Галина БЕЦКО
РОЛЬ ГРОМАДСЬКОГО МОВЛЕННЯ
У ДЕМОКРАТИЧНИХ СУСПІЛЬСТВАХ
(фрагменти)
З повним текстом праці можна ознайомитися в ресурсному центрі
Центру медіареформ (Могилянська школа журналістики)
info@mediareform.com.ua
Зміст
Вступ Розділ 1. Поняття громадського мовлення та його структура. § 1. Сутність громадського мовлення § 2. Різні підходи до визначення поняття „громадського мовлення” § 3. Фінансування громадського мовлення § 4. Cуспільний контроль за громадським мовленням § 5. Програми передач громадського мовлення Розділ 2. Історія розвитку громадського мовлення у світі. § 1. Іноземний досвід становлення громадського телебачення § 2. Правове регулювання громадського телерадіомовлення Розділ 3. Проблеми та перспективи створення громадського телерадіомовлення в Україні. § 1. Законодавча база для створення громадського телебачення в Україні § 2. Спроби створення громадського мовлення в Україні § 3. Економічне підгрунтя громадського телебачення в Україні § 4. Чинники, що гальмують створення громадського мовлення в Україні Висновки Рекомендації щодо створення громадського телебачення в Україні Перелік використаних матеріалів Додатки |
Громадське мовлення, збалансоване за змістом, є найкращим методом боротьби проти надмірної концентрації засобів масової інформації в одних руках.
(Декларація Circom Regional з регіонального громадського мовлення в Європі )
Розділ 1. Поняття „громадського мовлення” та його структура.
§1. Сутність громадського мовлення.
Громадський (суспільний) інтерес, за Ентоні Смітом, передбачає заклик до реалізації соціальної мети в усіх сферах дискутивної суспільної політики. Громадське мовлення, безумовно, перебуває в межах дії суспільної політики. А мета цієї дискусії – з‘ясувати, чи тривале існування громадського мовлення справді служитиме інтересам суспільства і які саме ці інтереси.
Щоб спроби пошуку відповіді на поставлені запитання були ефективними, слід дати визначення поняттю „громадське мовлення”. Водночас, беручи до уваги безліч досліджень у сфері громадського мовлення, можна однозначно стверджувати хіба те, що єдиної дефініції цього поняття не існує. „Визначення цієї моделі неоднозначне... Дослідивши більш як два десятки визначень поняття „громадське мовлення”, сформульованих наприкінці 80-х, я знайшла понад тридцять різних притаманних йому ознак, які дослідники називають основними рисами „громадського мовлення” сьогодні”. [1]
За сім років пані Сівертсен іще раз підтвердила свою ж тезу про те, що єдиного визначення „громадського мовлення” нема.
„Те, що немає однозначного формулювання громадського мовлення, є фактом. Опрацювавши понад 30 їх, я з‘ясувала для себе, що вони часом не тільки відрізняються, а й супуречать одне одному. Концепція „громадського мовлення” є вкрай еластичною, якщо не сказати аморфною”. [2]
Не змогла чітко окреслити поняття громадського мовлення і Рада незалежних оглядачів, створена задля визначення майбутніх принципів фінансування Бі-Бі-Сі. Ось цитата з її звіту: „Нам так і не вдалося відшукати спільного знаменника в процесі обговорення громадського мовлення. Ми не маємо визначення, яке б претендувало на єдину правильність. Коли ми кожен намагалися словами передати сутність цього поняття, на гадку спадали синоніми – інформування, навчання, розширення світогляду, неупередженість, незалежність, узагальнений підхід, рупор меншин, низька комерціалізація та ін. Ми зійшлися на тому, що не можемо дати такого однозначного визначення, однак ми знаємо, що це, - коли його бачимо.”[3]
Отже, як свідчать вищенаведені цитати, підхід до визначення поняття громадського мовлення є радше мистецьким, ба навіть філософським, ніж науковим. Скандинавська дослідниця Сівертсен дає своє пояснення цього явища. На її думку, причина плутанини чи нездатності однозначно визначити такого роду мовлення – змішування понять. Різні фахівці, за Сівертсен, називають „громадським мовленням” три різні речі:
1. всю національну систему;
2. певні інституції мовлення;
3. якусь низку програм.
Тож, до кінця дев‘яностих та ж Сівертсен таки сформулювала три аспекти, чи три різні підходи до визначення „громадського мовлення”. Перше визначення стосувалося „громадських програм”. Йдеться, зокрема, про техніко-економічну інтерпретацію цього терміну, який означає урядові суспільні програми, з допомогою яких зазвичай забезпечують соціальні потреби – поштові, транспортні тощо. Тут основні критерії успіху - якість сигналу дій і ефективність мережі розподілу, яка забезпечує універсальний доступ. Ця інтерпретація „суспільних програм” була домінантною на початковому етапі розвитку європейського мовлення. Друге визначення „громадських програм” випливає з тієї обставини, що „аудиторія” належить до сусільної сфери чи спільноти. У цьому сенсі „громадські програми” можна інтерпретувати як мовлення, що обслуговує суспільну сферу, котра, в свою чергу, представляє інституції, в яких члени соціуму, як громадяни, ухвалюють рішення задля загального суспільного добробуту. Громадські ЗМІ гарантують, що всі члени суспільства мають однаковий доступ до інформації та знань, необхідних для повноцінного виконання ними їхніх громадських обов‘язків. Третє визначення „громадських програм” бере свій початок від порівняння понять „громадськість” та „аудиторія”. Суспільство розглядають як сукупність окремих споживачів медіапродукту. Тому метою громадських програм у цьому разі є задоволення потреб не суспільства (громадськості) загалом, а радше задоволення інтересів окремих його індивідів. Це визначення не було сприйнято наприкінці 80-х, однак тепер на Заході, де громадське мовлення постійно трансформується, і така його інтерпретація дістала широке застосування і підтримку.
Однак, попри існування цих концепцій протягом минулих десятиліть, на думку Сівертсен, сьогодні вони не можуть претендувати на універсальність та актуальність. Після довголітніх пошуків науковці знов упевнилися, що все геніальне – просте і що основним завданням „громадського мовлення”, попри те, що йому приписують безліч функцій, мають і надалі залишатися три домінантних:
1. інформування;
2. просвіта;
3. зацікавлення аудиторії.
Доки ці вимоги виконуватимуться, доти громадське телебачення утримуватиме свої позиції і не перетвориться на суто розважальне. В оприлюдненому 99-го року міжнародному огляді громадського мовлення „Нордіком” ідеться про те, що журналісти громадських компаній не повинні „копати собі яму”, сліпо підкоряючись вимогам ринку. Багато західних дослідників підтримують такий підхід до проблеми і кажуть, що громадське мовлення може нормально функціонувати лише за двох умов: сприяння з боку держави (за дотримання водночас принципів демократії та свободи слова) та задоволення суспільних інтересів. [4]
§ 2. Різні підходи до визначення „громадського мовлення”.
З трьох різних підходів до визначення громадського мовлення (як національної системи загалом, як інституції мовлення чи як мовника з певним набором програм) перші два навряд чи можна сьогодні вважати універсальними. За винятком кількох європейських країн, громадське мовлення більше не тотожне національному. [5] Так само не можна визначати громадське мовлення з огляду на систему його заснування чи фінансування. Оскільки останні чинники є різними в різних країнах і залежать від соціальних, культурних та політичних умов тієї чи іншої держави. [6]
Інша річ – критерії добору програм. Сандергард зазначає, що діяльність громадського телебачення у світі нині спирається тільки на суспільні потреби, які задовольняють, добираючи відповідні телепродукти. Цей підхід підтримав також і Блумлер. Він склав перелік „вразливих цінностей” громадського мовлення, які опинилися перед загрозою державного контролю та ринкового тиску на мовлення. Ось вони:
1. якість програм;
2. різноманітність;
3. культурна ідентичність;
4. незалежність програмних виробників від комерційних впливів;
5. забезпечення суспільного діалогу;
6. добробут дітей та молоді;
7. непорушність принципів. [7]
У всіх випадках, окрім „незалежності програмних виробників від комерційних впливів”, ці цінності стосуються змісту та характеру програмної продукції. На думку Блумлера, головне завдання громадського мовлення - захист цих цінностей, який водночас є запорукою його довговічності. Амстердамський протокол громадського мовлення, ухвалений Радою Європи 1997 року, також дає визначення поняттю “громадське мовлення”, зважаючи здебільшого на формування його програм. Там, зокрема, сказано: „система громадського мовлення у державах-членах ЄС безпосередньо пов‘язана з демократичними і культурними потребами кожного суспільства, а також з необхідністю зберігати плюралізм інформації.” [8]
Проте, опис громадського мовлення не буде повним, якщо грунтуватиметься тільки на характеристиці його програм. Тому візьмемо за основу три головні аспекти (здійснити його у трьох основних напрямках):
1. Передусім, яким чином громадські телекомпанії визначають свою аудиторію та її інтереси (потреби). Це одна з відмінних рис такого роду мовлення та засадничий принцип для визначення програмної мети;
2. По-друге, характеристика громадського телебачення, що працює на конкурентоздатному ринку, має бути доповнена описом його функцій на цьому ринку;
3. І, по-третє, принципи заснування та фінансування також не повинні залишитися поза увагою, оскільки йдеться про громадське мовлення як соціальну установу з певними ознаками автономії, котрі є обов‘язковою умовою існування.
Таким чином, описуючи громадське телебачення, чи мовлення загалом, необхідно комплексно використовувати й аксіологічний, і функціональний, і установчий підходи. Блумлер виділив такі елементи громадського мовлення в Європі на тлі „комерційного напливу”:
1. Суспільний мандат (широко сформульовані функції в законах і юридичних документах);
2. Розмаїття, плюралізм та всезагальність у висвітленні настроїв та інтересів усіх суспільних груп, яке досягається з допомогою програм усіх типів та жанрів;
3. Культурне значення: продукування та пропагування мовних, духовних, естетичних та етичних цінностей нації, а також соціально-інтегративна функція. В умовах глобалізації громадське телебачення є важливим інструментом культурного виховання аудиторії, підтримки національної та культурної ідентичності;
4. Місце в політиці: висвітлення новин, подій, політичних процесів;
5. Некомерційність.[9]
Виконувати головне своє завдання – служити демократичним, соціальним та культурним цінностям суспільства і задовольняти потреби його членів – громадське телебачення, за Блумлером, повинно в такий спосіб:
1. Розглядати аудиторію як сукупність особистостей з широким діапазоном потреб та інтересів (як громадяни вони є членами різних соціальних груп, громад, меншин і культурних спільнот; як споживачі – шукають задоволення своїх інформаційних, освітніх, розважальних, пізнавальних потреб, а також способів збагачення власного світогляду та життєвого досвіду);
2. Забезпечувати ці потреби з допомогою інформаційно-освітніх програм, які водночас сприяють збереженню культурних та національних традицій суспільства, інформують про вимоги сучасності і дають можливість адаптуватися до вимог майбутнього;
3. Пропонувати авторитетні та незаангажовані новини, неупереджений погляд на суспільно-політичні процеси та служити форумом для громадських дебатів, забезпечуючи таким чином плюралізм думок та всебічне інформування електорату;
4. Виконувати культурну функцію, демонструючи програми власного виробництва, створені спеціально для показу у своїй країні. Максимально використовувати вітчизняні таланти і творчий потенціал. Підтримувати високу якість технічного виробництва, приймати творчі виклики та дивувати аудиторію;
5. Поряд з іншими установами, що на ринку ЗМІ заповнюють окремі ніші і працюють на певні прошарки суспільства, виступати гарантом того, що фундаментальні цінності будуть загальнодоступними для всіх соціальних груп. У цьому сенсі громадське мовлення намагається ліквідувати ринкові прогалини в задоволенні інформаційних потреб усіх громадян, використовуючи загальнодоступні технічні засоби;
6. Намагається бути чутливим до зовнішніх умов і гнучко реагувати на соціальні, ринкові та технологічні зміни, а також на зміну потреб аудиторії. [10]
§3.Фінансування громадського мовлення.
Фінансування є одним з ключових факторів незалежності організацій громадського мовлення, оскільки як джерела, так і обсяги фінансових ресурсів здатні впливати на ступінь свободи організації у виконанні нею своїх функцій.
Потенційні джерела фінансування громадського мовлення.
Окрім традиційних джерел доходів громадського мовлення – ліцензійного збору та абонплати, – є ще ряд можливостей отримувати кошти. Це субсидії уряду, внески приватних осіб, комерційні доходи від розміщення реклами, а також доходи від продажу інших додаткових послуг, які можуть гарантувати прибуток.
Урядові субсидії – досить популярне джерело фінансування громадського радіо й телебачення в усьому світі, хоча і наявність фінансових проблем, що виникають внаслідок скорочення урядових асигнувань, - явище не менш поширене. У Канаді, наприклад, 1994 року, перед черговим етапом скороченння бюджету, понад 80% коштів Канадська система громадського мовлення (СВС) отримувала від федерального уряду. Решту заробляла здебільшого від продажу часу на рекламу. 1996 року уряд скоротив фінансування ще на 12% (127 млн. доларів), а до 1998 – ще на 25%, хоча видатки на виробництво і трансляцію програм постійно зростають.[11] Аналогічний досвід мають і Сполучені Штати. Там податковий збір на підтримку громадського мовлення з 1980 року постійно зменшували. І до 1996 федеральні асигнування становили тільки 14% (1,95 млрд. доларів) від загального доходу громадського мовлення. [12]
Друге потенційне джерело доходів – приватні пожертви. Однак, ця форма фінансування має досить обмежені перспективи. Адже приватні пожертви передбачають певний альтруїзм. А як показує досвід, коштів від них збирають зовсім небагато. У США, наприклад, лише 10% глядачів і слухачів добровільно дають гроші на потреби громадського мовлення.[13]
Продаж ефірного часу приватним фірмам для комерційних оголошень - це в організацій громадського мовлення найпопулярніший, з-поміж альтернативних, спосіб заробляти гроші. Втім, він – також не ідеальний: що більше фінансових засобів надходитиме до такого роду організацій-мовників, то гірше вони виконуватимуть свою унікальну соціальну роль і, відповідно, менше виправдовуватимуть особливе ставлення до себе.
Врешті, окрім продажу ефірного часу, джерелом збільшення прибутків може також стати продаж додаткових товарів та послуг, а саме відео - чи аудіопродукції, технічних та виробничих можливостей.
Фінансування за рахунок абонплати.
За умови, що фінансування відбувається лише через абонплату, її відраховують за кожен пристрій, технічно здатний приймати програми громадського мовлення. Якщо порівнювати з державними дотаціями, то ця модель має кілька безумовних переваг:
1. По-перше, компанія, що здійснює мовлення, не залежить від політичного волевиявлення тих осіб, які визначають обсяг асигнувань з державного бюджету. Зміст програм, а особливо висвітлення політичних подій, не повинно відповідати побажанням можновладців і бути попередньою умовою для отримання необхідної суми. Проте, оскільки обсяг абонплати, і зокрема його періодичне коригування, також залежать від рішення певного офіційного органу (зазвичай парламенту чи уряду), слід украй обережно з допомогою правових механізмів забезпечити нейтральність і водночас гуманність цього рішення. Воно має базуватися лише на об‘єктивних потребах організації громадського мовлення, яка мусить виконувати свої зобов‘язання перед суспільством;
2. По-друге, фінансування за рахунок абонплати і очікувані від її стягнення доходи протягом певного проміжку часу є набагато прогнозованішими, ніж щорічні асигнування з державного бюджету. А це вкрай важливий фактор для середньо - і довгострокового стратегічного планування та інвестування коштів;
3. По-третє, доти, доки організацію, що здійснює мовлення, фінансуватиме держава, вона залишатиметься державною установою, з усіма наслідками, що звідси випливають. Зокрема, мовник буде пов‘язаний зі структурою державних зарплат. Якщо ж кошти на потреби громадського мовлення надходять з абонентської платні, можна передбачити, що така організація володіє правом на самоуправління (хоча, звичайно, її і контролює суспільство);
4. Четвертою, і також важливою, перевагою фінансування з абонплати є важливий психологічний зв‘язок, що виникає між організацією-мовником та громадянином-платником. Громадянин знає, за що він платить гроші, і дає свою оцінку мовленню. Організація ж постійно усвідомлює, для кого вона готує свої програми і хто зрештою має бути ними задоволений.
§4. Cуспільний контроль за громадським мовленням.
Однією з найважливіших і невіддільних ознак громадського мовлення, як і одним з критеріїв незалежності, є контроль суспільства за його діяльністю. Суспільство є не тільки об‘єктом громадського мовлення та платником за його послуги, а і його контролером. Представники громадськості повинні гарантувати, що організація-мовник справді якнайкраще виконуватиме свою місію служіння національним інтересам. Для такої наглядової функції суспільства створюють спеціальний орган – Наглядову раду, або Раду з мовлення (у різних країнах вона називається по-різному). Представники громадськості, що входять до цієї Ради (яка може бути або органом самої організації-мовника, або незалежною інституцією) відіграють роль, подібну до ролі власників акцій у компанії. Їх призначають, як правило у два способи, залежно від таких двох моделей:
1. Згідно з першою, певні інституції і групи суспільства мають право делегувати, на їх власний розсуд, по одному представнику до Ради мовлення на певний (фіксований) період часу (у середньому – на чотири роки). Прикладами таких інституцій та груп є релігійні, освітні та кулькурні установи, спілки письменників, журналістів, музикантів, фермерів, жінок, молоді, спортивні федерації, екологічні організації, профспілки та ін.;
2. За другою моделлю, фіксовану кількість членів призначає або парламент, або кілька політичних інститутів водночас (наприклад, одну третину – парламент, другу – уряд, третю - президент). Але у цьому разі буде досить важко уникнути заангажованості членів такої Ради, які насправді мають представляти інтереси суспільства, а не певних політичних груп, чи осіб, які їх призначили.
Наглядова Рада виконує такі три основні функції:
1. Призначає генерального директора, який одночасно є головним адміністратором організації-мовника і несе повну відповідальність за всі програми;
2. Призначає адміністративну Раду, повноваження якої ствосуються контролю і ухвалення рішень у адміністративній та фінансовій сферах;
3. Постійно контролює програми з можливістю висунення пропозицій, чи навіть вимог щодо їх змін.
Незалежно від складу Наглядової ради та способу її призначення правила, що регламентують статус наглядових органів повинні виключати можливість будь-якого політичного чи іншого втручання. Призначення членів Наглядової ради має відбуватися у прозорому режимі у чіткій відповідності до конкретних процедур. [14] У додатку до рекомендації №R (Комітету міністрів Ради Європи, складеному у Празі на четвертій Європейській конференції міністрів з питань політики в ЗМІ, до наглядових органів за діяльність організації громадського мовлення сформульовано ряд вимог, за якими вони:
1. Колективно представляють інтереси суспільства загалом;
2. Не мають права отримувати будь-які повноваження чи вказівки від будь-якої особи, чи організації, за винятком випадків, передбачених законом;
3. Не можуть бути звільнені, тимчасово відсторонені чи заміщені протягом терміну своїх повноважень будь-якою особою чи органом, окрім органу, що їх призначив. Винятком є випадок, коли наглядовий орган у встановленому порядку констатує, що вони, або не здатні, або не мають змоги виконувати свої функції;
4. Не мають права ні прямо, ні опосередковано здійснювати функції, отримувати виплати чи мати фінансовий інтерес у підприємствах чи інших організаціях засобів масової інформації чи пов‘язаних з масовою інформацією інших секторах, якщо є ймовірність конфлікту інтересів з функціями, які вони здійснюють в наглядовому органі.
Правила щодо оплати праці членів наглядових органів над організаціями громадського мовлення мають бути чітко визначені у документах, що регламентують діяльність вказаних органів.
§5. Програми передач громадського мовлення.
Деталі програм передач громадського мовлення відрізняються у різних країнах, в залежності від законодавчих методів і традицій, а також від економічних, культурних, історичних та інших особливостей цієї країни. Але навіть за таких умов є низка вимог, які є обов‘язковими і мають універсальний характер для програм громадського мовлення. Ці вимоги були сформульовані Радою Європи на Празькій конференції в грудні 1994 року, а Рада Європи зафіксувала ці вимоги у своїх резолюціях.
Празька резолюція.[15]
1. Громадське мовлення, як радіо, так і телебачення, підтримує цінності, що лежать в основі політичної, правової і соціальної структури демократичного суспільства, зокрема, дотримання прав людини, культурний та політичний плюралізм;
2. Громадське мовлення є одним з найважливіших факторів для існування плюралістичної системи спілкування, доступної для кожного;
3. Громадське мовлення є точкою відліку для всіх членів суспільства і фактором об‘єднання індивідів, груп та співтовариств;
4. Виключає будь-яку дискримінацію за культурними, релігійними, статевими чи соціальними ознаками та соціальну сегрегацію;
5. Слугує форумом для суспільних дискусій, в ході котрих має бути висловлений якомога ширший спектр думок та поглядів;
6. Не жертвує прагненням до якості на користь ринкових сил;
7. Розклад програм має враховувати інтереси широкої аудиторії і водночас задовольняти смаки менших груп;
8. Програми громадського мовлення мають відображати різні філософські ідеї і релігійні погляди в суспільстві з метою поглиблення взаєморозуміння, терпимості та зв‘язків між представниками різних етносів та культур;
Вимоги Ради Європи.[16]
1. Громадське мовлення є допоміжним засобом для створення інформаційного громадянського суспільства, а також органом представницького плюралізму, що об‘єднує різні суспільні групи, формує суспільну думку;
2. Громадське мовлення пропонує широкий діапазон якісної продукції всіх видів для всього населення;
3. Встановлює стандарти якості у популярних програмах;
4. Обслуговує інтереси меншин та слугує всім різним прошаркам населення;
5. Забезпечує незаангажовану і повністю незалежну інформацію та цікаві, аналітичні програми, що базуються на фактах і здатні завоювати довіру аудиторії, а також стати точкою відліку в умовах швидких змін на інформаційному ринку;
6. Відіграє важливу роль у стимулюванні суспільних дебатів, що є вкрай важливим для належного функцонування демократії;
7. Забезпечує доступ всього населення до подій, які представляють суспільний інтерес, в тому числі і спортивних заходів.
Рекомендації щодо створення громадського телебачення в Україні.
Для того, щоб реалізувати громадське мовлення в його класичному вигляді, тобто, щоб воно за визначенням Резолюції № 1 Четвертої Європейської конференції Міністрів з політики в галузі ЗМІ – “служило трибуною громадських дискусій”, представляючи якомога ширший спектр точок зору – потрібно вирішити ряд засадничих проблем. Головні з них:
1. Незалежність Керівної ради громадського телерадіомовлення повинна бути гарантована законом;
2. Принцип редакторської незалежності повинен бути гарантований законом;
3. Громадське телерадіомовлення повинно отримувати відповідне фінансування, що захистить орган телерадіомовлення від свавільного втручання в його бюджет. Але навіть за умови застосуваня лише двох традиційних джерел фінансування (ліцензійний збір чи абонплата) все ж залишається ризик державного втручання у громадське мовлення. Тому організації громадського мовлення мають брати безпосередню участь у консультаціях з приводу визначення рівня внесків чи абонплати, призначених для їх фінансування.
З цією метою доречним було б законодавчо закріпити це питання. Тобто, для визначення і постійного стеження, в умовах динаміки ринку ЗМІ, інфляції тощо, за розміром громадських внесків, необхідних для розвитку громадського мовлення, має постійно наглядати спеціально створена Незалежна комісія експертів. Незалежна комісія експертів повинна формуватися Громадською радою з представників, делегованих регіональними організаціями громадського мовлення. За її діяльністю також має стежити Громадська Рада. Саме на основі висновків та рекомендацій цієї комісії має бути ухвалений розмір внесків (абонплати). Він має бути прив‘язаним до мінімального прожиткового мінімуму (чи, приміром, до мінімальних зарплат і пенсій). Змінювати його, чи накладати обмеження Верховна Рада не повинна мати права більш, як раз на чотири роки.
Для створення суспільного мовлення в Україні зараз існує кілька шляхів: прийняти ще раз закон про систему суспільного мовлення, який був заветований Президентом, або трансформувати законодавство задля перетворення державного мовлення на суспільне.
Як перший крок до бажаного — комітет з питань свободи слова та інформації повинен ініціювати поправки до чинного закону (оскільки відкликати його ніяк не можна). По-друге, парламент повинен створити правове поле для функціонування громадського мовлення, але після цього усунутися від “кураторства” над ним: ні зміст програм, ні склад і діяльність Громадської ради (як наглядового рогану), а також організаційної структури мовлення не повинні бути підконтрольними парламенту. В даному разі і виконавча, і законодавча влади, будь-які бізнеси, партії чи конфесії, навіть “наші”, розглядаються однаково як такі, що мають бути відстороненими від будь-якого впливу на громадське мовлення, яке призначене для суспільства, фінансоване суспільством і контрольоване суспільством.
З цієї метою пропоную внести такі зміни до чинного Закону України „Про систему суспільного телебачення і радіомовлення в Україні”.
1. Зі статті 2 цього закону пропоную виключити: а). Положення про формування частини складу Кваліфікаційної ради відповідно до пункту 3 цих пропозицій, б). Положення про затвердження програмної концепції суспільного телерадіомовлення, оскільки це суперечить ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (у з‘вязку з розвитком сучасних засобів масової інформації необхідно вжити ефективних заходів для запобігання контролю над ними, котрий міг би втручатися у здійснення права на свободу самовираження таким чином, який не передбачений у параграфі 3 статті 19” (нагадаємо, що п. 3 ст. 19 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права передбачає тільки два випадки обмежень: „а) для поваги прав чи репутації інших осіб; б) для охорони державної безпеки, громадського порядку, здоров'я чи моральності населення” ). У частині другій цієї ж статті пропоную зафіксувати заборону втручання держави у розробку та зміни програмної концепції організації громадського мовлення, як цього вимагає європейське законодавство. Право ухвалювати програмну концепцію та стежити за програмами громадського мовлення пропоную делегувати Громадській раді (як наглядовому органові). Тому частину другу статті 2 пропоную викласти у такій редакції: „Програмну концепцію суспільного телерадіомовлення визначає та затверджує Громадська рада.” Положення про те, що їни затверджує статут суспільного телерадіомовлення, чисельність і склад Громадської ради пропоную виключити.
2. У статті 3 закону пропоную зафіксувати положення щодо структури суспільного мовлення в Україні, і викласти її у такій редакції: суспільне мовлення утворюється з 24-х регіональних (та автономної республіки Крим) станцій мовлення, з центром підпорядкування у місті Києві на базі Київської обласної телерадіокомпанії.
3. У статті 4 цього закону (чисельність і склад Громадської ради) положення про формування складу цього органу пропоную викласти у такій редакції: „Громадська рада з питань телебачення і радіомовлення формується на п‘ять років. До її складу входять по одному представнику від законодавчої та виконавчої влади (зокрема від міністерства юстиції), два судді – від Верховного та від Конституційного судів, представники найбільших релігійних конфесій, профспілок, селянських, підприємницьких та інших спілок, жіночих рад, спортивних союзів, благодійних організацій, дитячих, батьківських, молодіжних спілок, організацій захисту довкілля, творчих спілок, спілок ветеранів війни, пенсіонерів та інших громадських організацій.” Положення про входження до Громадської ради представників від Президента України, Кабінету Міністрів України, Національного банку України, Генеральної прокуратури України, Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, з метою уникнення політичних впливів на наглядовий орган, зі статті 4 вищезгаданого закону пропоную виключити.
4. Статтю 5 (Кваліфікаційна рада) чинного Закону „Про систему суспільного мовлення в Україні” пропоную виключити, оскільки вона суперечить пункту третьому Віденської конвенції про громадське мовлення, який закликає до виключення керівництва організацій громадського мовлення з політичної сфери діяльності. Наявна у чинному законі ст.5 навпаки передбачає політизацію керівництва громадським мовленням, оскільки склад Кваліфікаційної ради, що формує Адміністративну раду, визначає Верховна Рада та Президент.
5. Статтю 6 (Адміністративна рада) чинного закону пропоную доповнити положенням про її формувння і викласти у такій редакції: „Адміністративна рада формується і затверджується Громадською радою. Вона є постійно діючим розпорядчим органом суспільного телерадіомовлення, повноваження і функції якого визначаються статутом суспільного телерадіомовлення.”
6. Частину 3 статті 7 про державне замовлення на програми суспільного телерадіомовлення пропоную доповнити положеннями, які б гарантували невтручання органів влади та політичних сил у зміст замовлених програм. У зв‘язку з цим у тексті статті пропоную замінити положення про те, що: „державне замовлення для суспільного телерадіомовлення узгоджується з Національною радою України з питань телебачення і радіомовлення”, на „державне замовлення для суспільного телерадіомовлення узгоджується з Громадською радою. Громадська рада має право відмовитися від виконання державного замовлення.”
7. Статтю 10 (перехідні положення) з Закону „Про систему суспільного телерадіомовлення в Україні” пропоную вилучити.
Одним із додаткових джерел фінансування громадського мовлення в Україні на етапі його становлення та початковому періоді існування та альтернативою державним асигнувнням автор цього дослідження вважає збільшення податку на рекламу для телерадіоорганізацій. Згідно з законом України про рекламу, ставка оподаткування становить 0.1% на разові повідомлення та 0.5% на корпоративні. У зв‘язку з цим, і беручи до уваги досвід інших країн (наприклад в Росії розмір податку на рекламу становить 5%), пропоную підняти ставку податку на рекламу для телерадіоорганізацій в Україні відповідно до 0.5% на разове повідомлення та 1% на корпоративні. Зароблені кошти пропоную спрямовувати на потреби громадського мовлення.
Додатки.
Додаток1
Типологія національних систем мовлення у Західноєвропейських країнах.
Система | 1980 | 1990 | 1997 |
Суспільна монополія/ виключно абонплата | Бельгія, Данія, Норвегія, Швеція | ||
Суспільна монополія / змішаний дохід | Австрія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Греція, Ісландія, Нідерланди, Португалія, Швейцарія, Іспанія | Австрія, Данія, Ісландія, Нідерланди, Португалія, Швейцарія | Австрія, Ірландія, Швейцарія |
Приватна монополія/тільки реклама | Люксембург | Люксембург | Люксембург |
Двояка система | Італія, Велика Британія | Бельгія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Італія, Норвегія, Іспанія, Швеція, Велика Британія | Бельгія, Данія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Греція, Ісланція, Італія, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Іспанія, Швеція, Велика Британія |
Додаток 2
Принципи фінансування громадського телебачення. Основні підходи у різних країнах
Громадське фінансування 1 | Громадське фінансування та реклама 2 | Програмна політика та реклама | Громадське фінансування спеціальних програм | |
Громадські Канали/станції3 | Японія, Велика Британія, 5 Німеччина, Австралія, Малайзія, Індонезія | Канада, Нова Зеландія, Сингапур, Бельгія, Франція, Німеччина, Ірландія, Іспанія | Нова Зеландія, Сингапур | |
Приватні Канали/станції4 | США | Велика Британія, Бельгія, Франція, Німеччина, Іспанія, Австралія, Канада, Малайзія, Індонезія, Філіппіни | Нова Зеландія, Гонконг | |
1. Громадське фінансування включає ліцензійний збір, прямі урядові дотації та добровільні індивідуальні внески 2. Фінансування від реклами включає корпоративне спонсорство 3. Немає каналів, що належать громадськості у США та Гонконгу 4. Немає приватних каналів чи станцій в Ірландії чи Сингапурі 5. Канал 4 у Великій Британії фінансується за рахунок реклами; хоча, основне громадське телебачення фінансується виключно з абонплати. |
[1] Syvertsen, T. Public Television in Transition. A Comparative and Historical Analysis of the BBC and the NRK. - Oslo/Trondheim: NAVF, 1992.
[2] Syvertsen, T. The Many Uses of the ‘Public Service’ Concept // NORDICOM Review. – 1999. - Vol. 20.
[3] Jukubowicz K. Public Service broadcasting: definitions, descriptions and policy dilemmas // www. alboro. ac. uk.
[4] Sondergaard, H. Some Reflections on Public Service Broadcasting // NORDICOM Review. – 1999. - Vol. 20.
[5] Додаток 1 „Типологія національних систем мовлення у європейських країнах”.
[6] Додаток 2 „Принципи фінансування громадського телебачення. Різні підходи у різних країнах”.
[7] Blumler, J. G. Television and the Public Interest. Vulnerable Values in West European Broadcasting. – London: Sage Publications, 1992.
[8] Амстердамський протокол громадського мовлення– 9 вересня.
[9] Blumler, J. G. Television and the Public Interest. Vulnerable Values in West European Broadcasting. – London: Sage Publications, 1992.
[10] Blumler, J. G. Television and the Public Interest. Vulnerable Values in West European Broadcasting. – London: Sage Publications, 1992.
[11] Brown M. The CBC looks for a home // www. .
[12] Сигел Р. Между государственным и частным – общественное // Российско-европейский журнал о медиа. -2002. - №4.
[13] США: досвід альтернативного телебачення // Кур‘єр ЮНЕСКО. – 1992.
[14] Резолюция №1 «Будущее общественного телерадиовещания». – Прага: 4-я европейская конференция министров по политике в области средств массовой информации. – 1994. - 8 декабря. Пр. 11.
[15] Резолюция №1 «Будущее общественного телерадиовещания». – Прага: 4-я европейская конференция министров по политике в области средств массовой информации. – 1994. - 8 декабря. Пр. 11.
[16] Рекомендация № R (99) 1 по стимулированию плюрализма в средствах массовой информации. Совет Европы. Комитет министров. – 1996. – 11 сентября.
