Наталія сорока,
адвокат Укрінюрколегії
Юрисдикційні питання у процесі спадкування з іноземним елементом
І. Окремі аспекти правового регулювання спадкових відносин з іноземним елементом в Україні
Як і в інших країнах континентальної системи права, в Україні під спадкуванням розуміють перехід прав та обов’язків (спадщини) від померлої особи до її спадкоємців. Тобто мова йде про універсальне правонаступництво спадкоємців щодо прав та обов’язків спадкодавця.
Нормативно-правову базу регулювання спадкових відносин з іноземним елементом в Україні становлять такі закони та підзаконні акти:
· книга VI Цивільного кодексу України (далі — ЦК України);
· Закон України «Про нотаріат» від 02.09.1993 ІІ;
· Закон України «Про міжнародне приватне право» від 23.06.2005 ;
· Закон України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 та міжнародні договори про надання правової допомоги у цивільних справах;
· Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затверджений наказом Міністерства юстиції України від 22.02.2012 за № 000/5 (далі — Порядок);
· Консульський статут України, затверджений Указом Президента України від 02.04.1994 за № 000/94;
· Положення про порядок учинення нотаріальних дій в дипломатичних представництвах та консульських установах України, затверджене спільним наказом Міністерства юстиції України та Міністерства закордонних справ України від 27.12.2004 за № 000/5/310.
Важливість правильного визначення місця відкриття спадщини
Аналіз проблемних питань, з якими здебільшого стикаються нотаріуси при провадженні спадкових справ з іноземним елементом, свідчить про те, що для визначення юрисдикції компетентного органу вирішальним є правильне визначення місця відкриття спадщини.
Відповідно до ст. 1221 ЦК України «місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання спадкодавця. Якщо місце проживання спадкодавця невідоме, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження нерухомого майна або основної його частини, а за відсутності нерухомого майна — місцезнаходження основної частини рухомого майна». Аналогічні норми закріплені і в Порядку (глава 10 розділу ІІ). При цьому, якщо об’єктів нерухомого майна декілька і їх місцезнаходження різне, місцем відкриття спадщини є місцезнаходження одного із об’єктів цього майна на вибір спадкоємця/ів.
Визначаючи місце проживання фізичної особи як житловий будинок, квартира, інше приміщення, придатне для проживання в ньому (гуртожиток, готель тощо), у відповідному населеному пункті, в якому фізична особа проживає постійно, переважно або тимчасово (ст. 29 ЦК України), законодавець закріплює широке тлумачення терміна «місце проживання», оскільки в житловому приміщенні фізична особа може проживати як постійно, так і переважно або тимчасово. Така розширена дефініція на практиці створює чимало проблем у визначенні місця відкриття спадщини, а отже, впливає на правильний вибір відповідного органу, до компетенції якого входить врегулювання спадкової справи.
Відповідно до п. 1.13 глави 10 розділу ІІ Порядку документами, які підтверджують місце відкриття спадщини, є довідка житлово-експлуатаційної організації, запис у будинковій книзі про реєстрацію спадкодавця, довідка адресного бюро, довідка райвійськкомату про те, що спадкодавець до призову на військову службу проживав за відповідною адресою тощо.
Також згідно з п. 1.13 глави 10 розділу ІІ Порядку місце відкриття спадщини не може підтверджуватись свідоцтвом про смерть. Цей принцип був попередньо оприлюднений в Методичних рекомендаціях щодо вчинення нотаріальних дій, пов’язаних із вжиттям заходів щодо охорони спадкового майна, видачею свідоцтв про право на спадщину та свідоцтв про право власності на частку у спільному майні подружжя, схвалених рішенням Науково-експертної ради з питань нотаріату при Міністерстві юстиції України від 29.01.2009. Методичні рекомендації прямо вказують на безпідставність визначення останнього місця проживання в свідоцтві про смерть, якщо таке місце проживання не підтверджується іншими документами. Тому нормативне закріплення такого підходу є вочевидь прогресивним явищем.
Дозволимо собі одне зауваження з цього приводу. Досвід роботи у спадкових справах, ускладнених іноземним елементом, свідчить про те, що свідоцтва про смерть, видані в іноземних юрисдикціях, нерідко містять дві окремі графи: місце смерті та останнє місце проживання. У такому випадку вважаємо цілком припустимим зробити висновок про останнє місце проживання померлої особи саме на підставі розширеної форми свідоцтва про смерть.
У разі ж відсутності у спадкоємців документів, що підтверджують місце відкриття спадщини, спадкоємці можуть звернутися до суду із заявою про встановлення місця відкриття спадщини. У такому випадку місце відкриття спадщини підтверджується копією рішення суду, що набрало законної сили.
Аналіз колізійних норм щодо спадкування
Як відомо, в національному праві передбачені різні колізійні прив’язки для спадкування рухомого і нерухомого майна за участю іноземного елемента: якщо спадкування рухомого майна регламентується особистим законом спадкодавця (lex personalis), то за наявності нерухомості визначальним є закон місцезнаходження майна (lex rei sitae).
Цей принцип закріплений у ст. 70 Закону України «Про міжнародне приватне право», яка передбачає, що спадкові відносини регулюються правом держави, у якій спадкодавець мав останнє місце проживання, якщо спадкодавцем не обрано в заповіті право держави, громадянином якої він був.
При цьому Закон України «Про міжнародне приватне право» предметно розмежував юрисдикцію в справах про успадкування нерухомості, встановивши нормою ст. 71 компетенцію застосування закону держави місця знаходження нерухомості незалежно від останнього місця постійного проживання спадкодавця — власника нерухомості.
Ще одним винятком із цього загального правила — останнього місця проживання як визначального місця відкриття спадщини — є положення тієї ж ст. 71 Закону України «Про міжнародне приватне право», яка передбачає виключну українську юрисдикцію успадкування належних іноземним спадкодавцям прав на активи, що підлягають державній реєстрації в Україні (наприклад, акції, транспортні засоби тощо).
Викладені обставини дозволяють зробити загальний висновок про те, що на справи, у яких спадкодавець мав постійне місце проживання в Україні, поширюється юрисдикція компетентних органів України.
Міжнародні договори про надання правової допомоги у цивільних справах
Як зазначалося вище, врегулювання спадкових відносин з іноземним елементом здійснюється за допомогою міжнародних договорів, зокрема договорів про надання правової допомоги та консульських угод та конвенцій.
З-понад двадцятьма державами світу Україна як суверенна, незалежна держава уклала міжнародні договори про правову допомогу та правові відносини у цивільних справах (порядок їхньої дії на території України визначається Законом України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004).
Розглянемо роль цих актів у процесі регламентації спадкування детальніше.
По-перше, вони встановлюють один із основних принципів, якому підпорядковуються правовідносини спадкування. Ідеться про принцип зрівнювання в правах, який є основою національного режиму, оскільки визначає основні аспекти прав іноземців, що виникають при спадкуванні. Найбільш стисло та чітко принцип національного режиму, який застосовується у процесі спадкування, сформульовано у ст. 36 Договору між Україною і Республікою Польща про правову допомогу та правові відносини у цивільних і кримінальних справах від 24.05.1993: «громадяни однієї Договірної Сторони можуть набувати на території іншої Договірної Сторони право на майно і інші права, одержуючи спадщину за законом або розпорядженням у випадку смерті на тих самих умовах і в такому ж обсязі, що і громадяни цієї Договірної Сторони».
По-друге, міжнародні договори про правову допомогу, учасником яких є Україна, встановлюють окремі колізійні норми щодо спадкування рухомого і нерухомого майна. Усі без виключення договори виходять з так званого «дуалістичного принципу», тобто з поділу майна, що успадковується, на рухоме та нерухоме. Значна частина договорів (договори з Литвою, Естонією, Латвією, Грузією, Туреччиною, Кубою, Республікою Кіпр) пов’язує спадкування рухомого майна з правом країни останнього постійного місця проживання спадкодавця (lex domicilii), однак договори з Польщею (ст. 41), Чехією (ст. 38), Македонією (ст. 34), Румунією (ст. 34), Молдовою (ст. 37) передбачають застосування до правовідносин щодо спадкування рухомого майна законодавства Договірної Сторони, громадянином якої був спадкодавець на момент смерті (lex patriaе).
Правові відношення щодо спадкування нерухомого майна регулюються договорами за єдиним принципом, а саме: до правовідносин щодо спадкування нерухомого майна застосовується законодавство Договірної Сторони, на території якої знаходиться таке майно (lex rei sitae). Такий порядок установлено і Конвенцією СНД про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах від 22.01.1993.
Специфіка видачі свідоцтва про право на спадщину по формі для дії за кордоном
Ідеться про специфічну форму свідоцтва, яка була сформульована і апробована ще наприкінці 60-х років минулого століття після зняття двадцятирічної заборони, встановленої органами держаної влади США на переказ спадкових активів громадянам колишнього СРСР. Колізійні норми статутів Нью-Йорка, Каліфорнії та інших провідних штатів, що формують правову політику і практику в США, передбачають відсилку до закону країни місця смерті спадкоємця, який не встиг оформити і отримати спадщину із США.
У більшості випадків ні розмір, ні точний склад та місцезнаходження активів, що належали померлому спадкоємцю, не могли бути визначеними до того, як компетентний суд США на підставі нотаріального/судового акта відповідного органу держави померлого спадкоємця визнає право його правонаступників і визначить їх конкретні частки в «американській» спадщині. Це випадок так званої спадкової трансмісії. Тому у співпраці з американськими юристами колишня союзна Інюрколегія, яка мала тоді монопольне право на ведення спадкових справ за кордоном, підготувала форму свідоцтва, яку вперше було затверджено Міністерством юстиції СРСР і яка залишається чинною і донині (форми 16 і 17 додатка 25 до Правил ведення нотаріального діловодства). Введена в практику вона була Інструктивним листом Мін’юсту СРСР від 15.10.1971 «Об оформлении документов для действия за границей».
Варто зауважити, що до набрання чинності новими Правилами ведення нотаріального діловодства, затвердженими наказом Мін’юсту від 22.12.2010 № 000/5, нотаріуси користувалися формами реєстрів для реєстрації нотаріальних дій, нотаріальних свідоцтв, посвідчувальних написів на правочинах і засвідчуваних документах, затвердженими наказом Міністерства юстиції від 10.01.2005 № 1/5. Діючі на той час форми 89 та 90 (свідоцтво про право на спадщину за законом та заповітом) іменувалися «для дій за кордоном». У нових Правилах зазначено, що аналогічні форми 16 та 17 видаються для «підтвердження права на спадщину, яка відкрилася за кордоном». Таке визначення, на наш погляд, дещо звужує сферу використання згаданих свідоцтв, залишаючи поза увагою, зокрема, випадки, коли спадщина відкривається в Україні, але частина спадкового майна, наприклад, банківські рахунки, знаходиться поза її межами.
Крім того, у формах 16 та 17 міститься наступне застереження: «за цією формою видаються свідоцтва про право на спадщину для пред’явлення на території тих держав, з якими Україною не укладено міжнародного договору про правову допомогу». Однак на практиці такі свідоцтва видаються і у випадках наявності спадкового майна на території держав, з якими укладені міжнародні договори про правову допомогу, наприклад, Польщі, Чехії, Угорщини, Румунії тощо.
Видача свідоцтва про право на спадщину по формі для дії за кордоном — «до всього майна, де б воно не знаходилось і в чому б не виражалось» — стала звичним явищем для більшості нотаріусів. Одночасно зі свідоцтвами на конкретне визначене майно у власній юрисдикції нотаріус видає на вимогу спадкоємця і згадану «загальну» форму на майно, котре знаходиться за межами України і вартість та склад якого на момент видачі свідоцтва не відомі. Оскільки на момент видачі документа зарубіжний юрисдикційний орган ще не визначив вартості активів, не розподілив їх на частини та не затвердив померлого в Україні претендента в статусі спадкоємця, то слід говорити про рамковий характер свідоцтва про право на спадщину по формі для дії за кордоном як документа, що визнаний багатолітньою практикою в основних юрисдикціях світу.
Прикро, що жодна норма закону — ні відповідні статті книги VI «Спадкове право» ЦК України, ні Закон України «Про нотаріат» з відповідними підзаконними актами не містять жодної згадки про такий вид майна, яке успадковується на підставі свідоцтва про право на спадщину для дії за кордоном.
Автори ЦК України деталізували можливість і порядок спадкування різних видів власності та активів, доповнивши у 2008 році цей перелік статтею 12321 — щодо спадкування прав та обов’язків за договором оренди житла з викупом. Вочевидь, настав час законодавцям переглянути спадкування українськими громадянами зарубіжних активів як особливого виду майна та майнових прав на підставі свідоцтв за формою для дії за кордоном, виданих компетентними українськими нотаріусами для того, щоб «узаконити» цю перевірену часом, надзвичайно ефективну форму свідоцтва, використання якої як рамкового документа ще попереду.
ІІ. Проблеми розмежування юрисдикції у спадкових справах з іноземним елементом
Розподіл компетенцій щодо видачі свідоцтва про право на спадщину між нотаріусом та консулом України у випадку, коли український громадянин помирає за кордоном.
Наведемо характерний приклад: громадянка України Н. марно намагається оформити свої спадкові права після свого брата, який помер у серпні 2008 року у ФРН, де мав постійне місце проживання. Виходячи з загального принципу визначення юрисдикції органу, який повинен провадити спадкову справу, спадкоємиця звернулася до консульської установи України в Гамбурзі, однак отримала відповідь, в якій консульство компетентною установою визначило нотаріальний орган в Україні.
Звернення до державної нотаріальної контори не дало очікуваного результату — державний нотаріус відмовив заявниці Н. у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом. Така правова позиція була підтверджена листом-роз’ясненням Головного управління юстиції, яке з посиланням на норми ст. 1221 ЦК України (місце відкриття спадщини за останнім місцем проживання спадкодавця), ст. 38 Закону України «Про нотаріат», п. 3 ч. 1 якої покладає на консула обов’язок видавати свідоцтва про право на спадщину, а також на ст. 44 Консульського статуту України, п. 3.11 Положення про порядок учинення нотаріальних дій в дипломатичних представництвах та консульських установах України скерувало пані Н. для оформлення спадкових прав до Генерального консульства України, в консульському окрузі якого мав останнє місце проживання спадкодавець.
Намагаючись розв’язати суперечку юрисдикційних органів, до компетенції яких входить врегулювання спадкової справи, Н. вирішила оскаржити у суді постанову державної нотаріальної контори про відмову в оформленні спадщини з метою змусити нотаріальну контору видати свідоцтво про право на спадщину. Проте суд скаргу не задовольнив, пославшись знову ж таки на компетенцію консульської установи.
Аналізуючи обставини цієї справи, яка за своїм характером є далеко не казуальною, доречно було б провести аналогію з приписами цивільного процесуального законодавства. Для того, щоб не допустити безпідставної тяганини під час розгляду цивільних справ з боку судів, на яких і лежить обов’язок правильно застосувати правила про підсудність, ч. 1 ст. 117 ЦПК України встановлює правило про недопустимість суперечок між судами про підсудність. А саме: була закріплена норма про те, що спори між судами про підсудність не допускаються.
Очевидно, своє вагоме слово скаже Міністерство юстиції, позиція якого буде вирішальною для формування правозастосовчої діяльності у визначенні компетентної інституції для видачі свідоцтва про право на спадщину спадкодавця-нерезидента.
Інша не менш складна проблема — визначення місця проживання спадкодавця для видачі свідоцтва про право на спадщину по формі для дії за кордоном.
У цьому сенсі є показовою справа громадянина Австралії І. Д., померлого в ФРН в лікарні, куди він терміново вилетів з України, де протягом останніх 5 років мав переважне місце проживання.
Складність справи у визначенні юрисдикції українського нотаріуса в цьому випадку умовна, оскільки спадкодавець був власником квартири та іншої нерухомості в Україні та й за даними міграційної служби перебував в Україні щороку від 280 до 320 днів, маючи тут переважне місце проживання. Сумнів щодо визначення останнього місця проживання виник лише тому, що в свідоцтві про смерть, складеному в ФРН, де він помер під час проведення хірургічної операції, адміністрація вказала місцем проживання Австралію, оскільки на день смерті він мав громадянство цієї країни.
Як наголошувалося вище, у п. 1.13 глави 10 Порядку прямо йдеться про безпідставність визначення місця останнього проживання особи на підставі запису в свідоцтві про смерть, якщо таке місце проживання не підтверджується іншими документами. Отримана ж з Австралії декларація експерта-юриста спростовує факт його реєстрації та проживання в Австралії протягом останніх п’яти років. Фактично І. Д. проживав сім’єю з українською дружиною в Україні з 2005 року, виїжджаючи кожні 90 днів на кілька днів за межі України з метою оптимізації податкових платежів. Іншого місця проживання в нього не було.
Український нотаріус зрештою видав свідоцтво про право на спадщину на нерухоме майно в Україні, але відмовив у видачі свідоцтва про право на спадщину по формі для дії за кордоном з мотиву недоведеності переважного місця проживання спадкодавця в Україні: запис у свідоцтві про смерть щодо місця проживання в Австралії виявився переконливішим, ніж надані вдовою документи і докази.
Судовий розгляд цієї справи виявився передбачуваним: апеляційна інстанція вирішила (оскільки І. Д. мав ділову візу типу «В», тобто перебував на території України в межах строків, передбачених законодавством для цього типу візи), спираючись на визначення Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (згідно з яким іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на іншій законній підставі, вважаються такими, що тимчасово перебувають в Україні), що підстав вважати його перебування на Україні постійним немає, тому підтвердила висновок суду першої інстанції про статус перебування І. Д. на території України як тимчасовий. Певна передбачуваність цього вердикту випливала з того, що позивачка чомусь вимагала встановити факт постійного проживання покійного чоловіка в Україні, тоді як у відмові нотаріуса йшла мова про невизнання переважного місця проживання, на що суди уваги не звернули.
Таким чином, відмова української юстиції визнати свою повну юрисдикцію у цій справі призвела до того, що вдова вже 2 роки не може реалізувати своє право на рухоме майно спадкодавця-чоловіка у США та Гонконгу, законодавство яких передбачає отримання українського нотаріального свідоцтва або рішення суду.
До речі, тут ідеться і про фіскальний інтерес: податки на спадкові активи у випадку визначення української юрисдикції повинні бути сплачені в Україні, а не в США та Гонконгу.
І наостанок — проблема пропуску строку для прийняття спадщини.
Як відомо, згідно зі ст. 1270 ЦК України для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини. Відповідно до ст. 1272 ЦК України визначено наслідки пропущення строку для прийняття спадщини, зокрема, якщо спадкоємець протягом строку, встановленого ст. 1270 ЦК України, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її. За позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.
Відповідно до змісту ст. 1272 ЦК України позов про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини подається:
1) у разі наявності письмової згоди всіх спадкоємців, які прийняли спадщину, на подання спадкоємцем, який пропустив шестимісячний строк, заяви про прийняття спадщини до нотаріальної контори;
2) у разі пропуску шестимісячного строку з поважної причини.
Належними відповідачами у спорах про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини є спадкоємці, які прийняли спадщину, або територіальні громади в особі органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.
При розгляді справи про визначення додаткового строку на прийняття спадщини не потрібно залучати нотаріуса чи державну нотаріальну контору в якості третіх осіб, адже вони є учасниками правовідносин зі спадкування та заінтересованими особами.
У листі ВССУ з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16.05.2013 № 24-753/0/4-13 «Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування» зазначено, що додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини визначається у разі, якщо суд визнає причини пропуску строку для прийняття спадщини поважними. У зазначеній категорії справ є обов’язковим обґрунтування в мотивувальній частині судового рішення поважності причин пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини.
При вирішенні питання поважності причин пропуску зазначеного строку суди повинні виходити з того, що поважними є причини, пов’язані з об’єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій: тривала хвороба, перебування спадкоємця тривалий час за межами України, відбування покарання в місцях позбавлення волі, перебування на строковій військовій службі тощо.
Судом не можуть бути визнані поважними такі причини пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини, як юридична необізнаність позивача щодо строку та порядку прийняття спадщини, необізнаність особи про наявність спадкового майна, похилий вік, непрацездатність, незнання про існування заповіту, невизначеність між спадкоємцями, хто буде приймати спадщину, відсутність коштів для проїзду до місця відкриття спадщини, несприятливі погодні умови.
Такий підхід до надання додаткового строку на прийняття спадщини на практиці створює низку проблем, особливо коли мова йде про спадкову справу, ускладнену іноземним елементом. Досвід опрацювання даної категорії справ свідчить про те, що про спадщину, яка відкрилася за кордоном, спадкоємцям стає відомо не відразу. Іноді спливають роки, поки родина довідується про смерть родича за кордоном. В основному це має місце у справах з далеким ступенем родинних відносин, коли розшуки спадкоємців утруднені з огляду на воєнні лихоліття, хвилі міграції, втрату архівних документів тощо.
Подекуди на момент встановлення родоводу виявляється, що деякі спадкоємці пережили спадкодавця-нерезидента, але померли, не оформивши своїх спадкових прав. Презюмують, що вони прийняли спадщину умовно. Як було зазначено вище, в таких випадках має місце спадкова трансмісія, але доля часток переживших спадкоємців встановлюється згідно з українським законодавством.
Ідеальною є ситуація, коли такий спадкоємець залишив майно в Україні, а його родичі своєчасно звернулися до нотаріуса за видачею свідоцтва про право на спадщину. У такому випадку свідоцтво для дії за кордоном буде видане аналогічно з внутрішнім свідоцтвом та фактично продублює викладену у ньому схему спадкування.
А як же діяти у разі, коли переживший спадкоємець майна в Україні не залишав, а у його родичів не було мотивації звертатися до нотаріуса за видачею свідоцтва про право на спадщину? Ситуація є проблемною в багатьох аспектах:
· строки прийняття спадщини пропущені;
· спадкоємець, який не подав заяву про прийняття спадщини протягом шести місяців, вважається таким, що не прийняв її;
· при зверненні до суду з позовною заявою про надання додаткового строку для прийняття спадщини виникає проблема належного відповідача (спадкоємці, які прийняли спадщину, територіальна громада за місцем відкриття спадщини);
· насамкінець, необізнаність про наявність спадкового майна не вважається поважною причиною для надання додаткового строку.
На превеликий жаль, жодна норма закону — ні відповідні статті книги VI «Спадкове право» ЦК України, ні статті 66–69 глави 7 Закону України «Про нотаріат», рівно як і статті 5, 7 цього ж Закону, що спеціально визначають обов’язок нотаріуса сприяти громадянам у здійсненні їх прав, у тому числі тих, що випливають з норм міжнародного права, — не містять чітких положень щодо провадження спадкових справ, ускладнених іноземним елементом, а про такий вид майна, яке успадковується на підставі свідоцтва про право на спадщину для дії за кордоном, не згадується взагалі.
На нашу думку, необхідним є нове узагальнення практики з окресленого кола проблемних питань. У цьому контексті особливе значення має досвід Укрінюрколегії та інших адвокатських об’єднань, які на постійній основі репрезентують громадян України в десятках країн світу. Без сумніву, компетентним нотаріальним, судовим та іншим органам, у провадженні яких перебувають спадкові справи з іноземним елементом, варто активніше та більш повно використовувати цей оперативний, предметний та професійний досвід як унікальну можливість усвідомлено підходити до регламентування своїх дій з урахуванням значних розбіжностей у регулюванні процесу спадкування в різних країнах.
