Ефект метелика

ЕФЕКТ МЕТЕЛИКА

Чи можете ви собі уявити такий усталений вираз українській мові:не відчуєш шкоди сліпого кохання – не усвідомиш користі зради?

Майже до сорока років я свято вірила у те, що для мене кохання – це благо, а будь-яка зрада, тим паче зрада коханої людини – розчарування та біда. Пишу ці слова, а на вустах – гірка посмішка. Це посмішка мого Ангела-охоронця, котрий накрив мене у хвилини глибокого відчаю та біди своїми крильми та повернув у цей світ доживати відведені мені долею роки. Для себе, для дочки та батьків. Найважче мені було привчити себе до думки, що маю жити тепер у першу чергу для себе, примирившись з іншою якістю життя, соціальним статусом та можливостями. Інакше не зможу БУТИ та ЖИТИ для інших, кому я ще потрібна.

То був переломний момент, коли почався інший відлік мого життя. За плечима два розлучення. Радості кохання та гіркоту розлучень відчула на власній шкірі сповна.

«Цвіте терен, цвіте терен, а лист опадає.

Хто в коханні не знається – той горя не знає…»

Ой пізнала… І кохання і горя. Тепер я знаю, яку частку вини у тому, що сталося, відміряла мені доля: спокутувати гріх сліпого кохання. З дівчини, жінки, для якої це саме кохання було змістом життя, я перетворилася у обережну переполохану лебідку, котра за легендою, залившись без пари, можливо, приречена на самотність…

«Кохати – це означає дивитися не один на одного, а дивитися разом у одному напрямку», - писав Антуан де Сент-Екзюпері. Як же це було про мене! Закохавшись, я поступово перестала бути сама собою, почала втрачати свою індивідуальність, постійно підлаштовувалася під коханого, під його життєві прерогативи та кар’єрні сподівання, орієнтуючись на тип традиційної слов’янської сім’ї, де дружина – порадниця, помічниця та надійний тил, а чоловік – голова родини. У сімейних стосунках старалася бути м’якою та чуйною, не конфліктною, і не встигла опам’ятатися, як перестала «тримати удари», котрі близькі люди безумовно наносять один одному на протязі життя. Адже недарма в народі кажуть, що ми « найбільше ранимо тих, кого найбільше любимо». Я впустила коханого у власну «територію А» - зону комфорту, у якій ми відкриті, не виконуємо чужих ролей та бажаємо грати за власними або узгодженими з нами правилами.

Насправді саме за любов, за кохання ми платимо найвищу ціну. Це як ціна за бажаний винний дурман: розплачуєшся за нього тупістю, робишся «дурним», смішним, і, що саме страшне, вразливим! А пройде хміль і накочується жаль за те, що сталося під дією дурман-любові. Рідко кому вдається закликати у ці хвилини на допомогу розум, що мав би застерегти про небезпеку. Куди там! Гормональний любовний смерч несе екстрімала-коханця, що забув про страху вальне спорядження-розум, у самий епіцентр подій, засмоктує силою почуттів та бажанням чим довше відчувати дурман п’янкої втіхи єднання двох тіл та сердець…

Поринуло моє щире та віддане кохання у літа. Та прихопило з собою найкращі дівочі ідеали та прагнення, котрі диктують нам з минулого правила, за якими нам хочеться жити у цьому жорстокому чоловічому світі.

І хоча я згідна з Байроном, що»Рани від кохання якщо не завжди вбивають, то ніколи не заживають…», довелося навчитися зализувати їх, аби не ятрили усю решту життя…

Як не дивно, та пішла від зворотнього, а саме від того, з чого почала цю розмову: не відчуєш шкоди від сліпого кохання, не усвідомиш користі зради. Адже лише таким чином для мене, зрадженої, відкрилися нові можливості.

Ні, я не відкрила якісь нові горизонти, не зробила ривок у тій професійній сфері, якою займалася. Хоча ні, таки є маленький результат – взялася за перо та згадала літературну юність, стала писати новели та оповідання та досить успішно співпрацювати з прекрасним молодим колективом львівського видавництва «ЖИТТЯ» у жіночих журналах. Багато часу пішло на те, щоб частково відновити коло старих, та колись вірних друзів, надбати нових, старанно відібраних приятелів та знайомих, котрих не поспішаю зачисляти до «друзів». Життя навчило. Не раз від нібито благих на думку друзів та рідних намірів та вчинків, моє життя розхитувало, як на дитячій гойдалці. Адже давно доведено, що не завжди від добрих вчинків інших людей нам стає краще. Чим більше біля нас добрих людей, тим більше вірогідності, що спрацює «ефект метелика».

За притчею, один чоловік помітив кокон, у якому була маленька щілина. Він зупинився та став спостерігати, як через цю щілину робить спроби вийти на білий світ метелик. Пройшло багато часу: метелик ніби-то залишив свої зусилля, а щілина усе ще залишалася такою маленькою.

Тоді добрий чоловік вирішив допомогти метелику. Він узяв перо чинний ніж та розрізав кокон. Метелик без жодних зусиль вийшов на світ. Та тільце його було слабким та немічним, його крильця ледве рухалися.

А чоловік продовжував спостерігати за новонародженим метеликом в очікуванні, коли той накінець розправить крильця та полетить. Та нічого подібного не сталося…

До кінця свого короткого життя метелик волочив по землі своє слабке тільце, та так і не розправлені крильця. Він так і не зміг літати.

Помилка, допущена чоловіком, що втрутився у еволюційний процес природи керуючись благим наміром допомогти метелику, зіграла рокову роль. Адже метелику необхідно було зробити зусилля, аби вийти через вузьку щілинку кокона. Рідина, що міститься у тілі лялечки під час її перетворення на метелика у коконі, мала перейти у крильця та надати їм сили. Саме тоді метелик зміг би літати…

Іноді саме зусилля необхідно нам у житті. Адже, якби нам жилося без труднощів, ми були б обділені самим дорогим та неповторним надбанням людського життя – власним досвідом. Лишень 20 відсотків життєвого досвіду із 100 за статистикою людина черпає від інших. Решту 80 надбаває на жаль, чи не щастя, сама. І нехай цей досвід не завжди є позитивним. Я б не змогла знайти у собі сили вистояти та крокувати у майбутнє, коли душа та серце просяться назад, у ті мої благополучні та осяяні коханням роки. Саме зрада дала мені шанс знайти можливості вийти з глухого кута колись сліпого та вірного кохання на шлях хоча й не безпроблемного, зате життя з почуттям не загубленої жіночої гідності, коли спиш у ліжку «утрьох», з привидом тої, іншої і губиш рештки самоповаги, стаєш залежною у чеканні остаточного вибору колись коханої людини і створюєш видимість родини. А рідною ти вже давно перестала для нього бути і тримають лише матеріальні речі... А ВІН ВЖЕ ЧУЖИЙ. І це нагадує мені животіння визволеного з кокону метелика, змушеного волочити свої нерозправлені крильця та назавжди позбавленого шансу злетіти. Приховування зради зіграло зі мною саме такий жарт: мої горизонти життя перекривалися реальними та надуманими психологічними, побутовими, матеріальними, і зрештою, проблемами зі здоров’ям. А причиною була втрата взаєморозуміння, довіри як складових кохання, котрі і стали підґрунтям для зради близької людини.

Часом треба мати сміливість сказати про те, що кохання минуло. А ще краще, що минає. Адже ми, як казав Екзюпері, відповідаємо за тих, кого приручили. Треба дати колись коханій тобою людині шанс оговтатися, звикнути до думки про те, що їй доведеться жити самій, взяти на себе ту міру відповідальності, яка дозволить твоїй парі вийти із залежності від свого почуття з найменшими втратами. Навіть якщо для цього треба чимось пожертвувати: часом, коштами, майном. Коли розпадається сім’я, хтось завжди страждає більше, особливо за умови любовного трикутника, з якого створюється нова пара. Свою міру вини у першому розлученні я взяла на себе хоча б тим, що відмовилася від аліментів на маленьку доню, оскільки для мене важливіше було зберегти батька для дитини та друга у своєму житті. Тоді я була досить молодою, повною сил та планів на майбутнє, у якому маю сама прокормити власне дитя. А батько, якого я їй обрала, сам вирішить для себе питання матеріальної участі у її житті. На щастя, так і сталося. Моя віра у його кращі якості, за котрі колись покохала, виправдалася. А те, що я щиро зізналася у появі у моєму житті іншого чоловіка дало йому шанс жити далі, не втративши наших батьківського взаєморозуміння та пам’яті про кращі часин, реально оцінювати свої життєві перспективи та будувати нові стосунки. В подяку за мужність відпустити мене та любов до нашої доні доля подарувала йому найцінніший подарунок – любов інших, кохання та маленьку донечку, котра зараз робить перші кроки та радує його та маму першими словами.

Приховування реалій «турботливою людиною»від мислячої, здатної на глибокі переживання та почуття як то любові, дружби, другої половини дуже схоже на доброту чоловіка, котрий зробив метелика калікою на все життя, відібрав у нього шанс використати заплановані для нього природою можливості.

Бог має свої плани і на наші життя…

Зрада нагадую мені лакмусовий листочок, що проявляє кризу в житті людини. Зазвичай ми стараємося жити у позитивних настроях. «Зі мною цього не трапиться». І раптом обман виявляється у твоєму житті, а ти не те що до цього не готовий, тебе ще й пробують запевнити, що це не так! І тоді обман подвоюється, і ніж, що вже увійшов у твоє серце починає обертатися навколо осі, розширюючи цю рану, і довіра та повага між двома назавжди втрачена.

Мудрі китайці слово криза складають з двох ієрогліфів: «небезпека» та «можливості». Це як у анекдоті: «Маємо для вас дві новини: одна погана, друга хороша». Головне витримати послідовність. І тоді стає зрозуміло, що у випадку конструктивного походження кризи, усвідомлення, для чого, а не за що ти проживаєш дану ситуацію у житті, відкриє перед тобою нові можливості та горизонти. Як мінімум життя, котрому ти сам будеш господарем , а не посібником катом.

Ваш автор російський філолог. Коли я замислилася над часто повторюваним мною російським перекладом слова зрада – предательство (предал), я раптом в одній із своїх новел випадково написала його роздільно і ніби прозріла: «пре»- надмірність дії (як у слові прекрасний – вихваляти, переповнити, перебільшити) і «дать», «дал» - безпосередньо означає дати можливість. А ось суфікс «-тво» у кінці слова - ніби початок слова «творить». Творчо мислячій людині очевидно, що у даній дії «зрадити-предать» приховані дані тобі можливості і хоча б за це щиро подякувати зраднику. Хтось казав, що зрада нагадує йому перегній, неприємний запах якого ніяк не впливає на корисність. Моя щира подяка автору, чиє ім’я вже не пригадаю, за ці золоті та зрозумілі, надіюсь, не лише для мене слова. Адже ніхто у цьому світі не повинен був відповідати моїм очікуванням, ідеалам, виплеканим з дитинства та юності. Рівно як і я. Важливо не лише те, щоб розібратися у тому, як ти дозволив даній ситуації трапитися, чи варто в подальшому плекати створений тобою образ коханого чи коханої, чиї вчинки вже, можливо давно розходяться зі словами та клятвами вічної дружби, кохання та поваги і зробити якщо не перший рішучий крок, то хоча б крочок у власне майбутнє без нього, яким би страшним воно тобі не здавалося. Саме головне у цьому подарованому нам Богом лише раз житі не зраджувати себе самого!

Спробуй як я сказати собі, звертаючись у минуле та перефразувавши народні слова пісні «Цвіте терен», під котру засинала моя донечка:

«Десь поїхав мій миленький іншої шукати.

Нехай їде, нехай їде.

Нехай не вертає,

Дай же йому Боже щастя, що він побажає…».

«Може ти сама наспівала собі сценарій своїх зрад твого життя?», - лунає з-за плеча тихий голос мого Ангела…

12.05.09 р. НАТАЛЯ ЧЕРВУК