ХРОНІКА

УДК : 043.5)

Відомості про дисертації

зі спеціальності "фольклористика",

захищені у спеціалізованій вченій раді К 35.051.13 при

Львівському національному університеті імені Івана Франка у рр.

Спеціалізована вчена рада К 35.051.13
при Львівському національному університеті імені Івана Франка,
вул. Університетська, 1/345, 79602 Львів, Україна,
, e-mail: *****@***

Олена ЦВИД-ГРОМ. Традиційна символіка весільного фольклору Західного Полісся. – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.07 – фольклористика. – Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2000.

Роботу виконано в Полісько-Волинському народознавчому центрі Інституту народознавства НАН України.

Науковий керівник – доктор філологічних наук, доцент Віктор Давидюк, Волинський державний університет імені Лесі Українки, професор кафедри історії української літератури. Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Наталія Шумада, Київський державний інститут театрального мистецтва імені І. Карпенка-Карого, завідувач кафедри українознавства; кандидат філологічних наук Микола Дмитренко, старший науковий співробітник Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Рильського НАН України. Провідна установа – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра української фольклористики, м. Київ.

Захист відбувся 26 травня 2000 р. З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, в.

НЕ нашли? Не то? Что вы ищете?

Актуальність теми. Важливою складовою усіх сфер життя цивілізації є автохтонна традиційна культура, в основі якої лежить культ сім’ї, родини, нації. В умовах незалежної України зростає закономірний інтерес до обрядів та обрядової поезії – могутнього етнічного коду національної ментальності.

Українська шлюбна обрядовість відзначається генетичною й типологічною спорідненістю з усіма регіонами компактного проживання етносу. Водночас при значній кількості спільних рис багатьма дійствами, атрибутами та окремими елементами весільні обряди різних етнографічних зон, а часом і сусідніх населених пунктів, значно різняться між собою. Відтак наукове осмислення регіональних версій весільних обрядодійств, їх атрибутів, пісенних образів-символів украй необхідне для з’ясу­ван­ня як цілісної картини української весільної обрядовості, так і тої її частини, яка складала обов’язкову ритуальну основу. Стосовно вивчення традиційного шлюбного обряду саме Західного Полісся зауважимо, що воно має виняткове значення для з’ясування та реконструкції семантики окремих цінних реліктових явищ, оскільки досліджуваний регіон відзначається доброю збереженістю багатьох архаїчних фактів.

У весільних піснях західнополіського регіону ще й зараз можна відшукати сліди особливостей етнічної історії населення, його традиційних естетичних ідеалів, традиційної моралі тощо. Численні символи, які простежуються у весільному фольклорі, виступають своєрідним ідентифікатором давніх родів і племен. З’ясування їхнього початкового значення має розкрити секрети подальшої трансформації конкретного змісту в узагальнений художній образ, в якому переосмислена естетична форма нівелює прадавню функцію. Встановлення закодованого змісту в образах-символах органічного світу, обрядових дійствах та атрибутах дасть змогу глибше усвідомити буття й етнічну приналежність поліщуків, з’ясувати їхню історію у періоди розквіту й занепаду цивілізацій, культур, розвитку й утрати чи десемантизації традицій.

Вивчення весільного фольклору Західного Полісся та з’ясування його локальної специфіки формує базу для комплексної реконструкції праслов’янської духовної культури досліджуваного ареалу.

Вибір теми зумовлений і тим, що весільний фольклор Західного Полісся майже не досліджений. Оскільки розвиток цивілізації усе гостріше ставить проблему збереження національних традицій, тому найбільшу увагу викликають так звані "острівні" регіони, яких найменше торкнулася хвиля новітніх цивілізаційних віянь. Важливість і наукова продуктивність ареального вивчення весільної обрядовості Західного Полісся зумовлена також його унікальними культурно-архаїчними особливостями, які можуть бути основою для з’ясування первісних світоглядних уявлень населення цього регіону та його місця й ролі у формуванні українського етносу.

Мета і завдання дисертаційного дослідження полягає в тому, щоб простежити значеннєвість традиційних весільних символів (пісенних, структурних, атрибутивних) та, по можливості, з’ясувати їхню первісну семантику. Реалізація мети передбачає виконання таких конкретних завдань:

– на основі весільних текстів та ритуалів простежити генезис і еволюцію шлюбного обряду;

– з’ясувати регіональну специфіку західнополіського весілля та його локальні варіанти;

– встановити значеннєвість весільних ритуалів, їх окремих атрибутів та пісенних образів-символів;

– дослідити семантику пісенних образів-символів;

– реконструювати первісну семантику весільної символіки.

Об’єкт дослідження – регіон Західного Полісся, територія якого окреслюється межами поширення західнополіського говору української мови. Його південна межа проходить умовною лінією Устилуг – Володимир-Волинський – Луцьк – Рівне; північна – Пружани – Телехани – Лунинець; західна – річкою Західний Буг; східна – межиріччям Стиру й Горині.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що це перше комплексне дослідження традиційної весільної символіки в межах окремо взятого регіону; у дисертації вперше в українській фольклористиці здійснюється структурно-історичний аналіз весільного обрядового тексту; з’ясовуються фактори, які стали основою для ідейно-смислових регіоналізмів на знаковому рівні.

Основні положення дисертації викладено у таких публікаціях:

1. Орнітоморфні образи-символи у весільній обрядовості Західного Полісся // Науковий вісник ВДУ: Журнал Волинського державного університету імені Лесі Українки: Філологічні науки. – Луцьк: Вежа, 1999. – Вип. 6. – С. 155-159.

2. Розплітання та покривання коси нареченій у весільній обрядовості Західного Полісся // Філологічні студії: Науковий часопис Волинського державного університету імені Лесі Українки. – Луцьк, 1999. – № 3.– С. 103-108.

3. Зооморфна символіка у весільній обрядовості Західного Полісся // Проблеми славістики: Науковий часопис Волинського державного університету імені Лесі Українки. – Луцьк, 1999. – № 3-4. – С. 56-60.

4. Деякі символи рослинного походження і їх семіотика // Матеріали до української етнології. – Вип– Київ, 1995. – С. 34-37.

5. Еротична символіка в контексті весільної обрядовості Західного Полісся // Полісся: етнікос, традиції, культура. – Луцьк: Вежа, 1997. – С. 181-187.

6. Символіка межі у весільних обрядах Західного Полісся // Фольклористичні зошити. – Луцьк, 1996. – С. 58-64.

* * *

Тамара САБЕЛЬНИКОВА. Особливості побутування народнопісенної необрядової лірики Донецького Приазов’я. – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.07 – фольклористика. – Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2000.

Роботу виконано на кафедрі української літератури і фольклористики Донецького державного університету.

Науковий керівник – доктор філологічних наук, професор Степан Мишанич, Донецький державний університет, завідувач кафедри української літератури і фольклористики. Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Наталя Шумада, Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, завідувач кафедри філології; кандидат філологічних наук Василь Сокіл, Інститут народознавства НАН України, старший науковий співробітник відділу фольклористики. Провідна установа – Київський національний університет ім. Т. Шевченка, кафедра фольклористики.

Захист дисертації відбувся 28 вересня 2000 р. З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, в.

Актуальність теми дослідження. Вивчення фольклорного процесу Донецького Приазов’я велося спорадично, хоча саме явище живе повнокровним життям і виявляє свої локальні особливості. Населення Донецького Приазов’я, як зрештою і всієї Донеччини, – своєрідний конгломерат, що формувався протягом тривалого часу. В його осно­ві – українці з північних та центральних районів України, частково – депортовані із західних областей, росіяни, греки, татари, цигани та ін. У зв’язку з цим фольклор Донецького Приазов’я, на наш погляд, заслуговує на особливу увагу, оскільки тут він був чи не єдиним виявом національної ідентифікації та етнічної самосвідомості українців.

За нормальних соціально-економічних умов життя народу фольклорна традиція еволюціонує повільно, зміни в ній відбуваються неквапливо, поступово. Донеччину в цьому плані не можна порівнювати з такими регіонами України, як Подніпров’я, Поділля. Полісся, Карпати, – тут суспільні процеси відбувалися стрімко, динамічно, основний оберег і продуцент уснопоетичної творчості – село – був підпорядкований урбанізованому середовищу з його руйнівними тенденціями у сфері традиційної діяльності. Та, як показує практика, український фольклор живе і не виявляє тенденцій до зникнення.

Об’єктом аналізу в дисертації є необрядові народні ліричні пісні, які є одним з найцінніших скарбів української народнопоетичної творчості.

Мета дисертаційного дослідження – з’ясувати місце народнопісенної традиції Донецького Приазов’я в загальнонаціональному фольклорному фонді, визначити її локальні особливості. Для цього ставимо перед собою такі завдання:

– охарактеризувати соціально-демографічне середовище та історичні умови формування людності краю, його культури;

– окреслити умови побутування народнопісенної лірики Донецького Приазов’я; форми її побутування та поширення;

– з’ясувати питому вагу ліричних позаобрядових пісень у системі жанрів фольклору;

– окреслити структуру місцевого репертуару; простежити частотність записів ок­ре­мих творів, тематичних груп, циклів, вибору певних мотивів, засобів образності;

– представити характер варіативних процесів у творах місцевого репертуару;

– простежити динаміку фольклорного процесу: з’ясувати, що зникло з живого побутування і перейшло у фольклорний фонд, окреслити варіантні зміни в часі.

Наукова новизна роботи. Дисертація є першою спробою аналізу особливостей побутування народнопісенної лірики Донецького Приазов’я. Вперше науковці України зібрали та систематизували великий фольклорний матеріал Донецького ІІриазов’я, який дає змогу схарактеризувати сучасний етап розвитку уснопоетичного процесу в регіоні, що відзначається складними суспільно-історичними процесами та демографічним складом; розглянути місце фольклорної традиції краю в українській народнопоетичній творчості.

Предметом дисертації є необрядові ліричні пісні, які засвідчують живий характер місцевої традиції, її тісний зв’язок із загальнонаціональною, хоча при цьому вона має дифузний, фрагментарний характер і не сформована остаточно. Пісенний репертуар краю відзначається широким тематичним діапазоном, розмаїттям мотивів та образів, естетичною вишуканістю. В умовах Донбасу народнопісенний фольклор став виявом національної ідентифікації українців, сприяв збереженню рідної мови.

Основні положення дисертації викладено у таких публікаціях:

1. Фольклоризація вірша В. Сосюри "Коли потяг у даль загуркоче" // Актуальні про­бле­ми української літератури і фольклору. – Донецьк, 1998.– Вип. 1.– С. 89-94.

2. Пісні літературного походження в активному репертуарі Донецького Приазов’я // Studia methodologika. – Тернопіль, 1998.– Вип. 5.– С.

3. Колисанки Донецького Приазов’я. Сучасний стан // Питання літературознавства. – Чернівці, 1998.– Вип. 5.– С. 16-23.

4. Суспільно-побутові пісні Донецького Приазов’я // Актуальні проблеми української літератури і фольклору. – Донецьк, 1999.– Вип. 3.– С. 97-113.

5. Еволюція пісні "Вітер з поля, хвиля з моря" в умовах Донбасу // Вісник Луганського державного педагогічного університету ім. Тараса Шевченка. – 1999.– № 7 (17). – С. 66-68.

6. Характер побутування народнопісенної лірики кохання в Донецькому Приазов’ї // Актуальні проблеми української літератури і фольклору. – Донецьк, 2000. – Вип. 5.– С. 57-75.

7. Умови побутування народнопісенної лірики в Донецькому Приазов’ї // Вісник Донецького державного університету економіки і торгівлі. Серія гуманітарна. –Донецьк, 2000.– № 5.– С. 156-161.

8. Пісня – душа народу (на матеріалі пісень, зібраних у Новоазовському районі Донецької області) // Донбасс и Приазовье: Проблемы социального, национального и духовного развития. Тезисы докладов Международной научно-практической конференции г. Мариуполь, 26-27 мая 1993г.– Мариуполь, 1993.– С. 169-171.

Мотря МИШАНИЧ. Українські народні пісні Кубані на історичну та суспільно-побутову тематику. – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.07 – фольклористика. – Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2000.

Роботу виконано на кафедрі російської літератури Донецького державного університету.

Науковий керівник – доктор філологічних наук. професор Володимир Федоров, Донецький державний університет, завідувач кафедри російської літератури. Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Роман Кирчів, Інститут народознавства НАН України, завідувач відділу фольклористики; кандидат філологічних наук Ярослав Гарасим, Львівський національний університет імені Івана Франка, викладач кафедри української фольклористики імені академіка Філарета Колесси. Провідна установа – Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України.

Захист дисертації відбувся 28 вересня 2000 р. З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету ім. Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, в.

Актуальність теми дослідження. Дослідження українського фольклору у всіх його жанрово-тематичних виявах та із залученням матеріалів з усіх географічних просторів, де живуть українці, стало можливим на перебудовчій хвилі та в умовах незалежної України. Знесена не лише берлінська стіна, а й кордони, що розділяли Українську державу від її багатостраждальної діаспори. Якщо західна діаспора трактувалася радянськими офіційними інститутами як "буржуазно-націоналістична", то східної діаспори зовсім "не існувало", бо українці в Росії та по всіх просторах Союзу трактувалися як "історично сформоване" "русскоязычное население", зрозуміло, до краю "інтернаціоналізоване". Лише з недавно оприлюднених матеріалів стало відомо, що в межах колишнього Радянського Союзу живе понад 20 мільйонів етнічних українців (офіційно – 6,8 млн., які зберегли, як показують результати багатьох наукових експедицій на Кубань, до Західного Сибіру, на Зелений Клин, у Казахстан та ін.) основні ознаки своєї національної приналежності: мову, побутові та духовні традиції тощо, тобто ті ознаки, які не дали їм розчинитися серед народів колишнього Союзу. З часу горбачовської перебудови, а особливо з 90-х років українські вчені здійснили чимало експедицій до східної української діаспори, зібрали великий емпіричний матеріал, який дає можливість наочно спостерігати еволюцію культури українців поза межами своєї Батьківщини, простежити невідворотну їх асиміляцію внаслідок розробленої ще Катериною ІІ і її фаворитами та впроваджувану на всіх етапах Російської держави політику "полного обрусения инородцев". Щоб теоретично "обґрунтувати" правильність курсу обросійщення всіх народів Росії, інтенсивно "працює" офіційна наука та вихована на засадах нетерпимості до всього чужого місцева чиновницька братія, що прийшла на зміну комісарам та партійному апарату, яка на місці відстежує і викорінює будь-які прояви сепаратизму чи націоналізму. Сьогодні ми з подивом читаємо одкровення російської науки про запорізьких та кубанських козаків, як про єдиний колись козацький народ, розсіяний по всьому світу, прабатьківщиною якого є Подоння та Кубань.

Проблема культури української діаспори Кубані вирішувалася дотепер на описовому рівні та на рівні нагромадження джерельного матеріалу, етнографічних описів, які розглядалися поза контекстом української культури. Та що казати про фольклор і етнографію, якщо українська мова кубанської діаспори російськими вченими трактується як діалект російської мови.

За останнє десятиліття у процес вивчення історії та культури української діаспори Кубані активно включилися вчені з українських наукових осередків, які продовжують нагромадження першоджерельного матеріалу, його наукове осмислення з позицій сучасної методології та в контексті національної історії і культури. Успадку­вав­ши кращі традиції української науки минулого у цій галузі, сучасні дослідники формують об’єктивну концепцію причин явища діаспори, її локальних особливостей, визначають її зв’язки з Україною та тенденції щодо її подальшої долі. В центрі уваги фольклористів ще одне невідкладне завдання: зібрати якомога більше фольклорних матеріалів, які суттєво доповнять наші уявлення про шляхи побутування національної уснопоетичної творчості загалом, про її зміни в іноетнічному середовищі та про її роль у збереженні національної самоідентифікації.

Об’єктом аналізу в дисертації є українські історичні та суспільно-побутові пісні, записані на Кубані працівниками Донецького центру української культури і літератури упродовж рр.

Предметом дослідження обрані ті жанри, які засвідчують тяглість історично-художньої пам’яті кубанців, відчуття своєї приналежності до історичних катаклізмів періоду національно-визвольної боротьби за незалежність своєї Батьківщини, здатність народу відгукуватися новими творами на пізніші події історичної ваги в умовах Кубані.

Мета дисертаційного дослідження полягає у з’ясуванні тривалості уснопоетичної традиції в умовах відриву носіїв народної творчості від рідної землі, характеру змін історичних та суспільно-побутових пісень під впливом тих же чинників, у відтворенні народної концепції історії, громадських справ, зображення почуттів народу, викликаних важливими суспільно-історичними чинниками.

Поставлена мета передбачає розв’язання таких головних завдань:

– на матеріалі кубанських записів простежити стан збереження історичних пісень та громадської лірики в іномовному та інонаціональному оточенні, у відриві від свого природного середовища;

– визначити тематичні та художні домінанти історичної та суспільно-побутової пісні в репертуарі етнічних українців Кубані, простежити зміни художньої структури цих пісень у порівнянні з аналогічними художніми явищами в межах України;

– простежити характер еволюції історичної пам’яті української діаспори Кубані, її світоглядних засад, рівня збереження національної самоідентифікації, виходячи із активного функціонування пісенного матеріалу та характеру знань про Україну, про зображені у фольклорі події;

– на підставі цих спостережень накреслити перспективи життєздатності українського фольклору та народних традицій на Кубані та української східної діаспори загалом.

Наукова доцільність та новизна роботи. Вперше науковці України записали та систематизували великий фольклорний матеріал української діаспори Кубані і здійснили його наукове узагальнення в контексті української народнопоетичної творчості.

Основні положення дисертації викладено у таких публікаціях:

1. Стан збереження національної ідентифікації українців східної діаспори // Формува­ння громадянської самосвідомості молоді: Тези і матеріали Всеукраїнської нау­ко­во-практичної конференції, присвяченої роковинам Олега Ольжича. – Донецьк, 1995.– С. 156-159.

2. Українські суспільно-побутові пісні на Кубані // Актуальні проблеми української літератури і фольклору. – Донецьк, 1998.– Вип. 2.– С. 114-155.

3. Українські народні пісні Кубані на історичну тематику // Актуальні проблеми української літератури і фольклору. – Донецьк, 1999.– Вип. 4.– С. 44-96.

4. Формування української діаспори на Кубані та еволюція народної культури за 200 років // Актуальні проблеми української літератури і фольклору. – Донецьк, 2000.– Вип. 5.– С. 5-46.

Оксана КУЗЬМЕНКО. Стрілецькі пісні (аспекти фольклоризму, фольклоризації і фольклорності). – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.07 – фольклористика. – Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2000.

Роботу виконано у відділі фольклористики Інституту народознавства НАН України.

Науковий керівник – доктор філологічних наук, професор Роман Кирчів, Інститут народознавства НАН України, завідувач відділу фольклористики. Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Володимир Погребенник, Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова, кафедра української літератури; кандидат філологічних наук, асистент Ярослав Гарасим, Львівський національний університет імені Івана Франка, викладач кафедри української фольклористики імені академіка Філарета Колесси. Провідна установа – Донецький національний університет, кафедра української літератури і фольклору. Міністерство освіти і науки України, м. Донецьк.

Захист відбувся 24 листопада 2000 р. З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005 м. Львів, в.

Актуальність теми. Стрілецькі пісні – самобутнє духовне явище українського народу, що зайняло повноправне місце в сучасній культурній, зокрема пісенній, національній традиції. Вивчення стрілецьких пісень (літературного походження і народних), генетично пов’язаних з національно-визвольною боротьбою українського народу в XX ст., продиктоване необхідністю поглибленого наукового осмислення історії новітньої української культури.

Актуальність теми ґрунтується на комплексному осмисленні стрілецьких пісень у поєднанні недосліджених або мало висвітлених аспектів: фольклоризму (продуктивного процесу органічної адаптації поетичного фольклору в авторських стрілецьких піснях, трансформації їх у суспільному побуті, культурі), фольклоризації (себто переходу зазначених пісень у народний репертуар з поширенням їх за законами усного побутування) та фольклорності (створених у народному середовищі пісень про січових стрільців).

Об’єктом дослідження обрано: народні та фольклоризовані пісні, здебільшого історико-патріотичної тематики, що склали основу репертуару січово-стрілецьких передвоєнних товариств; новостворені пісні, пов’язані змістовно з воєнними подіями Першої світової війни, військовими буднями і побутом Українських січових стрільців (УСС), військових формувань УГА, Київських січових стрільців, стрілецьких бригад армії УНР, а також пісні про січових стрільців, складені у післявоєнний час.

Предметом дослідження є характерні аспекти пов’язаності стрілецької пісенності з народнопісенною традицією, зокрема їх фольклоризм, фольклоризація, фольклорність.

Мета роботи – охарактеризувати внутрішній взаємозв’язок стрілецької пісенності та народнопісенної традиції, виявити закономірності побутування, розвитку, збереженості та особливості входження жанрово-тематичної групи "стрілецькі пісні" в загальноукраїнський фольклорний контекст.

Для досягнення поставленої мети передбачено розв’язати такі завдання:

– дати критично перевірений звід відомостей з історії авторських стрілецьких пісень, з’ясувати функціонально-генетичні аспекти їх фольклоризму;

– представити повний репертуар, відтворити склад, дослідити географію і характер поширення стрілецьких пісень, що побутують усно;

– розкрити лабораторію фольклоризації, зокрема показати модифікаційні зміни на різних мовних рівнях (фонетичному, морфологічному, синтаксичному); пояснити їх смислову зумовленість, дати мотивацію комунікативних аспектів змін та локальних особливостей; приділити увагу народному "шліфуванню" вербальних текстів;

– опрацювати класифікацію фольклоризованих та народних стрілецьких пісень, встановити серед них продуктивні і непродуктивні групи; дослідити народні пісні під кутом зору їх традиційності, варіативності та історизму; визначити традиційні й інноваційні елементи у їх змісті й формі;

– висвітлити роль і вплив певного середовища (стрілецького і позастрілецького, зокрема повстанського) на проникнення стрілецьких пісень у народний репертуар і побут.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що це перше комплексне дослідження стрілецьких пісень із фольклористичного погляду. Воно ґрунтується на широкому матеріалі, зокрема власних польових записах. У роботі дістало подальший розвиток визна­чення спільних та специфічних рис індивідуальної поетики авторів січово-стрі­ле­ць­ких пісень, характер зв’язку їх з українськими народними піснями. Вперше роз­гля­да­ють­ся деякі типологічні паралелі стрілецьких і польських легіоністських пісень. Про­ведене на основі докладного аналізу фольклоризованих варіантів стрілецьких пісень дослідження визначило основні типи комплексних змін, що практично дозволяє підтвердити генетичний зв’язок між фольклоризаційним і фольклоротворчим процесами.

Основні положення дисертації викладено у таких публікаціях:

1. Фольклоризація стрілецьких пісень Р. Купчинського // Народознавчі зошити. – Львів, 1998. – № 5. – С. 495-502.

2. Народні пісні про січових стрільців // Народознавчі зошити. – Львів, 1999. – № 3.– С. 326-332.

3. Фольклоризм стрілецьких пісень // Народознавчі зошити. – Львів, 2000. – № 1. – С. 115-125.

4. Внесок ОУН-УПА у фольклоризацію стрілецьких пісень // Визвольний шлях. – 1998. – Кн. 10. – С. .

5. Кореляція професійного і народнопоетичного в авторській стрілецькій пісні // Народознавство. – Львів, .– № 51-52.– С. 9-13.

6. Стрілецькі пісні Левка Лепкого і їх народні переробки // Освітянин. – 1998. – № 6.– С. 29-33.

7. Пісня про повстанця-друкаря // Державність. – 1992.– № 4.– С. 55-56.

8. Фольклорність стрілецьких пісень Л. Лепкого: їх історія та сучасне (до 100-річчя з дня народження) // Етнос. Культура. Нація: Матеріали міжнародної наукової конференції 29-31 жовтня 1998 р. – Дрогобич, 1999. – С. 207-212.

9. Стрілецькі пісні Лева Лепкого і їх народні переспіви // Лев Лепкий в історії української культури: Збірник матеріалів Всеукраїнської науково-практичної конференції, присвяченої 110-й річниці від дня народження Лева Лепкого. – Тернопіль, 1999. – С. 70-75.

* * *

Ірина КОВАЛЬ-ФУЧИЛО. Українські похоронні голосіння: генеза і поетика. – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.07 – фольклористика. – Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2000.

Робота виконана на кафедрі української фольклористики імені академіка Філарета Колесси Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник – кандидат філологічних наук, доцент Василь Івашків, Львівський національний університет імені Івана Франка, завідувач кафедри української фольклористики імені академіка Філарета Колесси.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Степан Мишанич, Донецький національний університет, завідувач кафедри української літератури і фольклористики; кандидат філологічним наук, старший науковий співробітник Оксана Микитенко, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України. Провідна установа – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Кабінет Міністрів України, кафедра фольклористики, м. Київ.

Захист відбувся 24 листопада 2000 р. З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, в.

Актуальність теми. Наприкінці XX ст. зросло зацікавлення народною культурою, зокрема тією її частиною, що стосується обрядів, пов’язаних зі смертю. З’явився ряд фундаментальних танатологічних досліджень та збірників, відбулися спеціальні конференції. Похоронний ритуал привертає до себе увагу науковців передусім як джерело етногенетичних пошуків і реконструкцій. Тому у рр. у Любліні (Польща) відбулося п’ять міжнародних конференцій, організованих фундацією "Музика кресів" (Осередок музикознавчих та культурологічних досліджень Центрально-східної Європи). Ці наукові зібрання присвячені філософським, культурологічним, етнологічним, фольклористичним, етномузикознавчим та іншим аспектам танатологічної проблематики. У роботі конференцій взяли участь і українські учені. Досвід конференцій і наукові здобутки показали, що український матеріал ще чекає своїх дослідників, тому дана робота – один із кроків до його осмислення.

Мета дисертації – здійснити комплексний аналіз українських похоронних голосінь, зокрема вивчити особливості жанру, причини виникнення і специфіку розвитку, проблеми його функціонування у контексті похоронного ритуалу, розглянути особливості поетики голосінь (передусім часопросторову картину у голосіннях, особливості композиції тощо).

Об’єктом дослідження є тексти українських похоронних голосінь (близько 500 номерів). Основний матеріал складають голосіння, опубліковані у збірнику І. Свєн­ціць­кого "Похоронні голосіння" (Етнографічний збірник. – Львів, 1912. – Т. 31), власні польові записи, а також матеріали Архіву Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського (фонди І, дод. 8, 14, 15, 28, 29).

Предметом дослідження є жанрові характеристики голосінь, їх генеза, функціонування у контексті похоронного ритуалу, а також поетика, зокрема композиція і поетика мотивів.

Наукова новизна роботи полягає у тому, що в українській фольклористиці це перше відносно всестороннє дослідження похоронних голосінь. Особливим є підхід до інтерпретації жанру: однаково важливими у творенні текстів вважаються і психічні чинники, і традиція оплакування. Синтез цих двох основних факторів формує і визначає специфіку жанру. Уперше досліджується функціональне навантаження голосінь, їх поетика, зокрема часопросторова картина, особливості композиції.

Основні положення дисертації викладені в таких публікаціях:

1. Голосіння в контексті похоронного ритуалу // Народна творчість та етнографія. – 2000.– № 1. – С. 33-45.

2. Українські похоронні голосіння: проблема композиції // Народознавчі зошити. – 2000.– № 3.– С. 525-531.

3. Екзистенціал мовчання в етнології та культурі // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. – Вип. 27. – Львів, 1999.– С. 32-40.

4. Фольклорна модель похорону у повісті М. Коцюбинського "Тіні забутих предків" // Молода нація. – Київ: Смолоскип, 1996.– № 5.– С. 120-126.

5. Похоронні голосіння в українській традиції: проблема жанру // Молода нація. –Київ: Смолоскип, 1999.– № 13.– С. 120-132.

6. Традиція голосіння в похоронному ритуалі слов’ян // Етнічна історія народів Європи. – Київ: Стилос, 1999.– С. 65-68.

7. Українські похоронні голосіння: до проблеми дослідження тексту // Українська філологія: школи, постаті, проблеми / Збірник наукових праць міжнародної конференції, присвяченої 150-річчю заснування кафедри української словесності у Львівському університеті. – Львів: Світ, 1999.– Ч. 2.– С. 527-532.

8. Голосіння у змісті похоронного ритуалу (проба структурного аналізу) // Критерії естетичної вартості художнього тексту: Тези доповідей. – Львів, 1996.– С. 92-96.

* * *

Ніна БАБИЧ. Стан збереження української народнопісенної епіки на терені Донеччини (порівняльний аспект). – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.07 – фольклористика. – Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2001.

Робота виконана на кафедрі української літератури і фольклористики Донецького національного університету.

Науковий керівник – доктор філологічних наук, професор Степан Мишанич, Донецький національний університет, завідувач кафедри української літератури і фольклористики. Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Наталія Шумада, Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, завідувач кафедри української філології; кандидат філологічних наук Василь Сокіл, Інститут народознавства НАН України, старший науковий співробітник відділу фольклористики. Провідна установа – Київський національний університет, кафедра фольклористики, м. Київ.

Захист дисертації відбувся 22 березня 2001 р. З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Актуальність теми дослідження. Ще донедавна Донбас сприймався як всесоюз­на "кочегарка" і вивчався етнологами та фольклористами як репродуцент революційних та робітничих жанрово-тематичних циклів. Сьогодні інтерес до Донеччини значно зріс і обумовлений багатьма причинами: ми повертаємося до своєї історії, не перебреханої псевдовченими, апологетами єдинонеділимства. Бо саме об’єктивна іс­то­рія із залученням даних суміжних наук (етнології, фольклористики, соціології) дає підстави говорити про динаміку формування етносу та території Донеччини, про нашарування в культурі корінного етносу елементів культури пришельців, про домінанту української духовності в регіоні.

Робота є першою спробою узагальнення й аналізу великого та різнорідного першоджерельного матеріалу, завданням якої є вивчення еволюції та стану збереження української уснопоетичної традиції в регіоні, розвінчання міфу про відвічну російськість краю, утвердження факту генетичної та функціональної спорідненості місцевої усної традиції із загальноукраїнським фольклорним фондом.

Донеччина традиційно є українською землею ще з часу існування Київської Русі, такою вона знову стала після освоєння Дикого Поля козаками та культивування тут високої землеробської культури, фермерського господарювання, відомого під назвою козацьких зимівників. Після ліквідації Запорізької Січі створилися передумови до формування нової імперської концепції про нібито відвічну мрію українського народу ходити в російському ярмі, про відвічну російськість краю. І лише в наш час, коли ми починаємо усвідомлювати себе нащадками культивованої у європейському контексті нашими предками високої культури у всіх сферах суспільного життя, ми із здивуванням питаємо себе: звідки взялася на нашому терені ідея російського месіянства, думка про відвічні російські культурні впливи, які нібито були пріоритетнішими, вищими від здобутків, створених генієм нашого народу?!

Зібраний донині на терені Донеччини фольклорний та етнографічний матеріал засвідчує активне побутування українського фольклору як одного з чинників духовності місцевого населення. Мова та фольклор залишилися, мабуть, чи не найстійкішим прихистком самозбереження українців краю.

Серед тематичного й жанрового розмаїття пісенного фольклору Донеччини особливе місце належить історичним пісням та баладам. Факт виокремлення цих пісень як предмета дисертаційного дослідження не є випадковим, адже на матеріалі історичних пісень виразніше й повніше, ніж на інших жанрах, позначаються найменші зміни в історичному житті народу, в них знаходять своє відбиття найтонші нюанси тих почуттів і мрій, якими живе народ, а балади випромінюють високу й мудру народну етику людських відносин, настроюють на захист свободи й справедливості, вірності й чесності, збуджують прагнення опору всякому гнобленню й кривді, зраді й підступності. Крім того, історичні та баладні пісні за жанровими ознаками, за походженням, періодом активного побутування, за поетикою є спорідненими жанрами. Спорідненими настільки, що інколи одні й ті ж пісні належать до обох жанрів одночасно. Отже, в центрі дослідження перебували ті зразки, що відображають історичне мислення творців та носіїв фольклору, зразки, що змальовують трагічні життєві колізії, утверджуючи через характерну для балад поетику найвищі людські цінності.

Об’єктом аналізу в дисертації є українські історичні пісні та балади, записані на Донеччині працівниками Донецького центру української культури і літератури, матеріали студентських фольклорних практик з часу створення університету (1965 р.).

Предметом дослідження обрано історичні пісні та балади, тобто жанри, що привертали увагу вчених із часу становлення української фольклористики як науки. Саме в цих творах фольклористи шукали відгомін історичною минулого народу, утвердження моральних норм і принципів у зіткненні сил добра і зла.

Мета дисертаційного дослідження полягає у вивченні стану збереження української епічної традиції в Донецькому регіоні на матеріалі двох показових у цьому плані жанрів – історичних та баладних пісень, які якнайвиразніше ілюструють стан збереження традиційного історичного мислення народу, збереження естетичних та етичних норм, які регулюють норми поведінки в межах родини та суспільства.

Поставлена мета передбачає розв’язання таких головних завдань:

– на матеріалі донецьких записів простежити стан збереження історичних пісень та балад, їх місце в жанровій системі фольклору загалом;

– визначити тематичні домінанти історичної пісні та найпоширеніші баладні мотиви в репертуарі жителів Донеччини, порівняти їх з аналогічними художніми явищами, що побутують в інших регіонах України;

– простежити специфіку поетики фольклору Донбасу, що пов’язана із своєрідністю мовної ситуації в регіоні;

– осмислити перспективи функціонування українського фольклору на Донеччині.

Наукова новизна дослідження. Вперше зібрано великий фольклорний матеріал на Донеччині та здійснено його наукове узагальнення у контексті української уснопоетичної творчості загалом.

Основні положення дисертації викладені в таких публікаціях:

1. Архаїчні мотиви в українських народних баладах з донецького терену // Актуаль­ні проблеми української літератури і фольклору.– Донецьк, 1999.– Вип. 3.– С. 209-222.

2. Історична та художня правда фольклору (на матеріалі історичних пісень турецько-татарського циклу, записаних на Донеччині) // Актуальні проблеми української літератури і фольклору. – Донецьк, 1999.– Вип. 4.– С. 18-29.

3. Умови формування та вивчення народнопісенної епіки Донеччини // Актуальні проблеми української літератури і фольклору. – Донецьк, 2000.– Вип. 5.– С. 46-57.

4. Місце української народної балади у фольклорній традиції Донеччини (порівняльний аспект). – Донецьк, 2000.– 102 с.

* * *

Надія ПАСТУХ. Зооморфічні образи в українському фольклорі. Образ зозулі. – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.07 – фольклористика. – Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2001.

Робота виконана на кафедрі української фольклористики імені академіка Філарета Колесси Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник – доктор філологічних наук, професор Іван Денисюк, Львівський національний університет імені Іванна Франка, професор кафедри української фольклористики імені академіка Філарета Колесси. Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор Володимир Качкан, Івано-Франківська державна медична академія, завідувач кафедри українознавства, академік АН Вищої школи; кандидат філологічних наук, Микола Дмитренко, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України, старший науковий співробітник. Провідна установа – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Кабінет Міністрів України, кафедра фольклористики, м. Київ.

Захист відбувся 22 березня 2001 р. З дисертацією можна ознайомитись у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, в.

Актуальність теми дослідження. Однією із кардинальних проблем фольклористики була і є проблема специфіки усної народної творчості. "Усе мистецьке є символом", – цей афоризм Й. Гете найбільшою мірою стосується фольклору, символіка якого на­лежить до найхарактерніших атрибутів цього найдавнішого словесного мистецт­ва. Тому особливого значення набуває сьогодні дослідження образів – виразників усталеного символічного значення, сформованого та закріпленого протягом століть. Брак уза­галь­нюючої праці про символи та їхнє семантико-функціональне навантаження уповільнює розвиток типологічних та порівняльно-генетичних студій у царині фольклористики.

Надзвичайно актуальним є вивчення первісної символічної системи генетично архаїчних тисячолітніх етносів. А саме такою і є українська система символічного відображення світу. Символ її, отже, являє собою одну з найпотужніших категорій культури. Віднайдення якомога більше традиційно вжитих значень українського символу стане творчим імпульсом до стадіального "впорядкування" цих значень, вичленення та аналізу різночасових змістових елементів. Така робота дозволить простежити розвиток світогляду, образного мислення народу від епохи міфологічного світосприймання до сучасного нам періоду естетизації певних міфологем, їх трансформації у художні образи.

Символи – одиниці національні, саме вони творять таємничу мову смислів, незрозумілу для представників інших культур, саме вони найвиразніше передають особливості національного світосприйняття. Тому опанування мови символів не лише поглиблює наше знання про природу фольклорного мистецтва взагалі, а й дозволяє зробити крок до розуміння ментальних особливостей нашого народу, а, отже, і до заглиблення у психоестетичний генофонд української нації.

Необхідність першочергового розгляду саме тваринних символів зумовлена тією універсальної роллю, яку вони відіграють у творенні фольклорного тексту. Зоообрази – одні з найчастіше уживаних та найбільш значущих символічних елементів народної словесності. Їхня зовнішня оболонка приховує у собі безмежну кількість значень.

Мета дисертаційного дослідження:

– теоретично обґрунтувати специфіку тваринного образного світу як системи символів;

– виявити та усистематизувати набір семантичних елементів, із яких складається комплекс уявлень про тварину;

– з’ясувати значеннєво-функціональне наповнення образу-символу зозулі в українському фольклорі.

Реалізація мети передбачає виконання таких конкретних завдань:

– охарактеризувати причини універсальності тваринного коду у фольклорних текстах;

– дослідити правила відбору образів окремих тварин у символічну систему народної словесності та простежити механізм переходу природного матеріалу у сферу художнього світу фольклору;

– з’ясувати принципи народної класифікації зоообразів;

– уточнити схему опису тваринних персонажів, яку розробив О. Гура для етнолінгвістичних студій, у відповідності з метою нашого дослідження;

– за розробленою схемою виявити характерні риси образу зозулі у фольклорних текстах, з’ясувати суть та природу символічного значення цього образу;

– витлумачити семантику базових мотивів та сюжетних елементів за участю зозулі, роблячи при цьому акцент на розкритті первісного, міфологічного значення образу-символу.

Об’єктом вивчення є тваринна образно-символічна система українського фольклору.

Предметом дослідження є специфіка бестіарію як системи символів та конкретний тваринний образ із його символічною сутністю і функціональною роллю у текстах (чи обрядових ситуаціях, якщо вони "розшифровують" текст).

Наукова новизна дослідження:

– уперше в українській фольклористиці зроблено спробу системно-комплексного осмислення проблеми зооморфізму;

– по-новому розглянуто тваринні образи-символи – у світлі закономірностей усього поетичного мислення народу, з’ясовано значення зоообразу як способу бачення світу, що виник на ґрунті міфопоетичної свідомості;

– узагальнено й запропоновано власне трактування семантико-функціональної сутності образу-символу зозулі в українському фольклорі.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:

1. Міфологічний образ тура у слов’ян // Матеріали міжнародної славістичної конференції пам’яті професора Костянтина Трофимовича: У 2 т.– Львів: Літопис, 1998.– Т. 2.– С. 304-308.

2. Зоологічний код у похоронних голосіннях слов’ян // Етнічна історія народів Європи: Традиційна культура слов’ян: Збірник наукових праць. – Київ: Стилос, 1999.– С. 98-101.

3. Міфологічний образ зозулі в українському фольклорі // Українська філологія: школи, постаті, проблеми: Збірник наукових праць Міжнародної конференції, присвяченої 150-річчю від дня заснування кафедри української словесності у Львівському університеті. – Львів: Світ, 1999. – Ч. 2.– С. 558-563.

4. Над зозулю пташини і на світі немає // Література. Фольклор. Проблеми поетики: Збірник наукових праць кафедри фольклористики Київського університету. – Київ, 1997.– С. 42-50.

5. Семантика міфологеми тур – бик // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. – Вип. 27. Українська фольклористика. – Львів: ЛНУ, 1999. – С. 49-59.

6. "Від святої неділеньки до святого Йвана..." (символіка зозулиної пісні в українській народній поезії) // Проблеми славістики: Науковий часопис Волинського державного університету імені Лесі Українки. – Луцьк, 2000.– № 2.– С. 45-53.

7. Тваринна образно-символічна система українського фольклору // Мандрівець. – 2000.– № 3-4.– С. 57-59.

8. Мовний рівень дослідження тваринних образів українського фольклору // Матеріали міжнародних науково-практичних читань, присвячених пам’яті українського фольклориста Михайла Пазяка. – Київ, 2000.– С. 333-335.

* * *

Марта ДАХ. Літературне життя народної балади "Ой не ходи, Грицю...": Проблема олітературення сюжету і жанру". – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.07 – фольклористика. – Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2001.

Робота виконана на кафедрі української фольклористики імені академіка Філарета Колесси Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник – доктор філологічних наук, професор Іван Денисюк, Львівський національний університет імені Івана Франка, професор кафедри української фольклористики імені академіка Філарета Колесси. Офіційні опоненти – доктор філологічних наук, професор Роман Кирчів, Інститут народознавства НАН України, завідувач відділу фольклористики; кандидат філологічних наук Лариса Семенюк, Волинський державний університет імені Лесі Українки, кафедра української літератури, старший викладач. Провідна установа – Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова, кафедра української літератури, Міністерство освіти і науки України, м. Київ.

Захист відбувся 23 березня 2001 р. З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005 м. Львів, в.

Актуальність теми дослідження. Фольклорна традиція, викристалізовувана тисячоліттями, взаємодіє з різними сферами культури. Питання взаємовпливів фольклору і літератури – одне з найцікавіших і найскладніших. Дослідники розглядають два аспекти взаємодії цих видів словесно-поетичного мистецтва; з одного боку – використання фольклорних традицій у художніх творах (фольклоризм літератури), з другого – вплив літератури на народну творчість. Незважаючи на те, що проблемі фольклоризму присвячено вже чимало праць, але систематизованого дослідження, яке б розглянуло це питання в аспекті історичної поетики, визначило етапи й рівні фольклоризму, немає і дотепер. Проблема фольклор – література і сьогодні викликає великий методологічний і теоретичний інтерес. Усі дослідники наголошують, що во­на багатогранна. Яка роль фольклору як окремої художньої системи в історичному роз­витку літератури, якими умовами в кожну історичну епоху визначається характер взаємозв’язків між ними, у яких формах здійснюється вплив фольклору на літературу – це далеко не повний перелік питань, котрі стоять у центрі уваги вчених.

Питання олітературення народних балад не досліджувалось спеціально, і тому потребує ще детального вивчення. Які зміни відбуваються під час переходу їх в іншу сферу – сферу літературну? Якими чинниками вони зумовлені? ІІотреба розгляду механізмів цього перетворення і зумовила актуальність даної дисертаційної роботи. Історія олітературення сюжету про отруєння Гриця, який кохав двох дівчат одночасно, дає змогу простежити вплив на це олітературення естетики різних літературних періодів XIX та XX ст.

Мета дисертаційної роботи – з’ясувати особливості фольклорного та літературного життя народної балади про отруєння Гриця, простежити трансформацію цієї балади у художній літературі, виявити, що є визначальним у творах, які перетворюють її сюжет.

Реалізація цієї мети передбачає виконання конкретних завдань:

– поглиблення теоретичного ракурсу проблеми взаємозв’язків фольклору та літератури;

– з’ясування специфіки баладного жанру на основі якомога повнішого ознайомлення з його теорією;

– аналіз варіантів народної балади про отруєння Гриця і легенди про Марусю Чурай;

– жанрово-композиційний аналіз художніх творів, в основі яких лежить сюжет народної балади про отруєння Гриця. Тут необхідно відзначити також новаторство та оригінальність письменника в олітературенні сюжету.

Предмет дослідження – функціонування баладного сюжету у фольклорі та літературі.

Об’єктом студії є народна балада "Ой не ходи, Грицю" та літературні тексти, в основі яких лежить сюжет про отруєння Гриця, а саме: "Чарівниця" Л. Борови­ков­сько­го, "Чари" К. Тополі, "Коло гаю в чистім полі" Т. Шевченка. "Розмай" С. Ру­дан­сь­ко­­го, "Маруся Чурай, українська піснетворка" Г. Бораковського, "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці" М. Старицького, "Чураївна" В. Самійленка, "В неділю рано зіл­ля ко­пала..." О. Кобилянської, "Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці" І. Сенченка, "Ма­ри­на Чурай" І. Хоменка, "Дівчина з легенди" Л. Забашти, "Маруся Чурай" Ліни Костенко.

Наукова новизна дисертації полягає у тому, що у ній 1) вивчено варіанти досліджуваної фольклорної балади, а також легенди про Марусю Чурай; 2) здійснено комплексний аналіз змісту і форми літературних творів, у яких є імітація чи трансформація сюжету народної балади про її авторку з установкою на виявлення того жанрового генотипу, який дає можливість у різні літературні епохи трансформуватись у драми, драматичні поеми, повісті чи романи, що не позбавлені ознак балади.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:

1. Поетика балади // Слово і час. – 1998.– № 12.– С. 45-48.

2. Літературне життя народної балади "Ой не ходи, Грицю..." Проблема олітературення сюжету і жанру // Вісник Львівського університету. Серія філологічна. – Вип. 27.– Львів, 1999. – С. 112-119.

3. Історія легенди про Марусю Чурай // Сучасний погляд на літературу: Збірник наукових праць. – Вип. 2.– Київ, 2000.– С. 71-8З.

4. Новаторство фольклоризму О. Кобилянської // Науковий вісник Чернівецького університету. Слов’янська філологія. – Вип. 58-59.– Чернівці, 1999.– С. 64-70.

5. Художня трансформація фольклорної балади "Ой не ходи, Грицю" та легенди про піснетворку у романі Ліни Костенко "Маруся Чурай" // Українська філологія: школи, постаті, проблеми / Збірник наукових праць міжнародної конференції, присвяченої 150-річчю заснування кафедри української словесності у Львівському університеті. – Львів: Світ, 1999.– Ч. 2.– С. 500-504.

6. Деякі аспекти олітературення народної балади "Ой не ходи, Грицю..." // Українське народознавство: Стан і перспективи розвитку на зламі віків. Матеріали міжнародних науково-практичних читань, присвячених пам’яті українського фольклориста Михайла Пазяка. – Київ, 2000. – С. 162-164.

Андрій ВОВЧАК. Українська фольклористика у німецькомовних джерелах кінця ХІХ – початку ХХ ст. – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.07 – фольклористика. – Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2001.

Робота виконана на кафедрі української фольклористики імені академіка Філарета Колесси Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник – кандидат філологічних наук, доцент Михайло Чорнопиский, Львівський національний університет імені Івана Франка, доцент кафедри української фольклористики імені академіка Філарета Колесси. Офіційні опоненти: академік НАН України, доктор філологічних наук, професор Микола Мушинка, Пряшівський університет (Словаччина), професор; кандидат філологічних наук, старший науковий співробітник Василь Сокіл, Інститут народознавства НАН України, старший науковий співробітник відділу фольклористики. Провідна установа – Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Рильського НАН України, відділ фольклористики, м. Київ.

Захист відбувся 23 березня 2001 р. З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005 м. Львів, в.

Актуальність теми дослідження. Західні регіони України (Га­ли­чина, Буковина, Закарпаття) з кінця ХVІІІ до початку ХХ ст. перебували під окупацією Австрійської, а згодом Австро-Угорської імперії. З огляду на та­кі обставини національно-куль­тур­не життя українців цих регіонів у той час безпосередньо контактувало з суспільно-куль­тур­ним життям метрополії, а українські народознавчі зацікавлення, видання, досліджен­­ня (фольклорис­тич­ні, етнографічні, етнологічні) часто резонували у німецькомовно­му світі – у працях австрійських і німецьких учених, у періодичних фа­хо­вих видан­нях, у листуванні, що зберігається в архівах, та в інших рукописних матеріа­лах народознавців. Цим шляхом україн­ська народознавча наука не тільки з підавстрійської займанщини, а й з під­російської мала вихід на тогочасні європейські наукові осередки, центри, інституції і через контакт з ними отримувала інформацію про зміст досліджень та модерну наукову методологію захід­но­європейського народознавства.

До розпаду Австро-Угорської монархії українсько-австрійські та україн­­сько-ні­мець­кі народознавчі контакти були досить часті і безпо­се­ред­ні, ук­ра­­їнські фольклористи та етнографи систематично робили огляди німе­цько­мовних видань з україн­ськими матеріалами (І. Франко, З. Кузеля, В. Гна­тюк, М. Кордуба та ін.), але в умовах радянського часу, з москво­цент­рич­ним переорієнтуванням фольклористики та ідеологічним неприйняттям "буржуазного заходу", ця співпраця і контакти були пов­ністю забуті. Наслідком цього в історії розвитку української фолькло­рис­тики кінця ХІХ – початку ХХ ст. – її своєрідного "золотого віку" – досі залишається суттєва прогалина, оскільки саме цей період у європейській науці знаме­нує новий етап осяг­не­н­ня модерної наукової методології етнокуль­ту­ри, інтенсивної консолідації українознав­ців на засадах національної ідеї. В результаті цього могутній і багатий фольк­лор поневоленої України, праці корифеїв української фольклористики, як бачимо з нарису Дж. Ко­ккья­ра "История фольклористики в Европе" (Москва, 1960), цілком випали з європейського народознавства. Тіль­ки тепер, у незалежній Україні, відкрилась мож­ли­вість для об’єктив­ного і ґрунтовного вивчення німецько­мов­них народознавчих фондів того періоду в архівах України, Австрії та Німеччини. Дане дисертаційне до­слі­дження є першим кроком аналітич­но­го осягнення багатого і розмаї­то­го дже­рель­ного матеріалу до історії розвитку української фольклорис­тики в європейському контексті.

Мета роботи – ввести в науковий обіг нові та маловідомі факти і джерела, не­обхідні для сучасної реконструкції європей­ського історич­ного контексту розвитку української фолькло­рис­тики, що свого часу засвідчили рівень ознайомлення європей­сь­кої наукової громадськості з українською етнокульту­рою через посередництво німецькомовних народознавчих видань.

Мета дослідження передбачає розв’язання таких завдань:

– по можливості максимально охопити факти рецепції україн­ського фольклору й фольклористики у фаховій німецькомовній народознавчій літературі на зламі ХІХ-ХХ ст.;

– виявити певні закономірності появи та резонансу цієї ре­цеп­ції у зв’язку з розвитком народознавчих наук того періоду;

– простежити еволюцію теоретичної думки українських фольк­лористів у контексті європейського народознавства;

– систематизувати за окремими публікаціями фахових пе­ріодич­них ви­дань, раритетними матеріалами архівних фондів нау­ко­вих бібліотек Ук­ра­ї­ни, Австрії та Німеччини історико-фольк­ло­рис­­тичний фактаж для заповне­н­ня прогалин в історіографії розвитку науки про українську народну словесність.

Об’єктом дослідження є австрійські, німецькі та німецько­мов­ні пе­ріо­­дич­ні і неперіодичні європейські фахові на­ро­дознав­чі видання кінця ХІХ – початку ХХ ст., що публікували мате­ріа­ли про український фольклор та його дослідження, а також архівні рукописні джерела, які були необхідні для з’ясу­ва­ння окремих проблем історії розвитку української фольклорис­тики цього періоду.

Предметом дослідження є публікації творів українського фольк­лору, фольклористичні студії, статті, відгуки, рецензії, біб­ліографічні огляди та інші види рецепцій української фольк­лористики, друковані на сто­рін­ках австрійських, німецьких та німецько­мовних періодичних і неперіо­дичних європейських фа­хових на­ро­дознав­чих видань кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що це перше комплексне монографічне історико-фольклористичне дослідження процесу рецепції ук­ра­їн­ського фольклору та фольклористики у німецькомовних джерелах кінця ХІХ – початку ХХ ст., яке вводить у науковий обіг значний обсяг мало або цілком невивченого матеріалу до історії розвитку контактів української та європейської фолькло­рис­тики, систематизує великий чужомовний історіогра­фіч­ний та бібліографічний фактаж.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:

1. Українське народознавство на сторінках журналу "Am Ur-Quell" ( рр.) // Народознавчі зошити. – Львів, 1998.– Зошит 2 (20).– С. 187-195.

2. Фольклор як репрезентація українців у колі європейських народів // Ет­нічна історія народів Європи: Традиційна етнічна культура сло­в’ян: Збірник наукових праць. – Київ: Стилос, 1999.– С. 11-16.

3. До початків Гнатюкових студій над українськими криптадіями // Українська філо­ло­гія: школи, постаті, проблеми: Збірник наукових праць Міжнародної конференції, присвяченої 150-річчю від дня заснування кафедри української словесності у Львів­сько­му універси­те­ті.– Львів: Світ, 1999.– Ч. 2.– С. 462-470.

4. "Гуцульщина" Володимира Шухевича в оцінці Івана Франка // Вісник Львів­сь­ко­го університету. Серія філологічна. Випуск 27. Українська фольк­лорис­тика. – Львів, 1999. – С. 133-146.

5. Володимир Гнатюк – дослідник українських криптадій // Наукові записки. Серія: Літе­ратурознавство. – Тернопіль, 1999.– Вип. 4.– С. 96-117.

6. До передісторії процесу рецепції української фольклористичної думки у німецькомовній народознавчій періодиці кінця ХІХ – початку ХХ ст. // Українське народознавство. Стан і перспективи розвитку на зламі віків: Матеріали міжнародних науково-практичних читань, присвячених пам’яті україн­ського фолькло­рис­та Михайла Пазяка. – Київ, 2000.– С. 101-105.

* * *

Оксана ЛАБАЩУК. Українська примовка: особливості побутування та функціонування. – Рукопис. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.07 – фольклористика. – Львівський національний університет імені Івана Франка, Львів, 2001.

Робота виконана на кафедрі української фольклористики імені академіка Філарета Колесси Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник – кандидат філологічних наук, доцент Іван ОСТАПИК, Львівський національний університет імені Івана Франка, доцент кафедри української фольклористики імені академіка Філарета Колесси. Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, Віктор ДАВИ­ДЮК, директор Полісько-Волинського народознавчого центру НАН України; кандидат філологічних наук, Чебанюк Олена Юріївна, Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології імені М. Рильського НАН України, науковий співробітник. Провідна установа – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Кабінет Міністрів України, кафедра фольклористики, м. Київ.

Захист відбувся 21 червня 2001 р. З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, в.

Актуальність теми дослідження. В умовах розбудови незалежної Української держави зняття ідеологічних заборон на дослідження певних пластів народної творчості спостерігається розширення меж поняття "фольклор", що дозволяє залучати до вивчення матеріал, який раніше перебував на периферії уваги фольклористів.

Тема дисертаційного дослідження викристалізувалася на перехресті кількох актуальних і продуктивних напрямів сучасної науки:

– вивчення езотеричних пластів народної творчості, зокрема магічної поезії;

– дослідження пареміологічного фонду українського фольклору;

– розуміння фольклорного процесу як динамічного явища, що так само, як і мова, змінюється у просторі й часі.

Одне з актуальних завдань сучасної української фольклористики на межі тисячоліть – переглянути традиційні, усталені візії системи фольклору, залучити до наукового обігу корпус текстів, що досі не привертали належної уваги дослідників. Великою мірою ця проблема зумовлена невирішеністю питання систематизації усної народної творчості.

Примовки, що традиційно були на периферії уваги фольклористів, посідають своєрідне місце серед жанрів українського фольклору. З одного боку, незаперечним є зв’язок примовок із магічною поезією (замовляннями), з другого – більшу частину їх можна розглядати як різновид паремій. Ґрунтом, на якому виникли примовки, є ритуально-обрядовий комплекс (родинний, календарний, оказіональний), господарська діяльність, побут української етнічної спільноти,

Примовка як суто антропологічний феномен ґрунтується на побутово-міфологіч­но­му типі мислення. Останнім часом спостерігається тенденція до вивчення явищ традиційної культури як специфічного відображення проявів масової свідомості, як своєрідного художнього відображення світоглядних основ етносу, а також української народної творчості як моделі уявлень про світ. Саме ці чинники зумовили дослідницьке зацікавлення примовкою.

Примовка є прикладом тексту зі слабким естетичним компонентом, що спричинено передусім прагматичною метою його побутування. У минулому примовки не тільки не розглядали як окремий жанр, а навіть не виокремлювали як спеціальний об’єкт збирання і дослідження.

Мета дисертаційного дослідження – з’ясувати особливості побутування та функціонування примовок в обрядовому та господарсько-побутовому житті україн­ців.

Відповідно до поставленої мети в роботі передбачено вирішити такі завдання:

– виділити примовки як окреме самобутнє явище народної творчості з-поміж інших явищ українського фольклору;

– розглянути специфіку побутування примовок в обрядовому та позаобрядовому контекстах, визначити сферу поширення примовок;

– з’ясувати функції примовок в обрядовому та позаобрядовому контекстах.

Об’єктом дослідження є клішовані, переважно короткі непісенні тексти, що виконують роль вербального супроводу ритуалу. Генетично ці тексти мають магічну природу, виконують ряд функцій та активно побутують на всій українській етнічній території.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що вперше в українській фольклористиці виділено та досліджено примовки. У роботі здійснено:

– виокремлення примовок з-поміж інших жанрів українського фольклору;

– типологічну класифікацію примовок за ситуацією виконання;

– розробку наукової термінології досліджуваного матеріалу.

Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях:

1. Жанрова природа примовок і замовлянь: екзотерична та езотерична магія // Мандрівець. – 1999.– № 5-6.– С. 92-96.

2. Обрядові пісні та примовки // Studia metodologica. –2000.– № 8.– С. 64-69.

3. Особливості побутування та функціонування примовок: до питання про долю традиційної магічної поезії // Мандрівець. –2000.– № 3-4.– С. 61-65.

4. Використання примовок у процесі навчання та виховання // Початкова школа. – 1996.– № 5.– С. 23-25.

5. Примовки і замовляння: до питання про долю традиційної магічної поезії // Slavica Tarnopolensia. –Тернопіль, 1996.– С. 99-105.

6. Українська примовка як жанр та її ознаки // Українське народознавство: стан і пер­спективи розвитку на зламі віків. Матеріали міжнародних науково-прак­тич­них читань, присвячених пам’яті українського фольклориста Михайла Пазяка. – Київ, 2000. – С. 189-191.

INFORMATION ABOUT DISSERTATIONS
("Folkloristics" Speciality)
defended at the special University Council c. 35.051.13.
of The Ivan Franko National University in Lviv in

Матеріал надійшов до редколегії 7.05.2002

Прийнятий до друку 13.09.2002