ЖІНОЧІЙ РОБОТІ НЕМАЄ КІНЦЯ
Розповідь жительки села Нова Руда
Більчик (Ольховик) Надії Федотівни
1928 року народження
(записано 30 червня 2007 року
Більчиком Володимиром)
А льон цвіте синій, синій…
Що ми колись робили, то онуки мої не бачили і ні побачать…
От я пам’ятаю, навесні, там де того року була картопля, сіють льон. А того там сіють, що на картоплиську поле угноєне, мнєкійке. В нас ніколи по полю не було зілля, як то тепер в людей, таке чистейке було поле. Батько посіє його, волочили граблями, і я теж гребла, загрібала в землю. А зерно льону таке малейке, гладейке, трохи аж слизьке. От посходить він, ще маленький, прийдемо подивитися чи нема зілля. Потім льон більшає і зілля сходить. Прийдімо позриваємо де є, а вже потом, як підросте трохи, то вже мати мене виряжала, самій не було коли, в Грузьке, коло Косого. Да такий він ласкавий, зелененький, густенький, присідала я на йому, він потім і виправляється, і вибирала те зілля. Пополемо, повикидаємо і знов до його заглядаємо, поки вже стане великий, тоди вже не ворушимо і не мнемо, бо він вже скоро і цвістиме.
А вже такий гарний льон був, за коліна виростає. Та вже він цвіте, коб ти бачив, так хороше цвіте, і тілько до полудня. Колись стари люди казали: «Поки в церкві правиться, доти й льон цвіте». А посля вже цвіточки стулювалися. От він перецвітає і достигає, жовтіє, потім вже і головки сухи. Тоди йдемо і рвемо його, не жали, тілько руками рвали з корінцями, все облущиться і все було прядиво.
Порвемо його, пов’яжемо в невеликі снопочки, жмінь по дві – головки до головок, корінці до корінців. Коло головок закручували снопики і ставили купками щоб сохли. Як висохне – звозили і складали на тік, та прачами били, молотили. Зерно геть облізи, то його приберуть і на насіння на другий рік буди. Воно таке дороге за Польщі було, його і жиди вельми купляли, і олію з його робили. Ми в Лішнівку колись з батьком ходили, я ще мала була, щоб зробити олію. А тоди стебло батько возом на город везе, снопи розкручуємо і стелимо по траві. Рідійко стелили, рядочками, як дощі помочать, то він скорі одлежить. Потом ще перевертали його, трави не було, скошували. Бо як дощу нема, то прадиво поверха не одстає, а від землі є роса, зверху трохи рудувате. Тоди вже мати пробує його, часто пробує. Зьме жменю, зотре, вона ж його так пильнувала, так доглядала, щоб не поліз, щоб не було слабе прадиво. Да таке вже воно в її було як позбирає. Ще трохи твердувати, таки тиї головки що ні витірти ні вибіти. То їх обдірали вже на дергалках, вже на якесь клоччє воно йшло, бо ті головки так муляють. Потом його сушили, на піч клали.
Тоді вже льон терли, як картоплю покопають. На ніч мати поставить два чи три великих снопи на піч, а на ранок вже б’ємо. Я ще була мала, але мати заставляла бити. Били на пудлози прачем, щоб трохи мнєкший був, бо в терниці вейми важко його бити. А вже як трохи побєм прачем, то він ліпш гнеться. Ди вже тоди тре мати, а та-а-к його багато, все в таки повісма в’язали, десять жмень потертого льону. Терли на дворі, беруть жменю льону в одну руку, за держак терниці в другу руку і так-так-так, б’є той язик-дощечка між іншими досками. Повертаєш той льон, короста летить велика і маленька, а волокно не рветься, воно міцне, якщо не перележить. Як зотреш, то жменя волокна повна, важка, на прадиво. Да вже тоді в повісма в’яжеш.
А потом вже, як стани час дальше до зими, то його ще раз перетирали, бо до кінця ще короста не повилазила. Я пам’ятаю, як ми його тріпали тріпачкою – така ніби довгенька дощечка з ручкою, товста, а з країв тонка. Як його потріпаємо, то тоді його треба дьоргати на таких залізних щітках. З одної сторони гвозді густіше набиті, з другої – рідше. Раньші його видьоргуємо на рідших, потом на густіших, ніби вичісуємо. Треба обережно, бо можна й пальці обдерти. Перш мотузком зв’язують, щоб не тяглося волокно, а потом в таку гульку крепко зв’язують, як ото косу на голові. Отаких десять надьоргаєш і у вінки сплітали, як ото тепер часник. Тоді вже можна прієсти, вже він вичесаний, вже він м’який, міцний. Тоді мати розорве його, насмикає, наскубе потрошечку, потом єе намотуєш на кужілку, вона така з трубкою. Да на таку кужілку накрутиш того волокна, як гребінь, насаджується на такий стоячок, а тоді вже прадеш.
Прийшла зима – пора прясти, прийшла весна – пора ткати
А прієсти як то довго треба, Боже-боже. І в хати в сібе прієли, і ходили на вечурки як більшими були. То збиралося з п’ять-шість чи сім дівчат в когось в хаті, несуть свої прахи й кужілки і вже аж гуде все в хати. Всі пісні переспіва\мо, хоч і нелегка робота, а співали, бо й веселіше. В нас найбільш до Ковалів ходили. А як прадеш, то треба слинити, бо як не слиниш, нитка кошлата і паскудна, вона як мотузок буде. І то так же треба вміти смикати, так мене мати вчила, наловчила. Бо й сварила, і навіть била, бо або тонко праду, або вже грубше і все матері не так. Поки лято навчилася, а на оцьому пальчику такі рови поробляться, і так він щемить. Та так цілий день, і так цілий вечір, і так цілу зиму. То ми шили на пальці такі мішечки, у нас була яка небуть матерія і все одно й вона протирається, бо як послиниш, то вона цупкою стає, а сухий він м’який.
А вже як свято чи неділя, то нам вже такий рай, тільки того й отдиху було, а тож, Боже, вічно робили, ткали багато. Люди так багато не загадували як наша мати Христина, і кобто й тонко, кобто і полотно хороше, кобто і мішки не вейми товсти були.
Нитки були різні за товщиною, на сорочки йшла десятка, була й дев’ятка, вісімка й сімка, то вже товща на мішки, а була й п’ятнадцятка – то треба п'ятнадцять пасом нащитати, чисниць по три ниточки. То зветься пасмо, десять раз по три нитки і отак зав’єжіш як наснуєш. Для мішків були в сімку, вісімку, навіть в шістку, на сорочку шили в дев’ятку. Да ті нитки ще прали, мили, щоб не плуталися, а потом мати кросна кладе в цебрик, варять картоплю і теж туди, гарячою водою заливають. Ще прачами, чи в ступі товчуть ті кросна і вже вони не рвуться, в картоплі є крохмаль і вже не кошлатиться. Тоді витягають, висушують, розчісують і навівають на верстат, крутять на воротило, ой багато роботи. А є ще такий нит, з ниток зроблені очка, в кожне очко затягують по нитці а там є поножі, щоб ногами наступати, до ціпків прив’єже і робиться зіва.
На потаці сукали цівки, такий станочок з дерев’яним колесом і стержнем. По колесу долоньою крутили, а другою рукою нитку держали і намотували на цівку до човника. Як великий піст, то все тчуть і аж до Пасхи, ледь помажуть хату - і вже Великдень. А тоди вже, як погоруть картоплю, то полотно виносять, розстеляють на траву. Колись води було багато на Ставу, воно і мочилося, і сохло, і прали його, і на сонці вибілювалося і ставало готове. Бо треба було його і на сорочку, і на штани, і на спідниці, кохти, навіть хустки робили. Спідниці красили, в жидів краску купляли а ще раньше, то і якоюсь травою, листям чи ще чимось красили.
А коноплі великі росли. Найперше поспіє плоскінь, вони ростуть в купі - плоскінь і макирки. На плоскуні росте кашка, таке сім’ячко, посля воно достигає, бринькає, як ото пузирочок, і як сонце припіче, то так кадить, таке смердюче. Мені так колись від його боліла голова, що я сказала матері, що не пуйду більш рвати. Я ж то мала була, то мати каже, хоч трошки. Рвеш його в руку, а так багато того пилку, як вітру немає. З плоскуні потім на сорочки робили, а макирки стоять поки достигне насіння. Колись його люди у піст терли і робили таке молочко, смачили страви. Олію теж з його робили. Як доспіє – то рвуть, добре треба запиратися, щоб витягти стебло, аж до стелі росли. В’язали в такі горстки, порозставляють кожну оремо щоб сохли, знизу розчепірили, а як висохнуть – вимолотять і мочать у воді. А плоскінь стелять, як льон на траві, щоб одлежалося. А макирки – то у воду, в річку на тижнів два чи три, ражою зверху прикидали, щоб вода не понесла. То вже грубше волокно а чинили гребінкою, вичищували від корости.
А колись, ще як прах не було, пряли веретеном, мене мати малою вчила. Бувало прийде до нас Вакумиха на прадки, тож буде так вправно смикати і прієсти, що я більш ні в кого не бачила так. Вона була сирота, ходила на Волинь найматися прієсти, то ж важко було. Казала, що хазяї такі недобрі були, ще вдосвіта рано на полицю за чимось лізли і нібито нехотя та неї наступлять і вже мусиш вставати, і прієсти аж до вечора. То ж важкий труд був, слини одної скілько треба. Ми були ще мали, прийду до Ганни Парасюнчиної, та й прядемо, немає і слини, важко прієсти. А стара Парасюнька прінісе сухих бруслин, ото возьмем в рот, а воно кисле, жене ту слину, то тілько глєнімо і вже тече.
То якби то сказав таке теперішній молоді, то сказали б, що дурні були. А такі гарні нитки робили, рівні, всукані, що і не кошлатяться. А Євки, моєї сестри, мати так строго вже не вчила, бо ще маленька була, то Євчиним наробленим ткали, а моєм снували, бо моє не рвалося. Моє рівне. як струна, а як основа крепша, то довше і сорочка носиться.
А шили ту сорочку голкою вручну, але вона одразу така тверда, її позолять, у жлукто накладуть з попелом, заллють сім чи вісім чугунів води і одбілюється та одежа. Аж жовта стає, а тоді на річку та прачем добре виб’ють, пополощуть разів п’єть, викручуємо, витрясаємо та кладемо в коробку. Прач вибиває всю крузь, і робить полотно мнєкім. І зимою доводилося те робити, припіл мокрий спудниця мокра, ноги в постолах. А було що жінки і без штанів ходили. Попобохаєш тим прачем. А тєї жіночої роботи здається ніколи кунця не було, одна закінчується, друга почінаїться.
Без борщу й хліба немає обіда
Варили найбільш борщ, з капусти найчастіше, але часом і мало її було. Варили і з грибами, там і маслюки, і сироїжки, і кубахи, а ще ріжки були колись, таки гарни. Насушить мати багато, може з мішок, може й більш. І варить борщ цілу зиму, а найбільш в піст. Губник варила мати, бо ж то гриби звали ще губи. По губи казали ходили, білі були гриби, а всякі інші були губи. Намиє, накидає в чугун, картоплі трохи, кришанів, небагато, щоб був рідкій, з капусти квасу, там трошки з капустою. Мені то він не вейми добрий був, але як не дуже кислий то їла, бо з грибами добрий був. Часником заправляли з салом затовкували, а м'ясо – зимою як заб’ють кабана.
М'ясо то в ковбаси топтали, то в кавручки, їх робили двоє: більший і менший. Якщо м’яса більше, то і грубі ковбаси топтали, мати ще в товсті кишки кров’янку наливала, якогось борошна з гречки добавлять і печуть в печі. Часом шкварки жарила, як є в що вмочити то добра ковбаса, а сама - то вже не така.
Варили затірку – в окріп сипали муку, закрутять млиночком, посолять, а як є молоко, то заливають ним і їли. Їли її без хліба, тілько борщ з хлібом. Каші були всякі, крупник, з гречки в жорнах дерли і варили. З ячменю в ступі кутю товкли, з проса товкли пшоно. Ще тре в ступі попоцьвокати. Просо не молотили, в ногах мняли, стоїмо коло бочки і босими ногами мнемо. А потом за ту просяницю – і в бочку, шах-шах, що там осталось, випало то зв’язала в снопик і другий береш. Потом просушували і зсипали в судинку, а зимою, як треба їсти, брали і товкли в ступі. Натовчеш, навариш – наїсися, ми ж не знали ні рису, ні манки. А з вуса то кашу у войну робили. Овес найперш варили, сушили, потом товкли, і та лупа од його одходила. В гречці була така дрібненька, чорненька лупа і не можна було її випалати. Мати і вареники і млинці з неї пекла. А те що крупніше – то з його кашу варили. То ж не так як тепер гречка облуплена. А до весни то вже деколи і хліба нема, і крупи нема щоб кашу зварити. Бо ж не було де купити, що ти посіяв, що ти загорував, що в тебе є, те і їси. Пшениця в нас не росла, і не сіяли її.
З пшоном, з бобом пекли пироги. Голодні то ми не були, наша сім’я, бо ж картопля була, але і її щаділи, бо і посадити треба було, і їсти. А колись, як голодовка була на тій Україні, то кажуть трину з берези і липи розмелювали і додавали до жита і мололи.
Люди і брукву варили, колесцями кришили, варили і млиночком розмелювали. Ще люди тоді варили квашу. Колись Вакумиха варила, її треба було вміти запарити, я їла, вона добра , кислувата, рідійка затірочка з муки і води. Була і бурда якась.
А на коляду грушки варили їх тожи бракувало. То дички сушені, їх так берегли. Гнилички збирали і сушили, спочатку в печі, щоб поморщилися, а потом на печі досушувалися. З грушок і чорниць на коляду була юшка. Ще суп з сухою рибою варили в піст.
З муки грубого помолу пекли буханці, то вже грубший був хліб. Житню муку на його просіювали на решето. Замісює, розчиняє, ставить на ніч у теплому, щоб воно зійшло, виробило і опало. Тоди місять в діжці, роблять боханці і на капустяному листі лопатою сажають в піч. Кидали сіль, дехто й кропець кидав, часов зо два пікся той хліб. А якщо в свято – то пекли з просіяної ситом муки, такий молоденький хліб, бо ліпша мука то вже палюшки пекли, так називали. А з діжки не одразу в піч, а застелить подушку і розкладає палюшки. Подушка тепла, воно посходить. Забирає мати, поладить їх, посипає лопату отрубами і як натопиться печі, вигрібе жар і на черінь кладе. То вже палюшки звалися. Як хліб то й пироги пекли, тоді вже й їсти не хотілося. А на коляду не їли цілий день, не давали. В кого немає хліба, то вже й плаче. І картоплі теж не було, бо садити треба, а сім’ї в кожного чималі були. Купити, чи заробити нігде не було де, тож люди бідували.
А хто ще лінувався, то впроголодь жили. Було прийде мати Хоньчина до нас і просить, аж плаче бідна, тож таки щось треба зварити. «Дай Хрістінко хоч якого кваску, якогось борщику зварити». Піде мати в комірку, найде в бочці головку капусти, тоді найбільш головками капусту засолювали, дасть і гурка, як були, квасу набере. Да й пушла дудом вже весела баба. А в їх велика сім’я була.
І корови ж діржєли, і молоко якесь було, але ж тілєт годували, вони ссали, жидам продавали. То ото такі зарібки були. А осінню якась груша є, то всі пообтрієсають, повизбирують по всьому ліси, чи десь іще, з торбами ходили. В нас на городи була стара груша, родила, були мали грушки, але добре що і таки були.
Колись і вишивали, а найбільш як корови пасли. Були чорні і красні нитки і хрестиком вишивали портовини і сорочки, рушники. Узори всякі були, переймали із старих, а гладдю стали вишивати вже посля войни. Да й співають тиї дівчата й молодици за товаром. Та шиє сорочку, та вишиває, а співають аж ліс ходить, тепер так не почуєш. Одразу три роботи робили – товар пасе, вишиває і співає. І то так гарно співали, сама буде заспівувати, сама пудтягувати, да так гарно луна йде, аж той ліс здається розлягається. Мотриня так співала хороше, жито ж’єли і то співали. Колись я пасла товар за Польщи, була ж невелика, років з 10 було. В Ковалів була дівка Василина, така гарна дівка. Боже мій, жне жито, під Галою горою в них нивка була і співає:
Чорна хмара наступає,
Дрібний дощ іде…
Жне, жне, положить жито і співає на все горло. Ото то було б записати, бо ж і жито важко жати, а ще й співає, і сонце піче. А на весіллі що робили, аж все село ходить від співу, я все пам’ятаю, хоч і мала була. А чоловіки, як корови пасли, пліли з лик із лози постоли, крутили волоки до їх. Вдома стругали і виробляли чвертки, бочки, цебрики, ражки, діжки. Були і відра дерев’єни, кадубці з порохнєвого дерева для одежи, лазубень був довгастий, щоб зерно сіяти. Обручі з горішини робили, або з молодих дубків. Коробки з сирого соснового коріння пліли
Кожні жнива та Василина з сестрою Хартиною з серпами на Волинь десь до Луцька ходили. І там жнуть з місяць, а як то жє’ти важко, як то руки болєть. Зароблять грошей, покупляють собі таке, що в нас нема, все нове. І пісень тілько нових прінісуть і вже співають. Бо я ж ходила до Ковалів, там збиралися старші, а ми мали, а нам так хочіться туди. Там і хлопці, там і дівки, да тих пісень прінісуть і розучують.
І на копання картоплі теж ходили на Волинь. Знаю поприходили в таких кожушках гарних, покупляли, не вельми довги, обшиті, вишиті, карманчики зроблені – такі гарні. Але ж то не всі так могли, а нам так хочеться. «Ой, мамо, купіти міні такого кожушка». «Ніхай ти виростеш, а ми згодуємо якусь худобу да й покупляємо і вам, подождіти». А ще такі спідниці волинські гарни були, а ходили і на високому каблуку, і на низькому. Все до церкви ходилив в них. Хто старався, хто робив дуже – той і мав.
Кум – не родина, зять – не дитина, а невістка – чужа кістка,
або як колись в невістках жилося
В одній з сільських сімей нашого села батьки оженили три сини і всі жили разом. Жили там, де Мотруна Чайківська була, бо й хлопців звали Чайківськими. В одній хаті три невістки разом з батьками, в кожної діти,. Зимою прядуть, чинять, шиють, літом – на полі. Наша тьотка Мар’я там була за невістку, молодою вона гори копати могла. Їй так же усе в руку йшло, вона за свою жість сундуки повні понакладала, то сукна, то полотна, то рядна. Каже, я за тиждень напраду на десять губ і осную, вона така вже була придатлива. Все для дітей збирала.
Вже й весна прийшла, свекруха каже: «Ідіти і копайте грієди на біб», прикидали гній землею на поли. Розори такі, що й коліна ховаються, бо ж біб садять нижчі. Каже йдіти копайте, а я вам навару їсти і прінісу. Ой, розказує, копаїмо, копаїмо, сєдімо, посидимо, вже й сонце до полудня повернуло, нічого в роті не було, аж тоді приходить мати. Дасть по два чи три пироги, а що ж їм тим молодим, я б одна, каже, з’їла сім тих пирогів. Ще якийсь і суп їли, ніби й наїлися посадили той біб, приходять додому. А їхня загорода для худоби була не коло хати, а дальші треба було йти доїти ті корови. Невістки по очіріді ходили. Ідеш ще рано, а прийдеш, то й вечерю поїдєть. Подивилася, подивилася кругом – одні онучи і постоли кругом по землі. Повечеряли самі, а їй нічого не оставили, все поїли і спати лягли. Я кажу тітці, хай би молоко пила, вона ж говорить, що молока хватало, але щось другого хочеться. Свекруха тьотки Мар’ї казала, чим менш нівістки будуть їсти, то менш дітий плодитимуть. Отаке то було.
Прийди літо, чоловіки ідуть рано косити без обіду, жінки наварять щось і виряжає та свекруха до котрогось сина обід ністи. Щось ліпше кладе, вже й сало дає, бо ж косити важко. Каже, нісу аж на Кожушню, ту коробку з обідом. Прінісу, він сєди їсть і мені не зоставляє. А я часом кажу, що теж їсти хочу, поки прійшла так далеко, то теж їсти захотіла. И - и - и, коли міні мати другий раз не дасть сала, каже, чи ще щось. То що ж то за чоловіки були? Щоб коли сам попросив з ним поїсти - то ніколи, хіба сама щось возьму. Він лято й не б’є, али і ні запрошує. Отако і розказує тьотка.
То ще було до миколаївської войни, чоловік в тьотки помер, вона залишилась вдовицею, наймалась в пана, в Глибокому довго служила. А посля войни зійшлася з Коцуком, в його троє дітей, і в її троє. То вже вони були такі хазяї, все в них було, так робили, багато поля було, добри родилося. То багато грошей назбирали, і золото було. Ото вона тоди й наробила полотна, рєдна, одежи. Вона, каже, зроду не сіділа. Коли ж пітаю вона вспіла ото напрясти? Вона кажи, я й літом прієла, як жіну товар, то біру кудільку, кужілочку. Або пуйду до куми, може щось почую, і поки я з кумою поговорила, то й починок напраду як гора. Так розказувала моя тьотка, моєї матери сестра, звали Мар’я.
В її дочка була, Ганна звалася, її грім потом поконтузив. За Польщи взяли в пріймаки хлопця, прозивали його Степанцем. Вони вже й купили того мотора, не знаю що то, молотилка, чи просто мотор. Бо я знаю, що і я помагала перед кунцем Польщи, тоді одразу вона й пропала. Щось там ніладілося з тим мотором, з його сміялися. А той хлопець не казав «він», а «вун», його Вуном і дражнили. Али такий гарній був з сібе, швець, кравець, пальто пошив, і тій Ганни на вінчання, і людям піджаки шив. Той Степанець десь з-під Рафаловки із села Степань. Він такий хороший був, в церкві співав, його дівки любили, скрізь ходив. А Ганна невдала, каліка. Але землі було багато, та багаті були, от він прийшов і пристав до них. В того Степанця були і кніжки, він за Україну боровся. Али зарано вони бороліся. Зразу за старосту його поставіли, трохи побув. Посля того старостою був Антін Бідун (Бошком звали). А той Степанець і ще кілька чоловік, що поліцаями були, втікли в Манєвічи до німців, бо тут партизани стали. Його партизани вже хотіли забити, стрілєли, Али якось поранений втік. Потом його в тюрму посадили, він одбув і ще жив, він є отої Мурзи батько, Варка і Манька (Мурза) потом в Казахстан виїхали як цілина була. А звали його Тихун.
