« Я маю в серці те, що не вмирає…»( До дня народження Лесі Українки)
Ведуча: Дорогі друзі! Запрошуємо васу царство мудрого й красивого, правдивого і цінного, сильного і ласкавого, доброго і мужнього слова.
Ведучий: поезія – це вогник, схожий на полум’я свічки, що запалює душу людини.
(запалює свічку)
Ведуча: Хай палає свічка,
Хай палає
Поєднає нас вона в цей час.
Друзів голоси нехай лунають,
Слово й музика нехай єднають нас.
(звучить музика П. Чайковського)
Учні:
1.
Ти себе українкою звала,
І чи краще знайти ім’я
Тій, що радість в муках сіяла,
Як вітчизна велика твоя!
2.
Йти на зустріч бурям і зливам,
Буть одній – як велика рать.
Жить в нещасті життям щасливим,
Муку творчістю перемагають.
3.
В її речах слова котились, наче хвилі,
Мов сльози по її замучених братах,
В вінку, здавалось, блідли квіти білі,
І в’янули слова журливі на устах.
4.
Шумів зелений міст, а голос той коханий
Про волю золоту співав мені, -
В вінку мінився злотом ряст весняний,
І золотим дощем лились пісні…
(пісня_______________________________________________)
Інсценізація.
Хлопчик: Ти, дівчинко, в які світи мандруєш?
Леся: Я до людей.
Хлопчик: А як твоє імення?
Леся: Леся…
Хлопчик: А де зростаа ти, дівчинко вродлива?
Леся:
Мене весна при лузі породила
Заквітчана у проліски
Водила вона мене за руку у лани
На луки дальні,
До верби старої,
Розщепленої громом весняним.
Водицею з криниці степової
Щоранку напувала…
Була я вільна і щаслива.
Та якось вдень, коли скінчилась злива,
Я на отаві дудочку знайшла
Обвітрену, стару, робітникові.
Заграла я, й почула дивну мову –
То мова муки людської була…
Так вперше я відчула муку пісні,
Яка співцеві сну не принесла.
Яка його будитиме й вестиме,
І сіятиме слово молоде,
Аж поки сам він хащами густими,
Пробуджених від сну не пеоаеде..
І я тепер на шлях ступати мушу.
Я проспішаю.
Я до вас іду.
Учень. За вікном зима. Ось у таку пору, 25 лютого 1871 року, на Волині у містечку Новгород-Волинську, народилася Лариса Петрівна Косач. Батько Лесі був юристом. Мати поетеси – відома українська письменниця Олена Пчілка. Батьки хотіли, щоб їхні діти навчилися шанувати свій народ, його рідну мову, звичаї.
Леся. Мріє, не зрадь! Дай мені крила
Свої, хочу їх мати сама,
Хочу дихать вогнем, хочу жити своєю весною,
А як прийдеться згинуть за теє дарма.
Учень. Із всіх шістьох дітей Леся найбільш була подібна до батька: і вродою, і вдачею… Вони обоє були лагідні та добрі безмежно, надзвичайно стримані, терплячі та витримані, з великою силою волі. Вони, на диво, високо цінували людську гідність у всякої людини, хоч би у найменшої дитин.
Учениця. Але в той же час Леся була не зовсім звичайною дитиною : в 4 роки самотужки навчилася читати; у 5 років пише листи родичам; у 6 років декламує безліч віршів напам’ять та вишиває батькові сорочку; у 9 років написала свій перший вірш «Надія», який присвятила тітці Елі, заарештованій в Петербурзі.
Учень.
Надія
Ні долі, ні волі в мене нема,
Зосталась тільки надія одна:
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянути ще раз на рідну країну,
Поглянути ще раз на синій Дніпро,
Там жити чи вмерти, мені все одно,
Поглянути ще раз на степ, на могилки,
Востаннє згадати палкії гадки…
Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталась тільки надія одна.
Учениця. Про дитинство і юність Лесі багато спогадів залишили її рідні, також близькі друзі. У сімї Лесі було шестеро дітей: Михайло, Лариса, Ольга, Оксана, Микола, Ісидора. Леся росла привітною і допитливою дівчинкою, надзвичайно вродливою і чутливою до краси, яка її оточувала. Любила українську пісю, сама гарно співала, милувалася запальними українськими танцями.
(танець «Повзунець»)
Учень. Вірш «Конвалія» - перший надрукований у журналі, написаний у 13 років. Вперше підписаний псевдонімом Леся Українка.
Учениця. «Конвалія»
Росла в гаю конвалія
Під дубом високим,
Захищалась від негоди
Під віттям широким.
Та недовго навтішалась
Конвалія біла, –
І їй рука чоловіча
Віку вкоротила.
Ой понесли конвалію
У високу залу,
Понесла її з собою
Панночка до балу.
Ой на балі веселая
Музиченька грає,
Конвалії та музика
Бідне серце крає.
То ж панночка в веселому
Вальсі закрутилась,
А в конвалії головка
Пов’яла, схилилась.
Промовила конвалія:
«Прощай, гаю милий!
І ти, дубе мій високий,
Друже мій єдиний!»
Та й замовкла. Байдужою
Панночка рукою
Тую квіточку зів’ялу
Кинула додолу.
Може, й тобі, моя панно,
Колись доведеться
Згадать тую конвалію,
Як щастя минеться.
Недовго й ти, моя панно,
Будеш утішатись
Та по балах у веселих
Таночках звиватись.
Може, колись оцей милий,
Що так любить дуже,
Тебе, квіточку зів’ялу,
Залишить байдуже!..
Учениця. Маленька Леся була така ж як і ми. Любила ще й бігати лісами, луками, плела віночки. Ось як згадує про неї сестра Ольга : «А зовсім малою, либонь п’ятилітньою дитиною Леся запам’ятала деякі волинські танкові пісні, залюбки танцювала з братиком Михайликом, з яким була нерозлучна.
Учень. Ще малою Леся тяжко захворіла. Якось взимку в сильний мороз, спостерігаючи в місті Луцьку за святом Водохреща, примерзла чобітками до льоду. Почався туберкульоз кісток, який з часом перекинувся на легені, потім на нирки. Через хворобу вона навчалася вдома, під керівництвом приватних вчителів, а потім самостійно здобувала освіту.
Учениця. Здоро’вя з кожним роком погіршувалося, але Леся не здається, працює з більшою віддачею. Створює всесвітньо відомі твори, серед них – геніальна «Лісова пісня».
(Інсценізація діалогу Лукаша і Мавки)
(Лукаш хоче надрізати ножем берізку, Мавка кидається і хапає його за руку).
Мавка.
- Не руш! Не руш! Не ріж! Не убивай!
Лукаш.
- Та що ти, дівчино, чи я розбійник?
Я тільки хтів вточити собі соку з берези.
Мавка.
- Не точи! Се кров її,
Не пий же крові з сестроньки моєї!
Лукаш.
- Березу ти сестрою називаєш?
Хто ж ти така?
Мавка.
- Я – Мавка лісова.
Лукаш.
(не так здивовано, як уважно придивляється до неї)
- А, от ти хто! Я від старих людей
Про мавок чув не раз, але ще зроду
Не бачив сам.
Мавка.
- А бачити хотів?
Лукаш.
- Чому ж би й ні? Що ж – ти зовсім така,
Як дівчина… Ба ні…,хутчій, як панна,
Бо й руки білі, і сама тоненька,
І якось так убрана не по-наськи…
А чом же в тебе очі не зелені?
(придивляється)
Та ні, тепер зелені…А були,
Як небо сині… О! Тепер вже сиві,
Як тая хмара… Ні, здається, чорні,
Чи, може, карі… Ти така дивна!
Мавка. (усміхаючись)
- Чи гарна ж я тобі?
Лукаш (соромлячись)
- Хіба я знаю?
Мавка (сміючись).
- А хто ж те знає?
Лукаш (зовсім засоромлений)
- Ет, таке питаєш!
Мавка. (щиро дивуючись)
- Чому ж сьогодні не можна запитати?
Он бачиш, там питає дика рожа:
«Чи я хороша?»
А ясен їй киває в верховітті:
«Найкраща в світі!»
Лукаш.
- А я й не знав, що в них така розмова,
Я думав, дерево німе, та й годі.
Мавка.
- Німого в лісі в нас нема нічого.
Лукаш.
- Чи то ти все отак сидиш у лісі?
Мавка.
- Я зроду не виходила ще з нього.
Лукаш.
- А ти давно живеш на світі?
Мавка.
- Справді, ніколи я не думала про те… (задумується)
Мені здається, що жила я завжди…
(танець Мавок)
Учень. Усе коротке життя Лесі Українки було сповнене такого творчого горіння, такої самозабутньої жадоби роботи, зроблено в галузі літератури так багато, що досягнутого вистачило б на життя кількох.
Леся. Дарма! Нехай умру, та думка не вмре!
В таке безсмертя й я привикла вірить.
Що не творив своїх людей рабами,
Що просвітив не словом, а вогнем,
Боровся не в покорі, а завзято.
Учениця. Леся володіла тринадцятьма мовами, а французькою, німецькою та італійською вона могла писати вірші. Тяжка хвороба прикувала її до ліжка, довгий час мусила лежати в гіпсі. Та вона з надзвичайною мужність терпіла біль, важко повірити, що автор мужніх, сильних творів – слабосила хвора дівчина.
Учениця. Геть те, думи, ви хмари осінні,
Тож тепера весна золота!
Чи то так у жалю, в голосінні
Проминуть молодії літа?
Ні, я хочу крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Жити хочу! Геть думи смутні!
Я на гору круту крем’яную
Буду камінь важкий підіймать
І, несучи вагу ту страшную,
Буду пісню веселу співать.
Так. Я буду крізь сльози сміятись,
Серед лиха співати пісні,
Без надії таки сподіватись,
Буду жити! Геть думи сумні!
Учениця.Час був такий, що поезія повинна була дзвонити у великі дзвони, бити на сполох. Цю історичну роль в українській поезії початку ХХ століття виконала Леся Українка.
Учень. Мужність, незламна воля, пристрасність переконань і бойовий темперамент – така Леся Українка, полум’яний борець за свободу людської думки, за визволення Батьківщини.
(Звучить мелодія)
Ведучий. «Хто має силу ходити по гострім камінні, – пише поетеса, – той завжди перейде по ньому до чогось високого, до вищого, ніж звичайно можна дійти рівними та гладкими стежками». Такою була вона сама.
Дівчинка.
Як дитиною, бувало,
Упаду, собі на лихо,
То хоч в серце біль доходив,
Я собі вставала тихо.
«Що, болить?» — мене питали
Але я не признавалась —
Я була малою горда,—
Щоб не плакать, я сміялась.
А тепер, коли для мене
Жартом злим кінчиться драма
І от-от зірватись має
Гостра, злобна епіграма,—
Безпощадній зброї сміху
Я боюся піддаватись,
І, забувши давню гордість,
Плачу я, щоб не сміятись.
Учяениця. В дитячий любий вік,
В далекім ріднім краю
Я чула казку. Чула раз,
А й досі пам’ятаюю
Кохана сторна моя!
Щораз згадаю я тебе,
То й казку цю згадаю.
Учень. Казки, перекази, повір’я навівали поетесі чудові радки про Велета, про Мавку в зоряному вінку і про Лілею.
(З правої сторони присів гурт дівчаточок. З лівої – ліжко. На ньому хворий Павлусь. Біля нього мати.)
Мати.
Спи, Павлусю, вже пізно! Ти ж слабий ще. Тобі треба заснути.
Павлусь.
Мамо, мамочко, я не хочу спати. Розкажи мені казочку про маленькох ельфів, що живуть у квітах і про їхню царицю лілею.
Мати.
Ні, Павлусю, вже пізно. Нехай завтра. Спи, моє любе хлоп’ятко.
(мати вкриває Павлуся і виходить.)(повільно виходить Лілея)
Павлусь.
Ти Лілея цариця
Лісова цариця.
Так! Ти радий мені?
Дуже, дуже радий! (встає з ліжка)
Лісова цариця.
Зараз ти станеш маком, і ми полетимо до моїх сестричок, довідаємося, як вони живуть.
(Лісова цариця одягає Павлусю зелену шапочку з квіткою маку на голову. Вони вибігають у сад, підходять до дівчат-квіточок).
Лісова цариця.
Ото сплять і не чують, що ми до них прилетіли! Вставайте, мої сестриці!
(Торкається до кожної квіточки, вони оживають, стають на ноги, стсають півколом).
1-а Лілея.
Вибачай, царице-сестрице! Якби ти знала, як ми стомились! Ох, бідні ми, квіти!
Лісова цариця.
А що ж вам таке?
2-а Лілея.
Вдень нас руками займають, листя обривають, а часом і віку збавляють, гострим ножем стинають, несуть нас у панську палату, ставлять у воду, гублять нашу вроду.
Ой, сестрице, скільки нас погинуло, білий світ покинуло. Ось було недавно свято, скільки нас потято!
Лісова цариця.
Бідні мої сестрички! А деж моя сестричка наймолодша?
3-а Лілея.
Немає сестриці, немає - в іншому садочку процвітає. Віддала сестриця нашу понна, випросила дівчина Маря’на, за щиру свою роботу влітку випросила щонайменшу квітку.
Павлусь. (До Лілеї-цариці).
Засмутили мене твої сестрички. Полетіли до Мар’яни! (Обоє вибігають).
(В цей час дівчатка-квіточки танцюють і завмирають у крузі).
Лісова цариця.
Здорова, люба моя сестричко!
Лілея-наймолодша.
Здороава, Лілеє-царице! Де ти літала? Де ти бувала? Чи моїх сестричок не видала?
Лісова цариця.
Вадала, видала і про тебе розпитала..
Лілея-наймолдша.
Як же вони маються, мої сестриці, мої милі жалібниці? Чи згадують про систру молоденьку, про лілею біленьку?
Лісова цариця.
Згадують, згадують, щодня плачуть по тобі.
Лілея-наймолодша.
Нехай не плачуть, нехай не ридають. Мені в цій квітниці краще, ніж цариці. Красуюсь, пишаюсь, із лишеньком не знаюсь. Ще сонце не сходить, а моя Мар’яночка з хатини виходить, мене поливає та доглядає!
Лісова цариця.
Що ж, люба сестрице, скажи Мар’яночці спсасбі, що так гарно тебе доглядає. Рости ж, Лілеє, розкішна, красна, щоб була доля щасна! Павлику, а нам повертати додому. Бачиш, он вже сонце сходить.
(Бере за руку і хоче бігти додому. Павлусь простягає руку і вони вибігають. Лісова цариця зникає, а павлусь знову в ліжку).
Павлусь.
Почекай! Почекай! (ніби уві сні, простягає руки і розплющує очі).
Мати. (заходить до кімнати).
А, ти вже прокинувся, моя люба дитино? Ну як ся маєш?
Павлусь.
Добре! Зовсім добре! А знаєш, мамаочко, який гарний сон мені приснився? Мені снилвсь Лелія-цариця! Це вона допомогла мені одужати. Якби ти знала, яка вона красива і добра!
Ведучий. Велика дочка України втілила в своїй творчості кращі почуття свого народу. Вона безсмертна, як безсмертний народ.
Твого слова співучого сила
Кличе нас до щасливих висот.
У піснях свій народ ти любила –
І тебе не забуде народ.
Ведуча. Вже не підводячись з ліжка, смертельно хвора, вона пориваася думкою до своїх задумів. «Нехай моїм останнім акордом буде молитва до сонця», - сказала поетеса.
Як я умру на світі запалає
Покинутий вогонь моїх пісень
І стримуваний промінь засіяє
Вночі запалений, горітиме удень.
Ведучий. В останні роки свого життя Леся Українка працювала з особливим напруженням. Вона поспішала, вона хотіла встигнути якнайбільше сказати людям. До останньої хвилини не залишала вона своєї єдиної зброї – поетичного слова.
Ведуча.
Слово, моя ти єдиная зброє,
Ми не повинні загинуть обоє!
Може, в руках невідомих братів
Станеш ти кращим мечем для катів.
Ведучий.
Життя Лесі Українки – це подвиг митця, один з тих подвигів, що підносять людину в очах сучасників, роблять її нетьмарною зіркою в очах нащадків.
(всі учні виходять на сцену, Леся стає посередині)
Леся.
Горить моє серце! Чуєте, люди? Його запалила іскра палкої до вас любові. Ви дали мені сил прометеєвих, терпіння народного. Я ними житиму, я маю в серці те, що не вмирає. Я йду до вас, люди!
(звучить музика)
