Ольга Дячук,
приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу
Питання, що виникають у нотаріальній практиці
Чи має право нотаріус завести спадкову справу без свідоцтва про смерть?
Вчинення такої нотаріальної дії, як видача свідоцтва про право на спадщину, неможливе без заведення спадкової справи. Враховуючи усі вимоги Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) щодо спадкування, а також вимоги Закону України «Про нотаріат» (далі — Закон), зокрема статей 68, 69, процедура видачі свідоцтва про право на спадщину, як і вчинення відповідної нотаріальної дії нотаріусом, регламентується главою 10 розділу ІІ Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 № 000/5 (далі — Порядок).
Крім загальних положень законодавства, які необхідно врахувати нотаріусу при вчиненні такої нотаріальної дії, як видача свідоцтва про право на спадщину, глава 10 розділу ІІ Порядку містить спеціальний пункт щодо заведення спадкової справи як одного з найперших етапів оформлення спадкових прав нотаріусом.
Так, згідно з п. п. 2.1 п. 2 гл. 10 розділу ІІ Порядку «Заведення спадкової справи» спадкова справа заводиться нотаріусом за місцем відкриття спадщини на підставі поданої (або такої, що надійшла поштою) першою заяви (повідомлення, телеграми):
· про прийняття спадщини;
· про відмову від прийняття спадщини;
· про відмову від спадщини;
· заяви про відкликання заяви про прийняття спадщини або про відмову від спадщини;
· заяви про видачу свідоцтва про право на спадщину;
· заяви спадкоємця на одержання частини вкладу спадкодавця у банку (фінансовій установі);
· заяви про видачу свідоцтва виконавцю заповіту;
· заяви виконавця заповіту про відмову від здійснення своїх повноважень;
· заяви другого з подружжя про видачу свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя у разі смерті одного з подружжя;
· заяви про вжиття заходів до охорони спадкового майна;
· претензії кредиторів.
При заведенні спадкової справи нотаріус за даними Спадкового реєстру перевіряє наявність заведеної спадкової справи, спадкового договору, заповіту.
Отже, Порядок не містить жодних інших умов для заведення спадкової справи, крім надходження першої заяви у строки, встановлені ЦК.
При заведенні спадкової справи нотаріус роз’яснює заявнику, які документи необхідно подати для отримання ним свідоцтва про право на спадщину, якщо він її приймає. Пункт 1 гл. 10 розділу ІІ Порядку регламентує, якими документами підтверджуються ті чи інші факти.
Нотаріус має право зробити відповідні запити, якщо з якихось причин документи не можуть бути надані заявником, або роз’яснює заявнику його право звернутися до суду для встановлення фактів, необхідних для отримання свідоцтва про право на спадщину, якщо такі факти неможливо встановити з документів у позасудовому порядку. Наприклад, судом можуть бути встановлені: місце відкриття спадщини, якщо останнє місце проживання померлого не було зареєстроване на день його смерті, або якщо спадкоємець стверджує, що місце реєстрації не відповідає справжньому останньому місцю проживання спадкодавця; факт проживання однією сім’єю не менше як п’ять років до відкриття спадщини, та ін.
Разом з тим, нотаріус відмовляє у прийнятті заяви, як і передбачено Порядком, у випадку підтвердження факту заведення спадкової справи іншим нотаріусом, та роз’яснює право її подачі за місцезнаходженням цієї справи, а у разі потреби (неправильно визначено місце відкриття спадщини) витребовує цю справу для подальшого провадження. Все, що стосується послідовності дій нотаріуса в рамках заведеної спадкової справи, Порядком не передбачено, але випливає з інших нормативно-правових актів, і, що найголовніше — із Закону.
Наприклад, факт наявності чи відсутності заповіту можна перевірити, коли у нотаріуса є документ, що підтверджує факт смерті заповідача, бо це випливає не із Порядку, а із Закону України «Про нотаріат», зокрема зі ст. 8: «Витяг зі Спадкового реєстру про наявність складеного заповіту видається тільки заповідачу, а після смерті заповідача — будь-якій особі, яка пред’явила свідоцтво про смерть або інший документ, що підтверджує факт смерті заповідача (одного із заповідачів)».
Особливим є підхід нотаріуса при заведенні спадкової справи, коли спадкова справа заводиться на підставі заяви на видачу свідоцтва про право на спадщину та після спливу строку для її прийняття, встановленого ст. 1270 ЦК України.
Така заява не є заявою ПРО прийняття, у ній лише констатується факт прийняття, який відбувся без подання заяви про прийняття спадщини, зокрема, у відповідності до ст. 1268 ЦК України. При прийнятті такої заяви нотаріус має виходити з вимог законодавства щодо належного заявника, тобто такого, що спадщину прийняв та має право бути закликаним до спадкування. Згідно зі ст. 1296 ЦК України щодо права спадкоємця на одержання свідоцтва, з заявою про що він і звертається, він має бути таким, що спадщину прийняв — «спадкоємець, який прийняв спадщину, може одержати свідоцтво про право на спадщину».
Згідно зі ст. 42 Закону України «Про нотаріат» нотаріальні дії вчиняються після їх оплати, а також у передбачених законом випадках після сплати до бюджету податку з доходів фізичних осіб та в день подачі всіх необхідних документів. Видача свідоцтва про право на спадщину, мабуть, чи не єдина дія, яка вчиняється нотаріусом не в день звернення особи, а після з’ясування та документального підтвердження усіх обставин та встановлення всіх фактів, які необхідні для її вчинення.
При заведенні спадкової справи за заявою на видачу свідоцтва про право на спадщину нотаріус повинен виконати усі вимоги щодо витребування документів, які передбачені і Порядком, і статтями 68, 69 Закону України «Про нотаріат». Переконавшись (на підставі поданих разом з такою заявою документів), що до нього звернулася особа, яка має право бути закликаною до спадкування та прийняла спадщину, нотаріус в рамках заведеної спадкової справи має право і навіть зобов’язаний посприяти такій особі в отриманні тих документів, надати які вона не може.
Нотаріус не може прийняти заяву на видачу свідоцтва про право на спадщину від особи, яка пропустила строк для її прийняття, а спадкова справа взагалі не заводилась, та й інших спадкоємців, які могли б дати згоду на таке прийняття, нема. Але суд може встановити такому спадкоємцю за його позовом додатковий строк для прийняття спадщини, і лише тоді нотаріус за його заявою може завести спадкову справу.
Отже, у кожному конкретному випадку при прийнятті заяв (чи інших документів) щодо спадщини нотаріус має керуватися не лише Порядком, але й усім законодавством щодо спадкування. Порядок в окремих пунктах відсилає до відповідних норм Закону.
Чи може спадкувати зять після померлого тестя?
Статтею 1264 ЦК України передбачено, що у четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини.
Згідно зі ст. 3 Сімейного кодексу України (далі — СК України) сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки; в ч. 4 цієї статті перелічені основні підстави створення сім’ї, тобто сім’я створюється:
· на підставі шлюбу;
· кровного споріднення;
· усиновлення;
· а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.
Якщо такі юридичні факти, як шлюб, кровне споріднення, усиновлення можна підтвердити документально, то факт спільного проживання однією сім’єю, пов’язаного спільним побутом, ще й протягом періоду, вказаного законодавством, документально встановити неможливо, тому такий факт можна встановити лише у судовому порядку. Крім того, ч. 3 ст. 3 СК України передбачено, що права члена сім’ї має одинока особа.
Отже, зять спадкодавця, який не створив іншої сім’ї після смерті дружини (доньки спадкодавця), може звернутися до суду для підтвердження факту проживання однією сім’єю зі спадкодавцем не менше ніж п’ять років, бо для нього цей факт має юридичне значення і дає йому право спадкувати у четверту чергу.
Ще одним випадком спадкування зятем після померлого тестя є спадкування внаслідок переходу до зятя права на прийняття спадщини в порядку, передбаченому ст. 1276 ЦК України (спадкова трансмісія). У випадку, якщо донька померла після свого батька протягом шести місяців — строку, необхідного для прийняття спадщини — і не встигла прийняти її, то право прийняти спадщину після смерті батька дружини переходить до її чоловіка (зятя спадкодавця). У такому разі зять спадкуватиме після тестя як спадкоємець першої черги, тому що донька померлого є спадкоємицею першої черги.
Невідповідність характеристик об’єкта нерухомого майна за даними правовстановлюючого документа з описом такого об’єкта у технічному паспорті. Нотаріус як нотаріус і у зв’язку з цим нотаріус як реєстратор. Чи достатньо нотаріусу як реєстратору тільки технічного паспорта?
При посвідченні правочинів з нерухомим майном, а особливо при видачі свідоцтв про право на спадщину, реєстраційні дії нотаріуса у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень супроводжуються відкриттям розділу в цьому реєстрі, що потребує занесення до Державного реєстру опису нерухомого майна, щодо якого посвідчується правочин чи оформляється спадщина.
Згідно зі ст. 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно (далі — державна реєстрація прав) — офіційне визнання і підтвердження державою фактів виникнення, переходу або припинення прав на нерухоме майно, обтяження таких прав шляхом внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, тобто реєстрації підлягають саме права на нерухоме майно.
Кожний розділ Державного реєстру прав складається з чотирьох частин, які містять відомості про: 1) нерухоме майно; 2) право власності та суб’єкта (суб’єктів) цього права; 3) інші речові права та суб’єкта (суб’єктів) цих прав; 4) обтяження прав на нерухоме майно та суб’єкта (суб’єктів) цих прав.
Виходячи з норм зазначеного закону, при відкритті розділу у зв’язку з реєстрацією заявленого права державний реєстратор чи нотаріус, яким вчиняється дія, повинен здійснити опис нерухомого майна, щодо якого це право заявлене.
Згідно з п. 20 Порядку ведення Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, затвердженого постановою Кабінету Міністрів від 26.10.2011 № 000, з метою проведення державної реєстрації виникнення права власності (а при відкритті розділу нотаріус реєструє саме виникнення права власності) державний реєстратор вносить до запису про нерухоме майно такі відомості щодо об’єкта нерухомого майна:
· тип об’єкта нерухомого майна (житловий будинок, будівля, споруда, квартира, житлове приміщення, нежитлове приміщення тощо);
· призначення об’єкта нерухомого майна (житловий або нежитловий);
· площа об’єкта нерухомого майна (загальна та (за наявності) житлова);
· відомості про складові частини об’єкта нерухомого майна (найменування та/або присвоєння літера, загальна та (за наявності) житлова площа об’єкта нерухомого майна, який є складовою частиною складної речі та призначений для обслуговування іншої (головної) речі, пов’язаний з нею спільним призначенням та є її приналежністю);
· адреса об’єкта нерухомого майна;
· прізвище, ім’я та по батькові державного реєстратора;
· найменування органу державної реєстрації прав або найменування нотаріальної контори, назва нотаріального округу.
У разі коли право власності на земельну ділянку, на якій розташований такий об’єкт нерухомого майна, зареєстровано в установленому законодавством порядку, державний реєстратор додатково вносить відомості про реєстраційний номер такої земельної ділянки. Для нотаріуса є важливим правильно здійснити опис нерухомого майна як у документі, який ним посвідчується, так і згідно з названою вище постановою, як реєстратора занести ці відомості до Державного реєстру.
Але не слід забувати, що нотаріус перш за все нотаріус, який має вчинити нотаріальну дію. Для вчинення нотаріальної дії нотаріус не може вимагати здійснення технічної інвентаризації об’єкта нерухомого майна, а має виходити з того, що власник може розпорядитися лише тим правом, яке йому належить і підтверджується правовстановлюючим документом. Перейти до іншого власника внаслідок правочину (зустрічних намірів і волі власника та набувача) може лише те, що підтверджено правовстановлюючим документом.
Згідно з ч. 3 ст. 17 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» документи, що встановлюють виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно та їх обтяжень і подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншими нормативно-правовими актами. Тому при розбіжності характеристик об’єкта нерухомості у правовстановлюючому документі і технічному паспорті навіть найновіший, «сьогоднішній», технічний паспорт не є документом, що встановлює виникнення, перехід, припинення прав на нерухоме майно.
Відповідно до п. 26, п. 27 Порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22.06.2011 № 000:
26. Для проведення державної реєстрації права власності та інших речових прав на нерухоме майно необхідними документами є документи, що підтверджують виникнення, перехід або припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно та інші документи, визначені цим Порядком.
27. Документами, що підтверджують виникнення, перехід та припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно, є:
1) укладений в установленому законом порядку договір, предметом якого є нерухоме майно, права щодо якого підлягають державній реєстрації, або речове право на нерухоме майно, чи його дублікат;
2) свідоцтво про право власності на частку в спільному майні подружжя в разі смерті одного з подружжя, видане нотаріусом або консульською установою України, чи його дублікат;
3) свідоцтво про право на спадщину, видане нотаріусом або консульською установою України, чи його дублікат;
4) свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів) та свідоцтво про придбання майна з прилюдних торгів (аукціонів), якщо прилюдні торги (аукціони) не відбулися, видані нотаріусом, чи їх дублікати;
5) свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане державним реєстратором відповідно до цього Порядку;
6) свідоцтво про право власності, видане органом приватизації наймачам житлових приміщень у державному та комунальному житловому фонді;
7) свідоцтво про право власності на нерухоме майно, видане органом місцевого самоврядування або місцевою держадміністрацією до набрання чинності цим Порядком;
8) рішення про закріплення нерухомого майна на праві оперативного управління чи господарського відання, прийняте власником нерухомого майна чи особою, уповноваженою управляти таким майном;
9) державний акт на право власності на земельну ділянку або на право постійного користування земельною ділянкою;
10) рішення суду, що набрало законної сили, щодо права власності та інших речових прав на нерухоме майно;
11) ухвала суду про затвердження (визнання) мирової угоди;
12) заповіт, яким встановлено сервітут на нерухоме майно;
13) закон, яким встановлено сервітут на нерухоме майно;
14) рішення уповноваженого законом органу державної влади про повернення об’єкта нерухомого майна релігійній організації;
15) рішення власника майна, уповноваженого ним органу про передачу об’єкта нерухомого майна з державної у комунальну власність чи з комунальної у державну власність або з приватної у державну чи комунальну власність;
16) інші документи, що підтверджують виникнення, перехід та припинення права власності та інших речових прав на нерухоме майно відповідно до закону.
Отже, оскільки нотаріус не просто реєструє в Державному реєстрі право, яке чи то виникає і переходить при посвідченні нотаріусом договору, чи то виникає внаслідок видачі свідоцтва про право на спадщину, а робить це одночасно з вчиненням такої нотаріальної дії згідно з ч. 9 ст. 15 Закону «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», то всі відомості вносяться ним на підставі правовстановлюючого документа, поданого для вчинення нотаріальної дії.
Нотаріус не є спеціалістом з питань технічної інвентаризації, не може дійти висновку щодо того, самовільно чи не самовільно зведені будівлі і споруди, а тому не може на власний розсуд вирішити питання щодо внесення будь-яких відомостей, відмінних від тих, що зазначені в правовстановлюючому документі. Інформація, занесена нотаріусом до Державного реєстру, має бути достовірна і ґрунтуватися на документах, які перелічені вище.
Звісно, що характеристики такого нерухомого майна, як житловий будинок, можуть змінитися, якщо власник отримав необхідні дозволи на зведення тих чи інших споруд. Тому власник має право внести про це відомості до Державного реєстру, навіть якщо в подальшому він має намір відчужувати цей об’єкт нерухомості. Висновок про те, необхідні такі дозволи чи ні, має робити спеціаліст в будівельній галузі, яким нотаріус не є. А державний реєстратор має право на підставі закону витребувати усю необхідну інформацію та документи, що стосуються об’єкта нерухомого майна, з метою внесення до Державного реєстру достовірної інформації. Завдання нотаріуса при посвідченні договору відчуження полягають у захисті прав та інтересів не тільки відчужувача, але також і набувача.
При вчиненні нотаріальних дій з нерухомістю до впровадження Державного реєстру нотаріуси могли у документі зазначити характеристики об’єкта, які відмінні від тих, що відображені у правовстановлюючому документі. Але давайте згадаємо, чи робили це нотаріуси на підставі лише технічного паспорта, при тому, що технічна інвентаризація провадилася обов’язково? Ні, бо крім технічного паспорта подавався Витяг з реєстру прав власності на нерухоме майно. Виходить, що зміни мають бути не тільки в техпаспорті, щоб нотаріус міг ними керуватися, а й у Державному реєстрі, щоб вважати, що право існує.
