КНИГА «КУДИ ТИ ЙДЕШ, УКРАЇНО?» ОЛЕКСАНДРА ГЛУШКА – ЯСКРАВИЙ, НЕПОВТОРНИЙ ЗРАЗОК ТАЛАНТУ ТА ІНДИВІДУАЛЬНОСТІ ЖУРНАЛІСТА
Каленська Ольга,
студентський Медіа-центр Університету «Україна»
У березні 2013 року в Університеті «Україна» відбулася читацька конференція за книгою – збіркою нарисів, есе, журналістських розслідувань – науковця, письменника, журналіста, викладача – Олександра Кіндратовича Глушка «Куди ти йдеш, Україно?» Це перша книга серії «Бібліотека Університету «Україна», яку започатковано 2012 року з ініціативи президента університету .
У вступному слові директор бібліотеки Університету «Україна» Ніна Колесникова зазначила:
− Олександр Кіндратович Глушко народився в родині рибалки, і вже трирічним хлопчиком відчув, що таке війна.
По закінченню школи вступив до театрального інституту, але життя випробовувало, загартовувало майбутнього науковця. Не було гуртожитку, і довгий час студентові доводилося ночувати на вокзалі.
Не витримавши такого напруження, Олександр Глушко їде на комсомольську забудову у Казахстан у Темиртау (в перекладі – Залізна брама). Там загартовується його характер. Через 2 роки повертається на рідну Миколаївщину і починає свою журналістську діяльність. На редакторському мотоциклі об’їжджає степовий південь, починає публікувати свої перші матеріали.
1966 року закінчив факультет журналістики Київського державного університету ім. Тараса Шевченка, а 1975 – аспірантуру Академії суспільних наук у Москві.
Кандидат філологічних наук, доцент. З шістесятих років працює у пресі – кореспондентом, завідувачем відділу миколаївських обласних газет «Комсомольська іскра», «Південна правда», редактором газети «Ленінське плем'я». Після закінчення аспірантури – заступник головного редактора республіканського журналу «Під прапором ленінізму». З 1986 року і донині – головний редактор літературно-художнього та громадсько-політичного журналу «Вітчизна».
– член Національної спілки письменників, заслужений журналіст України, лауреат республіканської літературної премії ім. Андрія Головка за кращий роман року і журналістської премії «Золоте перо». Він автор чотирнадцяти книг художньої прози, літературної критики, журналістикознавста і публіцистики, багаточисельних публікацій у періодичній пресі. Популярними серед читачів стали його історичні романи «Кінбурн», «Стрибок тарпана», збірки новел «Маслиновий гай», «Фонтан з музикою», «Італійське каприччо».
З 1990 року викладає в Інституті журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка, з 2003 року – в Університеті «Україна». Підготував і видав навчальні посібники для студентів «Основи журналістики», «Журналістське розслідування: історія, теорія, практика».
Член Спілки письменників України, Заслужений журналіст України.
Олександр Кіндратович ніколи не стояв осторонь історичних подій: був учасником помаранчевої революції, брав участь у бунті проти режиму Кучми, не боявся і не боїться демонструвати свою активну життєву позицію. І саме такі праці ми читаємо в його новій збірці «Куди ти йдеш, Україно».
Віталій Карпенко, завідувач кафедри журналістики Університету «Україна»:
− Олександра знаю вже понад 50 років, а може й більше. Разом вчилися на факультеті журналістики заочно, разом працювали в районній газеті Миколаївської області. Це була чудова школа. Ми знали, що нам треба і що нам хочеться. Мабуть, там і почала формуватися наша журналістська фаховість.
Наші шляхи весь час пересікалися, і що мені відразу впало в око, це те, що у Олександра завжди був нестандартний погляд на життя. Йому першому вдалося відшукати свою тему. Тоді, взагалі-то, тема для всіх була одна – комуністична пропаганда.
Олександр Глушко виріс на Кінбурнській косі, от і писав про тамтешні проблеми. Але почав із маяків Причорномор’я. Він познаходив такі цікаві деталі. Потім те все вийшло окремою книжечкою. Я позаздрив йому по-доброму, і теж почав писати про природу. Але він засвітив для мене отой маяк! Показав, як треба працювати, треба шукати оте цікаве для тебе, і що цікавим буде для інших. У цьому суть журналістської праці.
Що характерно для Глушка і як письменника, і як журналіста – це фундаментальність, серйозне вивчення, логічний розгляд проблеми, повільний хід думки, він копає у глибину. Це потужна журналістика.
Ті проблеми, які описує Олександр Кіндратович, донині не розв’язано, тому ця книжка ще довгий час буде актуальною, аж допоки проблеми не зникнуть. Але й тоді вона буде пізнавальною.
Олександр Горобець, ст. викладач кафедри журналістики Університету «Україна» окреслив дуже важливу деталь, а саме:
− У часи комуністичної партії, де цензура на слово була найвищого рівня, Олександру Кіндратовичу як головному редактору журналу «Вітчизна» вдалося видати праці «Історія української козаччини» М. Грушевського, роман В. Винниченка «Слово за тобою, Сталіне», «Листи з Соловків» та «Повість без назви» В. Підмогильного, шухлядну поему В. Сосюри «Розстріляне безсмертя». Це промовисто підтверджує його самостійну позицію щодо української радянської літератури.
Олександра Рощепій, студентка 3 курсу кафедри журналістики Університету «Україна»:
− У книзі Олександра Глушка «Куди ти йдеш, Україно?» зачіпаються болючі теми, які стосуються нашої, вже нібито незалежної держави. Чому нібито незалежної? Тому що, коли читаєш книгу від початку до кінця, а вона охоплює події, починаючи з 1989 по 2011 роки, то розумієш, що мало чого змінилося за цей проміжок часу. Нехай, скаже хтось, молода держава, тільки стає на ноги. Як тут заперечити? Але ж це не 10 і не 15 років, а цілих 22 роки, як українці вибороли ту довгоочікувану свободу і демократію. І, судячи з картини життя наших людей сьогодні, ми особливо не зрушили з місця.
Автор висвітлює і культурні, і духовні, і моральні, і соціальні, а також політичні проблеми.
Есе «Бунт моря» мене вразило до глибини душі. І не тому, що я ніколи не чула раніше про забруднення морів і океанів. А тому, що це стосувалося саме нашого Чорного моря. Виходить, що егоїстичне ставлення до нашого головного цілителя і оздоровлювача влітку триває вже давно. Боляче було дізнатися про ту величезну кількість і різноманітність риб, а особливо дельфінів, які зникли через події кінця 60-х років. І як би ж люди та наша шановна влада схаменулися хоча б зараз, так де там!
«Академія на берегах Смотрича» та «Смокінг для Мадрида» − це саме ті нариси, які дійсно піднімають настрій, і змушують вірити, що не все так погано. Все-таки є ж у нас не тільки розумні, роботящі і талановиті люди, а ще й дуже сильні духом. Бо виживають і досягають успіхів, не зважаючи на владу, яка постійно намагається перекривати кисень, і перекривають там, як це не парадоксально, де ці ж інтелектуали могли б збагатити нашу державу.
Якими потрібно бути безвідповідальними, егоїстичними, відстороненими, зайнятими тільки власними справами, щоби так було начхати на культурні надбання своєї країни? Особисто я ніколи ще не була в Національному історико-археологічному заповіднику «Ольвія», і мені було дуже прикро дізнатися факти, які я читала у розслідуванні «Варвари, або Ольвійська драма». Адже розуміла, що не тільки мені самій і моєму поколінню вже не вдасться побачити всю велич і красу світу стародавньої Греції, а й наступним нащадкам, нашим дітям! Пограбовано все те, що належало народові, і винні в цьому наш уряд і влада. Стародавнє місто Ольвія нічим не відрізняється від того ж самого Колізею в Римі, але влада Італії ніколи і пальцем не зачепить цієї унікальної пам'ятки! Тому, що це не тільки величезний потік туристів і грошей для державної скарбниці, а ще й символ імператорської могутності.
«Поки Колізей стоїть» − говорили пілігрими в VIII сторіччі − «стоятиме і Рим, зникне Колізей − зникнуть Рим і разом із ним весь світ». То чи стоятиме Україна, якщо зникне повністю Ольвія? А також історичні архітектурні пам'ятки по всій країні, які поступово знищують або перероблюють у бізнес-центри, офіси і таке інше? Чи не зникне тоді наша історія?
«Жовтогарячий вихор свободи» − есе, яке виявилося для мене надто знайомим. Адже я і сама ще пам'ятаю 2004 рік, також була учасником цих листопадових днів. Можливо, я мало чого розуміла, але надій, із якими тоді жили громадяни України, не забуду ніколи. Бо дійсно, було вже нестерпно терпіти ту антисвободу слова, антидемократію, антигуманізм, вбивство відомого журналіста Георгія Гонгадзе і безкарність замовників. І хоча пройшло вже не мало часу, і хоча зараз ми маємо те, що маємо, все одно, та незабутня революція дала зрозуміти, що не завжди так: «Моя хата з краю, нічого не знаю». Наш народ може, коли захоче, відстояти свої права, свою гідність.
Мені пощастило нещодавно побувати в Європі і побачити на власні очі те, про що раніше тільки чула з вуст багатьох людей. Цикл подорожніх нарисів «Політ» у неоплані над Європою» якоюсь мірою показує те, як ми могли б жити з «іншою» владою. Адже ми добре знаємо, як обдаровано Україну, скільки природних багатств вона має. І, перебуваючи за кордоном, побачене порівнювала з нашим сьогоднішнім становищем, зітхаючи, розуміла, що ще далеко не пройдена дорога до омріяного європейського життя.
Із прочитаної книги я з точністю винесла для себе найголовніше – нізащо не опускати руки, не бути масою, яка покірно схиляє голову, а виборювати гідне людське життя, тут, на своїй рідній землі. І вірити, що колись буде все ж таки краще, ніж сьогодні!
Своїми враженнями від книги відважного патріота-публіциста поділилися студентка-заочниця кофедри журналістики Аня Сальніченко, студент-третьокурсник спеціальності «Видавнича справа та редагування» Юрій Міхєєв, інспектор охорони університету Сергій Подиман, доцент кафедри журналістики Ніна Головченко. Головний редактор газети Університету «Україна» Анатолій Урбан відзначив сміливість, гостроту публікацій Олександра Глушка, який називає речі своїми іменами, не боїться вказувати прізвища винуватців. «Є й світлі моменти в його аналізі, оцінці, і це добре, що публіцист знаходить позитивні моменти в нашій нелегкій сучасності».
Ця книга, як і всі попередні видання Олександра Глушка – яскравий, неповторний зразок його таланту та журналістської індивідуальності.
Почати варто вже зі вступної статті, де автор говорить про те, що написання цієї книги – це прагнення, насамперед, дати студентам не лише теоретичні знання, але й практичні навички з дослідження важливих суспільних явищ, актуальних проблем. Тут показано технологію повсякденної журналістської роботи зі збирання, аналізу й обробки життєвого матеріалу.
Автор звертає увагу на вибір теми, на пошук додаткової інформації, на авторський образ у тексті, на заголовок та ін.
Олександр Глушко ніколи не мучився питанням: де ж брати родзинки для статей? Найпростіший спосіб – писати про людей і про ті проблеми, які їх хвилюють. До того ж автор уміло використовує свій талант: несподівані, інтригуючі й дотепні заголовки, ненав'язливість стилю, добірність слова.
Якою яскравою наочністю промовляють рядки тексту: «…плавучі земснаряди вгризалися, всмоктувалися в піщане дно незахищеного, безпорадного лиману, руйнували стародавні, як і сам Дніпро, нерестилища осетрів, білуг…»
Яке серце не затремтить від прочитаного?
Його текст ллється єдиною річкою, особливо стрімким стає потік, коли мова йде про неподобства, які «виробляють» чиновники. Швидко, швидко наростає темп і раптом у тексті оце: «Переведемо подих». Автор захлинається від темпу, йому болить, його гнітить усе, про що він дізнався. Тому мовчати не може – швидше все на папір: «Та мене все гризуть кляті питання: а хто ж відповість за безглузду ідею поступового удушення найбільшого в Україні лиману…»
А якою гіркою іронією наділяє автор рядки: «… споруджується перший у світовій практиці (як ми любимо дивувати світ промисловими велетнями) унікальний енергетичний комплекс…», читаємо далі – «…його технічна характеристика з кольоровими схемами… Папір і друк на експортному рівні. І текст під лад – знай наших!»
Автор знаходить вражаючі метафори: «…химерно вивітрених скель, які нагадують то фантастичного звіра, то середньовічний замок з чудернацькими вежами, а то й людську голову…»
Авторська позиція, його замальовки справляють ефект присутності, ніби ти сам зараз стоїш на місці події і бачиш усе на власні очі: «Пишу ці рядки, а у вухах ще й досі лунає гуркіт бурильної машини, що вгризалася в товщу гранітної скелі…»
Та, мабуть, найголовніше, що хоче сказати автор, – не все ще втрачено для українців. Не дивлячись на увесь негатив, є позитивні моменти: «…не можна заперечувати головного – ми прозріли. Це факт, хоча не всі ще, можливо, усвідомили до кінця його духовно-рушійну силу…»
І мусимо слухатися нашого класика, і мусимо вірити йому. Бо ця людина бачила багато неподобств на своєму віку, і впадала у відчай, і заламувала руки, мабуть, що не раз… Але ж коли у нього живе і досі віра, то й у нас вона мусить бути, мусить горіти!
У заключному слові Олександр Глушко зазначив:
− Мій шлях у журналістиці дещо специфічний, я більше зорієнтований на художню літературу, публіцистику, літературознавство. Я закінчив кафедру теорії літератури та літературної критики в нашій аспірантурі і видав три літературознавчі книжки.
Знаю багато прикладів-доказів того, що публіцистика часто передує літературі. І в мене так само. Мої публіцистичні статті нерідко переростали в есе, оповідання.
Вірю, що книжка «Куди ти йдеш, Україно?» стане цінним практичним посібником для студентів-журналістів. Вона істотно доповнить і унаочнить теоретичні знання, що їх отримують на лекціях майбутні фахівці…
