УДК 94(477)(092):37.016:94
Актуальність поглядів Миколи Лисенка на створення навчально-методичної літератури з історії
, кандидат педагогічних наук, старший викладач кафедри педагогіки Кам’янець-Подільського національного університету ім. Івана Огієнка
e-mail: *****@***net
Постановка проблеми. Процес реформування національної системи освіти передбачає нові підходи до змісту освіти, розробки нових програм, підручників, навчальних посібників та іншої навчально-методичної літератури. Шкільний підручник був, є і ще довго залишатиметься основним засобом навчання. Проте, нові цілі і завдання сучасної шкільної освіти в цілому та історичної зокрема вимагають нових підходів до процесу підручникотворення. Традиційна форма подання навчального матеріалу має поступитися новим підходам до розробки змісту і методичного апарату підручника та їх реалізації в його структурі, що є одним із важливих чинників досягнення цілей навчання історії, розвитку основних компетентностей учнів та їхніх пізнавальних можливостей.
Аналіз останніх досліджень. Дослідженню проблем підручникотворення присвячено праці М. Бурди, Я. Кодлюк, О. Савченко, В. Редька, А. Фурмана та ін. Відображенню у підручниках змісту освіти присвячено наукові розвідки Н. Бібік, Н. Буринської, І. Журавльова, С. Трубачевої та ін. Місце і роль шкільного підручника у процесі запровадження новітніх технологій та моделей навчання історії висвітлено у наукових напрацюваннях К. Баханова, А. Булди, В. Власова, Ю. Малієнко, П. Мороза, О. Пометун, А. Приходько, Т. Чубукової та ін.
Формулювання цілей статті. На основі аналізу методичної спадщини Миколи Миколайовича Лисенка в контексті його бачення шляхів розв’язання надзвичайно важливої проблеми української школи середини минулого століття – запровадження у навчальний процес загальноосвітніх шкіл Української РСР курсу історії УРСР та створення навчально-методичної літератури для його викладання – вказати на актуальність поглядів цього відомого українського методиста, науковця, історика. Підходи М. Лисенка до відбору змісту підручника з історії УРСР, створення його структури та методичного апарату і сьогодні слугують чітким дороговказом тим, хто долучається до складного і відповідального процесу підручникотворення.
Виклад основного матеріалу. Шлях до запровадження у навчальний процес загальноосвітніх шкіл Української РСР курсу історії УРСР був досить складним і тернистим. Проте, незаперечну роль фундатора цієї ідеї й одного із найбільш активних упроваджувачів її в життя був видатний український педагог, учений-методист, історик Микола Миколайович Лисенко.
Питання про запровадження курсу історії України в середній школі постало ще у 1954 році (на початку 50-х років ХХ століття історія УРСР вивчалась у загальному курсі історії СРСР лише епізодично, що було спадщиною сталінських часів). У гострих дискусіях з цього питання, що точились як у міністерських кабінетах, так і серед науковців, педагогів, широкої педагогічної громадськості, не було одностайності у поглядах на доцільність введення історії України як окремого навчального предмета у середній школі. За таких умов Микола Лисенко вихід із ситуації вбачав у більш широкому наповненні курсу історії СРСР краєзнавчим компонентом, що знайшло своє втілення у його книзі «Методика використання краєзнавчого матеріалу на уроках історії СРСР».
Варто зазначити, що ідею про необхідність запровадження окремого курсу історії УРСР в школі М. Лисенко популяризував багато років поспіль серед учителів Києва та області, на розширених засіданнях Науково-дослідного інституту педагогіки (НДІП), під час своїх виступів на колегії Міністерства освіти. І крига скресла: Г. Василенко, директор видавництва «Радянська школа», висловився не тільки за запровадження цього курсу, але й за створення підручника і відповідних посібників з історії України. Декан історичного факультету Київського державного університету імені Тараса Григоровича Овчаренко підтримав висловлену ідею і підкреслив, що «мало мати підручник з історії України, потрібно мати солідну хрестоматію і створити бригаду для макета курсу, а потім вже і підручника [3, №9]». Колегія Міністерства освіти винесла попереднє рішення про сприяння підготовці запровадження у школі історії УРСР спочатку в складі курсу історії СРСР, а за ступенем готовності навчального комплексу – як окремий курс.
В основу активної діяльності, яку розгорнув Микола Лисенко та очолюваний ним відділ методики історії НДІП зі створення підручника з історії УРСР, було покладено ґрунтовний аналіз навчально-методичної літератури з історії СРСР та Української СРСР і вироблення вимог до таких підручників.
У зв’язку з тим, що навчальним планом на курс історії Української РСР, що вивчався в елементарному курсі історії СРСР у VII–VIII класах восьмирічної школи, відводилось усього 35 годин на курс, М. Лисенко пропонував відвести 40% часу історії радянського періоду. Обсяг підручника, на його думку, мав становити не більше 10 друкованих аркушів (160 сторінок). Підручник мав чітко відповідати програмі курсу, висвітлювати найважливіші події історії України. Для цього потрібно було відібрати найнеобхідніші історичні явища, події, дати, географічні назви, історичні поняття та постаті, які яскраво розкривають логічний хід історичного розвитку українського народу. Як викінчений підручник мав бути своєрідним доповненням до підручника з елементарного курсу історії СРСР, конкретизувати і доповнювати місцевими фактами загальнодержавні історичні події. Всі факти і події мають бути написані так, щоб курс історії УРСР викладався у нерозривному зв’язку з історією всього Радянського Союзу і т. ін.
Щодо структури підручника, то Микола Миколайович стояв на тому, що кожний його параграф має відповідати окремому уроку, ілюстративний матеріал – допомагати розкриттю історичних подій. Саме тому особлива увага надавалася сюжетним картинам. Ілюстративний матеріал повинен бути пояснений у тексті підручника у розгорнутих підписах. Умовна наочність у вигляді карт, схем також мала бути тісно пов’язана з текстом підручника, частину її необхідно обов’язково виконати в кольорі.
Запитання до кожного розділу чи підрозділу повинні бути продумані так, щоб в цілому вони мали закінчену систему для закріплення знань учнів. Окрім запитань доцільно передбачити творчі завдання для роботи з текстом підручника, ілюстраціями і картами. На думку вченого, всі нові терміни, географічні назви, імена діячів, хронологічні дати, основні історичні поняття, визначення і висновки потрібно виділяти іншим шрифтом.
Мова підручника повинна бути живою, соковитою, зрозумілою, точною, стислою, образною й емоційною. Спеціальні терміни та іншомовні слова мають вживатися тільки у незначній кількості, в разі, коли вони конче потрібні. Ті слова, які неясні учням, пояснювати в примітках. У цілому, вважав М. Лисенко, це мінімальні вимоги до шкільного підручника з історії [4, №32].
Варто зауважити, що підходи до створення навчально-методичних комплексів з історії, до побудови методичного апарату підручника, які пропонував і реалізував на практиці історик-методист Микола Лисенко близько півстоліття тому, стали підґрунтям для вироблення вимог при створенні навчальної літератури нового покоління. Для порівняння подамо кілька положень із сучасних вимог у контексті якісного методичного забезпечення шкільного підручника з історії:
• розділи або параграфи починаються запитаннями на встановлення міжкурсових та міжпредметних зв’язків;
• основний текст переривається запитаннями, які допомагають учневі розділяти текст на смислові частини, виділяти в них головне, вступати в діалог з автором з приводу оцінки того чи іншого факту, пояснювати деякі положення, використовуючи вже здобуті знання;
• у кінці параграфа автор ставить запитання, що допомагають учневі побачити загальну картину історичного процесу, певні тенденції розвитку тощо;
• наприкінці тем, розділів автори вміщують запитання для тематичного повторення, тематичного оцінювання, тестові завдання тощо;
• формулювання завдань, які пов’язують наведені історичні карти, історичні документи, ілюстрації з основним текстом [2, 127].
Дотримання цих принципів до створення методичного апарату шкільного підручника з історії, як і вироблення єдиних вимог і критеріїв їх оцінки, О. Пометун та Г. Фрейман розглядають як одне з першочергових завдань істориків, методистів і вчителів історії – усіх, хто долучається до складного процесу підручникотворення.
Варто зауважити, що попри неодноразові пропозиції М. Лисенка про включення до складу авторського колективу розробників підручника з історії України науковців-методистів, робота зі створення такого підручника була все ж повністю доручена науковцям Інституту історії АН УРСР на чолі з професором Ф. Лосем. Імовірно, що це і стало причиною багатьох методичних огріхів довгоочікуваної книги і – як наслідок – критичних відгуків на цьому підґрунті з боку методистів. Серед недоліків виокремлювалися такі:
• невідповідність деяких тем програмі;
• невідповідність назв окремих розділів змісту наведеного матеріалу;
• повторення запитань у різних розділах;
• важкі проблемні запитання типу «формування робітничого класу», «запровадження Столипінської реформи» та інші;
• зайва деталізація, що призводить до перевантаження курсу навчальним матеріалом;
• зайве включення низки тем;
• не чітке ставлення до характеристики різних історичних подій, явищ і фактів;
• неточність формулювань і відсутність суцільної нумерації параграфів і розділів курсу.
Окрім того, було закцентовано увагу на наявності у пропонованому проекті підручника окремих структурних і фактичних недоліків. Зокрема, розділ про первісне суспільство був написаний загально і не мав яскравих описів і повних пояснень щодо переходу від матріархату до патріархату і т. ін. Структурно невиправдано було дано окреме висвітлення питань: «Правобережні і західноукраїнські землі в І половині XVIII ст.», «Возз’єднання правобережної України з Росією». Логічно невиправданим було поєднання різного матеріалу в одному параграфі, наприклад, війни 1812 року, повернення козаків із Задунайської Січі та Кримської війни 1853–1856 рр. Узагалі проекту бракувало логічного викладу матеріалу. Зовсім не висвітлювалися такі важливі питання селянського руху як «Київська козаччина» і «У Крим по волю» – як найяскравіший протест середини ХІХ століття. Перевантажені матеріалом були й інші параграфи, деякі сягали 12 сторінок. У доборі конкретного фактичного матеріалу було багато схематизму, еклектики і поверховості. Текст був переобтяжений іменами історичних діячів, розділ «Культура» – назвами творів і діячів культури. Проект підручника критикувався за непослідовний відбір і недостатнє розкриття основних історичних понять, за введення складних і зайвих понять, за недостатню образність, за уривчастість викладу (що практично унеможливлює щось логічно зв’язати в ціле), за відсутність посилань на ілюстрації.
З метою удосконалення тексту підручника та його методичного апарату було вказано також на недостатнє використання текстових таблиць як методу подачі цифрового матеріалу; крім того у тексті непродумано виділено основні поняття, терміни, дати й імена історичних діячів. Недопрацьованим вважали методисти також і методичний апарат підручника: запитання на повторення, завдання для самостійної роботи учнів з текстом, картою, ілюстраціями і т. ін. [5, №2]. Варто зауважити, що авторський колектив з розумінням поставився до зауважень і рекомендацій і, після доопрацювання, підручник з історії Української РСР для учнів VII–VIII класів побачив світ у 1961 році, проіснувавши без змін до 1968 року, коли розпочалася робота над розробкою нової навчальної програми з історії, а, відповідно, й нових підручників, над виробленням нових вимог до них. Роботу над рукописом нового підручника з історії УРСР для VII–VIII класів знову було доручено науковцям Інституту історії АН УРСР.
В «Інформації про стан експериментальної перевірки програм з історії Української РСР», поданої до МО УРСР, Микола Миколайович доповідав: «У зв’язку із завершенням переходу в 1967/68 навчальному році на нові програми з історії, матеріал з історії Української РСР, схвалений програмною комісією МО УРСР в основному був включений в діючі програми з історії і переданий школам. Тому експериментальна перевірка програм поєднується з перевіркою пробних підручників». Така перевірка показала наявність недоліків знову ж таки методичного характеру: підручник слабо організовує самостійну роботу учнів з документами і методичним апаратом. Окрім того зауважувалося, що необхідно більш послідовно опрацювати питання наступності у викладанні історії республіки і конкретно назвати поняття, які необхідно розглядати в підручнику [6, №15]. Така ж ґрунтовна експериментальна перевірка була проведена М. Лисенком і його колегами у 1968–1969 роках другої частини підручника з історії УРСР для ІХ–Х класів.
Спираючись на нову програму й нові підручники, що видав Інститут історії АН УРСР у 1968 році, М. Лисенко розробив і вперше в Україні видав у роках (у двох частинах) поурочний посібник «Методика викладання історії Української РСР». При створенні посібника перед істориком-методистом М. Лисенком стояло кілька специфічних завдань:
• не вийти за межі визначеного обсягу навчального матеріалу;
• уникнути дублювання у викладанні матеріалу історії України і історії СРСР;
• більш обережно ставитися до тих тем, у яких історія України становить лише частину уроку;
• робити акцент на викладанні фактичного матеріалу. В цьому випадку вивчати історію республіки шляхом використання місцевого краєзнавчого матеріалу.
У цілому, в цій роботі М. Лисенко дав приклад варіативної методики викладання історії України залежно від змісту і пізнавальних можливостей учнів середніх і старших класів. Навчальний матеріал – залежно від його значення в курсі – можна було планувати як окремий урок з історії України, або як групу уроків з теми чи підтеми. Ці запропоновані підходи з організації уроків і викладання навчального матеріалу ґрунтувалися на глибоких переконаннях вченого, що методика не повинна мати «рецептурний характер», що вчитель мусить підходити до процесу навчання творчо, а завдання методиста – давати зразки, варіанти можливої побудови уроку, системи уроків або цілого курсу. У «Методиці...» М. Лисенко пропагує широке використання вчителем художньої літератури, технічних і наочних засобів навчання, методи активізації пізнавальної діяльності школярів, організації їхньої самостійної роботи. Проте, надто стисло подані проблемні питання, не до всіх занять рекомендовано використання технічних засобів навчання.
У 1985 році видавництво «Радянська школа» випустило нову редакцію праці М. Лисенка – поурочний посібник для вчителів «Методика викладання історії Української РСР» [1]. Новий посібник був суттєво доопрацьований і значно відрізнявся за своїм змістом від попередника. М. Лисенко написав новий розділ «Науково-методичні основи викладання історії Української РСР у школі», удосконалив методику висвітлення всіх розділів, уточнив багато понять, подій, явищ, висвітлив прийоми проблемного навчання, логічних завдань. Творчі завдання він рекомендував використовувати не тільки при вивченні тексту підручника, документів, але й при ознайомленні з ілюстративним матеріалом та наочністю взагалі. Автор книги розумів, що ефективність такої системи залежатиме від низки чинників, пов’язаних з педагогічною майстерністю вчителя: організація ним роботи з відбору фактів, понять, узагальнень, через засвоєння яких і формуються основні закономірності історичного процесу; забезпечення наступності міжкурсових і міжпредметних зв’язків при розкритті закономірностей; напрацювання позитивної активності учнів тощо.
Висновки. Підходи М. Лисенка до процесу підручникотворення не втратили своєї актуальності і витримали випробування часом. Розроблені методистом критерії відбору змісту підручника з історії, створення його структури та методичного апарату, рекомендації вчителям щодо організації ефективної роботи учнів з підручником і сьогодні слугують чітким дороговказом тим, хто долучається до цього складного й відповідального процесу.
Література
1. Лисенко, викладання історії Української РСР [2-е вид.] [Текст] / – К. : Рад. школа, 1985. – 271 с.
2. Пометун, О. І. Методика навчання історії в школі [Текст] / О. І. Пометун, . – К. : Ґенеза, 2005. – 328 с.
Архівні матеріали
(Архів Інституту педагогіки НАПН України. Відділ методики історії)
3. Протоколи засідань відділу методики історії від 02.01.–24.12.1956 // Ф-5128, оп.1., арк.1–213.
4. Протоколи засідань відділу методики історії від 06.07.–14.12.1960 // Ф-5128, оп.1., арк.1–177.
5. Протоколи засідань відділу методики історії від 03.01.–17.08.1961 // Ф-5128, оп.1., арк.1–161.
6. Протоколи засідань сектора історії і суспільствознавства від 07.01.– 21.12.1968 // Ф-5128, оп.1., арк.1–73.
У статті розкрито основні підходи українського методиста, історика, науковця Миколи Миколайовича Лисенка до запровадження у навчальний процес загальноосвітніх шкіл Української РСР курсу історії УРСР у середині ХХ століття, представлено окремі напрями його діяльності у справі створення навчально-методичної літератури для викладання означеного курсу.
Ключові слова: навчально-методична література з історії.
В статье освещены основные подходы украинского методиста, историка, ученого Николая Николаевича Лысенко к внедрению в учебный процесс общеобразовательных школ Украинской ССР курса истории УССР в середине ХХ века, раскрыты отдельные направления его деятельности в процессе создания учебно-методической литературы для преподавания обозначенного курса.
Ключевые слова: учебно-методическая литература по истории.
The author of the article shows the main approaches to the implementation of the history of Ukraine to the list of subjects in secondary schools of the Ukrainian SSR of Ukrainian methodologist, historian, and scientist Mykola Lysenko; some directions of his work in the process of creating the educational and methodological literature for the mentioned school course are introduced in the artile.
Key words: the educational and methodological literature on the history.
