Чорноморські новини, № ЧЕТВЕР 20 жовтня 2011 року
- Без рубрики
Іван Франко та Одеса
Кілька зауваг з приводу недавньої публікації
Одеса унікальна в багатьох аспектах: тут переплітаються різні культури, тут жили або певний час перебували Пушкін і Міцкевич, Леся Українка і Лев Толстой, Шолом-Алейхем і Ботев, Франко і Скуфас... Відомості про багатьох обросли домислами чи легендами, не про всіх ми маємо вичерпну інформацію.
Не так давно, коли в Одесі тільки-но відбулося відкриття пам’ятника Ісаку Бабелю, в газеті «Дзеркало тижня» з’явилася публікація, в якій мене здивувало одне висловлювання Валерія Хаїта, віце-президента Всесвітнього клубу одеситів. Йшлося про спонукальні імпульси встановлення пам’ятника Бабелю. «Одного разу в лютому 2007 року я гуляв Одесою, – розповідає пан Хаїт, — і побачив щойно встановлений на кінці Олександрівського проспекту пам’ятник видатному українському поету, мислителю і громадському діячеві Івану Франку. «Дивно, — подумав я, — Іван Франко, здається, бував в Одесі проїздом, інакше кажучи — до Одеси прямого стосунку не має». «А що ж наші видатні письменники-земляки? — продовжував я думати далі...» і т. п. Як бачимо, особа Франка, навіть закута у холодний метал, здатна породжувати творчі імпульси у наших сучасників не залежно від їхньої ментальності й культури…
Загальновідомо, що Іван Франко був в Одесі восени 1909 року «не проїздом», а лікувався тут більше місяця. Що ж до зведення пам’ятників особам, які лише мандрували Одесою чи й взагалі тут ніколи не були, то й такі запопадливо встановлюються.
У цьому контексті із зацікавленням зустрів появу статті Олександра Музичка «Сила Франкового слова» в газетах «День» і «Чорноморські новини». Однак із заглибленням у матеріал моє розчарування посилювалося — знову «наступаємо на старі граблі». Автор статті посилається на документи, правдивість і достовірність яких поставив під сумнів відомий дослідник Григорій Зленко. Маю на увазі його статтю «Коли був в Одесі Іван Франко?», що увійшла до книги «Пошук для прийдешнього: вибрані розповіді літературного слідопита» (О., 2004). Заради справедливості повинен нагадати, що Григорій Зленко, відомий своєю скрупульозністю, вивчив наявні джерела й аргументовано довів, що Іван Франко тут бував лише один раз — у жовтні — листопаді 1909 року. У 1912-у, а тим більше 1913 — 1914 роках славетний галичанин до Одеси не приїздив. Повідомлення Сергія Шелухина (які, до речі, в Одесі першим оприлюднив Г. Зленко), а особливо Володимира Кедровського (якому 1909-го було лише дев`ятнадцать років) про друге відвідування Іваном Франком Одеси не підтверджуються. Визнаю це із певним жалем, бо дуже тішить національну гордість одеситів-українців факт, що гуляє у літературі з легкої руки Шелухина і Кедровського. Не зовсім переконливе й інше твердження названих свідків, а саме про виступ Франка в Новоросійському університеті на засіданні Історико-філологічного товариства, вважає Григорій Зленко, оскільки жодних інших свідчень (крім С. Шелухина чи повторених через тридцять чотири роки В. Кедровським) не виявлено ні в листуванні сучасників, ні в газетних публікаціях чи матеріалах засідань Історико-філологічного товариства за 1909 рік, наприклад, у «Летописи Историко-филологического общества», що зберігається в Державному архіві Одеської області. За цей рік, як стверджує Г. Зленко, протокол взагалі відсутній. Важко уявити, щоб виступ такого відомого письменника і громадського діяча, глибокого знавця Старого Завіту не мав резонансу в науково-культурних колах Одеси.
Я не беруся досліджувати цю тему, однак як людина, що цікавиться українікою Одеси, хотів би, по-перше, щоб ми з повагою ставилися до існуючих більш ранніх напрацювань у цій царині і поважали наукові пошуки попередників. По-друге, не прагнули безоглядно ставити науку на службу теперішнім політичним потребам і були гранично об’єктивними, бо необ’єктивна наука — слабка підвалина в ідеології і політиці.
Український фактор в Одесі був і залишається потужним. Наші історики, найперше з ОНУ ім. І. І. Мечникова, роблять дуже багато у цьому напрямку. Достатньо згадати відому колективну працю — «Чорноморська хвиля Української революції: провідники національного руху в Одесі у 1917 — 1920 рр.», яка мала кілька презентацій, у тому числі під час останньої виставки-форуму в ОННБ ім. М. Горького. Україніка, звичайно, повинна перебувати в стані перманентного розвою і популяризації, але робити це, на моє переконання, потрібно виважено й толерантно. Лише тоді наші аргументи будуть переконливими, а інакше ми тільки додаємо своїм недругам додаткові контраргументи.
Якщо автор публікації намагається сказати своє слово в краєзнавстві, то варто, на мою думку, відшукувати нові, ще не відомі історичні джерела. До речі, на завершення вищезгаданої статті Григорій Зленко, передбачаючи подібну ситуацію, ще сім років тому писав: «Навіть тепер, коли дату виправлено в останньому за часом виданні спогадів про Франка, окремі автори говорять про приїзд письменника в 1909-му й 1912 роках. Побоююсь, що, прочитавши так звані «спогади» В. Кедровського, дехто візьме на око й роки «1913-й чи 1914-й», хоча після відвідин Одеси пізньої осені 1909 року Франко не виїздив за межі Галичини, займаючись боротьбою з виснажливою недугою, життєвими прикрощами й реалізацією творчих задумів, що обступали його зусібіч». Про це, зокрема, говорять і львівські історики, наприклад, Михайло Мочульський (у 1938 р.).
Ми цінуємо здатність давати політичну відсіч і горду постать українця-одесита — автора раніше згаданої публікації, але в полемічному запалі все ж варто віддавати належне й тим, хто був першопрохідцем, культивувати наступність і толерантність у пошуковій роботі й тим самим прагнути наблизитися до істини. Тішу себе надією, що ці критичні зауваження спонукають наших молодих науковців бути більш прискіпливими та сумлінними у своїх публічних виступах, і нам, читачам, не доведеться переживати нові розчарування.
Володимир КУДЛАЧ.
