Федунь Ярослава Віталіївна,
учениця 11 класу
Сон
Прядиво нескінченності розбилось об асфальт.
Віддзеркалилось від білого попелу днів та й полинуло в перлини ночей… Дивно, наче оксамитом сонця, торкнулося решток мрії.
Назавжди?!.. Ні, лиш до схід сонця.
А на папері залишилися сліди: «Я вже щезаю. Ти прости…»
Початок і кінець
Початок і кінець зливають воєдино афект від болю та неновизни.
Сумління гупає трикутниками в полі, що не приховує малюнку літ… І сон іскристим спомином прибуде й не покине більш у самоті… І я – не дух, хоча щезаю в хмарах пилу й брехні.
Вінець всього в моїх руках буває, коли читаю спокій у вікні…
Оксюморон
Оксюморон добра і зла тече собі у білі ночі, хоч сам живе лиш в наших снах, не дивлячись нікому в очі.
Під зблиски темряви й жалю на тлі прощання сонячної криги, під треки листя і дощу він мріє місячним промінням.
Місто
Старезне місто снів, скривавлених пітьмою…
Воно прокинеться від слів сліпих.
І не почує більше погляду німих,
що будуть жити сиротою…
Ліцею
Тут живуть хвилини вітру, що не лине у туман…
Там, де листя буде сонцем, не розмріється печаль…
Той, хто йде у мить надії, розцвіте у небограй…
Буде тут моя країна, мій пестливий світ «НЕ ЖАЛЬ».
Василенко Мирослава,
учениця 11 класу
Сірі будні асфальту
Кожного ранку я прокидаюся в один і той самий час – о шостій. І бачу однорідну білу стелю, іду в душ, одягаюся, снідаю і прямую на зупинку, де завжди стоять одні й ті ж люди. Сідаю в автобус. Їхня кольорова гама обмежується лише жовтим і зеленим. Бачу одні й ті ж будинки, дерева, дорогу, вкриту пилом буденності. Кожного дня ступаю сірим асфальтом, крізь який не пробиваються жодні ознаки життя. Скільки людей міряє його кроками кожного дня, скільки розмов він чув, скільки ловив сліз, але увесь час лежить однорідною, байдужою сірою смугою.
Одного разу я прокинуся вранці о дев’ятій, вигляну у вікно, одягну яскраві речі – і розмалюю асфальт кольоровою крейдою, щоб він не був таким сірим! А поруч крізь ледь помітну тріщину проб’ється до світла маленька кульбабка. Сповниться світ ще одним сонечком…
Не просто бджоли
Не встигло небо залитись медовим рум’янцем, а сонце вже пустило на землю свої золоті стріли. Воно подарувало відчуття такої несподіваної свіжої, гарячої, сонячної, радісної і такої жаданої літньої весни.
А ось і висипала золотою завірюхою армія ранкових робітників. Це бджоли. Сонце заграло променями в їхніх крильцях, як у шматочках фольги, а вони оперезались його променями, зав’язавши собі навколо стану дві жовті смужки. Це ми, люди, думаємо, що це просто бджоли, які збирають звичайний пилок з якихось-там квіток, щоб не сидіти без діла. Ні-ні! Вони збирають сонячних зайчиків, щоб вночі розсипати їх чарівним пилком на небі. Він блищатиме звідти шматочками сонця, а завтра розіллється по небу медовим рум’янцем і розсиплеться сонячними зайчиками на крильця бджіл... Не просто бджіл.
Олексієнко Любов,
випускниця ліцею, студентка
Національного університету імені Т. Шевченка
З ниткою в руці…
На жаль, він уже не скаже „на добраніч”. Не пройде поруч, не зачепивши мене своїм крилом, що так ніжно обіймало стомлене небагатослівне серце, так безперервно гріло...
Так негадано-неждано, так раптово увірвалася туга й увійшла до моєї знесиленої душі без запрошення, без стуку… Палке возз’єднання болю і сліз невідступно й невідборонно охопило всі почуття до нього… Аби хто зазирнув, аби хто зрозумів! Та ні, усі осліпли, усім байдуже...
Кінву зірок, яку я наплакала, виллю на небо, створю там твій образ і вигаптую його в серці, де вже не зітреться він ніколи...
Хіба що інший прийде з ниткою в руці...
Землякова Тетяна,
учениця 11 класу
***
Замислилися верби
У вранішній імлі.
Шумлять тобі сонети
Прозорі і сумні.
А ти гойдайся далі
У зорянім раю,
І я схилюся поряд,
Прошепочу: «Люблю»…
***
В відлунні крижаніє
Мить відчаю.
Стогне місто,
Судомою дощу
Затиснуте.
І переслідує снами
Образ твій.
Крик даленіє,
Щастя
Загубленого…
***
В люмінесцентнім світлі ліхтарів
День розчинився в вічному спокої.
Завмерла втома в сутінках очей.
Я засинаю…Подумки-з тобою…
***
Не можу втекти
Від сирізни вулиць.
Лице задимлюю
Руками
І кидаюсь у вічність,
Снами розгаяну.
І лиш морок.
В нім тебе уявляю…
***
Небо минулим перехрестилося.
Блукає по засніжених сліпими вулицях.
Мрячить слідами спогадів.
Скаженіє.
Де знайти пігмент,
Щоб дні його розфарбувати
Лише білим?!
Єгорова Анна Андріївна
учениця 11 класу
У небі перша зірка
У небі перша зірка віщує вільні хмари,
Мов віти, розпускає свої незрілі чари.
У небі перша зірка. Яка вона мрійлива!
Але ніхто не скаже, що через це щаслива.
Можливо, грались зорі у хованки нечесні
Й над меншою схилили галактики небесні?!
Чи вітер чорнодухий, здолавши слабкий сором,
Скував тендітну в полі терпким жорстоким мором?
У небі перша зірка віщує вільні хмари,
Мов віти розпускає свої незрілі чари.
У небі перша зірка леліє сонце раннє.
У небі перша зірка… А може, то остання?
Розбудимо обрій пізніше
Чекаймо іще одну хвильку,
Чекаймо іще одну мить!
Давай подивуємся літу –
Воно романтично так спить…
Дивись, поспішають як зорі
На млистий морський променад.
Тремтливо складають, сріблясті,
Суцвіття ранкових принад.
Уже визира з-за крайнеба
Стривоженим оком орла
Мальоване золотом сонце,
Летить його тепла імла.
В міжгір'ї застряг наш світанок,
Чекаєм на ранній політ…
Але як він вирветься з вітру,
Осоння паде на весь світ.
Дивися: цей жаданий ранок
Зійшов на розквітлім рядні,
А наші шляхи різноликі
І навіть місцями нудні…
Давай зачекаєм ще хвильку,
Давай зачекаєм ще мить!
Розбудимо обрій пізніше –
Хай сонце пізніше злетить!
Кучеренко Анастасія,
учениця 9 класу
Я не збиратиму ті фото, що ти залишила у мене на підвіконні. Я просто розмалюю твої руки гарячим воском зі своєї не надто прозорої свічки. Ти триматимеш в них океан. Зустрічатимеш осінь без мене. Чому, питаєш? Ти не помітила кілограм літа, актуального як ніколи. Двісті двадцять вольт твоєї підсвідомості тримали під руку смерть у білому халаті. Ти замастила свою репутацію кроками зради. Втрачатимеш авторитет – звертайся! Разом розірвемо намисто. Твоє намисто, любове!
Мрія
Небо розбилося. Впало з висоти. Море шматочків прозорого скла. Розбита ще одна велика мрія. Спільна мрія про небо. Розвіяна жага літати.
Горить Земля. Променям Сонця більше немає перепон. І зоряний попіл зникає в прозорій імлі.
Немає життя…Немає мрії. Немає сенсу ні в чому: ні в палаючому Сонці, ні в космічній кометі.
Проте знову блищить іскра мрії створити нове блакитне небо!
