До річниці Великої Перемоги у Великій Вітчизняній війні років

Вели́ка Вітчизня́на війна́ — термін, яким радянська історіографія та низка істориків країн колишнього СРСР окреслюють радянсько-німецький збройний конфлікт 1941–1945 років у рамках Другої світової війни. Був створений радянською пропагандою за зразком російської «Вітчизняної війни» з французами 1812 року. На думку кандидата історичних наук Володимира В'ятровича, приставка «Велика» додана для підкреслення значущості радянсько-німецького конфлікту для СРСР, масштабів та наслідків цього конфлікту для Європи. Конфлікт, представлений як Велика Вітчизняна війна, став наріжним націотворчим міфом СРСР, що служив основою формування радянської ідентичності, а в перспективі й радянського народу[1].

Словосполучення «Велика Вітчизняна війна» використовується у деяких пострадянських країнах, зокрема, в Україні. В новітній українській історіографії та закордонній білоруській воно замінюється терміном Радянсько-німецька війна. Поза межами колишнього СРСР «Велика Вітчизняна війна» практично не використовується. В англомовних країнах її замінює термін — Німецько-радянська війна (German-Soviet war) як складова Східного фронту (Eastern Front); в німецькій історіографії — Німецько-радянська війна (Deutsch-Sowjetischer Krieg), Російський похід (Russlandfeldzug), Східний похід (Ostfeldzug).

Уперше термін «вітчизняна війна» щодо війни Німеччини і СРСР з'явився в тексті виступу В'ячеслава Молотова по радіо 23 червня 1941 року:

НЕ нашли? Не то? Что вы ищете?

Свого часу на похід Наполеона в Росію наш народ відповів вітчизняною війною і Наполеон зазнав поразки, прийшов до свого кінця. Те ж саме буде і з Гітлером, що зазнався і оголосив новий похід проти нашої країни. Червона Армія і весь наш народ знову поведуть переможну вітчизняну війну за батьківщину, за честь, за волю[2].

Оригінальний текст (рос.)

Того ж дня газета «Правда» надала цілу шпальту статті голови Товариства старих більшовиків Омеляна Ярославського. Стаття називалася «Велика Вітчизняна війна»[3]. У виступі Йосипа Сталіна по радіо 3 липня 1941 року було вжито словосполучення «Всенародна вітчизняна війна»[4][5].

Як альтернативу пропагандиському терміну «Велика Вітчизняна війна» один із відомих дослідників Другої Світової Війни Володимир Різун (Суворов) запропонував визначення «Перша Соціалістична Війна»[6], бо, на його думку, бойові дії точилися між двома соціалістичними державами (СРСР та націонал-соціалістичною Німеччиною).

Починаючи з 1965 року в СРСР 9 травня святкувався День перемоги, який був оголошений, як «Свято Перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років». Серед колишніх радянських республік дотепер День перемоги є державним святом в Росії, Казахстані, Білорусі, Україні, Азербайджані, Узбекистані.

У багатьох містах Радянського союзу було споруджено пам'ятники та меморіальні комплекси Великій Вітчизняній Війні. В Україні є:

    понад 28 тисяч братських та поодиноких могил полеглих у цій війні[13], 45 тисяч пам'ятників і обелісків[14].

Серед найбільших в Україні — Національний музей історії Великої Вітчизняної війни з пам'ятником «Батьківщина-Мати» та Могила невідомого солдата в Києві, Меморіал героїчної оборони Одеси, Аджимушкайські каменярні, Монумент Слави у Львові та інші.

Подіям Великої вітчизняної війни присвячені численні кінофільми, документальні (наприклад, «Сталінград», 1943 та ін.) та художні («Хроніка пікіруючого бомбардувальника», 1967; «Сімнадцять миттєвостей весни», 1973 та інші). Події Війни знайшли відображення і в численних літературних, музичних (наприклад, Симфонія № 7 Д. Шостаковича) творах.

Величезного горя і страждань, неймовірних втрат зазнав у цій війні український народ: Уже наприкінці 1941 р. Україна була окупована. Наприкінці листопада 1942 р. гітлерівці загарбали до 2 млн кв. км території СРСР, яку населяло до війни 85 млн. людей. Понад 41 млн з них були жителями України. Для порівняння: німецькі війська окупували лише 17% території Росії (600 тис. кв. км) з населенням у 27 млн осіб.

З чотирьох років німецько-радянської війни бойові дії тривали на українських землях три роки і чотири місяці. Весь цей час ворог здійснював політику нещадної економічної експлуатації та гноблення населення республіки. Знищення економіки, пограбування матеріальних і людських ресурсів було одним з найважливіших його завдань. Численні ешелони вивозили з України до Німеччини мільйони тонн сировини, продовольства, промислового обладнання, культурних цінностей.

На окупованій території було перетворено на руїни 714 міст та містечок, або 42% від усіх міських поселень, що постраждали від війни на території СРСР. Матеріальні втрати республіки становили 1,3 трлн крб. (30% національних багатств України).

Втрати цивільного населення України були ще більші, ніж її втрати на фронті. У 230 концтаборах і гетто, а також у 250 місцях масового знищення загинуло від рук окупантів 5,5 млн людей. Майже 2,5 млн полягло на фронтах. Втрати українського народу становили 40—44% від загальних втрат СРСР — понад 14 млн осіб.

Значними були також демографічні втрати України. Серед 3,28 млн осіб, яких гітлерівці вивезли до Німеччини з СРСР для роботи на промислових підприємствах і в сільському господарстві, майже 2,2 млн українці. Народ України дав Збройним силам СРСР 6 млн бійців. Кожен другий з них загинув на фронті, кожен другий з тих, хто залишився живий, став на все життя інвалідом. Із численної армії партизанів і підпільників, які вели боротьбу з фашистами на території України, 59% були українцями. Воїни-українці та уродженці України вписали безсмертні сторінки в історію війни, показавши приклади ратного героїзму. Так, подвиг білоруса капітана М. Гастелло (вихованця Луганської авіаційної школи) повторили й українці. Серед учасників повітряних таранів — 55 льотчиків-ук-раїнців та уродженців України. З 15 фронтів, що діяли в період радянсько-німецької війни, більше половини очолювали маршали і генерали за походженням українці.

Ізвоїнів, які в роки війни за бойові подвиги були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 2072 — українці, причому 32 із них удостоєні цього звання двічі, а один — І. Кожедуб — тричі. Із 7 млн нагород 2,5 Млн належать українцям. Партизани і підпільники України за самовіддану боротьбу проти фашистських окупантів одержали майже 63,5 тис. нагород із 152 тисяч.

Історична довідка про визволення Білогірського району від німецько – фашистських загарбників

Уже з перших днів війни в районі почалася мобілізаційна робота. На мітингах та зборах усі заявляли про свою готовність стати на захист рідної землі. Почався масовий вступ до лав радянської армії. Було створено винищувальний батальйон із ста бійців під командуванням капітана міліції Бистрова. З наближенням фронту частина бійців влилася в діючу армію, частина приєдналася до партизан.

На територію Білогірщини ( тодішній Ляховецький район ) фашисти вдерлися 5 липня 1941 року. На Семенівській горі біля села Миклаші зав’язалися важкі оборонні бої між підрозділами 36 го стрілецького корпусу 6 – ї армії і фашистами. Після нерівного бою, де загинули майже усі наші солдати, німці зайняли Ляхівці. З перших днів окупації вони встановили жорсткий режим, відразу ж розпочалася розправа над мирним населенням, насамперед радянськими активістами та євреями. Практично усе єврейське населення ( понад 3000 людей ) було знищено в лісі у яру біля села Тростянка. 3227 людей були вивезені на каторжні роботи до Німеччини, 128 з них загинули на далекій чужині.

Активно діяли партизани та підпільники. Підпільний рух очолили та М. І. Вощило. Одним із організаторів партизанського руху став . Його загін ( 450 бійців ) входив до складу партизанського з’єднання Героя Радянського Союзу . У відповідь на активні дії партизанів і допомогу їм місцевих жителів фашисти посилили на території району каральні акції. Грабували, нищили мирне населення. А село Синютки вони спали повністю. Вціліла лише одна хата… Жертвами фашистської окупації стало понад 3000 мирних жителів краю.

У визволенні району від німецько – фашистських загарбників значну роль зіграв партизанський загін Божевського, який 22 січня 1944 року штурмом оволодів Ляхівцями і утримував селище до приходу 5 березня 1944 року регулярних частин радянських військ 1 – го Українського фронту. Визволення Білогірщини відбувалося в ході Проскурівсько – Чернігівської наступальної операції, першими пішли у наступ з’єднання 60 – ї армії І. Черняхівського. У визволеному Ямполі було розгорнуто фронтовий евакогоспіталь № 000, де працювало понад 40 місцевих жителів.

Всього у боротьбі з німецько – фашистськими загарбниками брали участь 6850 жителів Білогірського краю. 3428 воїнів - земляків не повернулися до рідної домівки. В боях з окупантами смертю хоробрих полягло 217 партизанів і підпільників. Троє наших земляків: Володимир Майборський, Іван Ткачук та Григорій Омельчук удостоєні найвищої відзнаки – звання Героя Радянського Союзу. Орденами і медалями відзначено біля трьохсот громадян. На честь тих, хто загинув, у районі споруджено 3 пам’ятники воїнам – визволителям, 41 пам’ятник воїнам - односельцям, забезпечено догляд за 5 братськими та 27 одинокими могилами.

Відразу ж після війни біло гірці взялися за відбудову економіки рідного краю. У короткі терміни відновили лінії зв’язку, відремонтували 35 кілометрів залізничної колії та 3 залізничні станції. Знову стали працювати цегельний завод, авторемонтні майстерні у Ляхівцях і Ямполі, артілі з видобутку торфу, переробці крейди, пункти «Заготзерно», Суховолянська нафтобаза. Відновили роботу школи, заклади культури, торгівлі. За самовіддану працю на відбудові народного господарства 2985 трудівників району були нагороджені медалями «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941 – 1945 рр.».

Започаткування архівної справи на Білогірщині (до 92 –ї річниці ведення архівної справи в області)

В цьому році минає 92 роки з часу створення перших державних архівних установ в нашій області. Впродовж цих років архіви проходили нелегкий шлях свого становлення. І сьогодні система державних архівних установ нашої області - це важлива ланка загальнодержавної архівної системи.

Архівна установа в Білогірському районі розпочала свою діяльність 16 квітня 1935 року, розміщувалась вона в приміщенні костелу і займала площу

165 м.кв. - архівосховище та 45 м. кв робочий кабінет. Очолював районний архів 1886 року народження. На 01.10.1936 року в архіві на зберіганні знаходилось 15312 документів 122 фонди.

Керівництво роботою архіву здійснювало Шепетівське окружне архівне управління.

Як свідчать документи, Ляховецький архів входив у четвірку кращих із 10 архівів, що підпорядковувались окрарху.

Навесні 1938 року був арештований органами НКВД як ворог народу і розпочату ним справу продовжив Ільчук В.

На початок війни в районному архіві зберігались документи за період з 1928 по 1938 роки в кількості 19895 одиниць зберігання.

Під час окупації району в лютому 1944 року з вини крайсляйвирта Ляховець

Арста німецькими військами під командуванням обер-лейтенанта Шмідта

райархів був повністю спалений.

Пошкоджена на 50% будівля архіву, майно та документи знищено повністю.

Загальна сума збитків, завданих району, становила 18850 руб.

Знищено документи, які мали велику цінність, як наукову, так і довідкову, в них відображено важливі етапи розвитку району, його господарські та культурні досягнення.

На сьогоднішній день архівна спадщина району охоплює період з 1944 по 2008 рік. В приміщенні площею 30 м. кв зберігається 11126 документів 107 фондів радянської доби та періоду незалежності, понад 900 фотодокументів, 29 відеосюжетів, 306 документів особового походження відомих людей краю.

Працівниками архівних установ району проводиться щоденна робота щодо формування архівів соціальнозначущими документами, недопущення втрат документів на місцях, створення належних умов зберігання, пожежно-охоронного захисту та максимальне задоволення запитів фізичних і юридичних осіб щодо підтвердження їх соціально - майоних та інших прав.

Справедливо говориться, що без знання минулого неможливо будувати майбутнє. Тому покликання архівів - дедалі ширше пропагувати той історичний досвід, який сформував наш народний характер, який відбиває одвічне прагнення до свободи й незалежності, використовувати безцінні

архівні документи для виховання національної гідності, почуття гордості за нашу складну, але славну історію. Сьогодні всі архівісти працюють над поповненням документального масиву, який накопичився у процесі національного державотворення. З документів, у яких зафіксовано етапи становлення держави, наступні покоління вивчатимуть історичну правду про наше сьогодення.

Інклюзивна освіта: реалії та можливості.

Кожна людина, незалежно від стану здоров'я, наявності фізичного чи інтелектуального порушення, має право на одержання освіти, якість якої не різниться від якості освіти здорових людей.

Цей принцип, що відбитий у низці міжнародних документів, покладений в основу організації інклюзивного навчання дітей з особливими освітніми потребами, котрий впроваджується з метою реалізації їхнього права вибору навчального закладу та форми навчання за місцем проживання із забезпеченням усіх необхідних для цього умов.

Однією із форм навчання дітей з особливими освітніми потребами є нова, але визнана в багатьох країнах світу інклюзивна форма освіти, яка забезпечує безумовне право кожної дитини навчатися в загальноосвітньому закладі за місцем проживання із забезпеченням усіх необхідних для цього умов. В Україні модель інклюзивної освіти почала набувати значення переважно за ініціативи громадських організацій.

Інклюзивне навчання - це система освітніх послуг, що базується на принципі забезпечення основного права дітей на освіту та права навчатися за місцем проживання, що передбачає навчання в умовах загальноосвітнього закладу. З метою забезпечення рівного доступу до якісної освіти інклюзивні освітні заклади повинні адаптувати навчальні програми та плани, методи та форми навчання, використання існуючих ресурсів, партнерство з громадою до індивідуальних потреб дітей з особливими освітніми потребами. Інклюзивна освіта - це процес, у якому школа намагається відповідати на потреби всіх учнів, вносячи необхідні зміни до навчальної програми та ресурсів, щоби забезпечити рівність можливостей. В основу інклюзивної освіти покладена ідеологія, яка виключає будь-яку дискримінацію дітей; забезпечує рівноцінне ставлення до всіх людей, але створює спеціальні умови для дітей з особливими потребами. Отримані поза соціумом знання і вміння не могли допомогти дітям з особливими освітніми потребами цілковито адаптуватися в суспільстві, підготуватися до подолання неминучих життєвих труднощів, а, отже, реалізуватися в повній мірі як рівноправні і повноцінні члени суспільства. В інклюзивних класах діти з особливими потребами включені в освітній процес. Вони осягають основи незалежного життя, засвоюють нові форми поведінки, спілкування, взаємодії, вчаться виявляти активність, ініціативу, свідомо робити вибір, досягати згоди у розв’язанні проблем, приймати самостійні рішення, творити позитивний клімат у дошкільному середовищі та поза його межами.

Навчання учнів в умовах загальноосвітнього класу направлено перш за все на формування у дітей віри в свої власні сили, у власні можливості, оскільки життєстверджуючий тонус повсякденного життя школяра спирається перш за все на успіхи в його основній праці – навчанні.

Учні з особливими освітніми потребами є активними учасниками позакласної роботи, яка проводиться з урахуванням психофізичних можливостей дитини і спрямована на всебічний розвиток особистості, формування позитивного соціально-психологічного статусу. Вони залучаються до позашкільної роботи відповідно до можливостей, інтересів, нахилів, здібностей, з урахуванням їх побажань, віку, психофізичних особливостей та стану здоров’я.

Інклюзивна школа - заклад освіти, який забезпечує інклюзивну освіту як систему освітніх послуг, зокрема: адаптує навчальні програми та плани, фізичне середовище, методи і форми навчання, використовує існуючі в громаді ресурси, залучає батьків, співпрацює з фахівцями для надання спеціальних послуг відповідно о різних освітніх потреб дітей, створює позитивний клімат у шкільному середовищі.

Навчання дітей в інклюзивних класах здійснюється за навчальними планами, програмами, підручниками, посібниками, рекомендованими Міністерством освіти і науки України. Навчально-виховний процес в інклюзивних класах має корекційно-реабілітаційну спрямованість, діти отримують спеціальну допомогу безпосередньо у школі.

Існує багато думок про інклюзивну освіту, але основна думка в тому, що діти, які закінчують інтернати чи навчаються вдома, мають дуже серйозні проблеми із соціалізацією. Їм дуже складно реалізувати себе, отримати вищу чи спеціальну освіту, отримати роботу і т. д. Інклюзія якраз передбачає, що дитина з раннього віку знаходиться в соціумі, вчиться виживати. У дітей є можливості для налагодження дружніх стосунків зі здоровими ровесниками й участі у громадському житті. З іншого боку, здорові діти, які навчаються з першого класу з дітьми з особливими потребами, в дорослому віці по-іншому ставляться до людей з особливими потребами: вже не з жалістю чи презирством, а нарівні, вчаться природно сприймати і толерантно ставитися до людських відмінностей, налагоджувати й підтримувати дружні стосунки з людьми, які відрізняються від них.

Процеси інтеграції дітей з особливими освітніми потребами в загальноосвітні навчальні заклади набудуть значного поширення і стануть успішними за умови зміни ставлення в суспільстві до цих дітей та до ідеї інклюзії, покращення матеріального забезпечення системи освіти, здійснення необхідної фахової підготовки майбутніх педагогів і проведення їх масової перепідготовки.