УДК 17:378.1.017.93
ЕСТЕТОФОБІЯ ЯК ПСИХОЛОГІЧНА ПРОБЛЕМА АКАДЕМІЧНОГО СЕРЕДОВИЩА
Михайло Стрельбицький, канд. філол. наук, професор кафедри філософії та гуманітарних наук, Вінницький національний технічний університет, м. Вінниця, Україна
Епіграфом до теми міг би стати спогад десятирічної давнини: проводячи у галереях ВНТУ екскурсію для проректорів з гуманітарної політики ВНЗ України та представників Академії педнаук, я раптом відчув якесь знічення моїх поважних та достатньо ж культурних слухачів перед картинами доти практично незнаного їм Федора Коновалюка. Вивчаючи це питання надалі, упевнився, що саме ефект знічення перед художнім твором лежить в основі різної міри фобійних настроїв та упереджень стосовно мистецтва й літератури. І це - незважаючи на всю пропаганду методів естетотерапії...
Ефект естетотерапії (арттерапії) на сьогодні досліджений ґрунтовно та різнобічно. Відповідно й уведений до арсеналу засобів практичної медицини.
Явище естетофобії, навпаки, фактично досі не ідентифіковане, хоча різноманітні конкретні його прояви – атрофування, егалітаризація, збіднення, викривлення естетичних смаків та запитів – достатньо описані в культурологічній та педагогічній літературі й публіцистиці. Чинники явища різноманітні й, звісно ж, потребують окремого наукового вивчення. Чи не найперша для нового часу мистецька спроба заглянути глибоко в корінь явища була дана в романі Федора Достоєвського «Брати Карамазови». З’ясувалося, що в корені – смердяковщина: народжений у гріху, зрослий у бруді та обмані й тим самим ніби рокований на батьковбивство, Смердяков зверхньо судить творчість Гоголя: «Про неправду всё написано». Геніальність гоголівських ліричних інтенцій, гіпербол і метафор, характеристичних узагальнень для його цинічно-практичного глузду та куцої уяви – витієвата «неправда». Мине сто років і Патрік Зюскінд в образі беземоційного, бездушного парфумера Грінуея представить художньо завершену версію смердяковщини: бо ж і народжений цей його відворотний персонаж у буквальнім сенсі в сморідних нечистотах, і жодні естетичні емоції чи сентименти йому недоступні.
Ідентифікована в середині ХХ ст. Джоном Фаулзом як загальноцивілізаційна проблема монетизації естетичної насолоди (насолода не від концерту, а від того, що індивід заплатив певну значну суму за квиток й опинився в середовищі таких же товстосумів) бачиться похідною від новітніх процесів соціального розшарування; за наших умов посткомуністичного первісного накопичення капіталу та майна вона починає уявлятися чи не основним «культурним» показником прилучення нувориша до «еліти». Очевидно також, що «заслуги» тоталітарних суспільних формацій ХХ ст. в означених процесах особливі: ідеологізована прагматизація всіх сторін людського життя, воєнізований технократизм й знов таки ідеологізований егалітаризм ідеалів на багато десятиліть уперед визначили критерії смаків та цінностей. В т. ч. – й для посттоталітарної (номінально) України.
Сьогоднішній український квазіестетичний егалітаризм смаків і культурних запитів спричинився до панування поп-культури. Телебачення стало чинником та засобом утвердження цього панування. Поегалітарнішав, повульгарнішав і КВН, який за часів компартійної влади культивував суттєво тонкішу, таки ж інтелігентську – оскільки на грані мислення не підцензурного! – інтелектуальну гру; між тим саме «капітани КВН» нині і в кіно претендують на першорядних акторів, забезпечуючи своєю упізнаваністю касовий успіх фільмів. Відповідно й пісенний стиль «шансон» транзитом з Парижа до Києва через «Владімірскій централ» трансформувався у стиль тотально не україномовної «блатняги».
Отже, саме квазіестетичний егалітаризм слід вважати найпоширенішим проявом естетофобії. Принаймні значна частина першокурсників та другокурсників Вінницького національного технічного університету засвідчували і засвідчують його, відповідаючи на питання вхідних анкет, що їх проводжу на першому занятті програмового курсу «Історія української культури»; донедавна, поки паралельно існував пропедевтичний курс «Людина і культура», аудиторному аналізу відповідей на цю анкету присвячувано окреме, наступне після анкетування, практичне заняття. Констатувати примітивно прагматичний технократизм юначої свідомості декого з тих, хто вже бачить себе майбутніми інженерами чи успішними програмістами, також не складало вчора і не складає нині особливих труднощів. Частину таких до кінця програмового курсу вдавалося певною мірою «розпропагувати» й заохотити до самостійного аналізу художніх творів – найперше з числа наявних у постійних та гостьових експозиціях галерей ВНТУ. Добре діють, зокрема, аргументовані посилання на досвід вищої школи Японії, інших успішних країн: мовляв, а як на цьому тлі ви самі оціните технократів з технічно «не найпередовішої» України? Інша частина залишалася при своєму, ще з середньої школи винесеному «антиестетизмі» й вульгарному соціологізмі. Принагідно доводиться констатувати, що вульгарносоціологічні та спрощенські стосовно специфіки художнього образу школярсські підходи у свідомості певної частини студентів вкорінені занадто глибоко. Так що й тематичне заняття конкурс інтерпретаторів поезії Тараса Шевченка їх не здатне порушити: попередньо грунтовно з’ясувавши трирівневість змістовноності «Кобзаря» (схема: автобіографічне – епохальне – понадчасове-загальнолюдське), показово проілюструвавши нев’янучу актуальність Шевченкових метафор, гіпербол та художньо осмислених життєвих ситуацій і типів поведінки, все одно доводиться у підсумку чути про «кріпацтво», там де й натяку на нього не було, або про образ «матері» у вірші «Муза», про реального, а не метафоричного «дуба» у вірші «Бували войни й войськовії свари…» тощо.
Поновлення нашого знайомства з деким із числа таких затятих спрощувачів найскладнішого-найцікавішого траплялося (й трапляється) на четвертому курсі. Це вже коли успішніші з них, у кого достатньо високі бали з основних дисциплін, бажають продовжити навчання за магістерською програмою, і ректорат спеціальним рішенням дає право і надає направлення для перескладання єдиної «трійки». В цій ситуації, буває, приходять не тільки з етикетним каяттям, але й з відчутно більш зрілими уявленнями і про гуманітарне знання, й про роль та значення художньо-образного мислення, естетичних цінностей. Чинниками, що сприяють такому факту стають, виявляється, години предмету «Практична культурологія», де студенти 1 - 4-х курсів раз на місяць зустрічаються з митцями, письмово формулюють свою оцінку спеціально для них представлених музичних, театральних, концертних та кіношних новинок і класики. Певною мірою і сама атмосфера життя ВНЗ з його галерейними, музейними залами, дизайнерською естетикою Центру культурології та виховання студентів дається взнаки.
Оцінювати процес навчання наших магістрантів не берусь, оскільки постійно працювати з ними мені не довелось. Скажу тільки, що ті спорадичні зустрічі, які мав з ними у форматі представлення магістрантам активістів керованої мною «Студентської музи», справили добре враження. Особливо запам’яталося, як вимогливо інтерв’ювали свого однокашника Дмитра Штофеля (нині він – кандидат технічних наук, викладає на кафедрі медичного апаратобудування) магістранти 2008-го року. Нагода була поважна: успішний магістрант представляв свою першу збірку віршів. Збірка вже була досить позитивно оцінена літературною критикою й письменниками, але розпитували і допитувались однокашники і прискіпливо, й з певним знанням справи (літературної). Не менш знаковою бувала участь окремих магістрантів (зокрема Наталі Вишневецької, Ольги Зеленої, В’ячеслава Трухманова, Ксенії Багрій) у студентських культурологічних конференціях.
Принаймлі для мене це було специфічне підтвердження концепції академіка Ухтомського про взаємодію домінанти та субдомінанти в процесах вищої нервової діяльності: коли другорядні подразники (в нашім разі – інтереси, зацікавлення) здатні при певній співвідносній інтенсивності посилювати дію і значення подразника основного (в нашім разі – життєвої настанови на професійне становлення, самих процесів професійного становлення й розвитку).
Шкода, що, переповідаючи усі ці позитиви, я змушений уживати дієслова здебільше в минулому часі. Вочевидь, тенденція до скорочення предметів гуманітарного циклу в навчальних програмах дається взнаки. Хто ж обґрунтує і захистить доцільність культурологічних, естетологічних предметів-«субдомінант» у програмах як бакалаврського, так і – особливо! – магістерського вишколу на майбутнє? Добре би почути відповідь уже сьогодні.
