Легенда про «Потік Ірви»
Сонце сіло. Сонце встало.
За Хрестову гору впало.
Сходить місяць молодий
Над багаттями орди.
Очі жадібні розкосі
Задивляються на коси
Кременчанок молодих.
Світ приречено затих.
Найвродливіша із бранок
Полонила серце хана.
С свого він бога просить:
«Повінь цю світловолосу,
Хоч від серця відведи,
Хан з ордою й без орди
Вперше воїн на колінах
Просить Ірву за дружину:
«Обіцяю, сонце блисне,
Військо відведу від міста,
Пожалію люд і хати
Кременцю тут вік стояти.
Хочеш поміняю віру,
Але будь моєю, Ірво».
«Буде так…»
З гори і в прірву
Полетіла птахом Ірва.
Не знайшлося чар і сили
Обламати її крила.
Затремтіло. Загуло.
Забурлило джерело.
З місця, куди впала Ірва,
Справжнього потоку гирло
Воду стрімко понесло,
Поміж скелями зросло.
У потік нестримний гнаний
Той, що зніс всіх бусурманів,
Той потік з дівочих сліз
Згодом в землю й в пам’ять вріс.
Згодом сталось, як завжди,
Хоч самі не відбулись,
Засмітили і зреклись
Від джерельної води.
І втікали, хто куди.
Орда
Образливо і гірко,
Земля під нагаєм,
Народжений шестіркою
Не стане королем,
Куди не кинеш оком,
Орда… Орда… Орда…
Душею кривобока
За віком молода.
В очах вогонь сарматський.
Усе живе – ясир.
Під горами карпатськими
Ще спочиває Мир,
А тут в моїм роздоллі
Зачаття на коні
Приносить у подолі
Дівчата шайтанів.
Колючих вузьколобих
Зі степу, з бур’янів
Пороблено. Хто робить,
Щоб рід наш бовванів?
Щоби всмоктали діти
Дурного молока,
Не суть слав’янських літер,
А свист степовика.
Розпуста і блюзнірство
Паплюжать древній рід.
Проти ханжі і здирства
Єднаймось в Хрестний хід.
