Геннадій Горовий
СЛАБКІ, АЛЕ СИЛЬНІ
Материнська любов − чи не наймогутніша сила у Всесвіті. Вона спроможна запалити ватру надії у безпросвітнім мороці життєвих віхол, пересилити, здавалося б, невиліковний недуг, спроможна спинити війну між народами, що ворогували одвік.
Від самого дитинства і до останнього подиху в серці кожної людини слово “МАМА” займає особливе місце. Нещасний той, хто через підступний удар долі зростатиме, не омивши серце у цім, Богом благословеннім джерелі. Позаяк, материнське благословення – це неослабний оберіг на всю подальшу життєву путь.
Чи є для жінки звістка більш радісна ніж та, що вона стане матір'ю? Вона натхненно і заздалегіть готується до майбутньої події: скуповує дитячий одяг, купу різноманітних іграшок, оснащує кімнату всім, що тільки може знадобитися її дитинці... Вибір імені перетворюється на справжній ритуал: Андрій, Володимир, Зореслав, Марія, Злата, Анжеліка... Строк пологів все ближче. У радості очікування, здається, можна захлинутися. Стільки всього вже зроблено і стільки ще потрібно встигнути зробити.
І нарешті ось вона, вистраждана мить першого крику немовляти.
– Вітаю, дорогенька, у вас здоровий хлопчик, справжній богатир! – Перед розчуленою жінкою і не лікар ніби-то стоїть, а сам архангел Гавриїл.
А далі все те, що зазвичай і буває: перше слово, перші кроки, перший клас, перше кохання...
Коли казка здійснюється, − це прекрасно. Та буває, на превеликий жаль, і по-іншому. Буває так, що дитина народжується із певною фізичною вадою. Молодій мамі кажуть, що її дитина приречена провести все життя, не бачачи, не чуючи, можливо у повній німоті, або ж прикута до візка чи взагалі до ліжка. Всеохопне материнське щастя раптом змінюється мороком відчаю. І жінка опиняється на перехресті. Їй належить прийняти непросте рішення, котре апріорі не матиме зворотньої дії. І рішення, яким би воно не було, завжди приймається. Одна матуся, не в силі збороти страх перед майбутніми складнощами, вирішує відмовитися від дитини-інваліда, інша приймає своє дитя таким, яке воно є, і стає тому справжнім другом, розділяючи з ним усі прикрості й радощі.
Щоправда, в другому випадку також є свої підводні течії. Жаліючи “нещасну калічку”, мама може заточити дитину в клітку надмірної опіки і заздалегіть блокувати усі її порухи до самостійності. За такого розвитку подій інвалід виростає саме інвалідом. Він не здатен на самовдосконалення, не спроможний ні на який прояв активності. І тут уже не важливо, наскільки якісні умови життя та роботи створять для нього відповідні державні служби, він ніколи повноцінно не інтегрується в суспільство. Бо для цього мало специфічного технічного оснащення та відповідної законодавчої бази. Аби інвалід зміг стати повноцінним членом суспільства, він повинен мати власну тверду точку зору на всі соціально-політичні події, що відбуваються довкола нього, а також загартований характер, аби змогти відстояти її.
Формування особистості дитини, на наш погляд, чи не найважливіша роль кожної матері. А у випадку, якщо дитина має фізичні вади, через які не доотримує повноцінних вражень про довколишнє середовище, ця роль стає домінантною. Матір повинна не тільки розуміти, де у вихованні та межа, яка розділяє ласкаву турботу і необхідність застосування більш дієвих важелів впливу на сина чи дочку, а й мати у собі сили, аби вчасно переступити її, та мудрість, аби за необхідності відступити на попередні позиції.
Це насправді важкий хрест. Не кожна жінка здатна його нести. Як можна проявляти суворість, коли щоденно бачиш, як дитя, яке є плоттю від плоті твоєї, рухається навпомацки, чи спілкується завдяки жестам? І як тут зарадити жінці в її материнському бажанні захистити, укрити власним “крилом” від тисяч можливих бід? Згадуються лише слова героїні романів Анн і Сержа Голон прекрасної Анжеліки: “Я занадто люблю своїх дітей, аби жаліти їх”…
Може дещо жорстко, проте справедливо. Виховання, побудоване на самій лише любові, аж ніяк не можна назвати повноцінним. Низький уклін тим матерям, які це розуміють і мають сили, аби виховувати своїх чад із фізичними вадами не стільки за допомогою книжок, телевізора, інтернету, скільки за рахунок максимального розмиття кордонів між ними та зовнішнім світом.
Зуміти примиритися з долею, віднайти у собі сили наново полюбити життя, прищепити цю любов дитині, яка зростає відмінною від інших і виростити її максимально самодостатньою особистістю та повноцінним членом суспільства, − на таке спроможна тільки одна людина у всесвіті – МАМА.
Сподвижництво таких жінок не повинне залишатися в тіні. Тож, видається цілком правильним, аби силами ООН був створений пам'ятник, котрий увіковічив би подвиг матері дитини-інваліда.
