СИНТЕЗ МИСТЕЦТВ У ТВОРЧОСТІ ПИСЬМЕННИКІВ
КІНЦЯ ХІХ – ПОЧАТКУ ХХ СТОЛІТТЯ
Кажуть, що талановита людина має талант до всього. Отже, не виключено, що відомі українські письменники могли бути ще й музикантами, співаками чи, як варіант, художниками. Письменники кін. ХІХ - поч. ХХ століття вдалися до поєднання всіх своїх творчих амбіцій та пристрастей в одному творі – до синтезу мистецтв. Тобто вони за допомогою слова змогли виразити живописність картини, мелодійність музичної композиції чи монументальність архітектури.
Синтез - процес (як правило - цілеспрямований) з'єднання або об’єднання раніше розрізнюваних речей або понять в одне ціле. Цей термін, який використовується переважно в хімії або фізиці, літературознавці перенесли в літературу. О. Мацяк у своїй дисертації «Синтез мистецтв у прозі Ольги Кобилянської: проблема само тотожності письменниці» дає власне визначення поняття «синтез мистецтв»: органічне поєднання літератури з іншими, переважно суміжними (музикою чи малярством) видами, що, передбачаючи відповідний рівень творчого мислення, здійснюється з ініціативи письменника в уяві реципієнта і характеризується підрядним зв’язком між компонентами та якісно новим сприйняттям твору.
В кін. ХІХ – на поч. ХХ століття серед літературних течій переважав модернізм, який був готовий до змін та експериментів. За літературознавчим словником модернізм – загальна назва літературних напрямів та шкіл XX ст., яким притаманні формотворчість, експериментаторство, тяжіння до умовних засобів, антиреалістична спрямованість. Визначальними рисами модернізму є новизна та антитрадиціоналізм, перевага форми над змістом, визнання інтуїтивного поруч із логічним шляхом пізнання, індивідуалізм, психологізм, використання символу як засобу пізнання і відтворення світу, ліризм (навіть у прозі, драматургії, публіцистиці), естетизм. Саме письменникам цього літературного напрямку стало цікаво поєднувати літературу з видами інших мистецтв, експериментувати.
М. Коцюбинський одним з перших зацікавився синтезом мистецтв і яскраво проілюстрував це своєю творчістю. Це можна побачити навіть неозброєним оком по підзаголовках творів письменника – ескіз, акварель, образок. Справа в тому, що його вихованням займалась в основному мати, «добра, надзвичайно любляча, здатна на самопожертву». Саме вона привчила письменника цікавитися зразками високого мистецтва, допомогла сформувати йому гарний естетичний смак. Пізніше все це відбилося у прозі Михайла Коцюбинського.
Новела «На камені» має підзаголовок «Акварель». Уже цим письменник вказує на мальовничість твору та його зв’язок з образотворчим мистецтвом. За тлумачним словником акварель – це тип фарб, розчинних у воді, а також техніка живопису такими фарбами. Техніка акварельного живопису вимагає великої майстерності, оскільки прозорість фарб не дозволяє переписування зображення. Тут можна провести паралель із новелою «На камені». Адже життєвий вибір Фатьми (залишитися з чоловіком або втекти з коханцем) у мусульманському світі сприймався як остаточний і змінити його уже не можна було. Зрадивши чоловіка, вона вже не мала прощення, бо мусульманські правила жорстоко карають за будь-який проступок. Як не можна виправити малюнок аквареллю, так жінка не має права на виправлення помилки в гірському селищі. Сучасне розуміння акварельної техніки полягає в тому, що крапля фарби на вологому аркуші може створити зовсім непередбачуваний малюнок. Такою ж непередбачуваною та випадковою була і смерть Фатьми в новелі.
М. Коцюбинський спромігся словами малювати такі пейзажі, які постають в уявленні читача різнобарвною картиною: «В одчинені вікна й двері на довгу з колонками веранду так і перлась ясна блакить моря, в нескінченність продовжена блакитним небом. Навіть душне повітря літньої днини приймало м’які синяві тони, в яких танули й розпливались контури далеких прибережних гір». До речі, тут автор «натякає» на ще одну особливість акварельних фарб – розпливчатість контурів. В цьому і виявляється талант автора до синтезу літератури з живописом.
Новела Михайла Коцюбинського «Цвіт яблуні» теж має підзаголовок зі сфери образотворчого мистецтва – етюд.
Етюд (фр. étude) – це твір образотворчого мистецтва допоміжного характеру, виконаний з натури з метою її вивчення в процесі роботи над картиною, скульптурою і т. ін.
Справді, якщо спроектувати все це на новелу «Цвіт яблуні», можна помітити, що вона дійсно має характер «замальовки», де ще немає ні виразного сюжету, ні конкретного закінчення. Але при цьому вона вражає своєю глибиною змісту та мальовничими описами: «…І те велике ліжко з маленьким тілом, і несміливе світло раннього ранку, що обняло сіру ще хату… і забуту на столі, незгашену свічку, що крізь зелену умбрельку кидає мертві тони на вид дитини… і порозливану долі воду, і блиск свічки на пляшці з лікарством…», «…вишня була вся в цвіту, як букет… крізь білий цвіт виднілось синє небо, а на траві гралось весняне сонце».
Коцюбинського «Intermezzo» є відомим зразком імпресіоністичної прози. Імпресіонізм – це напрямок образотворчого мистецтва, характерний тим, що відтворював не саму дійсність, а те, як вона впливає на людину, її емоції, душевний стан (наприклад, творчість художників К. Моне, О. Ренуара, Е. Дега). Своїм головним завданням імпресіоністи вважали зображальність, намагаючись не деталізувати дійсність, а відображувати її в загальних рисах і контурах. Коцюбинського, подібно до картини імпресіоніста, заглиблюється у внутрішній світ людини, відтворює дійсність яскравими зоровими і слуховими образами, промовистими художніми деталями найтонших змін у настроях і в природі. М. Коцюбинський особливо чутливо, переконливо і лаконічно описує природу. Новела вражає ліризмом і має дуже нечітку сюжетну лінію (картини імпресіоністів теж не мають чіткості, а лише загальні риси та контури). «…Мої днi течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлiбом. Безконечнi стежки, скритi, iнтимнi, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зеленi хвилi i хлюпають ними аж в краї неба. Я тепер маю окремий свiт, вiн наче перлова скойка: стулились краями двi половини - одна зелена, друга блакитна - й замкнули у собi сонце, немов перлину. А я там ходжу i шукаю спокою. Йду. Невiдступно за мною летить хмарка дрiбненьких мушок…», «…Стежки змiяться глибоко в житi, їх око не бачить, сама ловить нога. Волошки дивляться в небо. Вони хотiли бути як небо i стали як небо. Тепер пiшла пшениця. Твердий безостий колос б'є по руках, а стебло лiзе пiд ноги. Йду далi - усе пшениця й пшениця. Коли ж сьому край буде? Бiжить за вiтром, немов табун лисиць, й блищать на сонцi хвилястi хребти…» - такими мальовничими описами у стилі імпресіонізму наповнена новела.
Та ще в багатьох творах М. Коцюбинський синтезує мистецтва. Наприклад, новела «Лялечка» теж має підзаголовок «етюд», у творі «Коні не винні» автор займається описом міста-дива архітектури, яке приснилось головному персонажеві, устами інших персонажів говорить про «нечувані комбінації згуків», про Баха, Гайдна і Бетховена, в образку «Він іде!» М. Коцюбинський із захопленням описує мелодію дзвонів, прирівнюючи це до найвидатніших музичних композицій. Отже, ми бачимо, що синтез мистецтв яскраво виявляється у творчості М. Коцюбинського. Особливу увагу він звертає на синтез літератури з образотворчим мистецтвом.
Твори Ольги Кобилянської теж містять зразки синтезу мистецтв. Але, на відміну від М. Коцюбинського, її більше цікавила музика, ніж живопис. Пояснюється це тим, що письменниця з самого дитинства дуже захоплювалася музикою. Ще одним зацікавленням Ольги Кобилянської було малювання, але, не маючи відповідної для малювання школи, вона відмовилась від цього заняття.
Найбільш музичним є ескіз «Impromptu phantasie». Однойменний твір є у Ф. Шопена, улюбленого композитора Ольги Кобилянської. У перекладі назва звучить як «Фантазія експромтом». Фантазія (від грец. phantasm – уява) – інструментальна музична п'єса, в якій важливого значення набуває імпровізаційний початок, вільне розгортання музичної думки, а експромт (у музиці) — фортепіанна п'єса, як би імпровізація під впливом певного настрою, переживання, відрізняється яскравим ліризмом, свободою музичного розвитку. Дійсно, твір починається абстрактних замальовок звуків дзвонів, ліричних думок і поступово письменниця переходить до опису головних подій. О. Кобилянська показує настрої і переживання ліричної героїні, її враження від гри на фортепіано молодого вчителя. Музика тут настільки синтезує зі словом, що читач відчуває на собі вплив звуків музики. Майстерність письменниці і її любов до гри на фортепіано просто вражає: «…Кожний його удар по клавішах і кожний живіший рух його електризували її і виводили з рівноваги», «…Тони звучали, немов здалений, пристрасний сміх, так, немов сміх жіночий, одначе не сміх щасливий…тепер розляглись тони пориваючої, неописаної, якоїсь немов морозяної краси… Те, що грав, була пристрасть, як грав – зраджувало його як людину…», «Але коли чую її (Impromptu phantasie), як другі грають, то душа моя наповнюється слізьми. Що се таке?», «Коли чую музику – готова вмирати. Стаю тоді божевільно-відважна, стаю велика, погорджуючи, любляча… що й залежить на мені, коли лиш музику чую!...». синтез музичного і літературного мистецтва в цьому творі дає можливість побачити зв'язок музики зі словом, відчути їх взаємозв’язок і близькість, здатність впливати на людські почуття.
У Ольги Кобилянської є ще один твір, що має шопенівську назву – «Valse melancoligue». Але, якщо у «Impromptu phantasie» письменниця вказує на те, що назва музичної п’єси Шопена стала назвою її твору, то авторство «Valse melancoligue» вона приписує одній із персонажів фрагменту Софії Дорошенко. Навіть початок уже вказує на присутність музики у літературному творі: «Не можу слухати меланхолійної музики. А вже найменше такої, що приваблює зразу душу ясними, до танцю визиваючи ми граціозними звуками, а відтак, зрікаючись їх незамітно, ллється лиш одною широкою струєю смутку! Я розпадаюся тоді в чутті і не можу опертися настроєві сумному, мов креповий флер, якого позбутися мені не так легко. Зате, як пронесеться музика блиску, я подвійно живу. Обіймала б тоді цілий світ, заявляючи далеко-широко, що музика грає!». говорить про вплив музики на душу людини, на її настрій та почуття, на можливість вивести з найтяжчої депресії чи викликати найзворушливіші спогади. А передає всю цю красу та силу музичного твору письменниця за допомогою слова: «…попросила тихим голосом, щоб мені заграла Valse melancolique. Мені хотілось його чути… Пішла й грала. Не знаю… просто душа розривалася в чоловікові в грудях при тих звуках, граціозних, заповідаючи найбільше щастя, а закінчених смутком і несамовитим неспокоєм! Се нишпорення там, у низьких тонах перекидання, бушування між звуками за чимсь… за щастям, може? – і надармо! Уривала неожидано посередині гами смутним акордом, полишаючи в душі масу викликаних почувань мов на глум… Я плакала». Ось вам і синтез! Взагалі у фрагменті синтезуються аж три мистецтва – словесне, музичне і «малярське». Оповідає О. Кобилянська про душу художниці, її світогляд та манеру творити: «Я – артистка і живу відповідно артистичним законам, а ті вимагають трохи більше…Лише ми одні піддержуємо красу в житті, ми, артисти, вибрана горстка суспільності…», «…образ, над яким працювала невсипуче з розгорілими щоками, яким була перейнята до глибини душі, була велика копія образу Корреджо – «Віроломна». Малювала в переконанні і гордій вірі, що він удасться їй. Мабуть, то й розпалювало її талант і довело, що добилося цілі…». А от «музику» письменниця описує по-іншому: «Мій «фах» вибагливий і жадає зараз для себе не стісненої волі. А що я привикла віддавати музиці самі необмежено свобідні почування, то тут мішав би мою душу вічний неспокій і підозріння… Я потребую спокою, що випливає з замилування до музики й гармонії в відносинах, передусім гармонії!», «відограваючи композитора, треба відгадувати і його істоту, щоб зрозуміти мотив самої композиції. Інакше грання безхарактерне. Раз – що без душі композитора, а другий раз – що без душі грача, який не находить між композицією й собою нав’язуючих струн і грає напомацки. Те, що називають у звичайнім розумінні слова гарною грою, є лише гармонія звуків, нюансована чистою вправою…».
Невеличкий, приблизно на дві сторінки, нарис «Рожі», не маючи сюжету здатен заворожити читача та здивувати мальовничістю зображуваного. Чому мальовничістю? Бо перед очима постає справжній шедевр живопису – картина з рожами. Ольга Кобилянська змогла досягти синтезу літератури з живописом, використовуючи при цьому безліч епітетів на позначення кольорів та відтінків (блідо-рожева рожа, темно-зелені листки, різнобарвні метелики, темно-рожева краска, матово-жовтий пуп’янок), вдаючись до приголомшливої деталізації («у склянці, тонко різаній, прозорій, наповненій аж по сам край свіжою водою…», «…навпроти стола навстіж відчинене високе вузьке готицьке вікно, за ним тонуть у темряві велети-дерева…»). До того ж письменниця показує свій літературний талант, описуючи квіти надзвичайно поетично, використовуючи небачені раніше метафори та порівняння: «…коло неї, мов під охороною маленький, трохи потвердих, темно-зелених листків, тулилася блідо-рожева рожа…», «вона була повна поетичного почуття – рожа, до котрої усміхається полудень зі своїми різнобарвними метеликами…», «…ніжна, і запашна, і несказанно непорочна, сперлася вона на темно-червону рожу, притулилася і несвідомо допоминалася, аби її взяти в обійми». Ольга Кобилянська створила словами картину з рожами, зуміла показати їх так, що читач уявляє навіть найменші подробиці цієї картини, бачить навіть задній фон (відчинене «готицьке» вікно), відчуває красу. Подібно до художника, який передає настрій картини з допомогою теплих або холодних кольорів, Ольга Кобилянська створює ніжне, романтичне, по-жіночому лагідне зображення букету рож за допомогою різноманітних відтінків червоного та рожевого: блідо-рожева рожа, темно-рожева краска, рожевий подих, темно-червона рожа. З цими теплими кольорами контрастують темні та холодні, відбиваючи незатишність та ворожість зовнішнього світу: тонути у темряві, темні хмари. Отже, бачимо, що слово здатне малювати у нашій уяві незгірше художника і створювати шедеври живопису. Ольга Кобилянська змогла це довести.
Творчість Василя Стефаника – це переважно лаконічні новели на тему складного життя українського народу. Здавалося б, про який синтез мистецтв може іти мова? Але і у деяких творах Стефаника ми спостерігаємо це явище. Колись Володимир Коряк назвав Василя Стефаника «селянським Бетховеном». Дійсно, дослідники неодноразово звертали увагу на спорідненість слова Стефаника і музики Бетховена. Насамперед це спільність трагедійних інтонацій, мінорності, пригніченості. Насправді вони обидва дуже вболівали за долю людини.
Стефаника «Давня мелодія» розповідає про мелодію давньої української пісні – колядки. Оповідується про вплив народної пісні на свідомість звичайної людини та на її думки, показується, яку вагу мала колись обрядова пісня для народу: «Гураган давньої мелодії вирвався з дужих грудей. Іде коляда про лицаря, як йому дорікає його вірний кінь… «Ва мнов гармати, як грім, гриміли» - тих гармат я збоявся та засунувся назад на піч. Але з жалю за конем я розплакався…», «Ой рано, рано пан Василь устав, при першій свічці личенько вмивав, при другій свічці суконки вбирав, при третій свічці коника сідлав» - я чув себе вже в сідлі і тверда постановив ніколи свого коня не продати». Оповідач новели – малий Василь – цінував пісню народу, мелодія колядки пробуджувала в ньому світлі почуття, примушувала його поважати героїчне минуле народу, любити традиції. Василь Стефаник пов’язав слово з мелодією, вклавши у цей синтез велику ідею поваги до українських традицій.
Новела Стефаника «Портрет» отримала назву через те, що оповідає про портрет дочки старого пана, про його сум з приводу розлуки з дочкою. Але письменник жодним рядком твору не згадує зовнішності дівчини, зображеної на портреті, того, як він намальований, де стоїть, які фарби переважають тощо. Натомість новеліст подає нам портрет старого пана, але не за допомогою пензля та фарби, а за допомогою слова: «Голова його хиталася, як галузка від вітру,— раз по раз без упину. Губи все щось жували. Руки дрожали — не хотіли нічого держатися… цибух розігрався — все вимикався з губів. Як осінній листок на рвучій воді. Один фотель стояв твердо, як молодий дужий птах, що тримав старого на крилах…». Використовуючи символіку червоного кольору, автор передає хворобливість, самотність та старість головного персонажа та всього, що його оточує (червоні промені сонця вбігли через вікно, портрет і фортеп'ян зачервонілися). Синтез із музичним мистецтвом у новелі передається за рахунок опису гри на фортеп’яно, показу впливу музики на свідомість слухача, можливість викликати найрізноманітніші емоції: «Я, татку, буду на цім грати… і люди будуть умирати зі страху. Зимний піт їм на чолі виступить… А на конець заграю їм пісеньку. Буде їм здаватися, що походжають по різнобарвних квітах і по шовковім зілю… Така то буде пісня, що всі стануть добрі і веселі. Ой татку, татку, як я буду грати, грати!».
Синтез мистецтв у творчості письменників-модерністів зайняв особливе місце. Їх зацікавлення живописом, музикою чи архітектурою відбилось у творчості і створило новий особливий спосіб передавання дійсності в літературі. Саме література виявилася тим унікальним мистецтвом, що змогла поєднати в собі пісенне та живописне, мелодійне та монументальне за допомогою слова.
