ТЕМАТИЧНА ЛІЙКА ДО ДНЯ ГОЛОДОМОРУ
Багатовікова історія України – це літопис життя народу-великомученика. Ніколи український народ не мав навіть короткочасного перепочинку для відновлення своїх сил та енергії. Та найбільших втрат зазнала Україна в ХХ столітті. Надто багато безіменних могил залишили по собі українці, убиті новоявленими леніно-сталінськими пророками.
Голодомори…
Голод – це не тільки смерть, а й духовна руїна, знищення здорової народної моралі, втрата ідеалів, занепад культури, рідної мови, традицій. Справжнє пекло, створене в Україні на початку 30-х років, не можна ні з чим порівняти.
Узимку 31-32 років привид голоду вже стукав у двері селянських хат…
Навіть через стільки літ важко ступати болючими стежками трагедії рідного народу. Але ми повинні знати свою історію. Нехай запалена нами свічка горітиме на спомин мільйонів невинно убієнних більшовицькою системою наших рідних. Нехай гіркі слова правди сколихнуть наші серця і душі.
Не звільниться пам»ять, відлунює знову роками.
Я зітхну…Запалю обгорілу свічу…
Помічаю: не замки-твердині, не храми –
Скам»янілий чорнозем – потріскані стіни плачу
Піднялись, озиваються в десятиліттях
З далини, аж немов з кам»яної гори, надійшли.
Придивляюсь: «Вкраїна, двадцяте століття».
І не рік, а криваве клеймо: «Тридцять три».
Чи можливо?
Чи таке можливо?
Чи колись повірить чоловік,
Що багаті українські ниви
Народили 33 рік?
Страшне число у нелюдській напрузі
Пропалює світи до глибини:
У тридцять три розіп»ято Ісуса,
У тридцять третім на земному крузі
Розіп»ято мільйони без вини.
В тернових вінцях – українські села,
І біль наш – замість поминальних свіч.
Зерно у купах пріло під дощем
Кудись у море, в безвість, за границю,
Щоб насадити скрізь цей наш Едем.
Немов виріскуючи із криниці,
Переливаючись рідким вогнем,
Текло струмками золото пшениці.
Ми тільки бачили той тьмяний блиск,
На горі ж ми відчули пальців стиск.
Тоді дурні Грицьки і Опанаси
Вмирали, як узимку комарі.
Тоді по селах їлось людське м’ясо
І хліб пекли з розтертої кори.
Дивилися голодні діти ласо
На спухле тіло мертвої сестри.
Так ми, хоч і покинули печери,
В двадцятім віці стали людожери.
Що сталось з тобою, українське село?
Здається, тут горе давно залягло,
А дзвін поминальний не чути ніде, -
Зате нга могилах лиш вітер гуде.
Та голод і лихо заповнили вщерть,
Складала в покоси невільників смерть –
То був тридцять третій. Замучений край
Чекав переміни – майбутній врожай.
Нарешті крізь морок проникла блакить,
Весною нам легше вмирати і жить.
А хліб дорогий!...Хоч би дощик пройшов!
Як дешево коштує тіло і кров!...
Подібного звірства, людської біди
На білому світі, мабуть, не знайти,
Як зірваний колос, полягли вони.
А їм лиш хотілось діждатись весни…
Діждатися хліба – щасливу ту мить,
І там, серед поля, навіки спочить…
Тепер, після того, як минуло багато років, ми можемо відповісти, чого хотіли організатори голодомору. Кому це було вигідно? Хто хотів вирубати українську хліборобну націю під корінь? Комуністичний режим не міг миритися з існуванням вільнодумних, незалежних людей. В українців ламали хребет нації, виймали українську душу.
Тому ми маємо зрозуміти, що говним обов»язком кожного з нас сьогодні є збереження пам»яті про тих безневинно закатованих під червоними прапорами. Ніхто не має права про це забувати. Хай же пам»ять про всіх невинно убієнних згуртує нас, дасть нам силу та волю, мужність і наснагу для зміцнення нашої держави.
