Чайна М’євіль: Вокзал утрачених снів
(замість рецензії)
ХЛОПИК Ігор,
студент 4 курсу денної форми навчання
спеціальності «Документознавство та інформаційна діяльність»
Білоцерківського інституту економіки та управління
Університету «Україна»,
смт. Рокитне, Київська область
Світ, образ якого здається безумним
поєднанням картин Пабло Пікассо
і Сальвадора Далі. Жахливий у
своїй красі чи прекрасний у своїх жахіттях.
Інколи, стомившись від одноманітної сірості днів і пустих людських поглядів, людина прагне знайти себе в цьому світі. У різних типів людей ці пошуки бувають різними: в одних із чашкою кави на балконі київської висотки; в інших на самоті в лісі при спогляданні вогнища; у деяких, коли сльози ллються в подушку. Тоді руки відкривають книги, що припадали пилюкою в кутку, а очі шукають те, що заспокоїть стривожену душу, часто те, що людина розуміє лише підсвідомо. Інколи людина шукає героїв, схожих на неї, їй хочеться вірити, що вона не самотня в цьому світі, хочеться мріяти, уявляти свою реакцію на те, що бачили чи пережили герої.
У романі Чайни М’євіля «Вокзал утрачених снів» представлено героїв усіх мастей і поглядів. Письменник ніби створив дивовижну пародію на земний світ, зокрема, на світ гігантських мегаполісів, що розростаються на тілі планети. Коли читаєш, створюється враження дивовижного символістського маскараду, де алегорично в різноманітних расах світу Бас Лаг передається пародія на реальні типи людей та верств суспільства. Із перших сторінок читач проникає в атмосферу, що, подібно до темного океану, поглинає його, тягнучи за собою у вир неймовірних пригод.
Знайомтеся: Нью-Коробюзон, за словами його жителів, найпрекрасніше місто на землі, величезне місто, метрополія з ранньокапіталістичним ладом, корумпованою владою та технологіями кінця 19 століття. Перший персонаж, із яким письменник заводить знайомство. Він, наче гігантський організм, простягає в небо щупальця висоток, отруюючи все навколо. Вражаюча пародія на вікторіанський Лондон, індустріальний Нью-Йорк, Йоханесбург за часів апартеїду або Чикаго 30-х. Поєднуючи в собі все сумісне та несумісне, він і буде ареною для подій.
З чого ж починається розповідь… А починається вона з того, що гаруда Ягарек, покараний за злочин, який не має аналогії у людей (позбавлення свободи вибору другого ступеня з особливою неповагою) і покараний відтинанням крил, приїжджає до мегаполісу, щоб знайти геніального вченого Айзека Грімнебуліна. Красива алегорія, правда? Напів-орел, напів-людина, гаруда, позбавлений крил за злочин, мріє знову піднятися у височінь. Він пливе по річці і жахається мертвої краси Нью-Коробюзону, радує його лише думка про те, що це його єдиний шанс – знов піднятися в небо. Нагадуючи людину, що втратила свої мрії, і, приїхавши до мегаполісу, сподівається знайти себе і злетіти… Горду, красиву людину, що не знає, як місто розправляється з такими, як вона, перетворюючи їх на своїх рабів: воно харчується їхніми мріями, емоціями, снами…
Айзек, попри свою геніальність, справляє враження хоч і волелюбного, але пристосуванця. По-перше, він боїться, що люди дізнаються про його роман із жінкою-жуком Лін; по-друге, він анітрохи не переживає, на відміну від своєї подруги Дерхан, за несправедливий лад у місті, корупцію і бідність, обмежуючись прочитанням підпільних журналів. Непогано забезпечений, він цілком задоволений своїм життям, не цураючись при цьому дружби з усілякими сумнівними людьми на кшталт бандита Лемюеля чи наркомана Газіда.
Лін, дівчина Айзека, щиро його любить і постійно сумнівається у взаємності почуттів. Напівжук, напівлюдина з раси хепрі. Вегетеріанка і геніальна художниця. За що і поплатилася.
Дерхан Блудей, найсимпатичніший, на мою думку, персонаж. Прекрасна подруга, борець за справедливість і журналіст підпільного журналу «Буйний Бродяга». На прикладі Дерхан та її спільників письменник показує, до чого може призвести бажання справедливості та рівності в країні, що прогнила наскрізь згори донизу.
Хазяїн Попуррі, найбільший мафіозі міста, з яким повинен рахуватися навіть мер, володіє декількома дирижаблями і навіть прекрасно підготовленою армією. Хитрий, підлий, естет жахливого за допомогою операцій змінив своє тіло, вростивши в нього безліч голів, очей, ніг, рук. Пишається своїм виглядом.
Ткач – величезний, надрозумний павук із іншого виміру, названий безумним богом. Здатен синтезувати реальність подібно павутині.
Союз конструкцій – штучний інтелект, породжений вірусом.
Джек-півмолитви, вбивця, що підстерігає свої жертви в темряві вулиць, знівечений вживлянням металевих ножів у руку. Назвою перекликається із британським Джеком-різником, попри свою зловісність, досить симпатичний для мене герой, один із лідерів повстанців.
Гігантські метелики, істоти, що живуть у різних вимірах одночасно, харчуються душами людей, гіпнотизуючи їх своїми крилами. Чомусь асоціюються мною з телебаченням, нічними клубами, алкоголем та іншими спокусами сучасного життя, що знищують особистість.
Кожен із цих образів символізує щось характерне для нього. У кожної людини свої асоціації з ними. Цікавими є також раси, що живуть у місті.
Люди-кактуси, войовнича раса людей-рослин, схожих на кактуси, живуть у гігантській автономній оранжереї. При відносно низькому інтелекті наділені великою фізичною силою. Чимось схожі на сучасну молодь, що не реалізувала себе у житті.
Водяники. Типовий робітничий клас, в основному працівники доків, хоча зустрічаються серед них і шамани, і філософи.
Хепрі – люди-жуки. Самці – просто не наділені інтелектом, великі скарабеї, самки ж – розумна раса. Спілкуються між собою мовою запахів. Поділяються на феміністок, що зневажають самців, спарюючись із ними лише для підтримання роду, та прихильниць культу великого жука, що вважають свою людську половину гріховною і служать нерозумним самцям. На мою думку, прекрасний образ різних ролей жінок у суспільстві. Від фемінізму до релігійної покори.
Гаруди, горді істоти з головою і крилами орла та людським тілом, – природжені мисливці, чиєю батьківщиною є безплідна пустеля Цімек. Понад усе цінують свободу, непогано володіють науками. Люди часто недолюблюють гаруд, заздрячи їм, адже ті вміють літати.
Сюжет закінчується драматично. Герої, що врятували місто від пожирачів душ, замість подяки переслідуються з усіх сторін як бандитами Попуррі, так і поліцією. Кохана Айзека Лін у сутичці з пожирачами душ втрачає розум. Убитий горем учений зустрічає дівчину гаруду, яка розповідає йому про злочин, який зробив Ягарек, просячи Айзека не допомогати йому. Занурений у спогади, він роздумує над тим, чи має він право не допомогати Ягареку, що багато разів рятував життя йому і Лін. На що дівчина-гаруда відповіла йому, щоб не судив по мірках людей, адже це тільки для нього злочин Ягарека є згвалтуванням, а для неї він був і лишатиметься позбавленням свободи вибору другого ступеня. Після довгих роздумів Айзек із Дерхан і Лін вночі покидають місто, лишивши Ягарека одного. Страждаючи від зради вченого, той вириває на собі все пір’я і говорить собі, що більше не буде нещасною подобою птаха, тепер він людина.
Таким чином, автор показує, наскільки може гігантське місто зламати особистість, якщо не в змозі її вбити. Після прочитання роману читач довго буде обдумувати всі вірогідні варіанти сюжету, ставлячи себе на місце героїв, пробуючи зрозуміти систему логічних подій, побудовану автором.
«Вокзал утрачених снів» заворожує своєю неповторною сюрреалістичною атмосферою. Після його прочитання починаєш дивитися на світ трішки під іншим кутом, роблячи безліч висновків. Адже понад усе не хочеться обривати пір’я, розуміючи, що більше ніколи не піднятися над хмарами, які затуляють сонце…
