Афанасьєва К. О.
викладач Інституту журналістики Київського національного університету імені Тараса Шевченка, кандидат філологічних наук
Авторське прав на приватні листи та щоденники
Хоча українське законодавство серед об’єктів авторського права листи та щоденники окремо не називає, практика їхньої охорони нараховує не одне століття. Ще на початку ХХ століття у додатку до Зводу законів 1911 року тодішньої Російської імперії [1] приватні листи окремо виділялись з поміж об’єктів авторського права та прирівнювались до літературних творів. Щоправда важливою умовою, яка безпосередньо впливала на можливість їхнього опублікування був характер такого листа. Публікація листів, що містять інформацію приватного характеру – так званих «приватних» категорично заборонялась. Винятком могли стати випадки, коли зміст листа «знімав тінь» із чесного імені адресата (у разі образи його честі та гідності) або ж коли його оприлюднення вимагали обставини державної потреби або інтересів слідства. Натомість листи та щоденники, яки мають літературний або науковий зміст публікувати не заборонялось. Також законотворці брали до уваги орієнтацію листа на певного читача. Якщо письменник під час написання твору мимоволі уявляє собі узагальнений образ потенційного читача, то автор листа адресує його конкретній особі. Звідси й інтимний характер таких листів, детальний опис подій особистого життя, зрозумілий підчас лише цій конкретній особі. Водночас деякі листи, як то духовні заповіти, літописи подій без сумніву присвячені ширшому колу осіб. Подібні твору цілком можуть вважатися самостійними літературними творами.
Поділ листів за літературні та не літературні безумовно породжував суб’єктивний підхід. Так, наприклад, суд Німеччини у 1898 році заборонив публікацію листів Ріхарда Вагнера у яких автор зізнавався що брав участь в Дрезденській революції 1849 року, вважаючи це листування приватним [2]. Натомість у справі щодо листування Фридриха Ніцше із колегою професором, суд вирішив, що філософські думки та вислови видатного мислителя, що містять у листі дають підстави говорити про літературний характер цієї кореспонденції (дозволеною для опублікування) [3]. Ще більш відомий факт опублікування листів а О. Пушкіна до своєї дружини у «Віснику Європи». Для синів російського поета одкровення та не дуже приємні подробиці особистого життя їхнього батька стали важкою моральною травмою.[*]
На українських землях публікація приватних листів дозволялась лише за згодою обох сторін – автора листа та його одержувача. Адже використання їхнього змісту подекуди могло зашкодити честі та репутації не лише автора а й їхнього адресата. Наприклад у листах Достоєвського, опублікованих у збірці М. Страхова головною темою є сварки із видавцями з приводу гонорарів та сплата боргів [4]. Звичайно ці факти не можуть характеризувати видатного письменника, однак вони доповнюють його портрет негативними рисами. Відоме суспільству листування Лесі Українки із Ольгою Кобилянською сьогодні взагалі обростає неприємними подробицями та домислами [5].
Однак у випадках із так званими „літературними” листами цей підхід себе не виправдовував. Адже листи, що без перебільшення можна назвати епістолярною спадщиною автора часто містять вірші, малюнки та навіть ноти, як наприклад відомі листи Ф. Мендельсона. Зрозуміло, що у цьому випадку композиторові, що згодом вирішив опублікувати цей музичний спадок, довелось би простити дозволу в одержувачів листів. Важко собі уявити які б можливості для шантажу відкрилися б адресату, якщо йому дозволялось би публікувати отримані ним листи.
Записи у щоденниках є не менш інтимними за приватне листування. Перше кохання, відверті зізнання, потаємні думки – на всі ці прояви відвертості, що були довірені щоденнику на думку багатьох правознавців повинне поширюватись конституційне право на таємницю приватного життя та кореспонденції. Більше того щоденники на думку А. Коні страждають на внутрішню недостовірність, оскільки пишуться переважно у молодому віці, коли особистість ще не сформувалась, а ставлення до подій та навколишнього середовища сповнено юнацького максималізму. Рідко у щоденниках можна знайти достовірний опис подій, адже автор тут висловлює власні почуття, ставлення та суб’єктивний підхід до подій та явищ, що його оточують. Із роками автор такого щоденника якщо і не знищить його, то безумовно не розділятиме його змісту, згадуючи некрасовське :“Пускай мне время доказало, что правды в них и толку мало». Тож публікація щоденника легко може образити почуття автора або його нащадків та стати причиною судового позову до редакції, що його опублікувала. Одна слід відрізняти від власне щоденників мемуари, що подані у цій літературній формі. Цей літературний жанр і сьогодні дуже популярний, але він не має нічого спільного із приватними щоденниками авторів. Оцінювати можливість опублікування щоденників залежно від їх соціальної значущості та наукової користі теж було б неправильним. Адже записки таких майстрів епістолярного жанру, як скажімо Маркіз де Сад, не одразу зайшли свою читацьку аудиторію. Але не зважаючи на їхню сумнівну соціальну значущість популярність цих творів із роками все зростає [6].
Згідно із сучасним українським законодавством одноосібним власником авторських прав на щоденники та приватні листи є їхній автор. Таким чином право давати дозвіл на опублікування цих творів належить лише авторові, а після його смерті – родичам загиблого. А стаття 31 Конституції України гарантує усім громадянам таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції.
Якщо у випадку із щоденниками позиція держави цілком виправдана, то проблемні ситуації часто виникають із листами, оскільки окрім відправника-автора вони мають ще й одержувача. І якщо автор володіє авторськими правами на зміст листа, то його одержувач має право власності на сам лист. Тож останній може вільно розпоряджатися отриманою кореспонденцією та передати її іншим особам (подарувати або продати, якщо листи мають цінність). У цьому випадку авторові запобігти опублікуванню приватного листування дуже важко. Однак і особи, що мають намір опублікувати такі листи повинні розуміти, що вони порушують права автора та у разі конфлікту змушені будуть відповідати у суді за свої дії.
Проте у гонитві за сенсаційною інформацію журналісти, до рук яких потрапило цінне листування не зважають на норми закону. Адже для задоволення потреб допитливої публіки, що охоче смакує пікантні подробиці з життя інших людей, такі листи – ласий шматок, що після літературної обробки кореспондента перетворюється не на один скандальний матеріал. Прикладом може бути судовий конфлікт між колишніми керівниками телеканалу «СТБ» Миколою Княжицьким та Володимиром Сивковичем та «Київськими відомостями”. Приводом до позову стали публікації в газеті передсмертних листів журналістки «СТБ» Мар’яни Чорної, яка заподіяла собі смерть. Цитати з листів, що без дозволу авторів були опубліковані у виданні, з негативного боку характеризували позивачів та спричинили вихід кількох телепередач присвячених цій тематиці. М. Княжицький і В. Сивкович звинувачували відповідача в порушенні конституційного права на таємницю листування, у втручанні в їхнє особисте життя, у заподіянні їм моральних страждань та вимагали від видання моральної компенсації у розмірі 1 млн. грн. Натомість відповідачі наполягали на тому, що вони керувалися «нормами загальнолюдської моралі», а також «шляхетними намірами вплинути на стосунки між олігархами-власниками ЗМІ і журналістами» [7].
Судова справа, як і більшість подібним затяглась на довги роки. Однак вона яскраво засвідчила, що єдності у підході до охорони та опублікування авторських листів як у суспільстві так і у представників вітчизняної Феміди не має. Сподіваємось поки що.
Див. ст. 9 додатку до ст. 420, X. т. I ч. Зводу законів 1911 року. Jardel, La lettre missive, 1911, p 290, Mitteis. Zur Kenntnis des Literarisch-artistichetn Urheberechts nach dem Oesterreichischen Gesetz, 1898, S. 51 f. Entscheidungen des RG. – Zivilsachen 7. – November 1908, – B. 19, – S. 405. Биография, письма и заметки из записной книжки / Под ред. Н. Страхова: СПб.,1883.). Теорія українського кохання.; Дискурс модернізму в українській літературі. Об авторском праве на дневники и письма // Новый энциклопедический словарь” и :СПб., 1911. – Т. 1. – разделы Х-ХІ статьи «Авторское право». Княжицький та Сивкович проти «Київських відомостей» // Законодавчий бюлетень. – 1997. – № 7. – С. 6Матеріал опубліковано у журналі:
Інтелектуальна власність. – 2008. – № 1
[*] Листи О. Пушкіна до дружини були опубліковані у “Вістнику Європи” № 1 та №3 від 1878 року.
