Ладомир-Володимир-Володимир-Волинський. Серце граду
Володимир-Волинський, або просто Володимир, як звикли називати його мешканці, - місто, де з кожного закутку на нас позирає велична й нерідко трагічна історія. Вулиці й сквери, урочища й будівлі - всі вони мовчазні свідки лихоліть і розквітів княжого граду, в якому нам пощастило жити. Та найзагадковішим, найтаємничішим місцем древнього Володимира, його серцем було й залишається городище, ймовірно, більш давнє, ніж ми можемо собі уявити.
Городище, град, замчище, дитинець – по різному називають вали, що їх насипали наші далекі предки на високому пагорбі над заплавою річки Луги. Уже в прадавні часи родючі ґрунти біля Луги були привабливим місцем для розселення різноманітних етнічних груп місцевого і прийшлого населення. Перші невеликі поселення, які там утворилися, були надійно заховані серед боліт та лісів, відтак, практично не потребували додаткових захисних споруд. Крім того, Луга протікала по заболоченій низині, де утворювала різні за розміром водойми. А притока річки, Смоча, витікала з озера-болота, яке ще й нині існує в північно-східній частині міста. Смоча омивала з двох боків високий розлогий пагорб, який мав природний круговий огляд. Болотиста місцевість навколо пагорба, званого тепер городищем, ускладнювала підступи до нього впродовж більшої частини року.
Ладомир
Згідно з історичними відомостями, перші слов’янські поселення на території майбутнього Володимира належали дулібам. Один із племінних центрів дулібського союзу, який мав ознаки державності, знаходився у селі Зимне. Невелике плато, яке знаходилося поблизу території, де нині височіє Зимненський Святогірський монастир, з одного боку було укріплене частоколом та дерев’яною стіною. З боку ж річки жителів поселення захищало від ворожих набігів високе урвище. Хто жив у тому давньому поселенні? Ймовірно, воїни, які обороняли навколишні землі від зайд-загарбників. Скоріш за все, жили там і ремісники, які обслуговували воїнів, а крім того, виготовляли й речі, які йшли на продаж, адже часто в поселення навідувалися купці.
Згідно з припущеннями чималого числа істориків, жителі того прадавнього Зимненського поселення й є засновниками міста Ладомир, яке згодом стало Володимиром. Адже після руйнуванням Зимненського городища аварами в середині VII століття його вціліли мешканці дуліби залишили місце, яке слугувало їм домівкою, й переселилися на територію пізнішого Володимира. Відтак, цілком можливо, що на прикладі Володимира маємо один із найбільш ранніх випадків так званого перенесення міста.
Час же виникнення нашого міста сягає глибокої минувшини. Непрямим свідчення цього може слугувати запис угорського хроніста Аноніма, нотаря угорського короля Бели IV, який написав хроніку «Геста Гунгарорум» чи «Діяння угрів». Автор згадував, що місто під назвою Ладомир існувало вже у 884 році, а перша писемна згадка про нього датується 886 роком.
Якщо ж повернутися до Володимирського городища, то його земляні укріплення, згідно з результатами досліджень, належать до укріплень волинського типу: мають оригінальну форму, щось середнє між колом та квадратом. Підносяться вали городища в північній його частині на 6 метрів, у південній – на 8. Розмір самого майданчика городища становить 150 м завдовжки і 80-100 м завширшки, а загальна його площа сягає 1,5 га. З південного боку до дитинця підступає болотиста долина річки Луги. Зі сходу і півночі поблизу валу протікає річка Смоча, з заходу ж підвищення дитинця відрізане від ще одного природного пагорба глибоким і широким ровом. Землю з цього рову, вважав наш земляк, видатний археолог, історик та етнограф Олександр Цинкаловський, свого часу було використано для спорудження валу зі східного боку. З північного ж боку дитинця, в урочищі Підзамче, також було викопано рів, земля з якого пішла на підсипку валу. В’їзд до дитинця знаходився з північного боку. Ймовірно, існував іще й додатковий невеликий прохід у городище з південного боку.
Володимир
Олександр Цинкаловський у своїй праці «Княжий город Володимир» пише: «На тому місці, де тепер замок і в’язниця, споконвіку було так зване городище. Згодом, як число населення зросло, це городище стало тісне, воно не могло вмістити населення околиць. Тим-то виринула потреба окопати розрослі вже забудування навколо городища. Таким чином повстав «остріг», який згодом усе поширювався і зміцнювався, доки нарешті ще в передкняжих часах не закинено старого замчища - городища й не висипано великого другого ряду земляних укріплень у формі високих валів, де зведено високі дубові стіни й вежі».
У Х-ХІІ століттях у Володимирі вже були добре розвинуті зброярське та ювелірне ремесла, гончарство та кам'яне будівництво. Зводилися храми, зброя та ювелірні вироби високо цінувалися за межами не лише Волині, а й Київської Русі. В ХІІ столітті в місті проживало більше 20 тисяч жителів (за мірками тих часів Володимир був мегаполісом), діяла своя архітектурно-будівельна школа, а в ХІІІ столітті у Володимирі нараховувалося понад 20 храмів і палаців.
Що ж до «серця» Володимира, його замчища, то давайте спробуємо уявити, як воно виглядало в X-XII століттях. Імовірно, на валах росла трава. Для того, щоб вони не розповзалися, їх покривали глиною й обпалювали, а взимку поливали водою. На валах упритул один до одного були зведені дерев’яні зруби, так звані городні. В стіні, утвореній городнями, розділеній на поверхи, знаходилися бійниці. Захищені ж майданчики, які знаходилися на горішньому поверсі городень, називалися заборолом. А там, де стіна робила повороти, будувалися вежі. В «Повісті минулих літ», описуючи облогу Володимира князем Давидом Ігоровичем у 1098 році, літописець згадував оборонні споруди міста: вежі, заборола та суважини – бійниці. Щодо матеріалу, який використовували при будівництві укріплень, то це було міцне, довговічне дерево – дуб. Про стіни Володимира, складені з міцних дубових колод, згадується в легенді про спалення міста князем Васильком за наказом хана Бурундая.
Якщо ж порахувати висоту валів і стін Володимирського городища, то стає зрозумілим, що взяти город було дуже непросто. Адже перед нападниками поставала перепона висотою не менше 10 метрів. З цієї висоти на ворога безперервно летіли стріли та каміння, лилися окріп і смола. В’їздні ворота до городища, як уже згадувалося, знаходилися з північного боку. Над воротами височіла вежа, яка давала можливість обстрілу нападників зверху та з боків. До вежі через рів був перекинутий міст. Важко сказати, чи мав він підйомний механізм, такий у ті часи був величезною рідкістю. Мости будували, як правило, стаціонарними й вузькими - щоб ворог не міг провести в місто великий загін вояків.
Володимир стольний
Княжий Володимир посідав визначне місце серед міст Волинської землі. Перша літописна згадка про нього належить до 988 року. Саме в цей час великий князь київський Володимир Святославович призначає Володимир в уділ своєму сину Всеволоду. Невідомо, сам князь Володимир дав назву місту чи це було зроблено на його честь пізніше. Однак не підлягає сумніву те, що назва міста походить саме від імені великого князя. За його задумом, нове місто мало слугувати форпостом проти ворожих підступів західних сусідів. Разом із тим, воно стало противагою Червену, попередньому центру регіону, а також граду Волиню, давньому племінному осередку волинян, який знаходився на протилежному березі Західного Бугу.
Улітку 1976 року археологічною експедицією на території Володимирського дитинця були розкопані залишки двох жител та двох напівземлянкових господарських споруд. Судячи з ямок від стовпів, виявлених по кутах, житло мало стовпово-каркасну конструкцію стін. Це означає, що стіни складали з горизонтально розміщених жердин (плах). Такі стіни без додаткової опори не змогли би витримати тяжку покрівлю, тому по куткам та посередині кожної стіни ставили товсті міцні стовпи. Стесані кінці горизонтальних жердин вставляли в пази, зроблені в стовпах. Вхід у напівземлянку знаходився з південного боку. В товстих дерев’яних стінах будівлі не робили вікон. Зате двері, розчинені на південний сонячний бік, в літній час були додатковим джерелом світла та тепла.
В протилежному ж від дверей житла куті знаходилася кругла глиняна піч. Таку піч робили за допомогою плетеного каркасу, який обмазували глиною. Всередину завчасно накладали дрова, коли каркас був готовий, дрова підпалювали. Згоряючи, дрова випалювали глиняну піч. Підлога в помешканні була земляна, добре втрамбована й промазана глиною. Поряд із напівземлянкою знаходилася господарська яма – погріб для зберігання продуктів, яка входила до житлового комплексу, датованого Х-ХІ століттями.
Неподалік знаходилося ще одне житло з розваленою піччю. Якщо взяти до уваги відсутність у приміщенні ям від стовпів, то можна дійти висновку, що його стіни були зрубними: в ямі було зроблено зруб, який згодом засипався ззовні землею. Останню добре втрамбували. Згадуване житло згоріло, що підтверджується залишками даху, який упав донизу.
У залишках жител на валах городища було знайдено уламки керамічного посуду, просвердлену кістяну пластину, шило, амулет із ікла вепра, точильний кам’яний брусок і шматки шкіри, уламки скляних браслетів. Такі браслети виготовлялися місцевими майстрами, були досить дешевими, їх носили городянки. А от коштовних речей, типових для князівсько-боярського побуту, як і залишків княжого терему, який, за словами науковців, розміщувався в городищі, там не знайшли. Марно шукали й залишки церкви Іоакима й Анни, каплицю чи «гробницю кам’яну», яку спорудив князь Мстислав Данилович на валах «над гробом баби своєї Анни, жони Романової», про що є згадки в літописі під 1289 роком.
Сьогодні значна частина площі в середині валів городища опинилася під капітальною спорудою, зведеною в другій половині ХІХ століття. Спочатку там розміщувалася в’язниця, а згодом - протитуберкульозний диспансер. Будівля розміщена в самому центрі колишнього дитинця. Якась частина його території знаходиться під господарськими будівлями, основна ж – під фруктовим садом. Цілком імовірно, що княжий палац, решток якого до сьогодні не знайшли, був збудований під згадуваною капітальною будівлею, та, на жаль, перевірити це сьогодні неможливо.
У 1215 році в Володимирі сів молодий князь Данило Романович. У цей час місто досягло свого розквіту. Свідченням цього є захоплений відгук про нього в 1232 році угорського королевича Андрія, який із подивом зауважив, що такого граду він не бачив навіть у німецьких землях.
Період величі Володимира тривав понад 350 років, але й після цього його історія, історія серця княжого граду, його городища, не перестає бути таємничою й захоплюючою. Вали городища ще багато можуть розповісти тим, хто вміє, а головне, хоче побачити й почути.
Продовження буде.
Світлана Федосєєва,
завідуюча відділом обліку та паспортизації наукових досліджень Державного історико-культурного заповідника «Стародавній Володимир»
