, студ. КНУТШ
Знання як внутрішня форма буття свободи у філософії Й. Г.Фіхте
Співвідношення знання і свободи у філософії Й. Г.Фіхте має складний і багатоаспектний характер. Сьогодні загальновідомими є рядки Фіхте до Рейнгольда, в яких йдеться про те, що вся фіхтевська система від початку і до кінця є нічим іншим як аналізом поняття свободи. Особливу увагу цій проблемі Фіхте приділяє у “Науковченні” від 1801 р. та “Фактах свідомості” від 1810 р. Філософська система Фіхте, за словами самого мислителя, грунтується на претензії істинного розуміння кантіанства, позбавлення суперечностей позиції Канта, віднайдення єдиного першопринципу для його системи. Питання про співвідношення знання і свободи було підняте в межах кантівської філософії і одним із важливіших висновків кантівського дослідження процесу пізнання є принцип конструктивної активності пізнавального суб`єкта, джерело єдності й активності якого перебуває у сфері свободи, тобто у сфері практичного розуму (примат практичного розуму над теоретичним). Однак у філософії Канта сфери теоретичного і практичного розуму, сфери пізнання і моралі залишаються принципово розділеними. Тому основним завданням Фіхте як послідовного кантіанця стає виведення і аналіз взаємозв`язку теоретичної та практичної здатностей. Сутністю людини, за Фіхте, є діяльність, умовою можливості якої є свобода. Знання, процес пізнання є також діяльністю, яка самовідтворює себе ( можливий перехід лише від знання до нового знання) через свободу, а тому є абсолютною (безумовною) за своєю формою. Знання розуміється Фіхте як буття свободи. Цілком зрозуміло, що зміст знання не є продуктом діяльності пізнавального суб`єкта, він є моментом, образом Абсолюту, і цей образ має самостійність, оскільки може самовідтворювати себе у своєму бутті. Знання, відповідно, не є тотожнім буттю і не визначається буттям (річчю в собі і т. і), навпаки, воно є дійсністю людини, яка відволікаючись від буття у рефлексії реалізує свободу у знанні. Відповідно, знання, пізнавальний процес у сутності не є необхідністю, що виражена у формі необхідності (на кшталт гегелівської “Логіки”). Дійсністю знання і умовою його можливості є свобода, яка не розуміється Фіхте як пізнана (розвинена) необхідність. Це означає, що у сфері людської діяльності знання функціонує та самовідтворює себе лише у сфері, де можливі інші свободи. Тому у трансцендентальній філософії Фіхте питання про умови можливості знання передбачає відповідь на питання про умови можливості іншої свободи. Свобода у своїй внутрішній формі, якою є рефлексія, обмежує себе у діяльності кожного окремого індивіда. Сфера дійсності – це сфера реалізації індивідуальних свобод у знанні. А тому трансцендентальним виміром знання є не лише певна здатність суб`єкта, а й сфера інтерперсональних відношень у співтоваристві розумних істот, які реалізуються через свободу в єдиному житті. Більш того, у сфері буття знання ( а Фіхте тут говорить про філосфське знання), у сфері свободи індивіди не є зрівняними (як суб`єкти), а кожен постає як персона, особистість. Таким чином, знання, процес пізнання як і етика, мораль здійснюється у відношенні між унікальними особистостями, кожна з яких є неповторною, а не між формально зрівняними суб`єктами. У своїй філософській концепції Фіхте вдається показати, що знання, мораль мають завжди міжособистісний характер, передбачають співтовариство (Gemeinschaft) розумних істот, а не лише зовнішньо визначене суспільство (Gesellschaft) як сукупність нерозрізнюваних індивідів.
Отже, вирішення проблеми співвідношення знання і свободи є одним з евристичних елементів теорії інтерперсоноальності Фіхте. Тільки у знанні можна стати особистістю, відкриваючи для себе унікальність та цінність інших особистостей. Розуміння і визнання іншого є єдиним шляхом до самопізнання, усвідомлення свого місця у розумному світі, є дійсним шляхом до розуміння сутності свободи.
