Життя і творчість Павла Филиповича

Життя і творчість Павла Филиповича

Филипович Павло Петрович народився 2 вересня 1891 р. у с. Кайтанівка Звенигородського повіту на Київщині в сім'ї священика. Середню освіту здобув у знаменитій київській Колегії Павла Ґалаґана, по закінченні якої 1910 р. дістав золоту медаль. Потім поступив у Київський університет св. Володимира на юридичний, а згодом перевівся на історико-філологічний факультет. За дипломну роботу «Жизнь й творчество » (вийшла окремим виданням у 1917 р.) був нагороджений золотою медаллю і залишений при університеті як професорський стипендіат (разом з М. Драй-Хмарою). Від 1920 р. до самого арешту працював професором у Київському університеті (певний період — у Київському інституті народної освіти).

В літературу ввійшов як поет, перекладач і критик. Належав до угруповання «неокласиків», хоча в своїй поетичній практиці зазнав відчутного впливу і символістів, й імажиністів, і народнопісенної поетики. Для його творчості характерні емоційна врівноваженість, певна раціоналістичність мислення, заглибленість у вічні питання буття.

Друкуватися почав із 1910 р. російською мовою в журналах «Вестник Европы», «Жатва», «Куранти», «Заветы» під псевдонімом Павел Зорев. З 1917 р. почав виступати в українській періодиці в журналі «Книгар». За життя з'явилося дві книжки віршів — «Земля і вітер» (1922) та «Простір» (1925). Окремими виданнями, крім уже згаданих збірок, вийшли літературознавчі праці «Шевченко і декабристи» (1926), «Українське літературознавство за десять років революції» (1928), «З новітнього українського письменства» (1929).

Павло Филипович, порівняно зі своїми ровесниками, меншою мірою піддавався остракізму вульгарної критики. Часом його навіть пробували означити в ряду «неокласиків» як такого, що найближче стоїть до пролетарської літератури. Проте н лиху годину не забули і про нього.

5 вересня 1435 р. виписано ордер № 24 на арешт II. Филиповича. Того ж дня він був арештований на своїй квартирі співробітниками НКВС Кузнецовим і Бондаренком. Йому інкримінувалась участь у контрреволюційній націоналістичній організації. ЗО жовтня 1935 р. його справу було об'єднано зі справою М. Драй-Хмари. Оперуповноважений Бондаренко виніс постанову: «Следственные материалы в отношении обв. и Драй- объединить в одно дело под № 99, о чем уведомить УСО НКВД УССР». Начальник ОО УГБ НКВС УРСР і КВО Бржезовський 9 листопада затвердив цю постанову. Але справа № 99 проіснувала недовго — вже 22 листопада вона була приєднана до справи № 000, по якій проходили «М. Зеров і його група».

Військовий трибунал Київського військового округу на закритому судовому засіданні 1—4 лютого 1936 року без участі звинувачення й захисту, розглянувши | судову справу по звинуваченню М. Зерова, П. Филипо-вича, А. Лебедя, М. Вороного, Б. Пилипенка і Л. Митькевича у контрреволюційній терористичній діяльності, визначив міру покарання П. Филиповичу: «десять років позбавлення волі у виправно-трудових таборах з конфіскацією майна».

На початку червня він разом із іншими учасниками «банди» був етапований на Соловки, За спогадами сучасників, Филипович у таборі постійно перебував у стані глибокої депресії. Трагічно завершилася і доля його дружини Марії Андріївни Михайлюк-Филипович, яка збожеволіла, а на початку 1939 р. була вислана до Караганди, де сліди по ній загубилися. Павла Филиповича на той час уже не було серед живих. Без будь-яких підстав і пояснень «справа Зерова та ін.» була переглянута «особливою трійкою» УНКВС по Ленінградській області, її постановою від 9 жовтня і 1937 р. Зерову, Филиповичу, Вороному і Пилипенку було винесено вищу міру покарання. Усіх їх розстріляли 3 листопада 1937 р.

Рішенням військової колегії Верховного Суду СРСР від 31 березня 1958 р. вирок військового трибуналу КВО 1—4 лютого. 1936 р. і постанова «особливої трійки» УНКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937р. скасовані «за відсутністю складу злочину».

Павло Филипович реабілітований посмертно.

Розстріляне українське відродження:

повернення пам”яті – Павло Филипович

(реферат з історії України, української літератури)

Український Ренесанс початку XX сторіччя, який почав було відроджувати справжнє українство майже в усьому, отримавши значний резонанс і активну підтримку в середовищі суспільства, грубо й цинічно знищила большевицько-імперська диктатура, кинувши за ґрати сотні кращих представників – патріотів України, що відстоювали національну гідність українського народу, а згодом і знищивши їх фізично. Серед них був і Павло Филипович – чудовий учений, поет-неокласик, перекладач і критик. Павло Петрович Филипович народився 2 вересня 1891 року в селі Кайтанівці, Звенигородського повіту в сім’ї священика. Навчався в Колегії Павла Галагана разом зі своїми друзями й майбутніми поетами Михайлом Драй-Хмарою та Володимиром Отроковським, в одній з найкращих тоді українських шкіл. Після закінчення Колегії навчається в Київському університеті спочатку на правничому факультеті, а вже через рік переходить на історико-філологічний, де вивчає слов’яно-російську філологію.

Розпочинав писати вірші російською мовою. Вже своїми першими поетичними творами привернув увагу критиків, друкуючись з 1910 року в російських журналах “Вестник Европы”, “Заветы”, “Жатва”, в київському ілюстрованому виданні “Куранты” під псевдонімом Павел Зорев. У 1915 р. закінчив повний курс університетських наук. Як професорський стипендіат підготував наукову працю про творчість російського поета Євгена Баратинського, яка була надрукована в тому ж 1915 р.

Згодом працював приват-доцентом у Київському університеті, а після реорганізації університетів новою большевицькою владою в 1920 р. – професором Київського інституту народної освіти. В цьому інституті також викладав український вчений та поет Микола Зеров, з яким П. Филипович познайомився, і те знайомство переросло незабаром у міцну дружбу. Вони тривалий час разом вели спецсемінар для студентів з історії української літератури.

За ці роки він друкує багато літературознавчих студій, редагує збірники “Шевченко і його доба”, пише вступні статті до видань творів Івана Франка, Лесі Українки, Олександра Олеся та Ольги Кобилянської. З 1919 року з’являються перші вірші, написані українською мовою, що виходять у журналі “Музагет”. За життя поета вийшли лише дві книжки поезій “Земля і вітер” (1922) та “Простір” (1925). У 1929 році видавництво “Культура” видало збірку літературознавчих студій Филиповича, присвячених творчості Івана Франка, Лесі Українки та Ольги Кобилянської. На жаль, це – єдина збірка, що вийшла за життя поета. Доля великої рукописної літературної спадщини поета досі невідома.

П. Филипович часто декламує свої вірші на творчих вечорах, обстоює разом з М. Зеровим, М. Драй-Хмарою та М. Могилянським орієнтацію неокласиків на систематичне і творче засвоєння культури минулих епох. У той же час він критикує символізм – модну течію початку XX ст., яка, на думку поета, одводить “поезію від реального буття”, позбавляє “її земних фарб і прикмет, без яких вона не може жити, бо абстрактність для поезії – смерть”. Але не відкидаючи повністю, він намагався поетику ситмволізму споріднити з новою поезією пролетарської літератури. Павло Филипович – чудовий сонетяр і разом з тим “поет-мислитель”, як оцінювали його сучасники. Йому притаманна глибинна філософська лірика. Вони були “гроном п’ятірним нездоланих співців” – так називав М. Драй-Хмара групу українських “неокласиків” – М. Рильського, М. Зерова, П. Филиповича, Освальда Бургардта і самого себе. П. Филипович придавав велику увагу любовній ліриці, створивши найкращі її зразки в українській поезії минулого сторіччя.

Поет багато перекладав переважно французьких майстрів поетичного слова, адже чудово володів французькою мовою. З російських поетів він найбільше любив перекладати О. Пушкіна та В. Брюсова, друкуючись у періодиці, головним чином у журналі “Життя і революція”.

, як і інших поетів-побратимів, трагічна. В квітні 1935 р. заарештовано М. Зерова, у вересні – Драй-Хмару, а в серпні забирають і його. Навесні 1936 р. поета засуджують на десять років позбавлення волі і етапують на сумнозвісні Соловки. Там він працював переважно фізично, але деякий час пробув бібліотекарем у табірній бібліотеці. Є дані, що П. Филипович помер 3 листопада 1937 р. А проте, можливо, він ще був живий до 1940 р., коли групі засуджених винесли вирок удруге, а потім розстріляли.

Надії мрійні і смутне квиління //Загублено у передранній млі, //А гострозоре мужнє покоління //Уже росте на молодій землі… Поет загинув, ні на мить не втрачаючи оптимізму. Універсальний, але розтоптаний, а тому явлений лише в міру таланту геній Павла Филиповича нам ще як слід відкривати. В цьому напрямкові вже дещо зроблено. Так, вийшли посмертні збірки поезій поета, збірки літературознавчих студій, як за кордоном, так і в незалежній Україні, періодично присвячуються різноманітні статті, що висвітлюють багатогранну творчість Филиповича. Відтепер – інша пора, і маємо тверду надію, що творча спадщина Майстра ще побачить потужний вихід у світ.

Павло Филипович

(1

Про цього написано чимало, щоправда здебільшого як про поета, і на жаль, значно менше як про чудового літературознавця, професора, викладача.

Повнота творчого самовияву поета і вченого Павла Филиповича припадає на 20-ті роки. Прийшов він у літературу вже сформованою особистістю, інтелігент, вихований на гуманних ідеях української та світової літератури.

Сьогодні ми можемо тільки дивуватися, як вдавалося йому в жорстких умовах,

“залізної доби” досягти злагоди своїх поетичних захоплень і наукових інтересів. Народився Павло Филипович 2 вересня 1891 року в селі Калітанівка на Київщині (тепер Черкаська область) у родині священика. Середню освіту здобув у відомій колегії Павла Гологана, та закінчив її у 1910 році і того ж року вступив до Київського університету на правознавчий факультет.

Провчившись рік він переходить на історико-філологічний факультет слов’яно - руської філології. Писати почав рано, навчаючись ще у колегії. Перші твори написані російською мовою друкуються в російських журналах “Вестник

Европы”, “Жатва”, “Заветы” під псевдонімом Павло Зорев.

На національне самоусвідомлення Павла Филиповича вплинула буржуазна революція 1917 року, яку він сприймає як “державно-національне відродження українського народу”. Відтоді П. Филипович пише українською мовою, перейнятий вірою у відродження рідної землі:

Не хижі заклики пожеж,

Не безнадійний рев гармати –

В поля майбутнього зайшла ти –

Минулу радість в них знайдеш.

А давнє слово на сторожі,

Напівзабуте слово те,

Як пишне дерево, зросте

У дні співучі і погожі.

(“Не хижі заклики пожеж”)

З 1917 року Филипович працює посаді приват-доцента в Київському університеті до 1933 року – професором, викладачем історії літератури.

Для поетики та естетики Павла Филиповича характерна людяна сутність його лірики, філосовського освоєння фолькльорного різноманіття української народної творчості.

У своїй поезії він рівноуважений і до історичного досвіду людства, і до навколишнього життя.

Найкращим здобутком поета є інтимна лірика, її філосовським осягненням світу, відвертістю у найпотаємніших почуттях.

Кому не мріялось, що є незнана Муза –

Безжурна дівчина, привітна і струнка,

Яка в минулому з’явитися уміла,

Поетам радості, і вроди, і любові,

І навіть дудочку приносила тоненьку,

І награвала їй пісні сама.

(“Кому не мріялось...”)

За час, коли у 1919 році “Музагеті” з’вилися перші, написані українською мовою вірші, Павло Филипович видав поетичні збірки “Земля і вітер” (1922р.) та “Простір” (1925р.).

Збірка “Земля і вітер” – це лірика зрілого художника. Вона багато прикметами сучасного життя поета. Тяжіння до простоти та ясності, сховані в основі його метафоричних образів.

Драматичну роздвоєнність людини у двох світах показано у збірки

“Простір”. Виразно розкривається філосовсько-естетична сутність поезії

Павла Филиповича в його поглядах на людину та її призначення. Тогочасна пролетарська постанова полягала у тому, щоб зображати конкретну людину – шахтаря, будівника, цегляра, як у Рильського. Що ж до творів Филиповича, то його герої постають переважно, як образ узагальнений і вічний, до якого тягнуться усі роздуми поета. Таким прикладом є вірш “Різьбярі”:

В високій залі промину малюнки,

І пильної уваги не зверну

На пил, на штучні візерунки

І на залиту фарбами стіну

Перегоріли задуми колишні

І лілія не радує мене,

Коли не сяє крізь кольори пишні

Людське обличчя мудре і ясне.

Навряд чи Павло Филипович міг сказати про себе : ”Я молодий, бо з молодими”, хоча сподівання на молоде покоління у нього присутні. Собі, своєї поезії він відводить інше місце, заявляючи : “Пора і мені... засохлим листям осіннім промайнуть у майбутні дні” і обираючи “мудрість спокою.”

Павло Филипович до останнього часу майже не був “відкритий як літературознавець і критик.” Його літературознавчі праці зібрані у книжці

“Література”, що з’явилась, однак не в Україні, “як поклін українського громадянства на еміграції в Австралії.” До неї увійшли дослідження про Т.

Шевченка, І. Франка, Лесю Українку, О. Олеся, М. Коцюбинського.

Восени 1935 року Филипович був безпідставно заарештований, звинувачений у причастності до терорестичної групи і засуджений до страти.

Потім вирок був змінений на десятирічне ув’язнення. Але життя його обірвалось раніше. Є припущення, що в листопаді 1937 році.