Мелітопольська гімназія № 10
Нарис
«Двічі вмерти, двічі народитись»
Виконала: Грицюта Дар’я учениця 10 кл. Мелітопольської гімназії № 10
2010 р. |
ДВІЧІ ВМЕРТИ, ДВІЧІ НАРОДИТИСЬ
Я Мелітополь пригадав
В страшному сорок третьому, Як ми повзли до переправ Полями й очеретами.
М. Семенченко
Маленький, русявий хлопчина Сашко стояв поряд з кремезним, сивочолим прадідом, щебетав йому про свої нехитрі дитячі радощі, перебирав блискучі ордени на його грудях. У День Перемоги людське море хвилювалося, у кожного був свій біль втрати. Тісною стала площа біля Братського кладовища.
Стежка до меморіалу - мов рушник, простелений на травах. Обабіч неї живий коридор ветеранів-захисників, жінок-вдів, дітей війни. Густо помережило життя їх обличчя та руки. А над ними, мов спогади про війну, йдуть у небо гостроверхі тополі, кожна мов недоспівана пісня обірваного людського життя. Кожному серцю тісно в грудях, не дає спокою тривога. Навіть молода весна - і та у ці дні не витримала, напоїла землю дощем, розщедрилася на тепло. А старенький дідусь з правнуком Сашком стояв над могилою і плакав, згадуючи своїх загиблих однополчан. Він тримав у руках фотографію повоєнного часу, на якій була зображена радісна зустріч двох немолодих чоловіків з багатьма нагородами на грудях. Сашко запитав у дідуся:
- Чого це ти, дідусю, такий засмучений, адже на знімку така
приємна зустріч?
- Бувають, онуко, різні повороти долі. Ніхто не знає її шляхів. Тобі важко у це повірити, але можна двічі вмерти і двічі народитися.
- І буває таке на Землі?
- Буває, мій хлопчику Сашко, буває. На цій фотографії я обнімаюся із другом, що загинув під час війни. Це мій „загиблий" товариш -Володя Супрун, з яким ми зустрілись через багато років після війни.
- Хіба я щось недочув? Як ви могли зустрітись, якщо він загинув?
- Так, дивна історія трапилася з нами... На початку жовтня 1943 року йшли жорстокі криваві бої за кожен куточок нашого міста. Вони не змовкали навіть вночі. Я був старшим інструктором політвідділу колишньої 91-ї Мелітопольської стрілецької дивізії. Під час боїв я особливо здружився із худорлявим, схожим на учня,
сором'язливим хлопцем, Володею Супруном. Зовнішньо він ніяк не походив на грізного винищувача танків. Бійці любили його за доброзичливість і чесність, адже в тяжких умовах безперервних боїв завжди знаходив хвилинку і підбадьорював мене, свого друга. Часто в бою, Сашко, наступає такий момент, коли сили сторін врівноважуються. Кожна з них зробила, здається, все можливе, а успіху все немає. І тоді порив навіть однієї людини може схилити в якийсь бік чашу перемоги. Відважитися на це нелегко, адже йдеш на вірну смерть. Для цього потрібна виняткова мужність і відвага, люта ненависть до ворога. Саме такою людиною у найважчому бою і став мій Володька. Становище було вкрай важке. Незважаючи на втрати, німці уперто намагались утримати свої позиції. Під страшним ураганним вогнем Володя, не розгубившись, майже в останню мить, зумів розвернути свою гармату і першим пострілом підпалити останній німецький танк. Через це піхота змогла піднятися й піти в наступ. Але один із снарядів розірвався поряд з його гарматою...
- Так чому він двічі народився, дідусю?
- Не поспішай, Сашко, послухай далі. Після боїв за визволення Мелітополя наша дивізія продовжила успішний наступ на Крим, але у списках Володя Супрун живим більше не значився, і був посмертно представлений до урядової нагороди - ордена Червоного Прапора. А мати отримала похоронку, у якій значилося, що її син загинув героїчно.
- А як же ви зустрілися?
- Після закінчення війни ми з однополчанами не поривали зв'язку і кожного року у День Перемоги зустрічалися на площі біля Братського кладовища. І ось через багато років після війни мій погляд випадково зупинився на одному з сивих чоловіків, щось у його усмішці, погляді здалося мені до болю знайомим. Я не повірив своїм очам! Це був вже немолодий Володька Супрун. Ось так зустрілися два фронтових товариша, тоді ми і сфотографувалися. Володя розповів мені, що після того бою його засипало землею. Він був тяжко поранений і контужений, і потім ще довго у госпіталі йому повертали дар мови і слух. Ось чому він народився двічі.
- А чому помер двічі, дідусю?
- Та тому, Сашко, що у цьому році він пішов у вічність...
І ось у цю мить заплакало небо. Рясні краплі весняного дощу падали на заповнені людьми алеї, немов сама природа встала на
коліна перед загиблими. Тільки пам'ять не відпускає ветеранів-фронтовиків і, обливаючись кров'ю, веде бойових побратимів у вічність, в безсмертя...
■■ І
