Здаю в оренду Сонце

Здаю в оренду Сонце.

Дійові особи:

Степан

Анна

Мати

Дід Іван

Прибиральниця

Бізнесменько

Агітатори

Мешканці Землі – Сонця

Бомжі

« Вони» з Землі.

Земля. Навколо хаотично розкидане сміття. На сірих, закурених кіптявою будинках висять різноманітні агітаційні листки з фотографіями кандидатів у президенти Землі. На задньому плані великі пакети з сміттям. Над вулицею стоїть сморід і сірий смог. У смітті порпаються бомжі, збираючи пляшки, залишки продуктів збирають і зразу ж і їдять. Ходять агітатори з листками виборців, щось вигукуючи на кшталт: «Голосуйте за рожевих в крапочку! Рожеві в крапочку – це сила! Ми повернемо землі повітря!» « Голосуйте за кандидата від рожевих у крапочку Ротозейкіна і ваш світ стане рожевим».

Виходить прибиральниця з мітлою. Вона намагається підмести купу сміття розкиданого навколо людського обійстя.

Прибиральниця: Ані кінця, ні краю тому сміттю немає. І навіщо я тут? Цілими днями мету, мету, а його все більшає і більшає. Сказав би хто за які гріхи Господь покарав мене такою роботою. А я могла б стати відомою співачкою, чи зробити кар’єру у Голівуді… Було б мені п’ять років тарабанити у консерваторії на піаніно і вчитись класичному вокалу, щоб зараз за свинями сморід підмітати. Та ще й знову кандидати зі своїм сміттям. Одні вішають агітаційки, інші – їх зривають і вішають свої. Та хоч би прибирали за собою… Так ні. Насмітять і подінуться. А прибирати ж кому? От якби настав такий час, щоб кожен житель Землі прибирав би за собою сам. Як би хороше було…, а прибиральниць тоді б показували у музеях, як пережиток минулого.

Невдячні. Підмітаєш за ними вичищаєш, а вони знову плюють і плюють, недопалки на землю кидають. А чому, я вас питаю, їх на землю кидати, якщо урна за два кроки? А того, що ліньки ці два кроки ступити. Я свинячити на землю не ліньки…Гадають, нерозумні, що якщо все навколо загаджене, то сенсу недопалки до урни кидати немає. На відсутність сміттєпереробного заводу скидають. Мовляв, сморід, бо ніде сміття дівати, а самі під ноги собі ж недопалки кидають. Воно то так…Та, тільки…тільки давно я на цій посаді….І знаю, що нашим людям скільки заводів не будуй, а вони все одно смітитимуть собі під ноги. До урни ж два кроки ліньки…

А я могла б співати у Гранд опера. ( йде, наспівуючи арію Кармен)

З дверей одного з будинків виходить вагітна жінка. Вона, важко дихаючи, сідає на порозі. За нею виходить її свекруха.

Матір: Доню, чого ти вийшла? Не сиди тут. Не можна тобі і дитині дихати цією гидотою. Зайди до хати.

Дочка: А в хаті що, не те саме? Задуха й там.

Матір: Нехай би відсох навіки язик тому чиновнику, котрий дозволив скидати у нашому місті земне сміття. О, ходять! Знову вибори. Обирають чергового мера Землі. А дзуськи я тепер за когось свій голос віддам. Будете ви біля моїх ніг тут повзати з своїми агітаційними листками…А я ними в туалеті обтиратимусь. І на вибори не піду.

Дочка: Налякали, мамо. Не підете ви - підуть інші. Все одно когось оберуть на біду. Однаково до влади стане той, у кого грошей більше.

Матір: Та скільки ж жменці людей потрібно тих грошей? Я не проти й сама часом петрушки у сусідки скубнути, та не увесь город же вискубти. Візьми собі трохи, щоб твоїм дітям на хліб з ікрою вистачило, а на решту державних коштів побудуй сміттєпереробний заводик. Малюсінькій такий, але заводик. І тоді вигідно і людям жити легше.

Дочка: Та скільки ви, мамо, вже скарг до Земної ради написали, підписи з вулиці збирали, листів з проханнями і все марно. Отримали тільки сухі стандартні відписки мовляв: « немає грошей у бюджеті». А звідки їм узятися, коли у них там на носі завжди вибори.

Мати: І переїхала б де інде, та нікуди ж. Вся країна у смітті. Хоч бери на Марс відлітай. Чи то жарт: з усієї Землі звозити до нашого міста сміття, бо немає коштів у бюджеті на те, щоб збудувати сміттєпереробний завод.

Дочка: Кажуть, там життя є. А якщо є життя – то є й свіже повітря ( кашляє)

Мати: Ти зайди краще до хати. Прийде син з роботи лаятиметься, що я тебе так довго на цьому смороді тримаю. Закриємо вікна, вмикнемо серіал і будемо варити борщ.

Дочка: Не можу дивитися на їжу. Все смердить однаково. Нудить, мамо.

Мати: А кого ж у нас не нудить, доню? Здається, що всю країну нудить.

З сусідньої хати виходить сусід: Здоровеньки були!

Мати: Та де вже тут візьметься те здоров`я? Он, знову машина приїхала, свіженького на звалище підвезла. Скоро на подвір`ях у людей скидатимуть.

Сусід: Ага! А я кажу: у всьому винні москалі. Все через них. Вже й до нашого повітря добралися. Все покрав « старший» брат.

Мати: Та до чого тут москалі? Тут і без москалів є кому красти.

Агітатор: Баночки з чистим повітрям від кандидата у президенти Землі. Голосуйте за Крадійка і ваше повітря стане чистим.

Мати: О, ходять, чисте повітря обіцяють – брехуни. Голосували вже! А отримали натомість замість повітря баночки!

Сусід: А він, часом, не москаль?

Мати: Та який москаль? Не чуєш, прізвище українське – Крадійко. ( до агітатора) Давай свої баночки. А своєму кандидату передай, що я за нього голосувати не піду. Минулого разу ходила, так він мене надурив. Тому я його дурю: баночки беру, а голосувати не піду. Так і передай йому.

Агітатор йде. Жінка підходить до невістки і віддає їй баночку з свіжим повітрям.

Мати: На, доню, подихай. Все ж з на дурняк хоч щось від влади. Дихай, доню, дихай. Дожилися, повітря в банках купуємо. Довибиралися.

Жінка відчиняє баночку і дихає.

Мати: Помалу, залиш ще на потім. Ось так. І закрий добре, щоб не вийшло. Ох, що ж за життя то таке?

Сусід: А я так скажу: бастувати треба. Оголосити голодування усім містом. Перекрити в`їзд для сміттєзбиральних машин на нашу територію і край. Побачимо, що вони заспівають перед виборами. Он – їхні агітаційки по всіх стовбах майорять. Побачимо, що вони зроблять для своїх виборців. Візьмемо їх хутенько за зябра і вимагатимемо, щоб побудували за містом сміттєпереробний завод.

Мати: Вимагати то ти ми вимагатимемо, але ж чи спрацює? Що як люди не захочуть голодувати.

Сусід: Захочуть. Гадаєш, тільки тебе, чи твою родину дістало життя у смороді? У тебе скоро онук буде. Що ж йому замість дитячого майданчика на смітнику длубатися?

Мати: Так, за онука я б таки поголодувала.

Сусід: Так і я про що…Збираймо народ і влаштуємо нашим кандидатам у депутати!

Дочка: Ой, мамо!

Мати: Що?

Дочка: Здається... я на мітинг не піду.

Мати: Що? Почалося?

Дочка: Ніби, так…а…а..а…

Мати: Сусіде, дорогенький, піди виклич для моєї невістки «швидку», а тоді можеш і народ на страйк підіймати. Хутко, хутко, сусіде.

Сусід: Ага. А миттю.

Мати: Терпи, доню. Терпи. Така вже наша бабська доля. Зараз дід Іван «швидку» викличе і поїдемо.

Дочка: Степанові треба сказати. Подзвоніть на роботу.

Мати: Подзвоню, подзвоню. З пологового і подзвонимо. Разом. Терпи. Терпи. О, а ось і дід Іван.

Вбігає сусід: Ходімо. Ходімо помаленьку. « Швидка» на кінці вулиці зупинилася, через сміття проїхати не може, то треба пройтися.

Дочка: Та я не можу! З мене дорогою дитина вилетить.

Сусід: Не бійся, як вилетить - спіймаємо. Далі землі не впаде.

Мати: Та що ж ти, старий, кажеш? У сміття? Ще чого бракувало? Щоб мій перший онук у смітті народився.

Сусід: Та що йому вже, якщо він у смітті зачався.

Мати: Бери, старий дурню, невістку на руки і неси.

Дочка: Мамо, він же переломиться.

Сусід: Що? Та я знаєш як хвацько в молодості мішки з вугіллям на вагони закидав. Ану, відійди. ( до матері)

Хвацько хапає вагітну жінку на руки і, трохи похитуючись, несе до машини.

Через деякий час сусід повертається додому, за ним заходить Степан.

Степан: Ганно! Ганно, ти де? Їсти хочу. Мамо!

Сусід: Чого галасуєш? Немає їх.

Степан: А де?

Сусід: Ти тільки не хвилюйся, синку… ти скоро станеш батьком.

Степан: В якому сенсі? Тобто…

Сусід: Так, так…На оцих могутніх ручищах доніс твою вагітну жіночку до самої карети «швидкої».

Степан: Що?

Сусід: Та ти не хвилюйся. Я акуратно.

Степан: Акуратно? Давно?

Сусід: Та ні. З годину як забрали.

Степан: То чому ж вони мені не подзвонили?

Сусід: Так не до того ж було. Сказали: з пологового передзвонять. А тобі там робити нічого. То бабські діла, краще не встрявати. Хоча, мушу тобі зізнатися, моя баба мені розповідала, що в її врем`я, коли баба – повитуха пологи приймала, чоловік мав бути поряд. Правда не біля породіллі, а за дверима. Як довго дитина на світ не хотіла, а жінка стогнала від болю, то баба – повитуха кликала батька дитини, клала його на порозі животом до низу і казала породіллі: « Потопчись по ньому». По батькові дитини. Уявляєш? От дідові моєму тоді дісталося за народження мого батька. Казав, сердешний, що баба по ньому так гарцювала, як кінь. Ледь карка не скрутила.

Степан: Навіщо це?

Сусід: А їм, сердешним, так легше. Ну, ніби ми винні у тому, що їм мучитися. Мовляв, як нам боляче, то чому ви маєте відпочивати. Ну, ми, мужики.

Степан: А їй же там ні по кому походити.

Сусід: Та сядь. Не те врем`я. Там зараз лікарі. Все добре буде. А за народження дитини випити треба було б. Ну…щоб у них там все склалося.

Степан: Та щось не хочеться. Серце не на місці.

Сусід: А ти поправся. І серце на місце стане.(дістає пляшку)

Заходить агітатор: Добридень вашій хаті!

Сусід, Степан: Доброго здоров`я!

Агітатор: Маєте хвилинку? Мені вам треба дещо розказати. Це не займе багато часу. Не знаю, чи ви вже обрали свого кандидата у президенти нашої Землі, та хочу вручити вам інформацію про кандидата, представником якого являюся.

Сусід: Не треба нам ніяких представників кандидатів. Однаково голосувати ні за кого не піду. Всі брехуни і крадії.

Степан: Я теж не піду. Від цих виборів нам з кожним роком все гірше й гірше стає жити. Як просили перед минулими виборами сміттєзвалище з нашого міста забрати, так і просимо. Як не забрали – так і не заберуть. Як не було в місті сміттєпереробного заводу – так і немає. А скільки було обіцянок. Так що не треба нам тут нічого обіцяти і агітувати нас за Совєтску власть теж не треба. Однаково, голосувати не підемо і крапка.

Агітатор: Так наша партія, представником якої являється наш кандидат готовий вислухати ваші скарги і особисто прийти на допомогу кожному.

Сусід: Таки кожному!

Агітатор: Кожному. Переконую вас. Для того я й тут. Які у вас скарги на існуююче керівництво Землі? Я вас слухаю і все записую.

Сусід: Усі свої скарги ми висловимо, коли вийдемо на страйк і не пропустимо жодної машини зі сміттям до нашого міста. І нехай сміття везуть прямісінько під вікна вашим депутатам і кандидатам.

Степан: Так. Я навіть шоферам сміттєвозок могорич поставлю за це і куплю по баночці свіжого повітря.

Агітатор: Чудово! Наша партія і наш кандидат вас у цьому підтримають.

Степан: Та невже? І як хотілося б знати? Принесете нам валянки, чи наколотих апельсинів?

Агітатор: Розумію вашу іронію, адже ви розчаровані неправильною політикою уряду люди. Але ми прийшли, щоб змінити все, щоб зробити життя кожного з вас кращим вже сьогодні.

Степан: Кожному кажете…Тоді змініть моє життя. Вже сьогодні. Знайдіть мені нове житло у якомусь екологічному місті, де не тхне сміттям. У мене навіть поважна причина є: народження дитини. Дружину от – от з пологового забирати, а нести її сюди, у цей свинарник якось…не дуже.

Агітатор: Ми обіцяємо, що як тільки ви оберете нашого кандидата, він обов`язково допоможе вам отримати престижне житло у хорошому районі Землі. Де немає сміттєзвалища.

Степан: Е ні: « коли оберете», то не « вже сьогодні». Бо дитину з пологового треба забирати вже за декілька днів.

Агітатор: Гаразд, обіцяю вам, що ваші скарги передам своєму кандидату і ми подумаємо, як зможемо вирішити вашу проблему. А поки, ось наші агітаційні листки, наша програма і диск з фільмом про нашого кандидата. А ще безкоштовні маски і распіратори для фільтрації повітря.( вручає все це Степану і дідові Івану)

Степан: А чого ж ви баночок з свіжим повітрям не принесли, чи мініпережовувальник сміття? Дуже було б до речі.

Агітатор: Голосуйте, голосуйте за нашого кандидата і у вас буде новенький сміттєпереробний заводик.( йде)

Сусід: Бачили ми таких кандидатів. Ти диви, навіть кіно про себе людям додому не лінуються приносити.

Степан: Аби вони так після того, як до влади дорвуться до нас приходили.

Повертається мати з пологового будинку.

Степан: Ну що там, мамо?

Мати: Нічого, синку. Дочка у тебе.

Степан: А Аня? Як вона?

Мати: Нічого. Відпочиває. Спати її поклала і додому пішла.

Степан: Мамо, а що сталося? Ти якась дивна.

Мати: Дивна, бо світ став дивний, сину.

Степан: Мамо, що з Анною?

Мати: Та кажу тобі: з нею все гаразд.

Степан: Мамо…що? Не мовчи.

Мати: У дівчинки, в онучечки моєї…лікарі кажуть: якась паталогія легенів. Схожа на астму.

Сусід: Горе яке!

Мати: А все цей смітник проклятущий. Все його ядовиті випари. Скоро ми всі вимремо, як мамонти.

Степан: Моя доня.

Сусід: От тобі й кандадатів день. Ще дитя імені не має, а вже якась паталогія.

Мати: Лікар сказав, що тут ми її не вилікуємо. Треба звідси втікати.

Степан: Куди?

Мати: Та хоч на Марс, аби тільки не на Землі.

Степан: Що ж, на Землі вже жодного чистого місця немає?

Мати: Є. Тільки всі ці чисті місця куплені, або здані в оренду багатіям і депутатам. Для людей землі немає. Закінчилася Земля. Останній клаптик продано.

Сусід: І що, жодного клаптика?

Мати: Жодного. Треба підіймати страйк. Нехай повертають нам свіже повітря і чисту землю.

Сусід: Кляті москалі!

Степан: Маячня. У них авто з кондиціонерами чистого повітря, в особняках зеленіють дерева, а з кранів тече Боржомі. У нас немає стільки грошей.

Сусід: Так. Пам`ятаю в молодості: йдеш зеленим лугом, милуєшся природою. Квіти в полі пахнуть, солов`ї співають, повітря від сосен таке, що без горілки приходиш додому п`яний. А зараз п`янієш тільки від горілки.

Степан: ( саркастично) Кандидати в депутати.

Мати: Ти от що, Степане, людей на страйк підіймати треба. На Майдан.

Степан: Знову на Майдан. Та вже стільки було цих майданів. І що? Дурня це все. Маячня. Втікати звідси треба.

Мати: Куди?

Сусід: Ото ж бо! Куди?

Степан: Не знаю. Хоч на Місяць.

Мати: Пізно, сьогодні в новинах чула, що Місяць купив вже якийсь бізнесмен в подарунок своїй коханці.

Сусід: А інші планети ще належать Cонячній системі?

Мати: Хіба що ті, про яких люди ще не знають.

Степан: Цікаво, які це? Я б туди полетів.

Мати: Досить мріяти. Робити щось треба.

Дід Іван бере відро і лома, починає гатити по відру.

Дід: Агов, сусіди! Мешканці славного міста « Л»! Вставайте! Підіймайтеся проти брехунів і москалів! Всі, хто хоче безкоштовного повітря. Вільного – безбаночного. Нашого! Земного! Справжнього!

З будинків починають сходитися люди. З смітників – бомжі.

Люди: Чого, діду, галасуєш? Що сталося? Пожежа на смітнику? Горимо?

Дід: І згоримо, якщо не схаменемося. А як не згоримо, то задушимося тут без повітря у задусі. Чи вам байдуже?

Хтось з юрби: А що нам з того страйку? Ну, бастували ми в минулому році через завод. В позаминулому за сміття, а віз, як то кажуть, і нині там.

Бомж: Я мені взагалі страйкувати не вигідно. Я з сміття живу. Баночки з повітря здаю. Це мій єдиний прибуток. Ні, мені не вигідно.

Хтось з юрби. Вигідно – не вигідно. Який толк? Кандидати тобі зараз перед виборами такого наобіцяють…Надурять, облапошать і на тому – все! Тікати звідси треба.

Степан: Куди? Все вже куплено і роздано у приватні руки! Все, навіть Марс.

За спинами людей голос кандидата в мери: Не все.

Люди обертаються.

Сонцев: Не все.

Степан: Ти хто?

Сонцев: Я кандидат у президенти.

Дід: Москаль?

Сонцев: Ні. Українець.

Дід: А чому Сонцев?

Сонцев: Сонцев – це мій фірмовий псевдонім. А за паспортом я Бізнесменько. Наш, земний, український Бізнесменько.

Люди: Бізнесменько. Наш. Земний.

Дід: То не москаль?

Мати: Та ні, діду. Тобі ж сказали. То де іще для нас землі є? Ви сказали, що не все ще куплене.

Сонцев: Так. Є місце.

Люди: Де?

Сонцев: На Сонці.

Дід: Де?

Сонцев: Так, так. На Сонці.

Степан: Ага. Бреши краще. Там життя немає. І не може бути, бо горить усе. І ми згоримо.

Сонцев: Не згоримо. Я встановив там потужну систему кондиціонерів, які охолоджують Сонце. А вночі там цілком можна жити нормально і навіть вимикати кондиціонери. А головне – там свіже повітря і немає місцевої влади, смітників і баночок з чистим повітрям.

Люди: А дихати чим? Це ж Сонце, там немає кисню.

Сонцев: Тепер є. Спеціальна надтурбіна подає його цілодобово і безкоштовно.

Дід: А як же без влади? То там анархія якась, виходить. Не може бути людське існування без влади. Бардак виходить.

Степан: Стривайте, діду. А на яких правах ми будемо жити на Сонці і які гарантії того, що нас звідти не виженуть?

Сонцев: Я даю вам гарантії.

Мати: Е ні… не треба нас дурить. Дурили вже і не раз такі як ти. На яких правах ми проживатимемо там?

Сонцев: На правах повноправних орендарів.

Люди: Що?

Сонцев: Так, так. Я здаю в оренду Сонце, бо я є єдиний його власник. Я його купив і ось документи, які засвідчують цей факт.

Люди дивляться документи, читають, переглядаються, перешіптуються: Сонце в оренду…приватизував…володар Сонця…

Степан: То ти володар Сонця?

Сонцев : Так. Я – володар Сонця.

Степан: І що тобі від нас треба?

Сонцев: Абсолютну дурницю. Просто проголосувати за мою кандидатуру на сонцевських виборах і визнати мене єдиним президентом Сонця і Сонячної системи.

Люди: Президентом? ( загули)

Мати: Стривай! А що нам за це буде?

Сонцев: Чисте повітря, дешева земля, пільги за комунальні послуги, високі заробітки, безкоштовну освіту і медицину, гідне працевлаштування за освітою. Серед вас є вчителі чи лікарі, інженери, вчені?

Люди: Є. Я – вчитель. Я – лікар. А я захистив кандидатську з ядерної фізики, а проживаю і харчуюся на смітнику.

Прибиральниця: А я оперна співачка.

Сонцев: Ось бачите. А у мене на Сонці ви будете всі вченими кандидатами, поважними людьми. А головне – здоровими.

Голос Анни: Погоджуйся, Степане.

Люди розходяться, стоїть Анна з немовлям на руках.

Степан: Анно! Ти навіщо прийшла, тобі ж треба до лікарні.

Анна: Там закінчилися баночки з киснем. Нас послали на вулицю, сказали купити, а у мене закінчилися гроші. Погоджуйся, Степане. Нашій дитині тут не жити. Погоджуйся.

Степан: ( до Сонцева) Скільки хочеш за квадратний метр Сонця?

Сонцев: Оце вже інша мова. П`ять сонячних гривень за квадратний метр.

Люди: ( здивовано) П`ять сонячних гривень……п`ять гривень…

Сонцев: Так, п’ять сонячних гривень!

Дід Іван: А що то воно за валюта така, «сонячні гривні?» У якій вона номінації.

Степан: Так. Скільки це у звичайних, земних грошах?

Сонцев: П`ять земних гривень дорівнює п’яти сонячним. От і все. Математика проста.

Степан: А де ж нам узяти оті сонячні гривні?

Сонцев: Обміняти на Сонці у сонячних банках. Земну валюту на сонячну. Все один до одного. Ви нічого не втратите.

Дід Іван: А на Сонці і банки вже є?

Сонцев: Є. Мої банки. І валюта моя, з моїм зображенням і цілком конвертована на Землі.

Степан: То який же вам прибуток від ваших банків, якщо ви міняєте валюту один до одного?

Сонцев: А у мене немає доларів. Я від них не залежу. Скоро всі залежатимуть від Сонцева і його Сонця. До того ж для свого народу мені нічого не шкода! Здаю Сонце за безцінь! Відлітаємо завтра! Ракета – за мій рахунок!

Люди схоплюються і біжать до Сонцева, протягуючи йому гроші. Сонцев всім дає якісь папери, на яки ставить свій підпис і підпис орендаря.

Поза тим залишаються бомжі. Вони не беруть й цьому участі.

Бомж до бомжа: А як же нам жити без сміття? Доведеться працювати чи що?

Прибиральниця: А куди ж на Сонці сміття дівати? А там є сміттєпереробний завод? А оперний театр? Де я співатиму? Агов, кандидате!

Та люди у ейфорії не чують її, не чує й Сонцев. Всі бігають за ним з папірцями, шумно і галасливо.

Кінець першої дії.

Друга дія.

Сонце. Все у золоті. Люді всі одягнуті в золоте. Навколо золоті будинки, золотий супермаркет. На стовпах плакати з написами « Бізнесменко – Сонцев наш Сонячний президент.» Степан і Анна везуть у колясочці маленьку донечку.

Анна: Степане, як хороше…Знаєш, я вперше почуваюся цілком щасливою. Часом здається, що я сплю. Вщипну себе, щоб переконатися, що це не марево, а тоді підійду до донечки, погляну як вона солодко спить і легко дихає і повірю у своє щастя. Як добре, що ми тут.

Степан: Так. Кажуть: на Землі після виборів президента зовсім непереливки стало. Податки зробили на повітря. Підвищили ціни на баночки з киснем у два рази. А сміттєпереробного заводу як не було так і немає.

Анна: Слухай, Степане, а на Сонці його ж теж немає. А супермаркети є. І продукти у ньому загорнуті хоч і у золотий, та папір. А куди ж ми його діватимемо?

Прибиральниця мете золотий пил на золотих дорогах.

Прибиральниця: А нікуди. Я давно на цій роботі і скажу вам як професіонал: сміття було, є і буде. Однаково мела його на Землі, однаково – мету й на Сонці, а я гадала, що тут я в врешті решт стану оперною співачкою.( замітаючи золотий пил, зникає за лаштунками)

Перехожий: Маячня. Це все не головне. Подінеться це сміття. Зараз треба думати, як бізнесом зайнятись. Сонцев обіцяв усім роботу за спеціальністю. Я економіст, мені потрібно до банку на роботу, або у фірму. А ще краще – свій бізнес. Земні гроші закінчуються, скоро за оренду Сонця нічим буде платити, а сонячні заробітки як отримати поки що невідомо.

Анна: Дурниці. Все буде добре. Сонцев усім дасть роботу. Він обіцяв.

Степан: Обіцяти – обіцяв, а роботи не видно. Навколо тільки банки і супермаркети. Ні тобі шкіл, ні лікарень, ні кінотеатрів, ні опери. Де ми навчатимемо нашу доню? Де лікуватимемо її, матір, діда Івана.

Анна: Літатимемо на Землю поки що. Сонцев сказав, що все після виборів зробить. Все, що обіцяв.

Степан: Та мало що хто на Землі обіцяв. Якщо літати на Землю, то навіщо було переселятися на Сонце і жити в оренду?

Анна: Ну, коханий, не все ж зразу. Ми ж перші мешканці на Сонці. Як Адам і Єва на Землі перші люди, так ми тепер на Сонці.

Степан: Адам і Єва прийшли на землю чистими, а ми потрапили на Сонце вже грішними і розбещеними благами цивілізації. І сюди перебралися за для кращого життя і здоров`я нашого і нашої дитини, а у Адама з Євою дітей не було. Принаймні спочатку. Зате відразу був змій – спокусник. Он, щось на кшталт Сонцева.

Анна: Любий, у тебе просто ностальгія за Землею. Звична справа. Ти сумуєш за батьківщиною.

Степан: Так, я не розумію, чому я повинен був покидати свою Землю і брати в оренду якесь мертве Сонце.

Анна: Тому, що на твоїй землі вже немає життя.

Степан: Чому? Чому немає?

Прибиральниця: «Чому? Чому?» Тому, що кожен плює недопалки собі під ноги, коли до смітника два кроки.

Прибиральниця йде.

Анна: Нічого, Степане, от оберемо Сонцева президентом Сонця і все в нас буде добре.

Агітатори Сонцева: Голосуйте, голосуйте за єдиного кандидата у президенти Сонця – Сонцева - Бізнесменька!

Сходяться люди.

Мати: Чули передвиборчу програму Сонцева – Бізнесменька? Обіцяє усім гідну роботу і пенсії.

Степан: Все тільки обіцяє?

Дівчина з юрби: Не тільки, я вже отримала роботу у «сонячному» супермаркеті.

Інша дівчина з юрби: А я у «Сонячному» банку.

Степан: Мамо.

Мати:Що, сину?

Степан: А ви вже отримали свою «сонячну» пенсію, яку вам пообіцяв Сонцев?

Мати: Ні. Та Сонцев пообіцяв мені вирішити це питання після виборів і приніс усім «сонячним» пенсіонерам по мішкові «сонячної» гречки і безкоштовний пакунок з «сонячними» продуктами.

Степан: Усім пенсіонерам?

Мати: Так. І дідові Івану теж. Правда, діду?

Дід: Так, так, «сонячної» гречки. Повний пакет.

Люди: Так. Сказав, що дасть ще і зменьшить оренду за землю на Сонці, якщо ми проголосуємо за нього.

Мати: Так, Сонцев роботу усім дасть.

Степан: Коли? У мене її немає. Я вчитель початкових класів, а тут шкіл немає.

Хтось з людей: А я лікар, а тут лікарень немає.

Сонцев: Будуть. Будуть лікарні і школи будуть. Все буде. Після виборів.

Степан: Та чи буде все після виборів? Все, як і обіцялося. Поки що я і половини того не бачу, окрім халявної «золотої» гречки. Та тільки десь я таке вже бачив. Купити дармовщиною, а потім підняти плату за комунальні послуги і оренду Сонця.

Люди загули: Справді, вибори...Земля...

Сонцев: Хороша у тебе голова, Степане. Саме таку я й шукав. Саме така людина потрібна мені у моєму виборчому штабі. Підеш до мене помічником?

Анна: Іди, Степане, будеш мати гідну роботу, зарплатню. Ти ж сам казав, що гроші кінчаються, а роботи немає. Ось тобі реальний шанс їх мати. Донечці потрібний одяг, харчування. Погоджуйся, Степане.

Мати: Погоджуйся, сину. Сам знаєш, на Землі кожен мріє стати депутатом, кандидатом у депутати чи хоча б в опозицію. Все ж до кормушки ближче. І пенсія велика і недоторканість.

Дід: Іди, синку, іди. Може, і нам щось перепаде з твого столу.

Степан: Що ж, а яка зарплатня? І які умови?

Сонцев: Та які умови...Ніяких умов. Все чесно і відкрито. Все для мого народу. ( до Степана) Тобі ж можу гарантувати забезпечений повний соціальний пакет і зменшення оренди до однієї сонцегривні за квадратний метр Сонця. А ще ( шепоче на вухо)... надцять сонцегривень на місяць.

Степан приголомшено дивиться на Сонцева.

Анна: Погоджуйся, погоджуйся, Степане! Посада ж яка...Ти – політик! Фантастика! Мрія кожного землянина.

За спинами людей, на задньому фоні знову і знову з`являються мішки зі сміттям. Протягом усієї п`єси їх більшає.

Прибиральниця: ( замітаючи) Угу. Мрія обкрадати свій народ. А недопалки кидають і кидають.( замітаючи, йде)

Невелика пауза.

Сонцев: То що? По руках?

Степан: По руках.

Всі аплодують.

Степан: Я йду в депутати.

Йде урочиста посвята в депутати.

Сцена заповнюється червоним світлом, грає урочистий гімн посвяти у сонцевського депутата. Люди на Степана одягають золотий костюм з білою сорочкою і червоною краваткою, в руки вкладають золоту папку, на лобі пишуть « Сонцедепутат», садовлять його у м`яке крісло за сонячний стіл. Тоді по черзі всі вітають його. Останньою його вітає Анна, цілуючи в щоку, залишаючи яскравий слід від помади. Після закінчення ритуалу, люди зникають, залишивши Степана сидіти за столом у кріслі. Поряд з ним залишається тільки Сонцев.

Степан: Що мені треба робити?

Сонцев: Відразу видно відповідального працівника з правильними позиціями. Тоді, відразу на чистоту. Сподіаюся, ти розумієш, що не дивлячись на те що, ми зараз проживаємо на Сонці, ми усі родом з Землі, а на Землі, як відомо, правди ніде шукати. Отже, правди годі шукати й тут. Політика – брудна справа, байдуже, яка вона – сонцівська, чи земна. Смішно, а головне не вигідно для нас, політиків, вигадувати тут щось нове. Також маю надію, що ти розумієш, що ніхто, ніколи, на Землі, де хабарі дають не тільки гривнями, не жив і не житиме по правді і по совісті. Дурять нас – дуримо ми. Твоє завдання: робити це майстерно.

Ось, наприклад( складає руки будиночком, приймаючи позу месії)

« Народе мій, усі жителі сонцереспубліки! Я, Сонцев – Бізнесменько іду в президенти. Влада Землі поставила вас на межу виживання. Вона залишила нам борги за газ, світло, воду, повітря. Підняла ціни на баночки з таким необхідним, життєдайним киснем. Я обіцяю вам покращення життя вже сьогодні. Пенсіонерам – достойні пенсії. Молоді – безкоштовне навчання. Усім людям Сонця – безоплатну освіту і гідну роботу.»

Зрозумів?

Степан: Тобто...мені потрібно буде тільки...брехати?

Сонцев: Не просто «брехати», а вишукано брехати. Так, щоб усі від бізнесменів до бабусь тобі повірили. Ну, з бабусями все легко : пару пачок дармової гречки і вони твої. Перевірено ще земними політиками. Дій за принципом: безкоштовний сир тільки в мишоловці.

Степан: А, може, коли ми вже на Сонці, а не на Землі, нам побудувати іншу державу і іншу політику? Свою.

Сонцев: Це ж яку, « свою»?

Степан: Сонячну. Чесну і відкриту.

Сонцев: Тобто...думати про народ?

Степан: Так. Ми ж за цим сюди прилетіли: за правдою, за кращим життям...за...

Сонцев: Ви сюди за цим прилетіли. Я – бізнесмен. І у мене тут свої інтереси. Я втікав з Землі через конкуренцію і жагу до влади. Для мене там стало замало місця і забагато претендентів на пост головного управителя Земної імперії. Я хотів одноосібної влади. І я ні з ким не збираюся ділити свої прибутки і не впускатиму жодної душі до своєї годівниці. Це все – моє. Вся Сонячна система – моя! І народ, який батрачитиме на мене – мій. І тільки мій. І все, що він вироблятиме – моє. Тому, що я – бізнесмен. І весь мій інтерес – це гроші і власні прибутки. Більше нічого. Я родом з Землі і мене не переробити.

Степан: Отже, усі обіцянки про краще життя на Сонці, це брехня? Так не буде?

Сонцев: Ну, чому « все?». Не все. Я обіцяв свіже повітря без баночок. Обіцяв. Це – є і буде. А решту...наші люди добрі, терплячі...витримають. Будеш жити по правді – вилетиш у « трубу». Тільки бізнес, дорогенький, тільки бізнес.

Степан: І у чому ж полягає бізнес? Чим на Сонці можна заробляти, зірками?

Сонцев: Майже вгадав. Баночками з свіжим сонячним повітрям і сонячним пилом. Я зараз налагоджую на своєму «сонячному» заводі лінію по виробництву сонячних баночок для золотого пилу і експорту сонячного повітря на Землю. До речі, там працюватимуть люди. За одно і вирішиться проблема з трудовлаштуванням. Кинь людям половину кістки, а м`ясо з`їж сам. А вони тобі за цю обсмоктану кістку усе Сонце переорять.

Степан: Це та робота кожному за освітою, яку ти обіцяв людям на Землі?

Сонцев: Ти що й справді подумав, що я заради прибиральниці, яка мріє співати у опері будуватиму оперний театр? Чи вчителям школи? Може, ще акторам театри? Чи ти гадаєш, що я вкладу свої кошти на будівництво якогось сміттєпереробного заводу? Насмішив. Та я краще куплю собі ще одну необжиту планету в Cонячній системі, де зовсім нікого не буде і літатиму туди на курорт з чистим повітрям. Сміття мені не заважає. Все це непотріб, маячня. Я ніколи не розумів сопливої творчості. До того ж і на Землі культура ніколи не стояла на першому місці. Якась жменька слюнявого люду, яка нидилася у злиднях заради якоїсь ідеї. Гроші – ось сенс життя. У моєму світі – світі Сонця цим шмарклям не місце.

Степан: А де ж навчатимуться наші діти?

Сонцев: Ніде. Щоб працювати на моїх заводах освіта не потрібна. Знай собі: запихай золотий пил у баночки і все. Невже для цього потрібно одинадцять років протирати штані за партами. Я от, приміром, завжди був двійочником, а як розкрутився...Ну, що, зрозумів принцип роботи у Сонцевській стистемі?

Степан: Не розумію тільки одного: навіщо тобі вибори, якщо ти на них єдиний кандидат у президенти? У тебе ж зовсім немає конкурентів.

Сонцев: Це - інше. Я хочу бути обраним, а не самозванцем. Приємно усвідомлювати, що за тебе – твій народ.

Степан: Яке чистолюбство...при такому світогляді.

Сонцев: Ну, гаразд, потеревенили і досить. Час братися до роботи. « Время – деньг и».

Степан: Ні.

Сонцев: Що? Що « ні»?

Степан: Я не ставатиму до роботи у тебе. Я тут подумав і вирішив, що це не правильно, що у тебе немає конкуренції. Передвиборча боротьба має бути боротьбою. Інакше народ рано чи пізно відчує себе ошуканим і тоді полетять голови. Точніше...одна голова – твоя.

Сонцев:Що?

Степан: Я іду до тебе в опозицію. Якщо ти вирішив жити політичними законами Землі, то маєш знати, що будь – яка політика не обходить без партії опозиціонерів.

Сонцев: Тобто...ти хочеш знищити мене.

Степан: Ні, я хочу бути твоєю совістю.

Сонцев голосно розсміявся: Божевільний! У тебе немає жодних шансів бо у тебе немає грошей. А без грошей у політиці що на Сонці, що на Землі робити нічого. Чим ти апелюватимеш перед народом? Своїм голим задом?

Степан: Так, безкоштовної гречки у мене в засіках немає, та у мене є ідея побудувати оперний театр замість чергового супермаркету, дітям школи і лікарні.

Сонцев: За що? За які кошти?

Степан: Коли я стану президентом Сонця – буде за що?

Сонцев: Так я і знав: ти гадаєш, що президент все може лише тому, що він президент? Ні, дорогенький, президент – це пішак у руках багатеньких Буратін, які його звели на цей пост. І він все своє жалюгідне існування повинен здирати з свого народу останню сорочку, щоб кидати її під ноги своєму спонсору – благодійнику, щоб відробити збитки бізнесменові. Такому, як я. Ось чому я сам собі незалежний спонсор і єдиний кандидат у президенти не Землі, яка вже покрилася гниллю і сміттям, смердить і дихає повітрям з баночки, а Сонця.

Степан: То тепер ти хочеш цією гниллю і сміттям закидати Сонце?

Сонцев: І закидаю, якщо захочу. Це моє Сонце – моя приватна власність!

( мішків зі сміттям за спиною депутатів стає все більше й більше)

Степан: Сонце не може бути приватною власністю. Воно належить людям.

Сонцев: Чорта з два. Хочеш? Давай спитаємося у нашого народу. Твого святого народу, якому, на твою думку так потрібна ідея, а не мішок дармової гречки. Перевіримо, за чим підуть наші виборці? Га? Що, боїшся?

Степан: Ні. Я впевнений, що виграю цей бій.

Сонцев: Що ж, тримайся, ентузіасте. Гей, люди, всі сюди! Безкоштовна ковбаса від Сонцева – бізнесменька!

Збігаються люди: Безкоштовна ковбаса...від кандидата...від Сонцева...ковбаса. Тільки ковбаса? Може ще щось. Оце наш кандидат.

Сонцев: Ну, що, ентузіасте? Народ для безладу зібраний. Давай, ( до Степана) проголошуй свою програму. Ну, чого мовчиш? Заціпило? Це тобі не у опері співати. Треба добре знати як керувати цими телятами. А телятам що треба? А телятам треба мамку і її цицьку, щоб дармове молоко ссати. Давай, тули їм свої ідеї.

Степан: Жителі Сонця, послухайте мене! До вас звертаюсь я, Степан Земний. Повідомляю вам, що іду в президенти Сонця і стаю в опозицію до існуючої сонцівської влади.

Мати: Сину, та як же в опозицію? До Сонцева... Він же нас від загибелі врятував. Землю на Сонці за безцінь в оренду здав. Кому ж ще як не йому бути тут президентом?

Степан: Мені.

Анна: Степане, а чим тобі не вгодив наш кандидат? Він донечку нашу врятував від біді. Сам знаєш, на Землі вона б не вижила. А Сонцев...

Степан: Це пастка. Анно, повір окрім здоров`я тут нашій дівчинці нічого не світить. Вона на все життя буде приречена гнути спину на Сонцевському заводі. Пакуватиме у баночки сонячний пил. Відкрий очі: тут зовсім немає шкіл і лікарень. І не буде. Це крок назад у минуле. Це кам`яний вік. Ми станемо Сонцевськими мавпами. І нічого з того, що нам наобіцяно не буде.

Хтось з юрби: Зате буде дармовий харч.

Степан: Дармовий харч не безкінечний. Він колись закінчить і вам потрібно буде здобувати його своїми силами.

Сонцев: Не слухайте його. Голота до влади рветься: моя благодійність ніколи не припиниться. Мої люди завжди будуть ситі, задоволені і здорові. Це кажу вам я – Сонцев – Бізнесменько. У мене грошей вистачить.

Хтось з юрби: Віват, Сонцеву!

Хтось з юрби: Стривайте, давайте вислухаємо іншого кандидата. ( до Степана) Яка у тебе передвиборча програма? І хто ти, власне, такий?

Хтось з юрби: А ти не москаль?

Степан: Ні, я наш, земний. І програма моя....програма моя... для вас, для ваших дітей. На нашій планеті немає шкіл, лікарень. Я побудую школи, дитячі майданчики, у школах працюватимуть гуртки, щоб наші діти не тинялися по вулицях, не курили по закутках і не пили пиво. Я побудую ляльковий театр, драматичний, кінотеатр, де будуть демонструватися тільки добрі фільми. І ще, нам потрібно будувати церкви. Як наші пращури. З золотими куполами. Тут золота не бракує. Все під ногами.

Чоловік з юрби: Фу. Нудота Що за кінотеатр без бойовиків. А я атеїст – мені церква не потрібна.

Чоловіки: Фу!

Степан: А де ж ми святкуватимемо Різдво і Воскресіння Господнє?

Хтось юрби: Нам цього не треба. Обійдемося. Це не головне!

Степан: Люди, отямтеся! А що ж головне? Ковбаса?

Юрба на мить затихла. Сонцев розхвилювався.

Сонцев. Який зиск з тієї церки? Одні витрати. Навіщо вам годувати якихось попів. Подумайте, де він братиме кошти вам на харчі. На безкоштовну ковбасу. І нарешті, де він вам запропонує роботу? У кінотеатрі одне місце кіномеханіка? Ну це ж смішно. Я будую грандіозний завод. Там місце буде усім. І вам, і вашим дітям. То навіщо, я вас питаю нам якийсь Бог? Ми самі собі боги. Я буду вашим Богом! А Бог – завжди подасть!

Юрба: Так! Віват! Сонцев – Бізнесменько - наш Бог!

Жінка: А якщо я не хочу на завод. Я лікар і хочу працювати у лікарні. Що мені робити на тому заводі?

Сонцев: Гаразд, не хочете працювати на заводі, я побудую лікарню. Для всіх лікарів моєї планети.

Степан: Яке лицемірство...Не вірте йому. Він сам мені зізнався, що будувати школи йому не вигідно і лікарень не буде. Невже аи не розумієте – він – бізнесмен Бізнесменько. А бізнесмен ніколи, нічого не робитиме собі у збиток. Який зиск утримувати вчителів і лікарів. Їм же треба платити гідну зарплатню. А це – не вигідно.

Сонцев: Не вірте йому. Він хоче мене знищити. У мене грошей на всіх вистачить.

Хтось з юрби: А я музикант. Може, й мені філармонію побудуєте?

Сонцев: Звичайно. Все, все побудую і всім!

Люди: Ура! Ура Сонцеву!

Степан: Схаменіться, люди! Він же дурить вас. Осипає вас обіцянками, щоб потім зробити рабами. Безкоштовний сир буває лише у мишоловці. Сонцев живе за законами земної політики. Ми це все вже пройшли. Ми приїхали сю ди за іншим життям. Чистим, новим. Без бруду і сміття.

Мати: Припини, сину. Мені за тебе соромно. Людина стільки для нас зробила хорошого. Привіз нас сюди своїм коштом, все дав для життя, тобі роботу запропонував. А ти платиш йому такою чорною невдячністю.

Степан: Мамо, та ти ж перша з дідом Іваном людей на страйк підіймала, коли твоя онука народилася хворою, плювалася на земну політику, вдихаючи кисень з баночки. Нарікала на брехню і цинічність влади.

Мати: Так то було на Землі. Тут усе інакше.

Степан: Що « інакше», мамо? Тут ще гірше. Люди, невже ви не розумієте, що потрапили у пастку.

Хтось з юрби: А нас влаштовує. Зате годують надурняк.

Бомжі: І нас влаштовує. Тут смітник крутіший за земний. Є де попорпатися. І на роботу не треба.

Сонцев: Авжеж. Не треба! За все плачу! Підходьте, набивайте кишені до схочу. Тут на всіх вистачить! ( бере жменю гречки і кидає у натовп. Люди зриваються, кидаються на коліна і починають збирати її. Тоді Сонцев кидає ковбасу та інше продовольство) Беріть, беріть. Мені для свого народу нічого не шкода! Беріть! І голосуйте за мене, за Бізнесменька!

Люди мов божевільні налітають на дармовий харч. Серед них матір, Анна і дід Іван.

Степан: Анно, Анно, що ти робиш, Анно? Встань! Схаменися!( підіймає її з землі) Що ти робиш, Анно? Отямся, жінко!

Анна: Пусти, пусти мене. Нам цих харчів на місяць вистачить. На базарі все таке дороге.

Степан: На якому базарі? Тут немає базарів. Тут тільки сонячні супермаркети і там все є.

Анна: Ти ж сам казав: у нас кінчаються земні гроші, а від кар`єри у великій політиці відмовився. Дурень, міг би такі бабки заробляти...Ти безробітний, а нам треба годувати донечку.

Степан: Красти, Анно! Красти, а не заробляти! У тебе, у матері, у діда Івана. У них, у людей. У своїх людей! Я не відмовився від оплітики, я просто хотів змінити її з Земної на Сонячну. Побудувати церкву, театр, університети, як наші предки будували, створити музеї... Щоб наша доня навчалася, займалася у музичній школі, вміла читати, писати, вступила до університету, мала можливсть розвиватися морально, духовно. Тут жодної церкви немає. Ми не можемо її навіть охрестити.

Анна: Нічого, без цього можна прожити.

Степан: Що? « Можна прожити?» А без чого тоді не можна прожити, Анно?

Анна: Без їжі і без грошей. Спробуй – проживи. Розкажи своїй дитині, коли їй і року немає, що тебе немає грошей їй на молоко. Ну, що? Романтик.... Ось ( показує на Сонцева, що роздає людям харчі) справжній господар і чоловік. Не те що...

Степан: Анно, Анно, схаменися, що ти робиш? Сама знищуєш себе і наше майбутнє. Що сталося з моєю Анною? Що? ( трясе її)

Анна: Пусти. Пусти, там Сонцев м`ясо роздає.

Степан: М`ясо? Господи, чи то нам на Землі м`яса бракувало? У нас же там все було. Все, окрім життя... Ти ж зовсім забула за для чого ми сюди приїхали...

Анна: Та яка вже різниця? Приїхали – треба жити за законами нового господаря. Бізнес – от головне. Решту – дурня. Пусти мене!

Степан: А здоров`я нашої донечки? Обернись! Ти бачиш тут будівництво смвттєпереробного заводу? Ні. Все знову повторюється. Та ти так засліплена дармовщиною, що геть забула: чому ми покинули Землю.

Анна: Покинули й покинули. Всесвіт великий – проживемо. Це не головне.

Анна виривається і біжить збирати з землі сонцевські харчі.

Степан: « Не головне...» Господи, я божеволію...

Степан: Діду! Діду! Як ви могли? Продатися так дешево? Ви ж на Землі зовсім інше казали і робили. Ми ж з вами на барикадах нашу Землю разом відстоювали. Що ж ви тепер перевертнем зробилися за жменьку гречки.

Дід: А що мені старому ще треба: жменька гречки, спокій і чисте повітря. Старий я вже для страйку. Так добре, так вигідно... Головне ж, щоб не москаль...( знову збирає продукти)

Степан: « Чисте повітря»...Точно, ми приїхали сюди за свіжим повітрям. ( обертається назад, де стоять мішки зі сміттям і порпаються бомжі) Люди! У нас скоро не буде свіжого повітря! Згадайте, від чого найбільше потерпало наше місто. Від сміття! Ми втікали від сміття. Опам`ятайтесь! Завод. Нам знову потрібний завод. Бізнесменько не побудує сміттєпереробний завод і нам знову нікуди буде подітися. Все куплене. Все здане в оренду. Весь космос у смітті! Отямтеся! Ми всі загинемо!

Та люди не чують його і продовжують збирати дармові харчі з землі, вигукуючи: « Бізнесменько – наш президент».

Прибиральниця: Дарма розриваєшся. Коли наш народ бачить халяву, здоровий глузд залишає їхні голови. І вони вже не думають, чим дихатимуть завтра. Та, зрештою, хіба їм вперше продаватися за гречку? От так за неї і Землю отаким бізнесменькам і зекам і продали. Тому й сидимо ми з тобою не на батьківщині, а на Сонці. От тобі і вся політика.

Степан: Бог для них тепер не головне. Сміттєпереробний завод – не головне. А на Землі, у задусі, було головне. А я ж сюди через хворобу своєї дочки переїхав. Дружині відмовити не зміг, коли побачив її відчай. Хотів, щоб моя доня зростала здоровою і освідченою. А натомість...Дружина і матір зрадили нас з дочкою і тепер моляться на дармову ковбасу. А я дивлюся на це і нічого не можу зробити. Безсилий, як перед смертю.

Прибиральниця: Облиш. Картати себе сенсу немає. Одному проти всіх ще нікому вистояти не вдалося. Ти просто хотів як краще, як краще для них, а вийшло – як завжди. Благими ділами дорога до пекла встелена.

Степан: А ви ж чого не там, з ними?

Прибиральниця: Як я буду з ними, то хто ж вулиці местиме? Ми з тобою – «білі ворони». Подякуй Богу, що хоч вони тебе не заклювали. Я так хотіла стати оперною співачкою...

Степан: Чому ж не стала?

Прибиральниця: Так до урни ж два кроки - ліньки...

Раптом звідусіль на Сонце починають лізти сторонні люди з пакетами сміття у руках. Деякі з них курять цигарки, недопалки кидають на землю. Люди п`ють пиво, кидають порожні пляшки куди попало, розкидають пакети зі сміттям.

Степан: Ей, ану заберіть сміття з нашої території.

Один з « них»: А нікуди нам його забирати. Ми по ньому на Сонце з Землі долізли. Без літального апарату по смітті на Сонце потрапили. Все, немає більше Землі. Всі планети політиками, кандидатами в президенти і бізнесменами коханкам куплені. Тепер ми будемо жити на Сонці. Кажуть, у вас тут оренда дешева. І їжа дармова.

Степан: Так, у нас якраз президента за гречку обирають.

Люди, закидавши все сміттям, біжать до дармової годівниці теж вигукуючи гасла на честь Сонцева.

Уся сцена закидана мотлохом, навколо снують бомжі. Вони роздирають пакети, порпаються у них. Сонце починає лихоманити. Воно заповнюєься їдким димом і вибухає. Світ накриває морок.

Кінець.