З щоденника справжнього українця

Владислав Макієнко

З щоденника справжнього українця

Навіщо людям писати щоденники, заводити блоги, висловлювати свої думки та робити вигляд, що тебе хтось почув? А чи можна завести блог про Україну, про українців? Так, можна. Мій твір був скомпонований з моїх думок, які я висловлював не один місяць. З усіх своїх міркувань я нарешті відповів на свої головні запитання: якою я уявляю Україну, що їй не вистачає, чого їй прагнути.

Отже, приємного прочитання.

Україна – країна, у якій я живу. За 20 років незалежності вона удосконалилася, але все одно залишилася неідеальною. Я пишу цей твір, тому що в мене є мрія щодо майбутнього моєї Батьківщини.

Яка ж вона, мрія? Чи уявляю я Україну лідируючою та впливовою державою зі стабільною економікою, з містами-мільйонерами та великою кількість хмарочосів? Можливо, але це тільки формальності, наслідки задуманого. Треба копати глибше.

Кожний раз, коли в моїм присутності промовляється слово «Україна», перед моїми очами постають картини боротьби українського народу за волю. Протягом свого існування Україна боролася за незалежність. Це була її головна мета, яка здійснилася в 1991 році. Людям треба прагнути до своєї нової мрії.

Україна моєї мрії – це єдність народу та загальна любов до своєї Вітчизни. Кожен з нас несе в собі якусь частку держави. Я хочу, щоб Україна стала не серцем, а душею Європи. Хочу, щоб майбутнє моєї України залежало не від вузького кола осіб, а від кожного з 46 мільйонів громадян держави.

Зрозуміло, що багато хто з нас бажає, щоб наша країна не знала безробіття, щоб були високі пенсії та низькі податки. Всі чекають чогось від України. Всі забули про те, що треба пожертвувати чимось, щоб здобути якусь користь. Народ чекає поліпшення стану української держави, Україна чекає пожертви від народу. Прийшов час роз’єднати це замкнуте коло. Я знаю, чого не вистачає Україні. Підтримки народу – ось чого. Українцям прийшов час знайти душевну рівновагу, об’єднатись та зробити свій перший крок. Тоді негативні явища та помилки залишаться тільки в спогадах…

Мріючи про Україну, я хочу, щоб її поважали інші люди, інші держави. Та для цього вона повинна навчитися поважити себе саму. Ми, українці, повинні поважати себе як націю. Україна – це не гроші, це населення.

Держава розквітне тільки тоді, коли Західна та Східна, Північна та Південна України зіллються в одну течію. Українські степи та ліса, гори та морське узбережжя, ріки та озера – такі самі єдині, як українці. Ми не повинні поділяти нашу країну. Ми – патріоти. Нехай її поділяють тільки звірі.

Патріот хоче змінити свою країну на краще, він надихається її історією, краєвидами, мистецтвом та людьми. Патріоти ніколи не розучаться мріяти, їх ніколи не поглине буденна метушня. Вони – ті люди, які можуть бачити країну по-своєму, загально. Чому? Тому що вони люблять Україну. Я б не писав ці рядки, якби був іншої думки.

Єдність народу полягає в єдиній вірі. Ні-ні, я говорю не про релігію. Неважливо, якої ти релігії. Віра – це частина української нації. Це те, що поєднує українців зараз та буде поєднувати їх у майбутньому. Доки ти віриш, доти ти поєднуєшся з Україною.

«Майбутнє = молодь» - звичайна формула, якою я користуюсь, обчислюючи подальше життя України. У моїй мрії молодь грає «структурну» роль у майбутньому України. Творчі, розумні та цілеспрямовані підлітки – те, що треба для держави. Нове покоління змінить Україну на краще. Я зміню Україну в ліпший бік.

Україна – це витвір мистецтва, бренд. Це пісня, у якій українці перетворюються на ноти. Пісня з 46 мільйонами нот стане тільки тоді досконалою, коли ноти знайдуть гармонію між собою. Та поки живе пісня, має жити сама Україна.

Пройде ще 20 років. Кришталево чисті води Дніпра будуть поділяти Україну на дві частини – Правобережну та Лівобережну, тільки вона все одно залишиться єдиною. На високих Дніпровських кручах, на кордоні лісу й степу розкинеться величавий Київ. Україна стане державою, з якою стане рахуватися весь світ. Вона не буде розриватися між двома світами: Східною та Західною Європою. Вона вибрала свій власний шлях та впевнено рухається ним. Українці будуть відмічати 160 річницю з дня смерті Тараса Шевченка та 150 років з дня народження Лесі Українки та Миколи Вороного. Українці відчують щастя та гордість за свою державу, а іноземці казатимуть: «Їду за кращим життям в Україну».

Такою я бачу мою Батьківщину. Я висловив свою думку щодо України моєї мрії. Можливо, наші з вами погляди в чомусь збігаються, в чомусь - ні. Але я вигадав та слідую своєму новому девізу: «Україна – це не ера, це вічність». Це стане моєю подальшою ціллю.