Додаток 3
Тема: Сховатися од долі - не судилось.
(Літопис життя і творчості В. Стуса.)
Мета: ознайомлення учнів з життям і творчістю В. Стуса, з питаннями боротьби української інтелігенції за права людини, захисту української мови, культури, з течією шістдесятників; розвивати навички самостійного синтезу літературно-критичного та біографічного матеріалу; формувати активну життєву позицію.
Форма проведення: вечір-реквієм
Вчитель:Породивши його на Різдво Христове року Божого 1938-го у найтихішу годину нівечення нас як народу, мати Ілина не одчаялася записати його цим великим днем, але, давши йому ім'я Василь, закарбувала підсвідомий потяг до конче необхідної нам, щоб жити, державності. Ім'я це грецькою означає «Володар».
Останнього року свого, ба, шевченківського земного віку він питав у співкамерника, глибоко віруючого діда Семена-Покутника:
- А що то є чоловікові – народитися на таке велике свято?
- То додаткова ласка Божа, щастя, - казав дід.
- Але кому багато дається, з того й багато спитається…
Він уперше побачив світ Божий на Вінниччині, але родина в 1940 році, рятуючись від репресій, перебралась в Сталіно (Донецьк), де минули його дитинство і студентська юність. Недовге вчителювання на Кіровоградщині, служба у війську на Уралі, а 1963 року, коли вже минала хрущовська «відлига», стає аспірантом Інституту літератури в Києві і здружується з шістдесятниками – цим ще нечисленним колом одержимих національною ідеєю молодих людей, які після голодоморів, воєн і репресій «наросли з малих, худеньких матерів» (Вінграновський) і дедалі гучніше з’являлись про своє право бути у світі українцями.
Учень:
19 листопада. Неділя. Рік 1989. цього дня українська земля прийняла вимучене тюрмами і таборами тіло свого сина – поета Василя Стуса. Поряд у могили на Байховому кладовищі лягли його побратими Олекса Тихий і Юрій Литвин. Лягли у рідну землю, щоб хоч цим трагічно запізнілим поверненням на батьківщину пригасили на якусь мить журбу рідних та друзів, а нашу громадську совість розбудити і відкрити весь жах наших ганебних компромісів та неминучість гіркого каяття.
Три домовини, привезені сином Василя Стуса Дмитром, його друзями з Уралу та поетом Олегом Орачем з Бориспільського аеропорту до Свято – Покровської церкви, накрито червоною китайкою. На трунах у головах круглі хлібини з тонкими золотистими свічками. У ногах – вінки тернові, з яскравими калиновими гронами. Сумні обличчя рідних і друзів. Сліз уже немає – виплакано, висушено гірким німим болем, спалено непоправністю втрати.
Вітер гойдає пелюстки свічок у руках тисяч людей на площі Богдана Хмельницького біля Софії. На автобусі – катафалку з прахом В. Стуса – на чорному тлі напис: «Несіть мене, лелеченьки, мертвого додому». І згадується біля Софії Київської його, Василеве, пророче:
На цей тюремний мур, над цю журу
І над софіївську дзвіницю зносить
Мене мій дух. Нехай-но я помру –
Та він за мене відтонкоголосить.
Три тисячі світанків, що зблудили,
Як оленями йшли між чагарів,
І мертвого мене не розбудили…
Учень:
«Ще й до жнив не дожив, зелен-жита не жав, ані не долюбив. І не жив. І не жаль». Ці слова належать . Його поезія – то сама правда в її історичних і трагічних ознаках, живий нерв України, її безталанна доля. Щедро обдарований, чесний і наполегливий, він міг би стати не тільки поетом, а й глибоким літературознавцем, але його виключили з аспірантури, бо разом з критиком І. Дзюбою 4 жовтня 1966 року в кінотеатрі «Україна» після перегляду кінофільму «Тіні забутих предків» Стус звернувся до громадськості з протестом проти арештів творчої та наукової інтелігенції України.
Почалися неймовірно тяжкі життєві випробування. Він писав, а його не друкували. Звільняли з роботи, переслідували, хотіли зламати. На все це Стус заявляв: «Довіку не буде із мене раба». У 1972 році разом з іншими однодумцями його засуджено. Почався шлях поета на Голгору через мордовські і пермські жахливі концтабори.
Лірика В. Стуса в радянській періодиці майже не друкувалася за його життя, окрім кількох ранніх віршів. А проте його творчий доробок значний і навдивовижу цільний. Весь він присвячений Україні. Любов до своєї Вітчизни в поета була всеохоплюючою і такою могутньою, що майже не залишала місця для інших тем.
Учень:
Життя Стуса – це дорога через терни до зірок. Уявно пройдімо сьогодні її етапами, доторкнімося серцем до її великої людської трагедії і водночас високої вірності вибраному ідеалові.
Здається, чую: лопають каштани,
Жовто-зелену викидають брость,
І зовсім поруч – київське весняне
Пахуче небо гуком налилось.
Здається, бачу: рвуться буйні трави,
Де вже відговорили всі струмки,
А Україна, Лебединя, Слава
За сином назирає з-під руки.
Невже то – квітень, і шпачиний клекіт,
А чи немудрі кпини, чи чужі
Обірвані рулади? Чий же шепіт
Урвавсь на воронованім ножі?
Пливуть видіння, пагорбами вкриті,
А за горою – паділ і байрак.
Цвітуть волошки в золотому житі,
А над смарагдом луки сяє мак.
І таємнича мавка білорука
Ступає – ніби вічністю пливе.
Кружляє мак. А над смарагдом луки
Уже нависло небо гробове.
Учень:
В. Стус народився в селі Рахнівці Гайсинського району Вінницької області 8 січня 1938 року в родині селянина. Навчання в школі було нецікавим і схоластичним. Надолужував знання самостійним читанням. Потім Донецький педінститут, учителювання, армія. Після армійський час серйозний, вдумливий юнак вважав часом поезії, творчої реалізації засвоєних уже уроків М. Рильського, Е. Верхарна, М. Бажана, В. Свідзинського. захоплювався поезією Б. Пастернака.
Учителюючи в Горлівці, працюючи літературним редактором газети «Социалистический Донбасс» () та навчаючись в аспірантурі в Києві, Василь багато пише, зокрема віршів, але друкується зрідка. Високо поціновує поезію В. Голобородька, Л. Кисельова, М. Вінграновського, Ліни Костенко тощо.
«Маю себе за людину, що пише вірші. Деякі з них – як на мене – путящі… якби було краще жити, я б віршів не писав, а – робив би коло землі».
Іди – мужній і сам себе помножуй
У ранній радості і радісній біді.
Іди – щоб серце висвітлить з ночей
У майовому полі на безмежжі.
І не барись – ти завше вічний дервіш
З сомнамбулічним спалахом очей.
Тож проривайся в поле, до води,
До гір, до зір, до молодого сміху,
Тож проривайся – крізь людську зловтіху,
Пересуди, і осуди, й суди.
Що тебе клясти, моя недоле?
Не клену. Не кляв. Не проклену.
Хай життя – одне стернисте поле,
Але перейти – не помину,
Досягну до краю. Хай руками,
Хай на ліктях, поповзом – дарма,
Душу хай обшмульгаю об камінь –
Все одно милішої нема
За оцю утрачену, ледачу,
За байдужу, осоружну, за
Землю цю, якою тільки й значу
І якою барвиться сльоза.
Учень:
Це – «Присмеркові сутінки опали». Назва говорить сама за себе. Він бачив, як дедалі більше увиразнювалась невідповідальність між реальним історичним плином подій і громадсько – політичною їх оцінкою. Це викликало в його гнівний протест, обурення, яке він висловлює у своїй поезії. Але його не друкують. Рукопис першої книжки віршів «Зимові дерева» вже кілька років лежав у редакційних шухлядах «Радянського письменника».
О, скільки слів, неначе поторочі!
І всі повз мене, ніби кулі, б’ють,
І всі живу мою минають суть,
А тільки строчать.
І я бреду крізь ці слова облудні,
Бо йде тут бій, бо тут – передова,
Де всі твої бійці – самі слова.
Та сіють зраду спогади марудні…
Не ошукайся ж, вірячи добру,
І не згубись у мук своїх огромі.
Учень:
1968 рік. Розпач затис поета у своїх немилосердних лещатах, коли дружина потрапила до тубдиспансеру, а малий син дістав після грипу ускладнення на легені. Василь відвіз хвору дитину в Донецьк до батьків. А там 80-річний батько після запалення легенів захворів на грип. Усе ж залишив хлопчика, а сам, з високою температурою, вирушив назад до Києва, бо ж там хвора дружина. І «ні копійки грошей, борги, хвора сім’я і жодної перспективи попереду…»
Отак живу: як мавпа серед мавп,
Чолом програшним із тавром зажури
Все б’юся об тверді камінні мури,
Як їхній раб, як раб, як ниций раб.
Учень:
А політичні заморозки дужчають. У такій ситуації з'являється думка зберегти якось те, що створено, щоб духовні зусилля не були марними і вірші хоч у майбутньому знайшли відгук у людських серцях. Тому Василь вирішив упорядкувати збірку поезій і передати друзям – якийсь же слід треба залишити по собі.
Що буде завтра? Дасть Бог день і хліба.
А що, коли не буде того дня?
Тоді вже гибій. Отоді вже гибій,
Простуючи до смерті навмання.
Знервований і знесилений тяжкою життєвою і соціальною боротьбою, В. Стус починає писати політичні заяви, вимагаючи справедливості бодай для інших, які також зазнали ударів лихої долі й потребують підтримки. Загнаний обставинами і владою, він особливо гостро сприймає чужі біди та болі, намагається одразу є стати на захист словом, бо сам відчув, що таке самотність і беззахисність у скрутні хвилини.
Мені знається, що живу не я,
А інший хтось живе за мене в світі
В моїй подобі. Ні очей, не вух,
Ні рук, ні ніг, ні рота. Очужілий
В своєму тілі. І, кавалок болю,
І, само замкнений, у тьмущій тьмі завис.
Учень:
7 вересня 1972 року судова колегія в кримінальних справах Київського обласного суду оголосила вирок: «Василя Стуса позбавити волі у виправно-трудовій колонії суворого режиму строком на 5 років із засланням на 3 роки…» парадоксальна ситуація… за кордоном його визнали як поета, хвалили і друкували, а тут, на рідній землі, він засуджений як державний злочинець, він – ізгой.
Вже цілий місяць обживаю хату,
Що, мабуть, і навикнути пора.
Стілець і ліжко, вільних три квадрати,
В віконці грати, а в кутку – пара…
У ці важкі тюремні роки часто душу здавлює розпач, усвідомлення самотності й відірваності від рідної землі.
І край чужинець кий тебе опочив,
Довкола лиш сопки й розпадки,
А від товариства, з ким дружбу водив,
Ні чутки, ні звістки, ні гадки.
Особливо важко переживає Василь розлуку з дружиною і маленьким сином. Їхні образи виринають у снах, з'являються у темені безсоння, силуетами проступають на холодних мурах, запитують і кличуть. І він звертається до них.
Ти є в мені. І так пробудеш вічно,
Свічо моя пекельна. У біді
Вже напівмертвий, я в тобі єдиній
Собі вертаю певність, що живий.
І жив, і житиму, щоб пам’ятати
Нещастя щасть і злигоднів розкоші,
Як молодість утрачену свою,
Жоно моя загублена!
Учень:
Там, в неволі, він свято вірив у національне відродження багатостраждального свого народу, і ще – у свою Беатріче, в оту найкращу в світі, єдину Валентину Попелюх, що не побоялася зв’язати своє життя з уже опальним, виключеним з аспірантури, безробітним поетом, оту, яка не зламалась, винесла величезний, неймовірний тягар бути дружиною «зека», «в’язня», «державного злочинця», виховувати в тяжких умовах сина і лишатися відданою коханою дружиною. Дивовижна жінка, якій присвячені чудові вірші про кохання і вірність, рядки рідкісної ніжності і теплоти.
З листа: «Дорога моя Вальочку! Думав про тебе, читав, слухав прегарну музику – то Бах, то Шопен, то Бетховен – не кожного дня таку почуєш – і уявляв Вас, думав про Вас…»
Він: Коли я один-однісінький
Серед зелених снігів Приуралля,
Коли в казармі порожньо,
Серед ліжок і пірамід,
Коли ти така далека-далека,
Така миттєва, потойбічна майже,
Заклинаю, немов клинок!
Віддалена від мене на 734 дні,
На 734 «здрастуй»,
Скажи, що ти мене любиш…
Вона: Тільки скажу «люблю», чуєш, люблю,
Одне-єдине, кругле, вологе –
Соковите, як плід біля вишневої кісточки,
Червоне слово – люблю.
Він: І я почую тебе,
І я радісно усміхнуся тобі,
Скажи – тільки одне слово!
Я нікому його не показуватиму.
Вона: Коли ж до казарми повернуться друзі?
Він: Я заховаю це слово у серці, що в тузі…
Вона: Я знаю – ми будем іти не раз бродити з тобою,
Слухати ліс притихлий,
Старий і мудрих сорок,
Вирізняти гудки заводу,
Чути постріли на мовчазному полігоні,
І, лячна, наслухатиме нас земля.
Він: Ти прийдеш до мене, самотня,
Настрашена і чужа,
Розграбована на 160см. зросту.
Вона: І разом з тобою ми знаходимося
Визбирувати роздаровані уста, очі,
Пам'ять, погляди, губи, плечі…
Розшукаємо все – до найменшого панігтя…
Він: Поки ж тебе немає,
Ти виповнюєшся на мене самого.
Чекання, вибираючи мене,
Обростає гудками, пострілами,
Криками, заким не стане тобою.
Вона: Тільки тобою білий святиться світ,
Тільки тобою повняться гості віт.
Він: Запарувала духом твоїм рілля,
Тільки тобою тішиться немовля,
Спів калиновий піниться над водою,
Тільки тобою! Тільки тобою!
Вона: Тільки тобою серце кричить моє.
Він: Тільки тобою, серце, сили мені стає
Далі брести хугою світловою
Тільки тобою.
Вона: Тільки тобою.
Учень:
Там, в далекій Україні лишився його син, його продовження. Перше повернення до Києва після заслання. Зустріч з Дмитриком. Він звикав до великого сина і все казав, що той п’ятирічний, йому й зараз сниться і все дивиться на 12-річного: «Дмитрику, а ходи-но до мене, сину,» - і розпросторював душу. Друге заслання зустрічі їм не дало.
Лист: «Дорогий синочку! Рости добрим козаком, чесним і правдивим, не потурай злу і знай, що твій батько віддав усе своє життя, аби людям жилось краще. Рости чесним українцем. Вірю в тебе. 09.10.78р».
«Дорогий Дмитре…
Ну от, тобі вже 17…
У твої літа найголовніше, може, вчитися любити. Вміти любити – то велике вміння. Не знаю, чи є в тебе дівчина. Дівчина має надати змогу тобі – кращати, а не гіршати. Любов – то може єдина справжня квітка, подарована людині Богом. Тільки в любові людина розумна. Будь добрий до людей і намагайся віддавати їм більше, ніж брати. Не будь злопам’ятним і мстивим, хоч і не дозволяй плювати в свою кашу.
Бач, синку, я дуже хочу, аби ти виріс чесним, мужнім, мудрим чоловіком. Бо людина буває тільки така.
Він: Зажурених двоє віч,
Криві терези рамен,
Гербарій дзвінких долонь –
З ночі.
А де та горить зоря,
Котру назирає мій син?
Об схід той, мов об багнет –
Жалься.
Якісь переплески, блиск –
Переймаються досвітку…
Син: Батьку мій,
Ми вже ровесники з тобою,
Ми йдемо, удвох йдемо у бій
За серце, щоб не знало болю,
За щастя, що дарує волю…
Він: Дивлюся на тебе і не пізнаю:
Це ти, скажи, це ти, мій любий сину?
Ти, перед ким я чую безпровинну
Свою провину – ту, котру таю
І від самого себе?
Син: Чуєш, батьку!
Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,
Добро і правди віку. Через сто зневір.
Моя душа, запрагла неба,
В буремнім леті держить путь
На стовп високого вогню,
Що осіяний одним твоїм бажанням,
То – шлях правдивий.
Ти – його предтеча.
Він: Чуєш, сину!
Складний мій шлях,
Тобі ж долати вись.
Я зникну, але ти ставай докола.
Прости мені, що пусто все і голо,
Пробач мені, що ми не спромоглись,
На смертній грані твориться наш світ.
Там, де воління серця всі зійшлися в черзі,
Я в серці серця. В серці серця. В серця,
Пополотнілий, шлю тобі привіт.
Учень:
«Болить душа за віршами, які забрали на до перевірку – перед 12.77 і досі не повернули. А їх там багато. А залишати їх за собою – все одно, як пораненому звірові – ронити гарячу кров на колимський сніг. А ми ж, віршороби, теж поранені, хоч і не звірі: кров на снігу, хай і не колимському…» (5.4.77. з листа В. Стуса до Олега Орача).
Весь обшир мій – чотири на чотири.
Куди не глянь – то мур, куток і ріг.
Всю душу зїв цей шлак лілово-сірий,
Це плетиво заламаних доріг.
Учень:
1979 року він повернувся до Києва після ув’язнення в Мордовії і колимського заслання. Та через півроку судовою колегією в кримінальних справах Київського міського суду йому оголошено новий вирок: 10 років позбавлення волі і 5 – заслання.
Народе мій, коли тобі проститься
Крик передсмертний і тяжка сльоза
Розстріляних, замучених, забитих
По соловках, сибірах, магаданах,
Державо напівсон ця, напівтьми,
Ти крутишся у гадину, відколи
Тобою неспокутий трусить гріх.
І докори сумління дух потворять.
Казитися над проваллям, балансуй,
Усі стежки до себе захаращуй,
А добре знаєш – грішник усесвітній
Світ за очі од тебе не втече.
Учень:
«Учасникам Мадрідської наради для перевірки Хельсінкських угод, головам держав – учасників Хельсінкського Акту.
1980 рік позначився на нашій країні багатьма несправедливими вироками і переслідуваннями правозахисників. Але навіть на цьому трагічному фоні вирок українському поетові В. Стусові вирізняється своєю не людяністю. Стус засуджений на 10 років табору особливого режиму і на 5 років заслання нібито за антирадянську агітацію і пропаганду з метою підриву і послаблення радянського суспільного і державного ладу…
… Вперше Стус був арештований у пам’ятний на Україні 1972 рік, і фактично головною його провиною була тоді відмова свідчити проти іншого, хто згодом відмовився від своєї позиції і вийшов на волю, а Стус одержав повною мірою – мордовські і пермські табори, карцери, тяжке заслання в Магаданській області. Вийшовши на волю наприкінці 1979 року, Стус незабаром знову був арештований…
Так диття людини ламається до краю, як відплата за елементарну порядність і неконформізмЮ за вірність своїм переконанням, своєму «я». Вирок Стусові – сором радянській репресивній системі. Стус – поет. Невже країна, в якій уже загинули або зазнали репресій і переслідувань численні її поети, потребує нової жертви, нового сорому?
Я закликаю колег Василя Стуса – поетів і письменників у всьому світі, моїх колег – учених, Міжнародну Амністію, всіх, кому дорога людська гідність і справедливість, виступити на захист Стуса…
Вирок Стусові повинен бути скасований, як і вирок усім учасникам ненасильницького руху.
12 жовтня 1980 року.
м. Горький Андрій Сахаров»
Учень:
Як добре те, що смерті не боюсь я
І не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що перед вами, судді, не клонюся
В передчутті недовідомих верств.
Що жив-любив і не набрався скверни,
Ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
Як в смерті обернуся до життя
Своїм стражденним і незлим обличчям,
Як син, тобі доземно поклонюсь
І чесно гляну в чесні твої вічі,
І в смерті з рідним краєм поріднюсь.
Психологічно я розумів, що тюремна брама уже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною – і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло – за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож, її приймають – яка вона вже є. а коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас (з табірного зошита В. Стуса, запис 6).
Учень:
Сховатися од долі – не судилось.
Ударив грім – і зразу шкереберть
Пішло життя. І ось ти – все, що снилось,
Як смертеіснування й життєсмерть.
Тож іспитуй, як золото, на пробу
Коханих, рідних, друзів і дітей:
А чи підуть крізь сто твоїх смертей
Тобі услід? А чи твою подобу
Збагнуть – бодай в кінці життя?
Чи серцем не жахнуться од ознобу
На цих всебідах? О, коли б знаття…
«Моторошно чутися без краю свого, без народу, яких мусиш творити сам зі свого зболілого серця. Може, випало жити в період межичасся, може, коли історичні умови зміняться (але – чи на краще?), можна буде виявити цей життєвий плин народу, його життєвий порив. Поки його не видно. Звідси й наш супервідчай, кусючість душ, що виявляється і серед найкращих. Але поки що я не бачу – нікого і нічого. Жодного знаку сподівання…» (З табірного зошита В. Стуса. запис 11).
Учень:
4 вересня 1985 року, карцерна камера, число 3. тут під час сухого голодування на знак протесту проти брехливого доносу наглядача Руденка, за яким Василя і посадили до карцера, - помер Василь Стус.
Йдучи до карцера, він сказав Леонідові Бородіну: «Я оголошую голодівку до кінця». Він дотримав слова. Діагноз: ішемічна хвороба серця, інфаркт Міокарда – так записано у свідоцтві про смерть від 17 жовтня 1985 року.
Ще вруняться горді Славутові кручі,
Ще синіє річки замріяна гладь,
Та вже проминув тебе птахом летючим
Твій час, твій останній. Попереду – падь.
Чіпляйся за кручу, як терен колючий,
Чіпляйся за небо, як яблуні цвіт.
Бо вже ослонився безокрай чужинний,
Бо вже чужинець кий ощирився край.
Прощай, Україно, моя Україно,
Чужа Україно, навіки прощай.
Учень:
9 березня 1991 року Рада Міністрів Української РСР постановила присудити державну премію 1991 року в галузі літератури Стусові Василеві Семеновичу (посмертно) – за збірку поезій «Дорога болю».
Його немає. Але він живе серед нас своїми творами, своєю безприкладною стійкістю. Трагедія В. Стуса – один із тисяч кривавих злочинів сталінізму в його нових тоді (брежнєвських) формах. Це й урок нам, нашому ганебному мовчання і конформунізму. Настали інші часи. Часи, які своїм життям готував Стус. Нині український народ має змогу ознайомитись з творчістю свого мужнього сина, відчути ту безодню болю, печалі, гніву, які переповнювали його серце. Вірші Стуса підіймають наш дух, достукуються до нашої совісті, до приспаного брехнею сумління. Він серед нас, ми пишаємося ним. Він – наша совість. Сьогодні про Стуса знімається фільм «Василь Стус – Тернова Дорога».
Учень:
Ми пройшли шляхом В. Стуса. якою ж була його дорога? Мабуть, вона аналогічна Дантовій: з пекла і до просвітку, до зір. З німоти до слова. З серцевими пітьомного кам’яного світу – до Чистилища і раю. Спочатку шлях, потім лик.
Благословляю твою сваволю,
Дорого долі, дорого болю.
Сніги і стужа. Вітри й морози,
Гудки і крики. Чорні прокльони.
Собачий гавкіт. Крик паровоза.
Впали і хода! Встали і хода.
В плечі штовхають нас автомати.
Квадратне сонце – в квадратнім колі,
В смертнім каре ми падемо долі.
Благословляю твою сваволю,
Всі, дорого долі, дорого болю,
На все розхресті люті й жаху,
На все прозрінні смертного скрику,
Дай, Україно, гордого шляху,
Дай, Україно, гордого лику.
Учні підводяться, запалюють свічки.
