цього не робити.

З війни прийшов не 22-ох річний хлопець, а 22-ох річний капітан батареї, сильний, витривалий, загартований чоловік. Але, незважаючи на всі картини воєнного лихоліття, які він пережив, у серці залишилось місце для чистого, світлого, неземного почуття – кохання, яке не знало ніяких перешкод. У листі до Галини Андріївни, своєї майбутньої дружини, він з гарячим серцем виводить слова: «Галя! Я хотів би, щоб дружба наша була світла, як день і як криця міцна, щастям, любов’ю налита сповна, чиста й прозора, як чиста вода, вірна та щира й завжди молода. Зробити такою її ми зуміємо!»

60 років вони прожили разом, 60 років пройшло після їхньої клятви вірності і жодного разу довіра не була підірвана.

Багато горя лягло на плечі Пилипа Григоровича: смерть його первістка Сашка, тяжка хвороба дружини, байдужість людей, за яких лив кров на фронті. Та щастя він все ж знаходив. У праці вчителя була ота іскорка, яка запалювала його серце.

Багато поколінь учнів пам’ятають щирого, доброго, розумного вчителя російської літератури. Він сіяв вічне у дитячі душі, а вони відповідали йому учнівськими посмішками і своїми знаннями.

Доклав руку Пилип Григорович і до написання книги «Історія міст і сіл України». Довго і наполегливо збирав потрібну інформацію про село Мокра Калигірка і увіковічнив його своєю працею.

І це далеко не всі його заслуги. Головне для нас, його сім’ї – це те, що дідусь, батько був завжди нашою опорою, допомогою, взірцем для наслідування. Тяжкі хвороби і старість звалили його з ніг, але я надіюсь, що він пробачить нам за все,

що ми зробили неправильно. І знаю напевно, що пробачить, бо це була людина з величезним серцем, бо це був Захисник, Учитель, Батько. І всі екзамени в своєму житті він склав на відмінно. Його життя було недаремним».

Іра, внучка Пилипа Григоровича, продовжила справу своїх дідуся, бабусі, мами, закінчивши факультет української філології Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького. Вона присвятила вірш своєму дідусеві:

В його очах любов усього світу

В його очах любов усього світу,

Вся ніжність дідусів усіх країн.

Я пам’ятатиму, мабуть, довіку

Ту мудрість, що ішла із глибини глибин.

Ми зводимо нерукотворні храми

Тим генералам, що ведуть солдат у бій.

Солдат життя – він йшов упевнено і прямо

І не просив клонитись перед ним.

Героєм бути так відповідально,

Тримати в скрині всі почесні нагороди.

Та знявши з себе у крові медалі

Він йшов із сапкою полоти на городі.

Під вечір, сидячи біля жаркої грубки,

Читав із пам’яті Єсеніна і Фета

І меншали в душі пораненій зарубки,

Коли внуча просило ще і ще «конфета».

В 1959 році педагогічний колектив поповнився новими вчителями. В село прибули Крутій Микола Федорович, Крутій Євдокія Варфоломіївна, Сімшаг Марія Кирилівна, директором школи став Сімшаг Дмитро Митрофанович.

Крутій Євдокія Варфоломіївна прибула в школу досвідченим педагогом. Згідно наказу райвно від 24 серпня 1959 року її було призначено класоводом 4 класу. До виходу на пенсію в 1978 р. Євдокія Варфоломіївна передавала маленьким школярам всю свою любов, знання, досвід. І вони відповідали їй взаємністю.

18 років (з 1959 по 1977) працювала вчителем біології і хімії Сімшаг Марія Кирилівна.

А у 1960 році в колектив Ступичненської восьмирічної школи влилися молоді спеціалісти: та Кулаженко Ніна Ларіонівна. Ніну Ларіонівну було призначено вчителькою 3 класу, а Степана Павловича вчителем фізкультури, згодом – вчителем математики. Здобуті знання педагоги використовували у роботі з учнями. Спільна праця, спільність поглядів на життя сприяли великому почуттю. Молоді люди одружилися.

Все життя Степана Павловича було наповнене невтомною працею на педагогічній ниві.

Народився він 15 березня 1938 року в селі Ступичне Катеринопільського району

в багатодітній родині. Довелося пережити злиденні роки війни, голодні часи

47 року. Велика тяга до знань і безкорислива любов до дітей визначили його життєвий шлях. Довгий час (з1985 по 2002 р.) Степан Павлович був керівником загону юних інспекторів руху. Учасники загону неодноразово були переможцями районних і обласних змагань, нагороджені грамотами і дипломами. Після виходу на пенсію Степан Павлович продовжував працювати. Та раптова тяжка хвороба

7 лютого 2009 року обірвала життя талановитого педагога. Учні часто згадують свого Вчителя з вдячністю і теплотою.

Пам’яті Бабенка Степана Павловича присвячую

Той день запам’ятається,

Бо скільки болю він приніс.

І стали ми всі каяться –

Багато розпачу і сліз.

Пішов учитель із життя,

І стало пусто в школі.

Він увійшов у небуття,

Подальшої чекає долі.

Не прийде Він уже у клас,

Й не буде нас уже навчати.

Прийшов йому вже час,

У вирій відлітати.

Пам’ятати будем вічно,

Його науку і слова.

В церкві я поставлю свічку,

Хай вічна пам’ять не згаса.

Тамара Царинник

учениця 7 класу

Після смерті чоловіка Бабенко Ніна Ларіонівна продовжує працювати у стінах рідної школи. З хвилюванням згадує роки, коли разом з Степаном

Павловичем навчали молоде покоління.

Закінчивши Корсунь – Шевченківське педучилище, вчителька знала всі таємниці виховання маленьких школяриків. Її любили діти, поважали батьки.

Здобувши заочно вищу освіту в Кам’янець-Подільському педінституті, Ніна Ларіонівна працює вчителем історії. 29 років очолювала педагогічний колектив.

Подружжя Бабенків виховали двох синів, яким передали любов до вчительської справи. Бабенко Валерій Степанович продовжив династію батьків – працює вчителем трудового навчання і фізичної культури в рідній школі. Бабенко Володимир Степанович закінчив фізико-математичний факультет Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького.

Тоді, в 60-ті роки, потяг до знань, до культури був на піднесенні. Література в бібліотеці не залежувалась – була нарозхват. Вчителі і учні брали активну участь у житті села: виступали з концертами на тваринницькій фермі, тракторному стані, організовували зустрічі з ветеранами праці та ветеранами Великої Вітчизняної війни.

З 1963 по 1965 рік директором школи працював Колісник Пилип Григорович. В зв’язку з переїздом подружжя Колісників до Мокрої Калигірки на посаду директора було призначено Крекотня Григорія Павловича, вчителем української мови –

Скоропада Віталія Миколайовича, який працював до 1970 року. У 1965 році на території школи збудували майстерню. Завідувати шкільною майстернею

доручили Крутію Миколі Федоровичу.

В 1968 році прийшла працювати старшою піонервожатою, а згодом – вчителем математики, випускниця школи (1966 р.) івна.

На місце вчителем української мови і літератури в 1970 році була

призначена Тарнавська Зоя Яківна (в зв’язку з переїздом у 1972 році була

увільнена) .

19 липня 1971 року до обов’язків директора школи приступив Свинарчук Микола Макарович. В цей же рік учителем російської мови і літератури прибула івна, так як Лозіцька Олександра Федорівна вийшла на пенсію.

22 серпня 1972 року на посаду вчителя української мови та німецької мови було призначено досвідченого педагога, талановитого поета Косяченка Анатолія Федоровича.

Народився Анатолій Федорович 24 листопада 1936 року в Краснодарському краї, в Логвинській станиці. Змалку його вабили українські пісні, мова, милозвучне українське слово, хоч і навчався він в російськомовній школі.

На щастя, в 1950 році, коли хлопець-школяр закінчив 6 класів, батьки переїхали на Черкащину. По закінченні Киселівської середньої школи його покликали до війська. Служити випало в Прибалтиці, в льотних військах. Після служби вступив

до Чернівецького університету на філологічний факультет. Був в університетському хорі під керівництвом відомого композитора Степана

Сабодаша. Під час навчання спілкувався з багатьма майбутніми письменниками і поетами, вже тепер відомими людьми в Україні. Зокрема, з відомим письменником, Головою спілки письменників України Володимиром Яворівським. Після закінчення університету в 1963 році працював у подільських та поліських школах. Захоплюючись поетичним словом, українською піснею, організовував дитячі хори.

У 1972 році Анатолій Федорович повернувся в рідну Киселівку. На підставі наказу № 80 по Катеринопільському райвно від 22 серпня 1972 року його прийняли на посаду вчителя української мови та німецької мови Ступичненської

восьмирічної школи. В колективі він вирізнявся педагогічним хистом, організаторськими здібностями, міг знайти підхід до кожного учня.

Анатолій Федорович вів літературний гурток, прищеплював учням любов до рідного слова.

У 1978 році педагог перевівся в Мокрокалигірську середню школу. До виходу на пенсію по сумісництву працював в Мокрокалигірському СПТУ.

Та в Ступичненській школі він був частим і бажаним гостем. Адже на базі школи неодноразово проводились зустрічі з поетами рідного краю, семінари – практикуми по роботі з обдарованими учнями.

Протягом всього життя Анатолій Косяченко написав чимало високохудожніх поетичних і прозових творів. Його лірика – це сповідь щирого поета-патріота, що до глибини душі перейнятий долею Батьківщини, рідного народу.

У 2000 році разом з композитором Володимиром Постолакою Анатолій Косяченко видав збірочку пісень «Краса почутої тиші». А в 2004 році побачили світ три збірки автора «В надрах і небесах слова», «Мандрівка в людину», «Анастасія – українське відродження». В тому ж році Анатолій Косяченко зробив великий подарунок учням, вчителям, жителям села Ступичне. Він написав «Гімн села Ступичне».

Після довгої тяжкої хвороби 21 квітня 2011 року пішов із життя Анатолій Федорович Косяченко.

На початку 1973 року в школі навчалося 140 учнів. Успішність становила 98,5%.

Школа поповнилась новими партами, шафами. Збудовано шкільний підвал для збереження овочів і фруктів, також пристосовано його для укриття учнів по сигналу «хімічна тривога». Працювала шкільна їдальня і буфет. Для здешевлення харчування учнів було заготовлено 1000 кг картоплі, 50 кг капусти, 100 кг помідорів, 50 кг яблук. В школі створено фонд всеобучу в сумі 210 крб. З них використано 130 крб., надано матеріальну допомогу 11 учням.

1 серпня 1973 року директором школи призначено Шевцову Людмилу Станіславівну. З 1975 по 1977 рік доручено тимчасово виконувати обов’язки директора школи Бабенку Степану Павловичу. В серпні 1977 року на посаду директора було переведено організатора позашкільної роботи Ярошівської СШ Лампігу Лідію Кирилівну.

В 1979 році на території школи біля майстерні прибудували приміщення нової їдальні на 60 посадочних місць.

Вчителі і учні були активними учасниками життя села: виступали з концертами на вечорах шани, присвячених трудівникам полів і ферм, надавали посильну допомогу працівникам городньої бригади у збиранні овочів, збирали яблука у колгоспному саду.

В 1979 році в школу прибули Вербівський Едуард Васильович та ’янівна.

Педагогічний колектив налічував 13 педагогів:

Лампіга Лідія Кирилівна – директор школи;

– вчитель математики, фізики, креслення;

івна – вчитель математики;

Кулаженко Ніна Ларіонівна – вчитель історії, географії, основи держави і права;

’янівна – вчитель фізвиховання;

Вербівський Едуард Васильович – вчитель української мови і літератури;

івна – вчитель російської мови і літератури;

Ткаченко Лідія Федотівна – вчитель німецької мови;

Котова Меланія Данилівна – вчитель біології і хімії;

Крутій Микола Федорович – вчитель трудового навчання;

Бадаква Валентина Вікторівна – вчитель 1 класу;

Сіма Людмила Олексіївна – вчитель 2, 3 класів;

івна – вихователька групи продовженого дня.

На належному рівні велася методична робота в школі. Всі педагоги систематично брали участь в роботі шкіл передового досвіду, постійно діючих семінарах, методоб’єднаннях. На той час Ступичненська восьмирічна школа являлась дочірньою школою Мокрокалигірської СШ – опорної школи.

В січні 1981 року на посаду директора школи було призначено Вербівського Едуарда Васильовича.

А з 13 березня 1983 року обов’язки директора виконувала Бабенко Ніна Ларіонівна. Тоді ж педколектив почав поповнюватися молодими спеціалістами:

Ситник Галина Іванівна – вихователь ГПД ( з 1983 по 1987 р.);

Постолака Ліна Пилипівна – вчитель початкових класів ( з 1983 по 1984 р.);

івна – вчитель української мови і літератури

( з 1984 по 1988 р.) ;

івна – вчитель початкових класів

(з 1984 по 1985 р.);

Затуливітер Світлана Анатоліївна – вчитель початкових класів

( з 1984 по 2000 р.);

Бабенко Валерій Степанович – вчитель фізкультури ( з 1984р.);

Мовчан Валентина Іванівна – вчитель фізики (з 1986 по 1988 р.);

Поліщук Наталія Степанівна – вчитель початкових класів ( з 1986 р.);

Помойницька Тетяна Миколаївна – вчитель початкових класів (з 1986 по 1991 р.);

Колісник Світлана Миколаївна – педагог-організатор (з 1988 по 1997 р.);

– вчитель фізики і географії (з1989р.);

Черненко Лідія Михайлівна – вчитель біології і хімії ( з 1990 по

1994 р.);

Тараненко Ірина Петрівна – вчитель початкових класів (з1990 по 1994 р.);

Єгорова Валентина Юріївна – вчитель початкових класів (з1991 по 2012 р.);

Каратнюк Світлана Анатоліївна – вчитель початкових класів ( з 1991 по 2005 р.);

Пожарська Світлана Яківна – вчитель української мови і літератури

( з 1992 р.);

івна – вчитель біології і хімії (з 1993 р.);

Черкасова Любов Вікторівна – вчитель початкових класів ( з 1993 р.);

Спільніченко Олена Степанівна – вчитель (з 1999 по 2001р.);

Муллер Олена Анатоліївна – вчитель німецької мови ( з 1995 по 2001 р.);

Куль Наталія Іванівна – вчитель початкових класів (з 2005 по 2008 р.);

Дзюнь Світлана Володимирівна – вчитель української мови (з 2001 р.).

Майже 10 років ( з 1986 по 1995 р.) працював вчителем російської мови і літератури Іваненко Михайло Олександрович. Також в школі працювали

івна (з 1988 по 1997 р.), Джус Аліна Іванівна (з1995 по 2002р.)., Драга Михайло Іванович (1977 по 1987 р.).

В 1989 році до школи було прокладено теплотрасу і проведено центральне водяне опалення (до цього часу в школі було пічне опалення). Також було облаштовано кімнату-музей воїна – афганця Спільніченка Сергія Юхимовича.

Крізь пекельне афганське горнило пройшло 620 тис. військовослужбовців. Серед них і жителі села, випускники школи: , ,

Іщенко А. М., Кашіцький А. М., , Спільніченко С. Ю. Та не всі повернулися до рідних домівок.

Велике горе спіткало сім’ю Спільніченків Юхима Івановича та Антоніну Власівну. Ішов у вічність 1986 рік, а разом з собою він забрав і життя їхнього сина Сергія. Серед односельців Сергій користувався любов’ю і шаною. Мабуть тому, що виростав у простій селянській сім’ї. Батьки працювали на фермі і більшість свого часу малий Сергійко проводив там. Потім школа, Тальянківський сільськогосподарський технікум. Там він познайомився і подружився з Валерієм Гончарем з Рачихи. Швидко збігли роки безтурботного студентства, і ось вже на руках диплом зоотехніка, а там і армія. Випроводжали призовника всім селом. Невдовзі почали надходити від нього листи. Одна згадка, що вони з Афганістану, і тривожила, і пригнічувала.

Свій обов’язок Сергій виконував у розвідроті. Сюди ж направили воювати і його товариша Валерія Гончара. Вони часто зустрічалися, хоч служили у різних частинах. Линули в рідне село листи, в яких солдат просив батьків не журитися, розповідав про нелегкі будні. Але про те, що бачив і переживав, мовчав. 33 рази ходив на бойові завдання і повертався живим. 100 днів лишилося солдату до демобілізації. Його підрозділ підняли серед ночі. Рухалися з погашеними фарами гірською звивистою дорогою. Раптом вдарила ворожа кулеметна черга. Зав'язалася перестрілка, під час якої було смертельно поранено рядового Спільніченка. Потьмарився світ для батьків. Вони чекали сина додому. Він повернувся у рідне село, щоб навіки стати пам'яттю.

За мужність і відвагу, проявлену при виконанні інтернаціонального обов’язку Сергій Юхимович Спільніченко нагороджений посмертно орденом Червоної Зірки. Його ім’я носить Ступичненська школа та одна з вулиць села. Біля Обеліска Слави встановлено погруддя воїна – афганця.

Щороку 15 лютого приїжджають до школи воїни – афганці, щоб вшанувати пам’ять своїх друзів, яких залишається все менше і менше. Бажаним гостем у школі є військовий побратим Сергія та вірний товариш Валерій Гончар.

Більше 10 років вчителем музики в Ступичненській загальноосвітній школі працював Володимир Самійлович Постолака.

Педагогічний колектив, учні з великою вдячністю згадують цього шанованого вчителя. Мудрий, життєрадісний, з почуттям гумору. Для кожного він знаходив потрібне слово, підтримував.

Постолака 28 серпня 1935 року в селі Капустине Шполянського району Київської області ( нині Черкаської) у багатодітній селянській родині Постолаки Самійла Самійловича та Шулудько Фросини Іванівни.

Змалечку Володя був навчений любити працю, свій рідний край, своїх людей-працелюбів. Ще він дуже любив слухати казки, всілякі оповіді та українські

народні пісні у виконанні своїх односельців. Любов’ю до добра, до всього

красивого і ненавистю до всього злого і огидного впродовж років повнилося його вразливе серце.

Ще учнем третього класу він уже робив пробу пера: писав оповідки, віршики і, навіть придумував музику та, на жаль, записати її не міг, бо не знав нотної грамоти. Якось матері сказав: «От, мамо, якби ми жили у місті Шполі, або Звенигородці, то я ходив би навчатися ще і у музичну школу… А у нашій школі нот не навчають…» Мати про цю його дитячу мрію розповіла заучу школи, а він зрозумів це по-своєму, мовляв, йому наша школа не подобається і став Володі відчутно мстити і до тих пір, поки й не кінчив навчання. Виправдатися, чи щось

заперечити, через свою сором’язливість і надто м’який характер, Володя не міг, лише мовчки гірко плакав.

Після випуску Капустинської семирічної школи Володя подав заяву у Київське музичне училище ім. Р. Глієра на теоретико – композиторський відділ. В заяві хлопець зазначив, що має хист творити музичні твори, але не знає музичної

грамоти, щоб їх записувати. З училища прийшов лист з відповіддю: «До нашого училища приймаються абітурієнти з 7-річною музичною освітою». Прийшлося хлопчині поступати в Гарбузинське ПТУ на електромеханіка, яке через рік закінчив з відзнакою. Та й в цьому напрямку Володя проявив свій творчий талант. Він вручну зробив вантажного мотоцикла, вантажну автомашину, придумав роторного вітряного двигуна. До призову в армію хлопець працював на посаді бригадира електромонтажної бригади.

Згодом він призвався на службу в радянську армію в м. Санкт – Петербург.

Там талановитого юнака помітили і зарахували у штатний військовий

духовий оркестр. Під час служби Володимир опанував баян та баритон.

Після повернення додому Володимир Самійлович працював в Капустинському сільському Будинку культури керівником художньої самодіяльності.

Одночасно навчався в Тульчинському культурно – освітньому училищі, яке

закінчив з відзнакою як керівник і диригент оркестру народних інструментів.

Потім – навчання в Московському державному університеті мистецтв. Багато знань з композиції одержав від свого учителя і наставника, члена Спілки композиторів України, Олександра Григоровича Винокура.

У 1960 році Володимир Самійлович познайомився з поетом – початківцем

Рижаком Станіславом Семеновичем, жителем села Ступичне, який працював на той час медичним працівником у селі Киселівка Катеринопільського району. 50 років тривала дружба і співпраця цих двох творців. Понад 60 текстів Станіслава Рижака поклав на музику Володимир Постолака, які стали чудовими піснями про калинову Україну, природу рідного краю, про мальовниче рідне село.

Протягом всього творчого життя Володимир Самійлович був керівником численних колективів, працював в Катеринопільському районному Будинку культури методистом по хору, музичним керівником в селі Антонівка Шполянського району, художнім керівником при Киселівському СБК

Катеринопільського району, очолював вокальний жіночий ансамбль «Чарівниця»

і паралельно учителював у середній загальноосвітній школі, очолював вокальний гурт «Чотири Броди», з яким об’їздив всі села Шполянського, Катеринопільського та Звенигородського районів. Часто виступали з концертами в Черкасах і Каневі, були нагороджені дипломами і грамотами. Майже 20 років Володимир

Самійлович співпрацював на громадських засадах з фольклорним колективом «Надвечір’я», що в селі Мокра Кали гірка Катеринопільського району. Він

надавав методичну і практичну допомогу співочому гурту, разом розучували

пісні, автором яких був Володимир Самійлович.

З 1994 року композитор працював учителем музики і співів в Ступичненській

з/о школі. Вчитель добросовісно ставився до роботи, показуючи приклад молодим колегам. В морози, в сніг, в дощ він з Капустиного, а потім зі Скотаревого приїжджав на велосипеді за годину до уроків, відпочивав, і бадьорим, життєрадісним ішов до дітей, які з нетерпінням його чекали. Учні дуже любили вчителя. Він організував гурток «Юні поети», вчив дітей співати, складати вірші.

Будучи вже на пенсії, Володимир Самійлович продовжував активно займатися творчістю. Писав він музичні та поетичні твори, прозу, гуморески в складних умовах, бо автор хворів. Приходилося писати і в лікарні, а іноді і в нетопленій хаті.

Та погожого вересневого дня 2009 року в Ступичненській школі відбулося радісне свято для дітей і вчителів - презентація «Гімну Ступичненської школи», слова і музику якого написав Постолака Володимир Самійлович.

Останні роки Володимир Постолака мешкав у селі Скотареве Шполянського району. Він дуже хворів, але продовжував писати.

28 листопада 2011 року перестало битися серце талановитої Людини. Провести в останню дорогу вчителя, композитора, поета зібралися жителі села Скотареве, родичі, друзі, знайомі, вчителі та учні Ступичненської школи.