«Брати Григоровичі-Барські».
- Colonna dorica qui, non ioniche. Hai capito la differenza tra loro?
- Хоч би по-нашому однісіньке слово. Де тлумач? Хто бачив тлумача?
- Та він з цього боку церкви! Різницю між колонами нам хоче розказати, а як вони по-нашому звуться не знає!
- Пілястр… колонь без інтазіс! Розумій?!
- Інтазіс! Інтазіс! Сказав би краще, що без потовщення колони всередині! А то – інтазіс!
Це відбувалося у 1613 році. Того року у Києві на Подолі італійський архітектор Себастьяно Браччі відновлював церкву Успіння Богородиці Пирогощої, переробляючи її у тоді ще майже невідомому в Україні стилі раннього бароко, яке ще не позбулося ренесансних форм. Церква Богородиці Пирогощої була закладена ще святим князем Мстиславом Великим і збудована у вигляді візантійської базиліки у 1132 році. Це про неї було сказано у героїчній українській поемі «Слово про Ігорів похід»:
«Їде Ігор Боричевим
До святої богородиці Пирогощої.
Землі раді, городи веселі,
Співають вони про давніх князів».
Рівно через сто років, після відновлення Браччі церкви, якраз навпроти неї, трохи ближче до Замкової гори у садибі подільського крамаря і старости тієї самої церкви Успіння Богородиці Григорія Григоровича народився син Іван. Його у цій церкві хрестили і зі свого вікна щодня він не раз позирав на неї, споглядаючи її доволі стриману красу. Пілястри і фронтони Богордиці Пирогощої у інтерпретації Браччі нагадували першу збудовану у 1575 року будівлю у стилі бароко у Римі – єзуїтську церкву Іль Джезу. Вона тоді відразу багатьом припала до душі, а Папа Римський почав заохочувати архітекторів, щоб взяли цю церкву за взірець для усієї храмової католицької архітектури. І через 38 років Себастьяно Браччі приїхав до Києва, щоб перетворити давню руську святиню саме у таке ренесансно-барокове італійське диво. Це диво і побачив малий Іван Григорович – у майбутньому великий український зодчий вперше у своєму житті. Через сто літ після її італійської реконструкції ця церква виглядала поряд з іншими пишними бароковими українськими церквами Подолу більш строгою і навіть трохи похмурою. І саме щоденна можливість порівнювати бароко українське з бароко італійським будило в Іванові Григоровичу його творчу фантазію і поклик до малювання. Він навіть зобразив на папері Рим, якого ніколи не бачив, і його дитячі малюнки пізніше виявилися дивним чином схожими на малюнки його старшого брата Василя – славетного українського мандрівника, який пішки від 1723 до 1747 року обійшов християнські святі місця у Європі, Північній Африці і Близькому Сході і приніс з собою безліч зарисовок з натури. Ось що він писав у своїй славетній автобіографічній книзі «Пішоходця Василя Григоровича Барського-Плаки-Альбова, уродженця Київського, монаха Антіохійського, мандрування до святих місць». про Рим:
«Рим прекрасний і зовні, і всередині. Зовні він обгороджений могутнім і гарним муром із багатьма чудово зробленими ворітьми; зовні він завдячує своєю красою церквам з багатьма куполами, спорудженим ще за царя Костянтина; одні з них покриті оловом, інші міддю, і на них позолочені хрести сяють, мов блискавки; також милують око високі палаци, колони, вежі й дзвіниці. Всередині ж місто вабить красою будівель, розташуванням вулиць, чудовими фонтанами й кам’яними скульптурами».
Брати Григоровичі-Барські Іван та Василь у дитинстві спілкувалися недовго, хіба що кілька літ. Іван народився у 1713, коли старшого від нього майже на 12 років брата Василя батько вчив торговій справі. Батько Григоровичів першим у Києві розпочав універсальну торгівлю, збудувавши велетенську крамницю, схожу на сучасний універмаг. Та Василь не хотів бути крамарем і потай начащав до «Могилянки», щоб вчитися там. Перший, хто трапився йому з охочих його вислухати, був, тоді ще префект академії, Феофан Прокопович. Василь кинувся йому в ноги, читаючи на пам’ять «Енеїду» Вергілія поганою латиною. Прокопович міг би відмахнутися від Григоровича, але читання Вергілія було чомусь таким виразним і щирим, що він відразу взяв хлопця учитися до бурси. Пізніше у своїй автобіографії «Пішоходця» Василь Григорович, який знав більше десятка мов, напише про себе доволі самокритично:
«Не сильний у науці був, однак пройшов малі школи, навіть до риторики дістався».
В дійсності ж відзначався він неабиякою волею, навіть впертістю. Коли у 1723 році він пошкодив собі ліву ногу, то вирішив піти до Львова, де як йому сказали, були дуже фахові лікарі. Із великою радістю прийняли православного мандрівника львів’яни-українці. Василь Григорович-Барський описував їхні розповіді про насильне впровадження унії та таємне збереження православної віри. Тепло прийняв його ігумен львівського греко-католицького монастиря св. Іоанна Богослова Пахомій Гучинський, який допоміг йому вступити до єзуїтського колегіуму, а пізніше і благословив Василя Григоровича на прощу святими місцями. Саме він підказав Василю Григоровичу змінити прізвище.
повернув собі прізвище Барський, яке за сімейною легендою належало його предкам – руським воєводам. Хоча для єзуїтів більшим аргументом для прийняття було не прізвище на польський манір, а блискуче знання Василем латини і грецької. Вдячний за добру науку, письменник-мандрівник у своїй книзі не написав жодного критичного зауваження щодо католицької віри. Більше того, мандруючи Європою, він вдягався у костюм католицького пілігрима. Коли ж ішов до Стамбула перетворювався, як сам писав, на «убогого турецького подорожнього», що здійснював хадж до могили пророка Магомета. Інколи навіть зображав юродивого, щоб уникнути ув’язнення. Обійшовши півсвіту, уклонившись Святій Землі і Гробу Господньому, пробувши рік ченцем на Афоні, за 24 літа повернувся знесилений подорожами Василь Григорович-Барський до Києва, аж на цілих 35 днів. Повернувся, щоб висповідатися, віддати усе написане ним мамі і братові Івану, попрощатися з рідними і друзями і… померти.
Розповіді про Святу Землю, Вічне місто, про Афон і Антіохію настільки вразили Івана, який вже тоді скінчив Могилянку, перейняв батькову справу, збудував цегельний завод і мав дружину і дітей, що він вирішив поміняти свій спосіб життя і знову віддався малюванню. На пам’ять про брата, якого він так мало знав, лишилася його автобіографія з малюнками іноземних церков і палаців. І Іванові закортіло відтворити будівлі, що існували на папері у дійсності, тільки в стилі, зрозумілому українцям. Тим більше, що навчаючись в академії, він здобув фах майстра з гравірування та інженерно-будівельні знання. А ще Іван Григорович був надзвичайно удатним підприємцем і чиновником. Наприкінці 40-х він розпочинає службову кар’єру у Київському магістраті у якості інстігітора. І щоб його цегельня і торгівельна компанія не простоювали, він спроектував і затвердив у магістраті спорудження міського водогону. Центральною спорудою цього водогону, що охопив увесь Поділ, був павільйон-фонтан на Контрактовій площі, що мав назву «Феліціан», перекритий куполом у стилі бароко зі статуєю апостола Андрія Первозванного, вилитою з міді і позолоченою у католицькій традиції. На початку ХІХ ст. у павільйоні було встановлено Самсона, що роздирав пащу левові, з якої фонтанувала вода. Водогін був високо оцінений магістратом і Іван Григорович-Барський став найзатребуванішим архітектором в Україні, який до того ж був і підрядником на всіх своїх будовах. Найкраще свою діяльність він описав сам у своїй епітафії, яку склав для надгробку, бо був хворий і чекав смерті:
«Тут положено тіло київського міщанина райці Івана Григоровича-Барського, брата рідного монаха Василя Григоровича-Барського, що мандрував різними землями й святими місцями й описав у книгу все побачене. Сей же брат його Іван трудився в різних будівництвах, воду провів у різні місця міста сього від різних джерел з-під гір, а потім зводив камінні церкви, дзвіниці і покої. Першу зробив у Кирилівськім монастирі, дзвіницю, й браму, й погреби. Церкву Покровську й Набережно-Микільську. У Козельці церкву ліпниною оздоблював й дзвіницю знов збудував у Золотоніській Красногорській обителі, церкву, дзвіницю у Петропавлівськім монастирі, у Соборноуспенськім монастирі з церквою, ще магазейн городський, й гостинний дім, а року сього умре, тут похований …І буде йому вічний упокій».
