УКРАЇНА[1]
ДРУЖНЯ БЕСІДА ПРО БАГАТСТВО УКРАЇНИ[2]
Основний текст виголошено немовби від імені Івана Євгеновича Тарапова – визначного діяча вітчизняної Науки й Освіти, що мав палке та щире серце
– З італійським, скажімо, народом
у живопису важко тягатись.
Є, проте, в України Природа –
наше, мабуть, найбільше багатство.
Є ще Досвід – і злети, й тортури, –
в історичному русі набутий.
Є ще музика Архітектури –
душі предків можливість почути.
Є ще Музика просто (не гребуй!):
геній Лисенка в серце ллє спокій.
Є й Живопис: великий наш Рєпін,
Васильківський небесний, Самокиш.
Є ще Слово, зокрема й Тараса
(хай там як, його роль – вирішальна).
Є ще Пісня народна прекрасна –
хоч нехитра, однак геніальна…
– А про що, власне кажучи, йдеться?
– Перш за все – про закоханість серця.
Серце – річ, нам відома не дуже,
тож прошу: не повчай його, друже!
ПРО ВИДИ ЗАКОХАНОСТІ
(ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ КОМЕНТАР)
Є закоханість вух та очей,
є закоханість плоті нестримна,
що струмком насолоди тече,
аж заключний акорд поки гримне.
Це й усе, як гадаєте ви,
сповна «глузду здорового» верстви?
Ні, найвищий чуття цього вид –
всеосяжна закоханість серця.
Це чуття – мов небесний вогонь,
загадкове воно і прекрасне.
Тож цінуймо велику його
таїну без вульгарних пояснень.
СКІФИ
Археологу Божою милістю Сергієві Володимировичу Д’ячкову, що ввів Україну до «клубу» країн, де знайдені докази існування требуше
Із Азії прийшли вони сюди
і тут запанували, позаяк
являв для кіммерійців знак біди
меч Долі – грізний скіфський акінак.
І склались у століття дні й труди
для хліборобів, скотарів, вояк.
Тоді меч Долі високо здійняв
сармат, звів скіфську велич у труну
й Причорноморський степ завоював.
А скіфи опинилися в Криму,
і потім, після ще кількох навал,
пішли вони в Історії пітьму…
Не скіфи ми. Ні, європейці ми
культурою. Одначе східна кров
нуртує в жилах, і з віків пітьми
кургани велетенські знов і знов
спливають, непокоячи уми
й серця, яких меч Долі не зборов.
УРОКИ ОЛЬВІЇ
Професору Володимирові Івановичу Кадєєву – видатному знавцеві античної історії
Краю, де сонячних променів злива
в море спадає з неба,
Ольвіє, земле багата й щаслива,
пісня моя – про тебе!
Чи спокусилися цим горизонтом
греки з міста Мілета,
що припливли Евксинським Понтом?
Відповідь вкрила Лета…
І обминало спочатку горе
(звідки фарт незбагненний?!)
Ольвії-міста й ольвійської хори
розбагатілі терени.
Вміли ви жити, Ольвії діти!
А труд в чомусь завжди сізіфів…
Потім боролася кілька століть ти,
Ольвіє, проти скіфів.
Та дочекалась часів ще гірших.
Щастя колишнє, де ти?
Знов розкусили грецький горішок
варвари інші – гети.
Вже ти, Ольвіє, не піднялася
до висот до первісних…
Тільки у небі, як символ щастя,
сонце розкішне висне.
Й море – коханка ніжна й бурхлива –
каже, що жити треба.
Ольвіє, земле навіки щаслива,
пісня моя – до тебе!
МОРАЛЬ ХОТИНСЬКОЇ ВІЙНИ,
або
ПРО ДАТУВАННЯ «ЄВРОПЕЙСЬКОГО ВИБОРУ» УКРАЇНИ
Сергієві Івановичу Посохову – гордості й надії харківської історичної науки
З трагедії змінивши жанр на драму
Європи шляху (має борг вона),
ми зупинили воїнів ісламу,
наш Сагайдачний біля Хотина.
Вважалося: вони непереможні.
Ввижалось європанування їм.
Аж козаки – диво-бійцем був кожний! –
перетворили замах цей на дим.
Тож пам’ятаймо, любі сонащадки,
про наших предків європейську роль.
Нехай натхнення постає зі згадки
про лет комет козацьких славних доль!
ПРО ДРУГА І ПРО СИНЕВИР
Мав колись я доброго друга.
Він з дитинства шалену гру
полюбляв, і грав без напруги.
Й став полковником ГРУ.
Ще любив філософ кирпатий
рідний край і твердив: «Повір,
незрівнянні наші Карпати,
й найцінніший їх перл – Синевир».
Він пройшов крізь пекло Афгану,
крізь випробування – без числа.
А пізніше шлях бездоганний
куля кілера урвала.
Ох, стількох довели до згуби
карний «бізнес», кривавий «мир»…
Пригадався мені друг любий
біля озера Синевир.
Пам’ятаю, казав небіжчик:
«Брате, ти не шукай дарма:
є на світі озера більші –
красивіших озер нема!»
Я й не хочу інших шукати.
Хай в країні життя кипить –
та дарують спокій Карпати
й Синевиру чиста блакить.
СОБОР СВЯТОГО ЮРА
Якщо душа зацькована
й каламутна, немов баюра,
їхати час до Львова
та йти до Святого Юрія.
Зустріччю із безсмертям
усіх нас нагородив він –
зодчий Бернард Меретин,
автор львівського дива.
Краси додали творчі виливи
майстрів не з Верони й Пізи –
з Долини та Радивилова,
а ще – загадкового Пінзеля.
У звуці, образі, слові
можуть усі помилятися,
тільки безпомилкові
Собору скульптура й малярство.
Створити диво це змогу
дали натхнення й майстерність.
За що ж і дякувать Богові,
як не за подібне Мистецтво?!
ІВАНО-ФРАНКІВЩИНА
Знісся догори неприступний мис:
тут славетний наш руський Осмомисл,
галицький Перікл, грізний Ярослав
місто-мрію, - перл, - сад розбудував.
Потім дарував русичів-слов’ян
краєві ім’я наш Франко Іван –
Той, Хто Оспівав цей чудовий край,
і його людей, і природи рай.
Заздрити красі й славі Ніагар?!
Маємо ж і ми свій подібний дар:
Бог прещедро вклав до вкраїнських рук
дивний водоспад Яремчанський Гук.
Розкіш полонин, біг річок гірських
виділив Він нам для трудів і втіх.
Тож лунає хай пісня гомінка
про красу землі Галича й Франка!
ВОЛИНЬ
Сергієві Олександровичу Кичигіну, який подарував Україні чудовий тижневик «2000»
Пісне моя, в ніч самотню прилинь
страдникам до узголів’я:
хай їм насниться казкова Волинь –
Лесина доля щаслива!
Тут – місце величі руських князів.
Тут найясніше, куди ми
здавна йдемо. Тут поляків розбив
тричі Святий Володимир.
Батька наслідував тут Ярослав
Мудрий. Лунала могутня,
радісна музика храмових глав –
відгомін гусел, не лютні.
Потім багато чого тут було.
Пам’ять землі – не химера.
Бачу я Русь крізь магічне це скло –
Шацькі блакитні озера.
І, дослухаючись серця велінь
(це – путівник мій єдиний),
я тебе прагну, врочиста Волинь,
спів весняний України!
ПОРАДА ДРУГОВІ
Що, нудним життя стає?
Любий друже, вихід є!
Запевняю: Буковина
вразити тебе повинна.
Не звертай на манівці –
їдь до міста Чернівці
і милуйся до нестями
дивним містом Чернівцями!
Незабутнім є цей вид:
ратуша, театр, церкви
й справді вартий пієтету
комплекс університету.
Область вся зваблива ця.
Інші дивні є місця:
гір хребти, ліси. А ріки!
Сірет, Прут, Дністер великий…
В світі в цілому один
незрівнянний наш Хотин,
й гордість давня українська –
виграна війна Хотинська.
Тут турецьких зарізяк
вгамував наш Сагайдак.
Що козак – боєць, второпав,
мабуть, кожен у Європі.
Припиняю, друже мій,
цей рекламний буревій.
Вже ти знаєш: Буковина
України є перлина!
ДО ПИТАННЯ ПРО ПЕРЕЙМЕНУВАННЯ ГОРИ БОНА
Мабуть, жіночка не забобонна,
з Кременцем у власності своїй
загадкова королева Бона
й замок мала на горі крутій.
Люд вбачав у королеві мамку
рідну згідно з правилами гри,
тож її ім’я дали і замку,
і величній замковій горі.
От якби (не позирайте скоса!)
хтось мені вирішувати дав,
я б на честь Максима Кривоноса
цю місцину перейменував.
Хлопець був Максим доволі грубий,
ще ж і полководець хоч куди:
полюбляв полякам дерти чуба
і багато їм приніс біди.
Що Максим був воїн молодецький,
най на тлі товаришів своїх,
швидковпалий замок Кременецький
пам’ятає краще від усіх.
Чим усе вигадувати німби
людям, що уславили наш край,
краще змінювана топонімія
про діла нагадує нехай!
РІВНЕНСЬКА ЖАРТІВЛИВА ДРІБНИЧКА
Ой ти рідна Україна,
пречудова днина!
Ой ти Рівненщино – краю,
що його кохаю!
Ой ти земле загадкова
побіля Губкова!
Ой пейзажі ви «швейцарські» –
види просто царські!
Ой ви гори Соколині,
небо синім-синє
понад Случчю над рікою –
гарною такою!
Вас душею я сприймаю
й насолоду маю.
І берусь до віршування,
бо натхненний вами.
Втім, цей віршик-витребенька
буде коротенький:
час поезію скінчити –
поспішаю жити.
І кохання рвати квіти.
Як? Несамовито!
ВІННИЦЯ
І де тільки сум той подінеться,
одразу зійде нанівець,
коли пригадається Вінниця –
утішниця людських сердець.
Як символ чогось небуденного
вже сім (це не жарт вам!) століть
на березі Бугу Південного
вона непохитно стоїть.
Вона захищалася мурами –
горішок міцний на горі.
Щоб душам не бути похмурими,
зростали тут монастирі.
Вона зустрічала Хмельницького
у славі його корогов,
і виплекала Коцюбинського,
й жив поруч титан Пирогов.
Ой, Віннице, Віннице, Віннице,
чаклунка ти є, далебі…
Зізнання прийми безневинне це:
тебе я навік полюбив!
ЖИТОМИР
Ректорові уславленого Харківського університету Вілю Савбановичу Бакірову, молоді роки якого пройшли у цьому місті
Щоб позбуватися сердечної втоми,
я б відвідувати якнайчастіше волів
багате на чари місто Житомир –
місце народження двох Королів.
Старшого з них красномовного сина
проза вражає – яскрава й чітка.
А ще в його особі отримала Україна
свого селянства співця й захисника.
Другий найперспективнішу з революцій
сам і очолив, і реалізував:
керовано вивів у Космос людство,
з чого почалася епоха нова.
Дар дорогоцінний – давньоруське коріння,
дар дорогоцінний – і польський вплив.
Житомир дав слово Короленка країні
і разом з Корольовим її окрилив!
ОДЕСА
Хоч скільки описуй Одесу, та все ж
не вийде належно її оспівати.
Це місто байдуже до прийнятих меж,
і в біса розумне воно, й дурнувате.
Але – є в Одесі Приморський бульвар,
де дюк Рішельє височіє у центрі.
В полоні бульвару прегарного чар –
відвідувачів, мабуть, двісті процентів.
Але – є в Одесі предивний театр,
на радість балето - і оперолюбу.
А неподалік тут аж двоє стоять
ошатних будинків Англійського клубу.
Але – є тут мудрості довгий сувій.
І гумор – вкраїнський, російський, єврейський.
А ще ж є і море в Одесі самій,
і поруч із містом лиман Хаджибейський.
Якщо мені раптом стає трохи зле,
коли до життя відчуваю відразу,
я згадую всі ці одеські «але» –
і настрій світлішає майже одразу.
Що більше живеш, то мудрішим стаєш.
А тут – супермудрість збагнути вдається:
хоч скільки кепкуйте з Одеси, та все ж
останньою, друзі, вона посміється!
ХАРКОВУ
Із дружньою і вдячною посвятою керівництву редколегії журналу «UNIVERSITATES. Наука та просвіта»
У тому я винен, що мало присвячував оди
тобі, моє місто – колиска і прагнень, і мрій.
За те, що хоч зрідка стою на майдані Свободи,
спасибі тобі, рідний Харкове мій!
Ти виріс, мій Харкове, у волелюбному краї,
що в назві звучить: Україна-бо ця – Слобідська.
Й тебе намагання принизити серце нам крає.
Відведена буде ворожа рука!
Нехай у тобі нині в силі розбещені хами,
та ні Україну, ні тебе я їм не віддам.
Мій Харкове, тут я знайшов і Любов, і Кохання,
і Дружбу, й Науку. Тож – дзуськи катам!
Для тебе мої небуденні і діло, і слово,
тобою пишаюся, вірю в майбутнє твоє.
Живи ж і надалі натхненно, красиво, святково.
І дякую знову за те, що ти є!
ЗАМИЛУВАННЯ ТА ПРОГНОЗУВАННЯ[3]
Гідному синові Донеччини, пречудовій людині і доброму другові Віктору Миколайовичу Кондратюку
Ой ви ночі Донеччини сині…
В. Сосюра
Ой ви парки ландшафтні Донеччини,
що не згірші нічної імли,
із морями степів безконечними,
де під вітром шумлять ковили!
Поряд із Кам’яними Могилами
Меотійського озера шир!
Поруч із Гір Святих крутосхилами,
в них самих і на них монастир!
Ой ти поміж борами сосновими
добре схований спритний Донець!
Ой ліси ви байрачні з дібровами –
справжній рай для спочинку сердець!
Навіть пил тут, у краї Донецькому,
тане цукром у нас на вустах
в Хомутівському і в Половецькому
віковічних веселих степах.
Від багатств, що в природній коморі є,
просто обертом йде голова.
А врахуємо досвід історії –
підуть ще й соціальні дива!
ДАЛЕВА ДАЛЬ
Дорогому другові Борису Григоровичу Нагорному – професору Східноукраїнського національного університету імені Володимира Даля
Хтось усе розшукував Священний Грааль,
хтось – різноманітні Ельдорадо, навпаки.
А лексикограф Володимир Даль
невтомно створював словники.
Доля літератора нелегка,
вченого-філолога – важча іще.
Навіть у Луганського Козака
є потреба спертися на дружнє плече.
З генієм-ровесником випадок звів
на щастя, й надихнути це Даля змогло:
Пушкін початківця благословив,
майже як Державін – його самого.
Плюс змолоду митець і дослідник звик
праці віддаватись до забуття.
Й уклав великоруської мови словник,
вклавши у велику справу життя.
Мови української також складав
він словник тлумачний. Скінчити не встиг.
Є для нас взірцем самовідданий Даль
віри в цінність пошуків власних своїх.
[1] Другу частину циклу поезій «Україна» повністю опубліковано в Інтернет-журналі «просто ПРАВДА» за адресою: http://prostopravda.net.ua/uchernetskyi.html .
[2] Цю поезію в дещо відмінній редакції опубліковано у київському тижневику «2000», № 36 за 2009 рік від 4 вересня, стор. F6.
[3] Цю поезію було опубліковано в «Українському соціологічному журналі», № 1–2 за 2009 рік, стор. 62.
