Олександра Усманова
Гості
(скорочено)
1
Захищене широкою спиною пагорба від зимових буревіїв, тут споконвіку тулилося якесь житло: курінь, землянка, хатинка, а ось тепер – двоповерховий будинок. Його колись білі стіни посіріли та облупилися, очеретяна стріха над верандою та ганком подекуди розсипалась і пасмами звисала вниз. Мабуть уже років десять не димів комин, ніхто не доглядав клапоть городу і сад. Будинок поволі занепадав, і не дивно. Дивина була в іншому – за ці роки його не потрощили підлітки, не спалили волоцюги, та й жодна побрехенька не прокотилась околицями, - всі немов забули про будинок біля пагорбу на півдорозі до річки, яка лежить на півдорозі до лісу. Лише вітер приходив непроханим гостем, шепотів якусь дурничку, зручно вмощувався у хазяйському кріслі біля холодного каміну у дружньому присмерку. А щовечора, коли сонце скочувалось з пагорба, торкаючи шибки своїми променями, і здавалось, що за вікнами навісніє пожежа, вітер прочиняв двері і немов справжній господар запрошував до оселі гостей.
***
Дорогою, що вела від шосе до будинку, рухалось непоказне авто. Рудувата пилюка запорошила боки та спину залізного коня, вписала його у пейзаж, і тепер задоволено вигрівалася на капоті.
У машині їхало троє: батько, син і смугастий кіт. Іноді він мружив око, піднімав погляд на Марка, і хлопець питав:
- Скільки ще їхати?
- Годину, - відповідав батько, або: - Вже скоро, - і Грей тихенько казав "Мряв" – зрозуміло.
Колись це неабияк тішило всю родину, але тепер обом не вистачало маминого "От розумака!"
- Ти вже знаєш?..
- Мама повернеться після Різдва, - одночасно сказали син і батько, тільки це їх не розсмішило, як завжди бувало.
Останні кілька місяців мама змушена була днювати й ночувати у лабораторії. Марко тільки потай зітхав, знаходячи ледь помітні мамині сліди: шпильку для волосся, забуту помаду чи навіть слабкий запах парфумів. Маму це також непокоїло, тому, коли прийшов час летіти у Швецію, вона відмовилась. Наталя була певна, що Максим з Марком зрадіють, та все вийшло навпаки. Батько і син бажали одного: вберегти Наталю від власних переживань, від клопоту з переїздом.
- Мамо, - сказав хлопець, беручи її за руку, - препарат, який назавжди позбавить від алергії, - не іграшки. Це твій проект від самісінького початку, отже, втілити в життя, провести заключні дослідження, тести і перевірки маєш саме ти. Не хвилюйся, ми з Максимом подбаємо про себе. А Грей нагляне за нами обома. Так, Грею?
- Мряв, - сказав кіт, і мама засміялась.
Вона полетіла у Швецію, а Марко з Максимом завантажили речі і поїхали до будинку.
***
- Тепер це – наш дім. Нічого особливого: вітальня, кухня, чотири кімнати. Заживемо, як у бога за пазухою!
- Ти певен? – буркнув хлопчина, чіпким поглядом озираючи довкола.
- Так. Дядько Антін приїде завтра о восьмій…
Хлопець не слухав батька, - він знав, що Максим хотів йому сказати, і про що промовчати. Родичі Максима і Наталі постягували їм трохи меблів: розсувний стіл, кілька стільців і табуретів, полиці, хтось навіть знайшов шифоньєр. Їх разом з книжками та рештою речей Марко допомагав вантажити у дядькову "Газель". З собою вони привезли тільки найнеобхідніше, щоб перебути ніч у старому будинку, в якому ніхто не жив кілька років, та мамині вазони з квітами.
Марко мовчки підійшов до будинку, рипнув сходинами ганку, легенько штовхнув двері. Сонце кинуло жмут променів у вікна, ледь не засліпивши Марка. Хлопець прикрив очі рукою, але встиг побачити, як з підлоги зникають пилюка та бруд, яскраве світло розбігається кімнатою, висвітлює зброю на стінах, старовинні меблі, свічки, палаючий камін. Великий годинник бомкає пів на сьому, і господар, що сидить у кріслі біля вогню, починає повертати голову до незваного гостя.
- Тату! – не стримався Марко.
- Що сталося?
Максим за кілька стрибків опинився біля сина, та хлопець опанував себе і посміхнувся:
- Ти тільки поглянь.
Товстий шар пилюки та листя вкривали підлогу, немов чудернацький килим, павутиння висіло по кутках та на стінах. І знову Марку здалося, – та чи здалося? – що дім був мертвою пусткою, шкаралупою, яка чекає того, хто зможе вдихнути в нього життя. Тільки як це зробити?
***
Робота кипіла під руками у хлопця, у вітальні ставало легше дихати і на думці у Марка світлішало. Мабуть вперше за півроку він посміхався не знати чого, мугикав під ніс улюблену пісню та розкладав по поличках пригоду останніх місяців.
Марко не знав, коли насправді почалися нещастя, та відлік вів з погожої ночі, коли раптом прокинувся, ніби щось смикнуло за руку, і більше не склепив очей. Спочатку хлопчик чув тільки "хрум-хрум", ніби Грей розгризав кістку, але кіт їв тільки на кухні або на вулиці. Хлопець відчув, що тремтить з переляку: це нагадало дитячі жахіття про чудовиськ-які-ховаються-під-ліжком-і-можуть-зжерти-живцем, - та на разі страх змінився гнівом. Марко тихенько вийшов з кімнати, але в коридорі було порожньо. Тільки загадкове хрумкання не зникло. А тоді через вікно в коридор застрибнув Грей і щось вхопив. Коли кіт випустив пазурі, Марко побачив істоту, схожу на волохатий тенісний м’яч з руками і ногами. У м’яча були маленькі оченята, мишачій ніс і пащека, повна гострих зубів.
- Грею! – перелякано скрикнув Марко.
Кіт глянув на господаря, та цього моменту вистачило, щоб волохань вирвався. Грей загарчав, розлючено лупцюючи себе хвостом по боках, та Марко полегшено зітхнув:
- От скажи, чого гарчиш? Ти бачив його зуби? Він би тебе проковтнув, і не облизнувся б навіть!
Та Грей войовниче нявкнув, і завмер, прислухаючись, тільки хвіст нервово смикався.
Затятий гульвіса, який з весни до осені пропадав на вулиці, з’являючись додому раз на два-три дні, перетворився на домосіда. Навіть мама, яка майже не бувала вдома, помітила зміну, і жартома назвала Грея дідуганом в капцях, а от Маркові було не до сміху. Він бачив: кіт не ніжиться у спокої, він чатує ворога - невидимого хрумканя, якого Марко тепер майже щоночі чує в різних куточках будинку. Та лише на літнє сонцестояння Марко і Грей знову зіткнулись з непроханим гостем.
Цього разу хрумкало просто над головою. Хлопець скотився з ліжка, і при світлі півмісяця побачив волохатий м’яч, який відривав клапоть за клаптем від картини, що висіла на стіні, і відправляв собі до рота. Кіт не ворушився, спав, як убитий.
Хрумкань повернув голову до хлопця, захихотів, відірвав від рами останній шматочок, запхав до рота і не стрибнув, а ніби злетів на ліжко, наближаючись до кота. Грей підскочив, як на пружинах, у повітрі перевернувся на спину, впіймав ворога у пазурі передніх лап, а задніми шалено замолотив противника.
Тільки тепер Марко побачив, наскільки виріс Хрумкань. Тепер він був утричі більший за кота. Невідомо, чи виграв би Грей цей двобій, але до кімнати Марка заскочив батько, клацнув світло, і волохань зник, лишаючи по собі жмути коротких волосків і криваві плями.
Плутану розповідь сина Максим не дослухав, тицьнув на картину, яка ціла та непошкоджена висіла над Марковим ліжком, порадив не переїдати на ніч. Хлопець не чув батькових слів, він просто дивився на нього, і розумів: той не бачить розгардіяш у кімнаті, закривавлену постіль та клапті чорної щетини. Він залишився сам на сам з невідомою почварою. Він та Грей.
А за тиждень у їхньому домі вперше прозвучало слово "банкрут", батько серед білого дня налив півсклянки горілки і перехилив, не змигнувши оком. Наступного дня з будинку зникли картини, потім – колекційна порцеляна, столове срібло. Нічне хрумкання ставало голоснішим, Марко мимоволі бачив волохате створіння, яке відриває від речей шматки і пхає, пхає до рота. За тиждень до переїзду хлопець назвав його "Злидень", і хрумкання припинилось… щоб розпочатися наступної ночі, ніби у будинку залишилась бодай одна цінна річ.
- Сину! - задоволений голос Максима розвіяв спогади. - Мий руки, вечеря холоне!
***
Товсті поліна жевріли у каміні. Їм ще довго тріщати, розкидаючи іскри, аж поки перетворяться на пухнастий шар сивого попелу. Батько з сином лежали у спальних мішках обабіч вогнища. Максим одразу відключився, а Марко тільки пірнав у солодку дрімоту, чухав за вухом Грея, який примостився на грудях і тихенько муркотів у своє задоволення. Раптом муркотіння припинилось, кіт напружився, нашорошив вуха і підскочив до дверей.
Кіт скочив на підвіконня і завмер, втупившись у нічну темряву. Марко зітхнув: ввечері батько приробив засув на двері, полагодив вікно, що виходило на ганок, і перед сном надійно замкнув оселю - тож, доведеться вилазити з теплого спальника і випускати кота.
А потім у двері загупали, загрюкали, заколотилися, ніби хотіли рознести їх вщент. Максим підхопився на ноги, плутаючись у спальному мішку, притис до себе сина і закричав:
- Хто там?
У відповідь загрюкали ще сильніше, хоча, куди вже сильніше? Як тільки дім не розсипається від цього грюкоту?
- У мене рушниця, я буду стріляти!
Марко ледь не розреготався, таким кумедним видався йому батько у марній спробі налякати вітер. Він дивився на Грея і бачив, що боятися нічого, вивернувся з батькових рук і підскочив до вікна.
- Сину, ні!..
Щойно хлопець визирнув на двір, гупання у двері припинилось. Не дивно: на ганку і взагалі біля будинку тільки вітер шарудів верхівками дерев та місяць виглядав крізь низькі хмари.
- Тату, тут нікого немає. Можеш сам подивитися.
- Я подивлюсь, але якщо ти відійдеш від вікна!
- Добре-добре, вже відхожу. Дивись!
Та останнє слово потонуло у гуркоті. Тепер стукали не тільки у двері, - у вікна. Шибки дзеленчали, і невідомо було, скільки ще протримаються під шаленим натиском. Максим шарпнув Марка за руку, та хлопець знову не послухався і підскочив до вікна вітальні. За останній час він навчився підмічати дивне, прислухатися до себе і ще жодного разу не схибив. Цей будинок був незвичайним. Марко зрозумів це, щойно переступив поріг цього дому. Хлопець відчув чиюсь присутність, чекання навпіл з надією, настороженість. Ніби у лісі, коли вибіжиш на галявину, все живе навкруги принишкне, анічичирк. Та варто тихенько посидіти п’ять-десять хвилин, і ліс знову сповнюється життям.
Будинок був незвичайним, та хлопець не відчував у ньому загрози. Мабуть, вони з батьком ненавмисно зробили щось не так, що зрушило з місця звичний перебіг речей, і тепер це треба виправити. Тільки що? Хлопець і кіт застигли перед вікном, як дві натягнені струни. Зараз, зараз щось станеться! Головне – не замислюватись…
Першим з місця зірвався Грей, стрибнув додолу і пронизливо нявкнув.
- До вітру? Зараз малий, - вимовив Марко і, перш ніж Максим заперечив, відкрив двері.
Холодний осінній цілунок примусив хлопця закашлятись, ступнути назад у теплу вітальню. Батько вже зачиняв двері на засув, руки його трусились, обличчя біліло зі страху, - та Марко вхопив його за долоню:
- Тату… Не замикай, не тре…
- Ти при своєму розумі?
- Мабуть, що ні, - спробував всміхнутися Марко. – Тільки ти їх не замикай. Не знаю, як пояснити, та все буде добре, побачиш.
- Оце вже ні! – гримнув Максим, грюкаючи засовом.
Та лишень вони відступили на кілька кроків, біля дверей зчинилась колотнеча. Марко підняв погляд на батька і зрозумів: не поступиться, поки не відкине всі варіанти. Це може затягнутися надовго, навіть до ранку. Хлопець розворушив вогонь у каміні, підкинув дров і сів до вогню.
Кілька годин Максим провів у марних спробах упіймати зловмисників. Він таївся біля дверей, вискакував надвір, щойно починався стукіт, нишпорив у саду та в бур’янах. Та заспокоївся лише тоді, як виліз через вікно кухні, проповз навколо будинку, - і побачив самого Грея, що сидів перед дверима. Кіт грався, припадав майже до землі, витягався у ниточку, перебирав передніми лапами: цікавість і задоволення у чистому вигляді, от що це було.
Максим піднявся на ноги, але знов нікого не побачив. Грей крутнув головою, ніби його невидимий товариш гайнув з ганку, і заходився спокійно вмиватися.
- Синку, відчиняй, - гукнув Максим. – Тримай свого гульвісу. Я не буду замикати двері, можливо, зможемо трошки поспати?
- Зможемо, - всміхнувся Марко, розстеляючи спальник. – Добраніч!
- Добраніч!
Хлопець упіймав Сонька за хвилину, а Максима сон обходив стороною. Він прислухався, готовий будь якої миті зірватися з місця, та жодного шереху не доносилося з вулиці. Жодного. Максима вхопили нервові дрижаки, і він ніяк не міг заспокоїтись. Що за ніч! Що за дім? Що за чортівня з дверима? Він сподівався віднайти забутий спокій, та, здається, натомість отримав новий головний біль.
Коли його фірма збанкрутувала, будинок забрали за борги по кредитах, меблі та все більш-менш цінне довелося продати, щоб розрахуватися з працівниками та й собі мати в руках якусь копійчину. Залишився тільки ось цей дім, який Максим колись відкупив у банка за смішні гроші. Він би і його продав, якби дали пристойну ціну, та нічого не вийшло. Врешті-решт, продати вони завжди встигнуть, можливо, цей будинок стане їхнім домом. Так Максим думав кілька годин тому, коли вечеряв з Марком при світлі свічок. Вони жартували, посміхалися і в майбутньому все бачилося добре: у них є домівка, яку вони підремонтують до морозів та облаштують до повернення Наталі, - Марко навіть підкинув кілька путящих ідей. А тепер? Зриватися з місця і шукати прихисток де інде? "Шукати де інде", - прошепотів Максим пірнаючи у дрімоту, і йому привиділось, ніби біля каміну, склавши руки на грудях, стоїть чоловік. Високий (та ж Максим дивився знизу), худорлявий, він ввижався дивовижно знайомий. Чомусь здавалось, ніби незнайомець бачить його з сином, бачить їх наскрізь. І посміхається. От він простягнув руку до вогню, десяток іскор закружляли навколо його долоні, немов світляки. Максим міцно заснув і на ранок нічого не пам’ятав. Та коли подивився на будинок з двору, його охопило відчуття спокою і тихої радості.
2
Злидень прийшов по першому снігу. Марко вискочив на ганок і побачив ланцюжок слідів, що вів до будинку. Сліди були нерівні, ніби Злидень шкандибав… Краплі крові, ще сліди… Хлопець дійшов до садка, і побачив Грея, який безпомічно лежав під кущем, біля якого встиг вирости невеликий замет. На грудях і спині шерсть злиплася від крові та розталого снігу. Марко підхопив друга на руки і чимдуж помчав до будинку.
- Тату! Тату!!
Не встиг! Лише сигнальні вогні авто розгледів крізь снігопад.
Марко стояв посеред вітальні, тримаючи на руках кота, який не ворушився, не стогнав, та чи дихав? Щось важке і пекуче набухало у Маркових грудях.
Гульвіса і забіяка, кіт слухався лише Марка, розмовляв з ним і розумів кожне слово хлопця. Принаймні, Маркові так здавалось. Скільки разів Грей вилежувався після бійок з іншими котами і собаками, та тепер життя покидало його.
Марко плакав, не помічаючи сліз, що котилися по щокам.
- Допоможіть, - прошепотів хлопець, - будь ласка, хто-небудь, допоможіть!
Розчахнулися двері, та це був тільки вітер, який жбурнув за поріг жменю сніжинок. Кіт застогнав, і Марко закричав на весь голос:
- Допоможіть!
- Не галасуй, - суворо сказали за правим плечем. - Поклади кота на стіл, так, сюди. Що сталося?
- Злидень… Така волохата потвора з мишачим носом.
Марко не зміг договорити, та, здається, незнайомець і так все зрозумів.
- Злидень, кажеш? Давно ця капость до вас причвалала?
- Не знаю. Здається, на початку літа.
- Ти його бачив?
- Кілька разів. Коли ми переїхали, я сподівався, що він залишився позаду, та ж ні!
Незнайомець уважно глянув на Марка і знову повернувся до Грея. Тонкі пальці ледь торкалися кота, спритно пробігаючи від кінчика носа до кінчика хвоста і назад. Дихання Грея стало спокійним, кров перестала юшити, рани, яких Марко не міг бачити, затяглися.
- Дивно. Зазвичай, Злидням байдуже до людей, цінності – от їхня пристрасть. А тут і тепер найбільша цінність – ви з Греєм.
- Грей бився з ним. Двічі!
- От у чім річ. Отже, це особисте, і він не залишить вас у спокої, поки не висмокче все до останку.
Марко нарешті перевів погляд з Грея на нежданого лікаря. Високий, худорлявий, з тонкими, правильними рисами обличчя і ясним поглядом жовтувато-зелених очей, він одразу сподобався хлопцю. Марко незчувся, як прихилився до незнайомця за його щирість, довіру і, звісно, за відповіді на запитання, які мучили хлопця.
- Як ви знаєте?
- Просто я теж не існую… Як Злидень… Грею!
- Мряв?
- От розумака! – сказав незнайомець, і Марко завмер.
- Дякую. Як я можу вам віддячити?
- Насправді, Марку, це я маю дякувати вам з Греєм.
- Але…
- Двері. Здається, настав час познайомитись і поговорити. Можеш називати мене Вез. Сідай.
Чоловік махнув рукою, і Марко побачив, що стоїть у вітальні, яку бачив у перший вечір: килим, старі меблі, зброя, свічки, важкі крісла біля каміну, між ними – маленький столик. Вез плеснув у долоні, з’явилась мисочка з вершками.
- Пробач, тебе я не можу пригостити, так само, ти не можеш частувати мене у своєму домі, хіба що я сам собі прихоплю гостинець.
- Не можна їсти і пити в країні ельфів, щоб не залишитися там назавжди, - пробурмотів Марко.
- Не зовсім так і зовсім не так, - засміявся господар, - ти не в країні ельфів. Ми з вами подібні, але не на всі сто. Справа… в обміні речовин, він неоднаково протікає в наших організмах: після їжі вашого світу я тяжко захворію, і навпаки, ти захворієш від нашої. Тільки Грей убезпечений: ці створіння здатні проходити крізь усі світи, і звідусіль беруть собі лише найкраще, чи не так, приятелю?
Вез уважно подивився на Марка і весело засміявся.
- Здається, ти сам знаєш, що я хочу розповісти. Про нескінченність світів і "тонкі" місця між ними. Так, ваш будинок стоїть на одному з таких місць. Тільки є одна відмінність: споконвіку саме на цьому місці хто-небудь жив. В усіх світах, розумієш, в усіх, скільки б їх не було, тут завжди хтось оселявся. З часом ми настільки зблизилися, що почали відчувати один одного, перетинка стала тоненькою і я можу вийти з дверей свого будинку, а опинитися на вашому ганку. Якщо двері буде замкнено, я не відчую власний світ, не знайду… відлуння моїх дверей, не зможу повернутися.
- Але чому настільки важливо не замикати дверей, адже повернутися можна, коли їх відчинять?
- Плин часу не однаковий для всіх, - просто сказав Вез. – Чим далі світи один від одного, тим більша різниця у часі. Що для одних день, комусь може обернутись на сто років. Світи, як намистини на нитці, ідуть один за одним, завжди знаєш, де який. Та якщо зачинити котрусь із дверей – розірвати нитку, намистини висипати в коробку, - нізащо не вгадаєш, який світ став сусіднім і як дістатися додому. Зрештою, все повертається на своє місце, потрібно лише почекати, та не кожному це до снаги. Тієї ночі за дверима залишились мої менші брат і сестра, Вінтер і Отава. Вони могли наробити дурниць, наприклад, гайнути "в обхід". На щастя, ти випустив Грея, і поки я гупав у ваші двері, двійнята гралися з котом.
Та годі про мене, давай краще думати, як спекатись Злидня.
***
- Тату, пам’ятаєш, я розповідав тобі про волохате чудовисько, що зжерло картину над моїм ліжком у старому будинку і всі інші речі.
Максим похолов. Коли твоя дитина репетує з переляку, хіба можна це забути? На хлопця було страшно дивитися: нажахані очі, сполотніле обличчя, піт, що ручаями котився з лоба. Тієї ночі до Марка повернулось заїкання, якого вони позбулись три роки тому, і хлопець знову, щоб перескочити слова, на яких затинався, заміняв їх англійськими.
- Тату? – озвався Марко.
Максимові здалося, чи перед тим, як запитати, губи сина ворушились, вимовляючи іноземні слова? Він насупився і вже хотів сказати: "Марку, скільки разів повторювати – чудовиськ не існує! Час подорослішати!" - тільки погляд мимохіть ковзнув по дверях, які після першої ночівлі завжди залишали причинені, та жодного разу не відчинилися самі собою, навіть коли буревій зірвав ставень і півночі гуркотів шибками.
- Пам’ятаю.
- Він знайшов нас. Не питай, як – не знаю. Та знаю, як від нього відкараскатись.
Максиму передалося хвилювання сина, він знову зиркнув на двері і чомусь пошепки запитав:
- Як?
- Ти можеш довіритися мені? Тату, можеш?
- Так.
- До нас прийдуть… кілька людей. Післязавтра зимове сонцестояння ще й місяць у повні. В таку особливу ніч звичайні слова мають неабияку вагу, а саме це нам необхідно. Щоб спекатись Злидня, потрібна вся наша відвага, сміливість, сила і переконання. І віра у себе. Та спершу його необхідно виманити зі сховку. Мої знайомі допоможуть заманити Злидня у пастку, та що буде потім – залежить від нас трьох.
- Злидень, гості, – пробурмотів Максим, нервово потираючи щоку.
- Тату, - майже скрикнув Марко, - якщо ти не віриш, тобі краще побути де інде, інакше нічого не вийде.
Максим довго мовчав, насупивши брови. Йому не здалося: заїкання лишилось, і хлопець навчився хитрувати, пошепки вимовляючи "спотикачі" англійською. А все це, щоб зайвий раз не хвилювати його та Наталю, щоб не обтяжувати їх своїми переживаннями і страхами.
- Мені важко це прийняти, – нарешті вимовив він. – Та я бачу, що ти щиро віриш тому, що кажеш… Я буду поряд з тобою, коли прийдуть твої знайомі, коли спрацює пастка на Злидня. Я буду щирим і сподіваюся, не підведу тебе.
Марко полегшено посміхнувся.
***
Першим прибув кухар з помічниками, які тягли гору пакунків, пакуночків, пакетів і пакетиків. Батькове здивування Марко пояснив просто:
- Рідкісна форма алергії.
О пів на десяту чемно постукали.
- Я відчиню, - крикнув Марко.
На ганку - на своєму ганку - стояв Вез. Чоловік і хлопець взялися за дверні ручки, одночасно повернули їх і відчинили кожен свої двері.
- Доброго вечора!
- Тату, це – Вез і Санні. Мій батько – Максим.
- Доброго вечора. Радий знайомству!
Максим намагався не витріщатися на гостей, та в нього це погано виходило. На те було багато причин: Маркові знайомі ніби прийшли з Вікторіанських часів, з їх появою вітальня невловимо змінилася, сповнилася світлом і затишком, - та головне – вони були інакшими. Весь час здавалося, що від простого дотику або навіть необережного помаху рукою гості зникнуть, розтануть в повітрі. Його не переконало навіть міцне рукостискання Веза.
За столом ніяковіння першої хвилини знайомства пройшло, полилась невимушена розмова, і скоро Максим почував себе так, ніби знає цих людей все життя. Він більше не боявся, що вони розвіються, як дим, не чудувався з костюмів, навіть, не здивувався, коли почув бомкання годинника.
- Час десерту, кави і розмов біля вогню, - сказав Марко.
Бозна де він дістав низенький столик, застелений білосніжними в’язаними серветками, два крісла, кілька пуфиків і подушок, які чекали на них біля каміну. Ще за півгодини розмов, Грей вискочив на столик і сторожко застиг, хльоскаючи хвостом по боках.
- Нічого не говоріть, навіть не ворушіться, - сказала Санні. - Він уже тут. Злидень не чує нас, він спостерігає тільки за вами.
- Думайте про все хороше, що з вами колись було, і чекайте мого сигналу. Ви пам’ятаєте, що треба говорити?
- Звісно, - посміхнувся Марко, і Максим, який перед цим завмер, підібрався, як Грей перед стрибком, заспокоївся, зігрітий гордістю за сина.
***
- Майже дванадцята, - сказав Вез і підійшов до дверей, ніби збирався йти геть, натомість клацнув засувом і виразно сказав: - Бачу тебе.
- Бачу тебе! – закричав Марко.
- Бачу тебе!
- Мяаа!
Батько, син і кіт з’явилися перед розгубленим обличчям Злидня, міцно вхопили його за руки, Грей вчепився кігтями у ногу.
- Ми бачимо і чуємо тебе!
- Ми кажемо тобі забиратися геть!
- Мау!
- Забиратися геть з наших осель!
- Забиратися геть з наших сердець!
- Муаву!
- Я не жалкую за тим…
- Що ти в нас украв!
- Мав!
- Я не шкодую за тим, що ти забрав!
Марко і Максим повторювали останню фразу, як заклинання, виття Грея злилося в одну пронизливу ноту, батько, син і кіт поволі підтягали Злидня до дверей.
Великий годинник у будинку Веза розпочав відлік.
Один, два, три, чотири…
Максим нічого не чув і не бачив. Для нього існувала тільки потвора, схожа на волохатий м’яч з мишачим носом і гострими зубами, яку потрібно втримати. Руками, поглядом, почуттями, поки Марко не дасть йому знак. Втримати.
П’ять, шість, сім, вісім…
Грей сильніше впився кігтями та іклами у потвору. Нарешті він упіймав ворога. Нарешті він не один!
Дев’ять, десять, одинадцять…
Бомкання старого годинника Марко відчував, ніби своє серце. Все треба зробити з останнім ударом.
Дванадцять.
- Тату, ддд… дорз!
Максим шарпнув засув, двері розчахнулися, - перед очима мигнула зоряна круговерть, являючи велич, красу і неосяжність Всесвіту, - кіт втягнув пазурі, батько і син пожбурили Злидня у чорну порожнечу. Клацнув засув, замикаючи двері, щоб за мить відімкнути їх знов.
- Все, - тихо сказала Санні. – Ви вільні.
3
Двері цього будинку, як завжди, були причинені, тільки сам дім набув іншого вигляду: стіни вихвалялись свіжою фарбою, стріха над верандою та ганком – латками очерету, ганок – новими дошками. Вимиті шибки виблискували на сонці, під стінами та вздовж веранди підростали квіти, жодної бур’янини не залишилось в саду, город зеленів новими грядками.
Весна тихенько пестила гілки дерев, кущів та кожну стеблину, що підіймалась від землі. Вона впізнавала і не впізнавала це місце. На сходинці лежав сірий смугастий кіт з обідраним вухом, хлопчина років дванадцяти тягнув від колодязя відро з водою. Десь на дорозі просигналила машина, і хлопець зірвався з місця, поспішаючи назустріч авто, в якому їхали чоловік і жінка.
Все так змінилося… Весна підморгнула котові, зазирнула в дім. Так і є! Біля пригаслого каміну в хазяйському кріслі сидів вітер і шепотів якусь дурничку жаринкам, що бризкали веселими іскрами.
